28. Розвиток промислового виробництва урср в середині 1950 – на початку 1960 рр.

На початку 50-х років промисловість України, як і всього Радянського Союзу розвивалась дуже успішно.. Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної оснащеності. З другої половини 50-х років було розпочато механізацію та автоматизацію виробничих процесів. У вугільній промисловості удосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання вугілля. У доменному та сталеплавильному виробництві будували печі з великим корисним об'ємом, використовували засоби автоматизації на контрольних операціях за ходом плавлення, почали застосовувати киснево-конвертерний спосіб виплавлення сталі, а також випуск сплавів для авіаракетної промисловості. На машинобудівних підприємствах застосовували автоматику та напівавтоматику електрозварювання, нові технологічні способи прискорення обробки металу. Зросла продуктивність праці. Реалізація досягнень НТР вступала в суперечність з існуючою централізованою системою управління народним господарством, що стримувало оперативне впровадження досліджень науки і техніки. У 1959-1965 рр. певна увага приділялась виробництву промислових та продовольчих товарів, предметів широкого споживання. підприємства, як Донецька трикотажна й Червоноармійська панчішна фабрики, швейні фабрики в Кіровограді,Артемівську, Дрогобичі, Миколаєві, Луганська взуттєва фабрика та ін. Споруджений у ті роки Херсонський бавовняний комбінат став найбільшим текстильним підприємством республіки. Завершилось будівництво Житомирського і Рівненського льнокомбінатів, що дало можливість уперше на базі місцевої сировини розгорнути виробництво льняних тканин в Україні. До середини 60-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів, великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок, авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів, літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільний, Львівський телевізорний, Сумський електронних мікроскопів, Київський електронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. Україна займала провідне місце у СРСР за обсягом виробництва сільськогосподарських машин. Лише за 1960 —1965 рр. було побудовано 22 заводи. На 1965 р. було понад 1 тис. машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25 % зайнятих у промисловості. Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (16,7 % середньорічних у 1960—1965рр.). Побудовано Лисичанський хімічний комбінат, Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат, дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асортимент хімічної продукції залишався практично незмінним (мінеральні добрива, сірчана кислота, сода, хімічні волокна). Повільно розвивалося виробництво полімерних матеріалів. економічних районів. Їх співвідношення у 1965 р. становило відповідно 60,7 / 27,4 / 11,9 %. Продовжувалася індустріалізація шести західних областей, де протягом 50-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. Значного розвитку набув паливно-енергетичний комплексВугільна промисловість, насамперед Донбасу, забезпечуваля якісним твердим паливом потреби господарства й населення України та інших республік. За 1959-1965 рр. в Україні було введено в дію 46 нових і реконструйовано 33 діючі шахти. Покращилося їх технічне оснащення. Споруджувалися доменні й мартенівські печі, вводились у дію прокатні й трубні стани. Розвивалась кольорова металургія. Зростав випуск алюмінію, цинку, магнію, титану, ртуті, було освоєно виробництво кристалічного кремнію і германію. Розвивався й удосконалювався транспорт. Зростала роль перевезень України у зовнішньоторговельних й економічних зв'язках колишнього СРСР. Через Україну йшла продукція у 81 країну. Транспорт дав 30 млн. крб. надпланових прибутків. На залізницях з'явилися більш економічні електровози й тепловози: якщо на початку 1959 р.

