2. Загальна характеристика часових мистецтв

Художня література

Художня література – складова літератури, сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епо-хи, людства; різновид мистецтва, власне, мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, ство-рює нову художню реальність за законами краси; результат творчого процесу автора, зафіксований у відпо-відному тексті.

Письменник як фізична особа, стаючи автором твору, перевтілюється в особистість, яка добирає образи, творить предметний світ за власним законом, згідно з яким представляє адресатові ідеальне послання-вислов-лювання.

Художній твір виникає як результат співтворчості творця і читача, що ведуть між собою уявний діалог. І цей результат співтворчості фіксується у тексті засобами писемної мови, яка є формою розмовного мовлення автора, оповідача, персонажів. Цілісний художній світ створюється уявою сприйняття якої викликає такий же цілісний читацький образ. Твір художньої літератури не стільки відтворює дійсність, скільки моделює її ав-торське сприйняття.

Художня література – мистецтво, яке має самодостатню естетичну цінність, що може бути по-різному трактована, інтерпретована залежно від мети і досвіду читачів, літературних критиків.

Специфіка художньої літератури виявляється у зіставленні, з одного боку, з видами мистецтва, які вико-ристовують інший матеріал замість словесно-мовного (музика, образотворче мистецтво) або ж наряду з ним (театр, кіно, пісня, візуальна поезія), з іншого боку – з іншими типами словесного тексту: філософським, пуб-ліцистичним, науковим та ін. Крім того, художня література, як і інші види мистецтва, об’єднує авторські (включаючи і анонімні) твори на відміну творів фольклору, які принципово не мають автора.

Літературні роди. У найзагальнішому плані література поділяється на поезію та прозу. Трьома традиційними родами літера-тури є: 1) лірика;. 2) епос; 3) драма.

Лі́рика (грец. lyrikós – лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри) – один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. У переносному значенні лірика може означати ліричний настрій або стиль (емоцій-но-забарвлений, хвилюючий, чутливий, схильний до вираження роздумів, почуттів, переживань).

У ліриці першорядне значення надається виражальним засобам, які формують інтимну атмосферу з витон-ченим емоційним станом, тобто – ліризм. Ліризм притаманний і прозі, драмі, зумовлюючи появу синкретич-них жанрів, наприклад, вірша у прозі тощо.

Оперуючи властивими їй зображально-виражальними засобами, лірика має свою якість, визначену конк-ретним змістом певної доби та панівними у ній стильовими явищами, естетичними вподобаннями, менталь-ною свідомістю кожного етнічного середовища. Така риса як ліризм позначається на національній поезії та співі (ліричні пісні та балади).

Терміном лірика позначають також певний віршовий твір або сукупність творів, що відповідають високим естетичним критеріям, переважно невеликих за обсягом, але містких за змістом, що виражаються у багатьох жанрах (балада, елегія, епістола, ідилія, монолог тощо).

Лірика умовно розмежовується на громадянську, пейзажну, інтимну, філософську тощо, хоча насправді всі ці групи дуже інтимізовані. Однак переживання і думки, виражені у ліричному творі, не ототожнюються з постаттю автора, з його внутрішнім світом, для цього запроваджується поняття його ліричного «Я» – так зва-ного ліричного героя, на підставі якого витворюється цілісне уявлення про творчість поета.

Ліричний герой пояснює специфіку ліричного характеру у всьому багатстві проявів душевного життя. Стосунки між автором та ліричним героєм відображаються як зв’язки між прототипом та створеним на його основі художнім образом.

Е́пос (грец. epos – слово, оповідання) – різновид літературного (поряд з лірикою і драмою) жанру, опові-дання про події, що начебто відбувалися у минулому (які немов би здійснювалися насправді і згадуються оповідачем). Епос охоплює буття в його пластичній об’ємності, просторово-часовій довжині і подійовій наси-ченості (сюжетність). Виникає у фольклорі (казка, епопея, історико-героїчні пісні, билина). До ХVІІІ століття епос був головним жанром літератури.

Епос – епічна поема. Джерело її сюжету – народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова від-биває народну свідомість, форма віршована.

У ХVІІІ–ХІХ столітті головним жанром стає роман. Сюжети запозичаються переважно із сучасності, об-рази індивідуалізуються, мова відбиває диференційовану багатомовну суспільну свідомість, форма прозаїчна.

Давні жанри епосу – повість, оповідання, новела. Прагнучи до повного відображення життя, епічні твори тяжіють до об’єднання в цикли. На основі цієї ж тенденції складається роман-епопея. Види епосу: епопея, по-ема, роман, великий епос, ліроепічна проза.

Драма (грец. drama – дія) – один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого при-значений для сценічного втілення.

Теорія драми в її історичному розвитку відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбу-валися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформувало підходи до драми.

Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Нікола Буало («Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократи-зація драми та її мови. На початку ХІХ ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики. Протя-гом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво худож-нього слова.

Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший – «аристотелівська», або «закрита».

Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами – зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обме-женому просторі.

Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпіда, Софокла). Верши-ни свого розвитку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла і в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літературі ХІХ ст. (В. Гюго, Дж. Байрон). Існує вона й у сучасній драматургії.

Іншим жанровим типом є «неаристотелівська», або «відкрита» драма. В її основі лежить синтетичне ху-дожнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, ство-рюючи враження міжродової дифузії (взаємопроникнення). Це характерно як для драматургії минулого так і для сучасної драматичної творчості. Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така дра-ма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, ак-тивне втручання письменника в дію.

В центрі зображення ліричної драми – внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функ-ції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціа-тивні зв’язки.

Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише у ко-лективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікоме-дія). У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та інші.

Музика

Му́зика (від грец. мистецтво муз) — мистецтво організації музичних звуків. Музичним звуком може бути практично будь-який звук, який має певні акустичні властивості, що відповідають естетиці відповідної епохи та може бути відтвореним при виконанні музики. Джерелом такого звуку може бути: людський голос, музич-ні інструменти, електричні генератори тощо.

З точки зору класифікації мистецтв музика є:

• часовим мистецтвом (музичний твір розгортається та сприймається у часі, так само як і в театрі, літе-ратурі, танці)

• виконавським мистецтвом (посередником між творчістю та сприймачем є виконавець, так само як і в танці, театрі)

• незображальним мистецтвом (музичні образи в більшості випадків вільні від конкретного відображен-ня дійсності, так само, як, наприклад, і архітектурні).

В той же час музика може поєднуватись з іншими видами мистецтва, а саме: зі словом (вокальні та во-кально-інструментальні твори, опера та оперета, музична декламація); з драматичною дією (театральні і кіно- твори); з танцем і жестом (балет, пантоміма).

Багатоманіття музичних творів описується поняттями стилю, жанру і напрямку.

Музичний жанр характеризує класифікацію музичної творчості за родами і видами, з огляду на їх поход-ження, умови виконання, сприйняття та інші ознаки. При цьому дослідники розрізняють первинні жанри, що походять від синкретичної форми музикування в давнину, та вторинні, що зародилися пізніше, в епоху есте-тичної форми музикування.

Музичний стиль характеризує сукупність засобів та прийомів художньої виразності, що історично скла-лась і відображає естетичні погляди різних суспільних груп певної епохи або творчого напрямку. В залежнос-ті від генези музичного стилю, розрізняють історичний, національний та авторський стилі.

Хоча об’єктивною передумовою для розрізнення як музичних жанрів, так і музичних стилів є комплекс суто музичних характеристик, при визначенні стилю звертають увагу на індивідуальні риси, притаманні тим чи іншим композиторам (або групі композиторів, особистість яких формувалася в подібних соціо-культурних умовах), а при визначенні жанру – на умови їх побутування, виконання, а також змістовну або конструктивну спрямованість певного музичного твору.

Найменш розроблена музикознавцями класифікація сучасної популярної музики, де поняття жанру і сти-лю нерідко вживаються як тотожні, що дає підстави говорити про плутанину термінів. Для їх розрізнення та-кож вживається більш загальні терміни – музичні напрямки і течії.

Поняття музичного жанру вживається в різних аспектах:

• широкому - оперний жанр, симфонічний жанр, камерний жанр і т.д.;

• вузькому – велика опера, комічна опера, лірична опера, музична драма і т.д.; симфонія, камерна сим-фонія, сюїта; увертюра; симфонічна поема; соната, квартет і т.д.; арія, аріозо, романс, пісня і т.д.

Склад виконавців і спосіб виконання визначають найпоширеніший поділ музичних жанрів на вокальний та інструментальний, які, своєю чергою, диференціюються за більш специфічними ознаками.

Існують різні способи класифікації музичних жанрів чи типів.

Наприклад, у Т. Чередниченка фігурують:

• музика фольклорного типу, що включає широкий спектр явищ від архаїчного фольклору до його адап-тацій на професійний лад;

• музика розважального типу, що охоплює музичне мистецтво від середньовічних скоморохів та мене-стрелів до сучасної естради;

• мистецтво канонічної імпровізації, що охоплює літургійні співи.

• опус-музика (т. зв. академічна музика), одним з основних понять якої є «opus» – оригінальний музич-ний твір, зафіксований у нотному тексті.

Музикознавець Т. Попова пропонує класифікувати жанри за умовами їх побутування і виконання. За цією класифікацією розрізняються жанри:

• народної музики (музичний фольклор)

• розважальної музики (в т. ч. музика сучасної естради)

• камерної музики (що виконується камерними ансамблями)

• симфонічної музики (виконується великими оркестрами)

• хорової музики (виконується хоровими колективами)

• театральної музики (в т. ч. опери, музики до спектаклів, кінофільмів і т. п.)