3.Проголошення унр. Перша українсько – російська війна.

Проголошення незалежності УНР

Напередодні вирішальних боїв за Київ 9 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила свій Четвертий універсал, яким Українська Народна Республіка проголошувалася цілком незалежною державою. Це було історичне рішення Центральної Ради, що символізувало остаточний розрив з імперським центром. Однак воно не врятувало УНР. Сили були надто нерівні. Більшовицькі війська під Києвом мали 20-кратну перевагу в живій силі й 40-кратну — в озброєнні.

Прагнучи в цей критичний момент повернути довіру селянства, Рада 19 січня зробила ще один радикальний крок: під гуркіт гармат прийняла закон про скасування права власності на землю. Але було вже занадто пізно. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська ввійшли до Києва. Центральна Рада і її установи переїхали до Житомира. Організовано залишили Київ і війська УНР. Воєнні дії перекинулися на Волинь і Поділля. Утвердження в Україні нової влади супроводжувалося кровопролиттям, жертвами з обох сторін. Лише під час придушення січневого збройного повстання загинули сотні робітників. Але ще більше було насильства над переможеними, розстрілів представників заможних класів, членів антибільшовицьких партій, усіх, запідозрених у симпатіях до Центральної Ради. Під час боротьби за Київ війська М. Муравйова, яким не вдалося з ходу захопити місто, п'ять днів обстрілювали його з важких гармат, перетворивши життя мешканців на пекло. Обстріл не припинився навіть тоді, коли в штабі М. Муравйова з'явилася делегація від міської думи і повідомила про залишення частинами Ради Києва. Коли нарешті у деморалізоване і змучене місто ввійшли перші підрозділи М. Муравйова, багатьом жителям здалося, що настане довгожданий спокій. Але найстрашніше було попереду.

6. Відновлення радянської влади в західних областях України. Індустріалізація і колективізація краю. Відновлення органів радянської влади здійснювалась шляхом направлення з східних районів України у західні області великої кількості робітників партійно-комсомольського та державного апарату. Працівників правоохоронних органів, державної безпеки, культури і освіти. Майже всі ключеві пости в цих областях займали вихідці з інших регіонів країни. У 1946 році з І6І29 номенклатурних посад в західних областях України місцеві жителі займали всього 12 % (2097 чол.). Процес колективізації на західноукраїнських землях відновився з приходом червоної армії і він здійснювався по відомому вам сценарію кінця 20 - початку ЗО років, тобто методом примусу (І945 р - було всього 145 колгоспів, в реден2 1950-7200, або 93 % селянських господарств були залучені до колгоспів. Під час цього процесу тисячі людей були депортовані у східні райони СРСР. Насильницька колективізація, а антинародна податкова політика, командні методи хлібозаготівель викликали невдоволення селян т створили додаткову соціальну базу для погіршення боротьби УПА та підпільної діяльності ОУН. Положення загострилось і тим, що проводячи боротьбу з ОУН-УПА, органи державної безпеки Радянського Союзу вживали репресивні заходи щодо місцевого населення. У 1948 році було депортовано біля 500 тис. західних українців до Сибіру, в Північні райони Росії. Всім нам відомо, яку роль у житті західних українців займала церква. У 1946 році У Львові на Церковному соборі був винесений вердикт про ліквідацію Брестської Унії і повному розриву з Ватиканом. Це рішення викликала обурення у мирян греко-католицької церкви. Яка вимушена була піти у підпілля. Цей крок гоніння греко-католиків зміцнив наміри ОУН-УПА продовжувати збройну боротьбу з "Совєтами" Армія УПА нараховувала до 100 тис. бійців. Керівником збройної боротьби на українських землях був видатний діяч українського національного руху Роман Шухевич.

7. Підготовка гетьманського перевороту. У жовтні 1918 р. гетьман робить ще одну спробу порозумітися з опозицією. Він запросив на бесіду представників УНС В. Винниченка, А. Ніковського, Ф. Швеця і запропонував співпрацю в уряді. Делегація виклала свої погляди на реформу, особливо на аграрну її частину, і поставила вимогу реорганізації кабінету міністрів. Домовленості було досягнуто. Проте ця співпраця тривала лише кілька тижнів.

На цей час кабінет міністрів потрапив у кризу. Одна частина міністрів виступила з шовіністичною програмою приєднання України до Росії на федеративних засадах Інша на чолі з Ф. Лизогубом виступила із самостійницьких позицій. У такій ситуації уряд подав у відставку. Відставка кабінету висвітлила розкол серед широких національно свідомих мас України. В боротьбі за владу відкрито виступили, з одного боку, УНС, підтриманий хліборобською партією, що стояв на самостійницьких позиціях, а з другого — кадети, підтримані промислово-фінансовими колами. І хоча в новому кабінеті міністрів, здавалося, самостійницький курс взяв верх, проте федералісти залишилися в більшості і сам уряд проводив проросійську політику, що призвело до нової урядової кризи. У цих умовах гетьман П. Скоропадський проголосив свою федеративну грамоту. За суттю вона виявилася звичайною декларацією. Однак прийняття її мало фатальні наслідки для гетьманського режиму, оскільки було використано лідерами УНС для оголошення всенародного повстання проти нього. Видання грамоти підняло до активної діяльності антигетьманські сили. В цей час проти гетьмана об'єдналися сили, які ще влітку виступили в звенигородсько-таращанському повстанні та Криму. До цих сил примкнули також ті, хто займався терором та диверсіями проти австро-німецьких військ. На бік повстанців у листопаді почали переходити цілі полки, а також дивізії гетьманської армії. Всі ці сили тісно згуртувалися навколо УНС, який почав планувати повстання ще перед проголошенням федерації. 13 листопада 1918 р. представники УНС на таємному засіданні створили так звану Директорію для керівництва повстанським рухом у складі В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, П. Андрієвського та А. Макаренка. Нарада представників усіх партій, що входили до УНС, доручила директори ліквідувати гетьманщину. Від імені Директорії 15 листопада було поширено звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд П. Скоропадський оголошувався «узурпатором народної влади», а його уряд антинародним та антинаціональним Гетьману, міністрам, російському офіцерству було запропоновано негайно залишити свої пости і межі України. 15 листопада УНС розпочав повстання. Центром повстанського руху стала Біла Церква, де був розташований полк Січових стрільців. У цей день головний отаман українських військ С. Петлюра оприлюднив від свого імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму. За короткий строк петлюрівські загони розрослися у повстанську армію. На бік повсталих перейшла значна частина гетьманської варти, їх підтримували робітники і селяни. Протягом другої половини листопада — першої половини грудня на більшій частині України директорія встановила свою владу. Одна із причин швидкого успіху повстання полягала в тому, що, незважаючи на серйозні розбіжності у визначенні майбутнього України, відбувалося небачене досі єднання всіх революційно-демократичних сил. Повстанська армія зростала з кожним днем, а дні гетьманщини наближали и кінець. Кінець відчував також сам П. Скоропадський. Він вирішив відмовитися від влади і 14 грудня 1918 р. підписав своє зречення. Воно звучало так «Я, Гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебував Бог не дав мені сил справитися із завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». Зрікшись влади, гетьман залишив протягом двох годин свою резиденцію і за кілька днів виїхав з Києва Директорія оголосила його поза законом, і він емігрував до Німеччини. П. Скоропадському не вдалося консолідувати широкі політичні кола суспільства навколо ідеї незалежності України. Він легше знаходив спільну мову з російськими консервативними організаціями, ніж з українськими політичними партіями. Однак провина за це лежить не лише на ньому, а й на його політичних опонентах.