Розділ 1. Огляд наукової літератури

1.1. Історичні аспекти селекції культури

Наукова назва роду м’яти походить від грецького слова Мінта – за іменем римської богині Менти, що уособлювала людський розум. За іншими джерелами, латинська м’яти Mentha дана на честь казкової німфи – покровительки луків, ущелин, річок та джерел. Згідно з іншою легендою, назва пішла від імені німфи Мінти, яку богиня підземного царства Персефона перетворила в духмяну рослину і присвятила її Афродіті. Від грецької назви рослини «minthe» походить латинська menthe. Ця назва перейшла у слов’янські мови, змінилася сучасне слово «м’ята» [1].

Відомо чимало народних назв цієї богатирської ефіроолійної рослини.

Російські назви: мята перечная, английская мята, плодовая мята, холодная мята, холодянка, «райская трава», благородная мята, чайная мята, садовая мята, холодок, холодка-мята.

Українські назви: м’ята перцева, м’ята холодна, мнята, м’ятка.

Про цілющі властивості м’яти знали в стародавньому Єгипті та в стародавній Греції, як прянощі її цінували в Римі. В стародавньому Римі жінкам суворо заборонялося пити вини, але вони, порушуючи заборону, заїдали вино медом, звареним з м’яти. 3000 років тому по берегах Середземного моря вирощували м’яту як ароматичну та лікарську рослину. Навіть у єгипетських пірамідах знаходять м’яту. 1500 років тому для лікувальних цілей м’ята застосовувалась в Китаї. У 410 році нової ери єгиптяни вже добували ефірну олію з цієї олії.

У стародавньому Римі аромат м’яти правив доброю ознакою. Вважалося, що м’ятний запах підносить настрій і сприяє приємній застільній розмові. Тому й існував звичай: до приходу гостей столи натирали щойно зірваною м’ятою, а стіни й підлогу оббризкували водяним настоєм її листя.

Стародавні вчені запевняли, що рослина позитивно впливає на головний мозок. Саме через це знаменитий римський історик Пліній Старший постійно носив на голові вінок, сплетений із свіжої м’яти і радив робити те ж саме своїм учням. Цей звичай зберігся аж до часів середньовіччя, коли студенти в наслідування стародавнім надівали на голови м’ятні вінки, особливо в дні екзаменаційних диспутів.

Заслуженою славою користувалася м’ята в арабській та східній медицині. Застосовувалися різні види як дикорослі, так і культивовані. Авіценна рекомендував водяну м’яту при внутрішніх кровотечах, зовнішньо – при головному болі, захворюваннях шлунково-кишковому тракту. М’яту блошину він радив при слоновій хворобі і від розширення вен, при відсутності апетиту і слабкості шлунку.

Гіппократ, Діоскорид, Гален, Парацельс та інші знаменити лікарі стародавнього світу та середньовіччя високо цінували лікарські властивості м’яти і лікувалися нею.

Цікавий у біографії м’яти такий факт. Понад 200 років тому англійський вчений Джозеф Крістлі за допомогою цієї трави довів, що рослина при диханні збагачує повітря киснем. Для свого досліду він взяв два скляні ковпаки, під один з них помістив мишей і пучок живої м’яти, під інший – одних мишей. Миші, які перебували разом з рослиною, залишилися живими і на восьму добу експерименту, а ті, що були одні, загинули на другий день. Так з допомогою м’яти вчений зробив визначне відкриття: рослини при диханні виділяють кисень, необхідний живим організмам тварин і людини.

Незважаючи на те, що культура м’яти має стародавню історію, широке використання її з метою одержання ефірної олії і ментолу почалося набагато пізніше. Для цих цілей стали вирощувати м’яту перцеву. Перші згадки про культуру м’яти перцевої відносяться до 1696 року в Англії. Цю країну вважають батьківщиною даного виду. Ця рослина досить швидко набула популярності також в країнах Європи, а з 1816 року розпочала свій шлях і в Америці. У 1881 році м’ята перцева була завезена в Індію з метою експериментального її вирощування.

В Росії культура м’яти перцевої налічує понад 100 років, вона була інтродукована із Англії в 1887 – 1895 рр. Згодом кореневища в Росію ввозилися неодноразово.

Основними районами вирощування м’яти перцевої в дореволюційний період була Україна. Здавна в Україні майже біля кожної оселі росла м’ята. Люди полюбили її, в піснях оспівали за те, що вона лікувала їх та освіжала оселю. В народі існувало повір’я, що м’ята виганяє злі сили. Тому вважалося корисним тримати живі рослини м’яти в оселі.