29. Міжнародне становище УСРР на початку 1920 рр. Основною метою України на міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридичного визнання УСРР великими державами, врегулювання відносин з прикордонними державами, укладення взаємовигідних міжнародних торгово-економічних договорів.Першу мирну угоду радянської України було підписано Ф. Коном та Ю. Коцюбинським 14 лютого 1921 року з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією. Коцюбинський Юрій Михайлович (1896—1937) — партійний, державний і військовий діяч. Член партії більшовиків з 1913 р. Учасник жовтневого перевороту 1917 р. у Петрограді В січні 1918 р. — головнокомандувач військ Української Радянської республіки, які вели наступ проти Центральної Ради. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. З 1920 р. — на дипломатичній роботі, з 1933 р. — голова Держплану і заступник голови РНК УРСР. У1934 р. звільнений з усіх посад і репресований як Ініціатор створення в Україні контрреволюційної терористичної організації та троцькістського центру. В1937 р. розстріляний. Особливою складністю відзначалися відносини з Польщею. 18 березня 1921 року було укладено з нею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни (за Польщею зберігався контроль над українськими землями по Збруч і Горинь). УСРР нормалізація відносин з Польщею була необхідна для нейтралізації дій уряду Української Народної Республіки (УНР), що перебував у Тарнуві поблизу Кракова. Діяльність цього уряду була досить широкою: від дипломатичних акцій — до організації збройних виступів на території радянської України. Зокрема, восени 1921 р. дві рейдові групи петлюрівців — Волинська і Подільська — під керівництвом Ю. Тютюнника розпочали збройну боротьбу на території УСРР, але під Базаром частина з них потрапила до полону, 359 осіб було розстріляно. Спираючись на Ризький договір, радянська сторона змусила Польщу відмовитися від підтримки С. Петлюри, і збройні рейди з польської території припинилися.Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено Наркомат зовнішньої торгівлі (НКЗТ). Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який становив 60 млн. крб. золотом, а до сфери впливу НКЗТ республіки за домовленістю з наркоматами Росії входили Польща, Чехословаччина, Румунія, Туреччина, Балканські країни. На початку 20-х років напруженими залишалися відносини радянської України з великими державами. І все ж у квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною. Отже, на початку 20-х років УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. Складалося враження, що Україна в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва не тільки не обмежувала, а навпаки — підтримувала. Наприклад, у червні 1921 р. Г. Чичерін телеграфував X. Раковському: «Нам здається, що було б краще, якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї зовнішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б подавати дипломатичну допомогу». Фахівці вважають цю заяву серйозною акцією, а не пустопорожньою декларацією. Навіщо ж Росії потрібна була самостійна зовнішня політика України? По-перше, тому що самостійною вона була лише формально, оскільки зовнішньополітична лінія УСРР визначалася рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви; координувалася з РСФРР; контролювалася центром (так, наприклад, українсько-литовські переговори, що передували підписанню договору, відбувалися в Москві). По-друге, «самостійна» зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української державності, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави, з іншого використовувати УСРР як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені.

30 Аграрна політика в УРСР у середині 1950 – на початку 1960 – рр.. У галузі аграрної політики визначилися щонайменше три такі програми, свою данину кожній з них віддала й Україна. Першою надпрограмою, яку було започатковано на лютнево-березневому (1954) Пленумі ЦК КПРС, стало освоєння цілинних земель, її суть полягала в освоєнні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю цифру збільшили до 28—30 млн. га незайманих земель Казахстану і Сибіру). Вагому частину матеріальних та людських ресурсів для виконання цілинних проектів забезпечила Україна. Вже 22 лютого 1954 р. на цілину було відправлено першу групу українських механізаторів. Тільки 1954—1956 pp. за комсомольськими путівками з республіки на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. Склад трудових колективів радгоспів, що утворилися на цілинних землях, майже повністю формувався з переселенців з України. Лише за 1961 р. колгоспи і радгоспи цілинних районів Казахстану отримали до 90 тис. тракторів та інших сільськогосподарських машин, виготовлених на підприємствах України. Економічна виправданість та ефективність ставки на освоєння цілинних земель неоднозначно оцінювалася як па рівні планів, так і на рівні одержаних результатів. Так, Молотов на противагу Хрущову вважав за доцільніше вкласти кошти в піднесення сільського господарства Центральної нечорноземної смуги Росії та України. Неоднозначна оцінка наслідків освоєння цілинних земель й істориками. Поряд з традиційною позитивною оцінкою цих процесів існує думка, що освоєння цілини зашкодило переходу сільського господарства на шлях інтенсифікації. Історик-аграрник І. Русинов переконаний, що приріст врожайності зерна по СРСР навіть на 1 ц з га був би рівнозначним результату освоєння цілини. Другою надпрограмою стало поспішне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших «диво-куль-тур». Уже в червні 1954 р. з трибуни чергового пленуму ЦК КПРС Хрущов звернувся до працівників сільського господарства СРСР із закликом про розширення посівів кукурудзи. В кулуарах пленуму неодноразово повторювали його слова, які не потрапили до офіційної доповіді: «...кукурудзу потрібно впроваджувати, не зупиняючись перед примусом, подібно тому, як у XVIII сторіччі у Росії впроваджували картоплю». Третім грандіозним хрущовським проектом стала надпрограма у тваринництві, її суть, за словами Хрущова, полягала в тому, щоб «у найближчі роки наздогнати США по виробництву м'яса, масла і молока на душу населення». Ця програма була висунута навесні 1957 p., a вже в січні наступного року нарада передовиків сільського господарства УРСР, намагаючись іти в ногу з керівництвом, зробила оптимістичний висновок: «...є всі можливості вже в 1958 р. випередити Америку щодо виробництва молока і масла на душу населення». Починаючи з 1958 р., у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо в період від 1950 до 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1958 до 1964 р. — лише на 3%. Таке саме становище склалося загалом по країні. Ситуацію не врятувало укрупнення 1962 р. раднаргоспів і створення республіканських раднаргоспів та Вищої Ради народного господарства СРСР. Централізм як основний принцип діяльності командно-адміністративної системи знову набирає сили. У приватній розмові П. Шелест, який став 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ, дорікав Л. Брежнєву: «...ви в центрі створили неймовірно непробивну центропробку. Нас у республіці так затиснуто, що ми й дихнути самі не в силі. Скажімо, десь треба перекинути греблю через річку — запитуй у Москви... Дітям потрібен піонерський палац — без Кремля ані кроку... Доводиться переобладнати якесь виробництво — знову тільки дозвіл згори. Ось до чого ми дожилися».

31. Юридичне оформлення. Фактори створення СРСР об’єктивні: єдина транспортна система; традиційні економічні зв’язки між регіонами колишньої Російської імперії; наявність золотого запасу Росії; слабкість національних грошей і т. д.; страх більшовицького керівництва перед зовнішньою небезпекою. Суб’єктивні: політична диктатура більшовиків у національних республіках.

Плани об’єднання радянських республік План автономізації, розроблений Й. Сталіним, передбачав входження республік до Російської Федерації на правах автономії; означав ліквідацію самостійності республік; підтримувався Ф. Дзержинським, С. Орджонікідзе, першим секретарем ЦК КП(б)У Д. Мануїльським.

План конфедерації - створення союзу суверенних держав, які повністю зберігають незалежність і створюють об’єднані органи для координації дій; підтримувався X. Раковським і М. Скрипником (у 1923 р. це стало підставою для звільнення X. Раковського з посади Глави Уряду УРСР; після нього уряд очолив В. Чубар).

План федерації, запропонований В. Леніним, - усі радянські республіки, у тому числі й Російська Федерація, входять на однакових правах до нового державного об’єднання - Союз Радянських Соціалістичних Республік. На попередньому обговоренні проекту резолюції ЦК РКП(б), на якому не брав участь Ленін, був затверджений план «автономізації». Пізніше прихильники «автономізації» під тиском В. Леніна, який вважав, що вона викличе жорсткий централізм і як наслідок - відцентрові тенденції, відмовилися від свого плану.

Жовтень 1922 р. - Пленум ЦК РКП(б) затвердив план державотворення, запропонований Леніним. Була створена конституційна комісія для вироблення конституційних основ єдиної держави. 10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові схвалив декларацію про створення Союзу РСР, проект союзного договору й проект конституції СРСР, затвердив повноваження української делегації на з’їзді Рад у Москві. 23-27 грудня 1922 р. - Х Всеросійський з’їзд Рад, у роботі якого взяли участь делегати республік, запропонував назву нової держави - Союз Радянських Соціалістичних Республік (уперше назву запропонував Г. Чичерін). 30 грудня 1922 р. - I з’їзд Рад СРСР, на якому з доповіддю про декларацію й договір про створення СРСР виступив Й. Сталін, прийняв ці документи. Остаточні їх тексти з урахуванням пропозицій і доповнень союзних республік повинен був затвердити наступний з’їзд Рад. До складу СРСР увійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (створена в березні 1922 р.) у складі трьох закавказьких республік: Грузії, Вірменії, Азербайджану. У січні 1923 р. ЦВК СРСР створив конституційну комісію на чолі з М. Калініним. У січні 1924 р. II з’їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію СРСР. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УРСР. У ній законодавчо закріплювалося входження радянської України до складу СРСР.

32. Зміни у політичному керівництві УРСР і СРСР в 1963 – 1964 рр. Нова політика українського керівництва. У жовтні 1964 p. на пленумі ЦК КПРС відбулася зміна партійного керівництва СРСР. Замість М.Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л.Брежнєв, при керівництві якого роль партапарату в державному житті ще більше посилилась. У той же час Л.Брежнєв, зміцнюючи своє становище, продовжував здійснювати політику підтримки радянської олігархії, гарантуючи їй стабільне існування. Поворот у політиці, що розпочався після жовтневого пленуму ЦК партії, означав повернення до консервативних, певною мірою просталінських позицій. Але ця тенденція виявила себе не відразу. На перших порах були виправлені деякі, як їх називали — "волюнтаристські", хиби попереднього, хрущовського керівництва. Проте незабаром стало ясно, що висунутий Л.Брежнєвим лозунг "стабільність" насправді означав відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло консервативні керівні сили, які вперто трималися за освячені традиціями привілеї. "Брежнєвський період" історії України — період часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка, період застою та одночасно — пошуку прогресивними силами шляхів суспільного оновлення. На рубежі 60—70-х років Радянський Союз, а разом з ним й УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу республіка вступили у період історії, за яким затвердилася назва "застій", що тривав до середини 80-х років. Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окремими репресіями проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості, суверенності. Несміливі та непослідовні спроби першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста захистити економічні і культурні інтереси республіки від союзного центру керівництво ЦК КПРС сприйняло негативно. З приходом до влади в Україні нових керівників (В.Щербицький та ін.) знову розпочалося цькування прибічників відродження української державності. Негативну роль у збереженні командно-адміністративної системи управління відіграли догматизм в ідейно-теоретичній сфері, апологетика існуючого порядку, видавання бажаного за дійсне. Теоретичною базою завищеної оцінки стану суспільства стала концепція розвинутого соціалізму, висунута XXIV з'їздом КПРС як альтернатива утопістським теоріям безпосереднього будівництва комунізму. Положення про будівництво розвинутого соціалістичного суспільства було закріплено в Конституції СРСР 1977 p., де йому давалося таке визначення: "Це — суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи". Риси розвинутого соціалізму перелічувалися й в Конституції УРСР 1978 p. Широкомовні заяви про досягнення розвинутого соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Командно-адміністративна система управління гальмувала прогресивний розвиток суспільства, негативно впливала на всі сфери соціально-економічного, політичного і культурного життя. Непослідовною виявилася й зовнішня політика СРСР. Так, у 60- ті та 70-ті роки Радянський Союз виступив як один з ініціаторів політики "розрядки", взяв участь у Гельсінському процесі (1975 p.). У зазначеному руслі миролюбної політики у міжнародних відносинах брала участь й УРСР, використовуючи свої конституційні права в цій сфері. Вона була членом ООН, деяких її спеціалізованих установ, організацій, комісій, комітетів і конференцій, входила до складу багатьох міжнародних організацій — Дунайської комісії. Міжнародного бюро виставок. Міжнародного Червоного Хреста та ін., була учасником понад 100 міжнародних договорів. Разом з тим основні напрямки зовнішньополітичної діяльності КПРС і Радянської держави, практика її реалізації, як і раніш, визначалися ідеологією конфронтації, твердженням про неможливість тривалого співіснування соціалізму і капіталізму, а тим більше їх широкої та глибокої взаємодії задля розв'язання глобальних проблем. Звідси випливає намагання підтримувати революційне орієнтовані суспільні сили, особливо в країнах так званого "третього світу", що призводило до розпалювання регіональних конфліктів. Один із прикладів зазначеному — введення радянських військ в Афганістан у 1979 p. У той час міжнародна атмосфера різко "похолодшала". Радянська командно-адміністративна система застосовувала силові методи й щодо союзників по соціалістичному табору: припинення Радянським Союзом "відлиги" у 1968 р. в Чехословаччині за допомогою військ Організації Варшавського договору.

33. Політика “українізації” в 1920 – х рр.. Політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр., отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні. Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті рр. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Наслідки політики українізації (коренізації) У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський. Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об’єднання, працювало 45 професійних театрів. Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та ін. Поступово політика українізації почала виходити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у тому числі й український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 до 1926 р. О. Шумський, економіст М. Волобуєв. М. Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. Пристрасний заклик до українців йти власним шляхом був висловлений у його знаменитому гаслі «Геть від Москви». О. Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації. М. Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії. Згодом «хвильовізм», «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним ухилом». Від кінця 1920-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повернулася до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано.

34. Розвиток української культури в період “відлиги”. Шестидесятники. Для культури хронологічно короткий період “відлиги” мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих “шестидесятників” - вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури. У кінці 50-х років на державному рівні було усвідомлене і визнане відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної революції. В державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань, у великих економічних центрах - Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959 р. обов'язковою стала 8-річна освіта, в 1977 р. - середня. Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім. Є.Б.Патона, який перетворився на науково-виробниче об'єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М.Боголюбов, математик і кібернетик В.Глушков, конструктори космічних апаратів С.Корольов (генеральний конструктор), М.Янгель та В.Глушко, генетик І.Шмальгаузен, офтальмолог В.Філатов, кардіолог М.Амосов, нейрохірург М.Бурденко та інші. Науково-технічне відставання України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х років перетворилося на стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера, для визначення якої використовують різні терміни - постіндустріальна, інформаційна, комп'ютерна. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. Це стосується творчості О.Гончара, П.Загребельного, Ю.Збанацького, В.Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів “Історії української літератури ХХ століття”, були періодом “плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів”. На повний голос заявили про себе І.Драч, Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет. У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає І.Багряний. До війни він зазнавав репресій, у Німеччині в 1948 р. організував Українську революційно-демократичну партію, яка боролася за національне звільнення України. Романи І.Багряного "Тигролови", "Сад Гетсиманський", "Людина біжить над проваллям", його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені критиками як серйозний внесок в українську культуру.

Саме в колах інтеліґенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська група. На Донбасі пройшла молодість поета В.Стуса, чия доля набула символічного значення. Він закінчив Сталінський педінститут, працював учителем у Горлівці, перекладачем у газеті "Соціалістичний Донбас". Вже перші проби пера показали, що з'явився неабиякий поет з загостреним сприйняттям дійсності, з прекрасним знанням української мови. Активна громадянська позиція привела В.Стуса у ряди "дисидентської" інтеліґенції Києва. У 1972 р. він був арештований "за антирадянську агітацію" і "наклепницькі мотиви в творчості", відсидів 5 років і в 1980 р. отримав другий строк - 15 років.

35. Суспільна колективізація сільського господарства. Політика примусової суцільної колективізації сільського господарства була чи не найважливішою складовою сталінського воєнно-комуністичного штурму кінця 20-х - початку 30-х років. Насильницьке об'єднання господарств разом із землею, реманентом, усією худобою і птицею в колгоспи, що мали стати перехідною формою до комун, і цілковите підпорядкування їх адміністративно-командній системі управління давало змогу державі викачувати із села гроші, продукти харчування та сировину, необхідні для "підхльостування" індустріалізації країни. Перехід до суцільної колективізації, офіційно проголошений у листопаді 1929 p., розпочався у степових регіонах України ще до весняної посівної кампанії 1930 р,, а в цілому по республіці - до осені 1930-го. Новий грабіжницький курс сталінського керівництва викликав величезне соціальне й політичне напруження на селі. Щоб зламати опір суцільній колективізації, заможніших господарів оголошували куркулями й виселяли з родинами з рідних місць, здебільшого в східні й північні райони країни, а майно розпродавали. Лише в січні-березні 1930 р. в Україні було розкуркулено майже 62 тис сімей, А оскільки опір селянства не вдалося придушити, Сталін звалив усю вину за так звані "перегини" в ході колективізації на місцеву владу. Об'єднання селян у колгоспи оголошувалося справою добровільною. У зв'язку з цим навесні й улітку 1930 р. в Україні майже половина селянських господарств вийшла з колгоспів. Восени 1930 р. розпочалася нова кампанія, спрямована на прискорення колективізації. Крім адміністративних заходів (до середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. cелянських сімей. Заготівельні ціни на зерно, цукрові буряки, овочі, м'ясо, молоко та інші сільськогодарські продукти були надзвичайно низькими. До того ж держава не визначала обсягів хлібоздачі та інших поставок, що уможливлювало експропріацію чи не всієї колгоспної продукції, а це зумовлювало вкрай низьку оплату праці колгоспників і відбивало в них бажання ефективно працювати в громадському господарстві. Для селян основними засобами існування були присадибні ділянки. Але й тут непомірно високі податки змушували їх розпродавати своє майно, забивати худобу й залишати села. В 1928-1931 pp. в Україні кількість селянських господарств зменшилася на 352 тисячі. Усе це призводило до руйнування народного господарства. Перша п'ятирічка лишилася невиконаною. Тиск тоталітарного режиму на українських селян посилювався. За умов деградації сільськогосподарського виробництва заготівельні загони вимітали увесь хліб із колгоспних і селянських комор, не залишаючи навіть необхідного прожиткового мінімуму. Внаслідок такої політики навесні 1932 р. у селах України та деяких інших регіонів СРСР розпочався голод. Влітку люди у відчаї збирали в полі колоски, вдруге обмолочували солому, намагаючись знайти там хоч якусь поживу. Тоді було прийнято суворі закони, за якими навіть за жменю взятого з поля чи колгоспної комори зерна селян засуджували до 10 років ув'язнення або й до розстрілу. Голодомор охопив усі села України. Смертність від недоїдання стала звичайним явищем у цій чи не найбагатшій за природними ресурсами республіці: лише 1933 р. від голоду загинуло 3-3,5 млн осіб. А в 1932-1934 pp. завдані Україні втрати від голоду і зниження народжуваності перевищили 5 млн чоловік. Такими жахливими були наслідки грубих прорахунків в економічній політиці партійно-державного керівництва та його злочинного свавілля, безконтрольного правління. Глибока криза в сільському господарстві примусила правлячу верхівку СРСР ужити заходів для припинення катастрофічного спаду виробництва продуктів харчування. З цією метою було запроваджено певні норми поставок зерна державі. Виконавши цю "першу заповідь", колгоспи й селяни могли розпоряджатися лишками на власний розсуд, зокрема продавати їх на ринку. Відновилися базари. В колгоспах було створено постійні бригади, за якими закріплювалися на період польових робіт ділянки землі, машини, коні, воли тощо. Село отримало значну кількість техніки. Вона зосереджувалася в МТС, які за відповідну плату (грошима, зерном чи іншими продуктами) обробляли землю. На кінець 30-х років МТС обслуговували 97,7% колгоспів. Розвивалися м'ясо-молочна галузь, садівництво, бджільництво, деякі підсобні промисли. За рахунок присадибної ділянки селянин міг тримати худобу, птицю. Напередодні Другої світової війни сільськогосподарське виробництво досягло рівня кінця 20-х років. Таким чином, насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі и страшних людських втрат, що майже на десятиріччя загальмувало й відкинуло назад виробництво сільськогосподарської продукції.

36. Дисидентський рух в Україні – стан наукової розробки теми. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1960-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації.

Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших містах. Переважно там же розповсюджувався і "сам видав". Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, атому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Наприкін. 1950-х років у західноукраїнських областях виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет та ін. Серед них виділялася Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка була створена у 1958 р. на Львівщині групою юристів. Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, УРСС виступала за реалізацію статей республіканської і союзної конституцій, які передбачали вихід України зі складу СРСР. Однак у січні 1961 р. організацію було викрито, її членів — І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, И.Боровицького, І.Кіпиша — засуджено на різні терміни ув'язнення, а керівника, Левка Лук'яненка, — до розстрілу, пізніше заміненого на 1б-річне ув'язнення. Подібні судилища відбулися також над членами інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962) та Українського національного фронту (1967). У результаті кількох чоловік було розстріляно (І. Коваль, Б.Грицина, М.Проців), багатьох засуджено на тривалі строки ув'язнення. Яскравими представниками цього напрямку були також історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчителька О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, поет В.Стус, письменник Г.Снєгірьов, літературний критик Є.Сверстюк та ін. Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюбата І.Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець 3.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції. На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глушман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримськотатарського народу, репресованого комуністичним режимом. Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс.