10. Боротьба оун – упа проти радянської влади в післявоєнний період та її наслідки

З наближенням до території Західної України радянських військ ОУН-УПА розгорнули проти них збройну боротьбу, спираючись на німецьку підтримку, якою заручились ще у січні 1944 року. За домовленістю німці надали допомогу УПА зброєю, боєприпасами, спеціальним спорядженням. Керівництво УПА погодилося вести ар’єргардні бої з Червоною армією, щоб прикрити відступаючі частини вермахту в Карпатах. Тому взимку 1944 – 1945 рр. тут розгорнулися кровопролитні бої. Починаючи з січня 1944 р., сили УПА стали чинити напади на військові підрозділи Червоної Армії. Під час одного з них 29 лютого 1944 року був смертельно поранений командувач 1-м Українським фронтом М. Ватутін. Оунівцями була зірвана мобілізація до Червоної армії місцевої молоді. Так в Рівненській області з 15 березня по 20 квітня з 66тис. призовників на збірні пункти з’явилось лише 3тис. осіб, а в Дрогобицькій з 90тис. осіб прибуло у військкомати всього 4тис. і т. д. Але при цьому частина цих дезертирів не йшла в ряди УПА, а ставала мародерами і бандитами, які дискредитували своїми діями національно-визвольний рух. Боротьба між УПА і радянськими силами відзначалась надзвичайною жорстокістю з обох боків. Дотримуючись переконання «Хай би крові по коліна, якби вільна Україна»,оунівці влаштували справжній терор проти осіб, які співпрацювали або підозрювались у співробітництві з радянською владою. У 1944-1946 рр. вони знищили 12тис. осіб, серед яких були і члени сімей. Не менш жорстоко діяла й радянська сторона. Щоб підірвати соціальну базу УПА, загонами НКВС переодягненими у форму оунівців вівся терор, здійснювались провокації проти місцевого населення: спалювались населенні пункти, використовувалась практика взяття і розстрілу заручників. На початку липня 1945 р. в Галичині діяло 156 груп НКБД, що видаючи себе за загони УПА, чинили терор над місцевим населенням. На ґрунті антибільшовицької боротьби у квітні 1945 р. відбувалося примирення оунівців з польською Армією Крайового(АК). Вже у вересні того ж року об’єднані сили АК і УПА атакували радянські гарнізони у Ковелі і під Перемишлем.

Бої УПА, очолювані Р. Шухевичем, з регулярними військами тривали й після проходження основних сил діючої армії через західноукраїнську територію. Внаслідок цього найбільші формування УПА розпалися на велику кількість дрібних. У червні 1944 р. з ініціативи Головного командування УПА в Карпатах біля Самбора відбулися збори представників українського національного руху. Учасники зборів створили загальнонаціональний центр – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) як «найвищий керівний орган українського народу на час революційної боротьби, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави». Своєю метою УГВР визначила створення «Української Самостійної Соборної Держави на українських етнографічних землях із справедливим соціальним ладом без гніту і визиску, без більшовиків і капіталістів». Ситуація в західноукраїнських землях унеможливлювала створення місцевого апарату влади. На місцях ефективніше діяли структури ОУН-УПА. Командування УПА розгорнуло мобілізаційні заходи, намагаючись збільшити чисельність своїх збройних формувань для боротьби проти радянської влади. На завершальному етапі війни населення Західної України, втомившись від соціально-економічної та політичної нестабільності, почало схилятися до того, щоб признати радянську владу, за якою стояла Червона армія. Радянська влада, намагаючись розірвати зв’язки УПА з місцевим населенням, вдалася до примусових виселень сімей, звинувачених у зв’язках з повстанцями. Після капітуляції нацистської Німеччини, сталінське керівництво одержало можливість посилити протидію ОУН-УПАУ 1945-1953 рр. за різного роду «антирадянські політичні злочини» в Україні було заарештовано 44тис. чоловік віком до 25 років, з них у західних областях України – 37 тисяч. Фінал цієї історичної драми був визначений. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який дозволив би відродити державність України, не справдились. Не допомогли й встановлені контакти із спецслужбами США і Великобританії. В кінці 40-х рр. збройне підпілля почало відчувати нестачу зброї, амуніції, харчів. У багатьох місцях після розгрому міської і сільської мережі ОУН зменшився її вплив на вояків УПА, бракувало скоординованості дій. Дехто з учасників українського визвольного руху піддався закликам уряду УРСР з’явитися з повинною. З 1947 р. почав здійснюватись частковий розпуск загонів УПА, а після загибелі 5 березня 1950 о. її головного командира Р. Шухевича (Т. Чупринки) вона остаточно починає втрачати боєздатність, хоча окремі лоївки протримались ще до середини 50-х рр

11. Підготовка до утворення українських структур влади в австро-угорської імперії. 25 березня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників політичних партій, в якому взяли участь близько 500 чоловік. Водночас у містах та селах відбувалися мітинги, демонстрації, віче, на яких представники різних верств суспільства висловлювалися за об'єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також вимагали від уряду Австро-Угорщини якнайшвидше ратифікувати Брестський мирний договір З огляду на неминучий розпад Австро-Угорщини українські політичні партії вважали невідкладним завданням формування тимчасового органу, який перебрав би владу в краї до своїх рук. Українська Національна Рада мала намір перебрати державну владу мирним, легальним шляхом. Тим часом у країні назрівав серйозний політичний конфлікт Противниками відродження Української держави в Галичині виступили націоналістичні та військові кола шляхетської Польщі, яка теж переживала етап відродження своєї державності. Спираючись на повсталі маси, Національна Рада 2 листопада взяла владу до своїх рук. Виступ солдатів-українців активно підтримували цивільні добровольці - молодь, місцеве й навколишнє робітництво. Повстання у Львові знайшло активну підтримку серед українського населення всієї Східної Галичини. Пополудні відбулася формальна передача влади австрійським намісником Раді. Розпочався період тривалої й нерівної боротьби ЗУНР за свою незалежність. Проголошення української державності на західних землях, створення Української Національної Ради, її рішучі кроки в напрямі формування органів державної влади, забезпечення соборності українських земель стали детонатором революційних процесів у Буковині. В жовтні 1918 р. буковинська делегація УНРади заявила про себе в Чернівцях як Український крайовий комітет. За його наказом 1-2 листопада три стрілецькі сотні виступили проти австрійської адміністрації. За допомогою озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську варту в Чернівцях. З листопада на центральному майдані міста відбулося Буковинське Народне віче, на яке з'їхалися близько 40 тис. українців. Серед його учасників були й прихильники більшовицьких лозунгів, які виступали за союз із Радянською республікою, проголошеною в Харкові. Член віденського парламенту Пічуляк пропонував підтримати “австрійську Україну”. Більшість учасників віча висловилися за возз'єднання буковинського краю з Українською державою, щойно проголошеною у Львові. Представники всіх повітів української Буковини закликали делегацію УНРади “перебрати негайно правління українською частиною краю”. Вони проголосили: “Віче бажає прилучення австрійської частини землі до України”. Віче обрало головою Українського крайового комітету Омеляна Поповича - відомого письменника і громадського діяча. Він виконував функції президента Буковини.

12. Особливості суспільно-політичного життя УРСР у післявоєнний період 1945-1953. У повоєнний період соціальна політика радянського керівництва б у ла надзвичайно суперечливою: з одного боку, було введено 8-годинний р о бочий день, відмінено обов’ язкові понадурочні роботи, відновлено че р гові та додаткові відпустки, з іншого - саме 1946 р . починається повернення до в о льових методів керівництва промисловістю (прийнять декілька постанов, які закріплювали р о бітників на підприємствах, необґрунтовано в декілька разів збільшували норми виробітку). У 1946 р . почався шир о комасштабний наступ на присадибні господарства селя . Прикриваючись гаслом “боротьби з порушеннями колгоспного статусу”, офіційна влада забирала в селян землю в колгоспний фонд, наполегливо рекомендувала продати державі дрібну худобу, обкладала індивідуальні селянські госп о дарства високими грошовими та натуральними податками. Дійшло до того, що 21 лютого 1948 р . Президія Верховної Рада СРСР прийняла таємний указ “Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя”. Цей док у мент мав серйозні наслідки . У 1948 - 1950 рр . на його підставі зборами колгоспників було оголошено 12 тис. “ громадських вироків” , жертвам яких з а грожувала депортація до С и біру та інших віддалених місць СРСР. Неоднозначно вплинула на життєвий рівень населення і грошова реформа. З одного боку, вона привела грошову масу, що перебувала в обігу, у ві д повідність до потреб господарства, з іншого, грошова реформа боляче вдар и ла по селянству, яке зберігало гроші, головним чином, вдома. Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалось посиленням репресивного тиску на місцеве населення . Осн о вною метою репресій було створення сприятливих умов для “ радянізації ” краю, експлуатації його демократичного та природного потенціалів, насильне зал у чення населення до радянської системи господарювання, руйнація націон а льних структур самозахисту, духовним осередком яких була Українська гр е ко-католицька церква, а також остаточне утвердження на місцях органів р а дянської влади Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва - це далеко не п о вний перелік методів репресивного тиску на населення . Сталінське керівництво використовувало репресії в західноукраї н ських землях і як засіб державного примусу, і як метод покарання . У серпні 1947 р . розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію : вогонь несправедливої критики переноситься на в е лику групу науковців республіки . Їх звинувачували у відході від більшовиц ь кого принципу партійності, в анти науковості, відмову від акценту на бор о тьбу класів тощо . Справжня ж суть цих критичних зауважень полягала у о б стоюванні владою монополії та трактування історичного процесу, що є одн і єю із важливих умов функціонування будь-якою тотал і тарної держави. Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство ві д криває розгорнута наприкінці 1948 р . боротьба проти „космополітизму . В і діграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти „космополітизму” мала на меті поселити культ у рну-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною м і рою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шов і ністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму.