Досліди можливого вирощування англійської м’яти «Мітчам» в Україні були розпочаті саме на нашій лубенський землі ще в 1886 році уродженцем с. Засулля Лубенського повіту професором Анастасієм Єгоровичем Зайкевичем на спеціальному дослідному полі в с. Снітин Лубенського повіту. В 1892 році в Ізюмському повіті Харківської губернії в маєтку К. І. Дебу були висаджені виписані безпосередньо з Англії сто кореневищ чорної перцевої м’яти. В 1893 році професор Паризького університету М. Вороной надіслав своїй матері в с. Журавку Прилуцького повіту посадковий матеріал англійської перцевої м’яти для розведення. Ця м’ята успішно була розмножена і послугувала основою для промислової культури. Того ж року в с. Журавка група місцевих землевласників засадила кілька городніх ділянок чорною перцевою м’ятою. Посадковим матеріалом була англійська перцева м’ята, одержана із Англії Пензенським земельним училищем, куди вона була виписана Департаментом землеробства з ініціативи М. М. Монтеверде.

Незважаючи на те, що в 1897 році в маєтку К. І. Дебу площа під англійською м’ятою досягла 5 десятин і був побудований невеликий завод для одержання ефірної олії, в подальшому ці починання не одержали підтримки, тому культура м’яти перцевої не набула промислового значення. На Київську виставку в 1897 році К. І. Дебу представив зразки м’ятної олії, за оцінкою експертів вищий сорт якої не поступався м’ятній олії з Англії. Проте, не зважаючи на високу якість м’ятної продукції, справа, започаткована К. І. Дебу, швидко занепала. Перед початком Першої світової війни загальна площа м’ятних плантацій на Харківщині становила 3 – 5 десятин. Більш інтенсивним розвиток культури м’яти був у Полтавській губернії, яка згодом стала основним осередком її вирощування. Тут у 1912 – 1913 рр. під м’ятою було 500 – 600 десятин, урожай з яких у 30 – 40 тис. пудів сухого листя давав близько 10 т м’ятної олії.

Виробництво м’ятної олії в Україні складало в цей час 65 % річного виробітку всієї олії в Росії. В 1914 – 1916 рр. площа м’ятних плантацій досягла 800 десятин. Виникли сприятливі перспективи для подальшого розвитку м’яти на Полтавщині; основні площі її були розміщені в Пирятинському, Прилуцькому та Лубенському повітах. У 1914 році Журавські селяни-кооператори вперше експортували полтавську олію в Англію за ціною, встановленою ринком для американської м’ятної олії.

До 1916 року на невеликих площах культивували м’яту в Тульській (понад 100 га), Тамбовській (до 30 га), Казанській (100 га) губерніях; вирощувалася вона також в Ярославській і Воронезькій губерніях. У цілому в Росії під культурою було майже 1500 га.

В роки громадянської війни, як і багато чого в годину лихоліття, вирощування м’яти в Україні майже припинилося. В 1918 році м’ята культивувалася на площі 5 десятин, у 1921 р. – 2, 5 десятини, в основному на Лубенській дослідній станції; в 1922 р. – 5 десятин, в 1923 – 10. У 1927 р. площа під посадками м’яти в Україні становила близько 50 десятин, почав працювати завод по виробництву ефірної олії.

Посадковий матеріал неодноразово завозять із Англії: 1926 року в Україну ввезено 25 тисяч живців чорної англійської м’яти, наступного – 15 тисяч – білої англійської м’яти, яку пізніше стали називати «французькою», бо вона широко культивувалась у Франції. Весь цей матеріал поступив на Лубенську дослідну станцію (нині Дослідна станція лікарських рослин Української академії аграрних наук). Частина цього матеріалу була використана для селекційних цілей, решта – для розмноження. У 1929 році була завезена значна кількість англійської м’яти як посадковий матеріал для селянських господарств, переважно Полтавщини. Отже, наша м’ята перцева веде свій родовід від завезеної з Англії мітчамської м’яти.

У 1927 році площа під м’ятою в Україні досягла 4300 га, її сировину переробляли на 18 заводах, де було одержано близько 100 т м’ятної олії, в 1928 році площа під м’ятою – близько 3500 га, одержано близько 70 т м’ятної олії (неврожайний рік).

Питома вага м’яти перцевої в 1937 році в Україні становила 89,6%(близько 9 тис. га). В Україні понад 50% м’яти культивувалося в Чернігівській області. Напередодні Великої Вітчизняної війни м’ята в Україні вирощувалися на площі 12 тис. га. За часів повоєнної відбудови почали відновлюватися посадки м’яти в Україні, їх площа в 50-і роки досягла 800 га.

До розпаду СРСР в Україні м’яту вирощували в різних регіонах, зокрема, в Полтавській, Чернігівській, Сумській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Івано-Франківській, Львівський областях, у Криму. На теренах СНД культивують м’яту – Молдова, Росія(Краснодарський і Приморський краї, Західний Сибір). Географічні посадки довели, що можливо культивувати м’яту в Білорусії, Естонії, Литві, Латвії, Азербайджані. Різноманіття ґрунтово-кліматичних зон вирощування м’яти вказує на великий адаптивний потенціал цієї культури.