13.Утворення ЗУНР. Початок збройної боротьби з поляками. 18 жовтня 1918 р. депутати-українці в авст-рійському парламенті, об’єднані в Українську пар-ламентарну репрезентацію, скликали у Львові збори полі-тичних і громадських діячів Галичини і Буковини (конституанту), на яких було обрано Українську Національну раду. Українська Національна рада (УНР) заявила, що усі західноукраїнські землі мають створити Українську Державу і закликала населення інших національностей послати до УНР і своїх представників. Проголошення в Києві утворення Української Народної Республіки інтенсифікувало потяг пробуджуваного населення Західної України до об'єднання з Східною Україною. В Західній Україні почалися виступи за створення незалежної Української держави. Особливо активними були виступи українських студентів, які вимагали приєднання усіх українських земель Австро-Угорщини до Української Народної Республіки. Керівництво Української військової організації, яка виник-ла у Відні в жовтні 1917 р., та Українських Січових стрільців почало підготовку до реалізації вимог західноукраїнського населення. На конспіративних зборах представників різних партій обговорювалися питання створення власних держав-них структур. Розпад Австро–Угорщини дав можливість Українській Національній раді добитися від австрійського уряду згоди пе-редати владу українцям, але проти цього рішення виступили польські націоналістично налаштовані кола. 1 листопада 1918 р. внаслідок збройного виступу легіону Українських січових стрільців усі державні установи у Львові були поставлені під контроль українців, але почалися сутички з польськими військами. Делегати Української Національної ради О. Назарук та М. Шухевич звернулися до гетьмана П. Скоропадського з проханням надати військову допомогу. Той дозволив окремому загонові Січових стрільців «самовільно» перейти на галицьку територію, але січові стрільці, вважаючи за важливіше взяти участь у поваленні влади гетьмана, не скористалися зазначеною про-позицією. Коли ж владу гетьмана було повалено, уряд УНР почав надавати допомогу галицьким військам. 9 листопада 1918 р. Українська Національна рада проголо-сила Західну Україну незалежною державою – Західноукраїнською Народною Республікою. В екстремальних умовах був вироблений Тимчасовий основний закон ЗУНР. Він містив лише необхідні атрибути державності: кордони, назву, принцип народного суверенітету, символіку. На відміну від “другої” УНР, керівництво ЗУНР стояло на демократичних позиціях і відкидало класове представництво. Закарпатські та буковинські українці орієнтувались на ЗУНР, проте в листопаді 1918 р. Буковина була окупована румунськими військами, а Закарпаття було приєднано до Чехо-словацької Республіки. Отже, ЗУНР фактично включала тільки східну частину Галичини. З моменту проголошення самостійності ЗУНР було очевидним, що дві українські держави рано чи пізно об’єднаються. 22 січня 1919 р. відбулась історична подія Злуки УНР та ЗУНР. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) змушений був під натиском польських військ переїхати вже в листопаді 1918 р. зі Львова до Тернополя, а потім до Станіслава, де перебував з січня по травень 1919 р.. У Станіславі було створено колегіальний орган з десяти осіб, який вико-нував функції глави держави. Голова цього комітету Є. Петрушевич став йменуватися президентом. 8 листопада 1918 р. було сформовано новий Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким.