63.Внутрішня політика української Держави.

64. Воєні дії на території України у 1941 – 1945

Початок воєнних дій на території України 22 червня 1941 року о 3-й годині 30 хвилин війська Німеччини перетнули радянський кордон. Прикордонні міста й застави опинилися під шаленим артилерійським обстрілом. Повітряні атаки булиздійснені на Львів, Житомир, Рівне, Київ, Одесу, Севастополь. Раптовість дозволила ворогу захопити ініціативу, через це радянські війська зазнали значних утрат у живій силі й техніці, особливо в літаках (на землі знищено близько 1,2 тис. машин). З перших годин війни ворог зустрів на українській землі відчайдушний опір. Героїчно билися прикордонники та воїни Київського військового округу, який одержав назву Південно-Західного фронту. Протягом 22-26 червня 1941 року прикордонники Рава-Руськогоукріпленого району відбили атаки п'яти ворожих дивізій. Протягом 11 діб бійці Володимиро-Волинського прикордонного загону лейтенанта О. Лопатіна відбивали значно потужніші сили фашистів. Основний удар німецьких військ був спрямований на смугу Київського особливого військового округу. Радянські війська на цьому напрямку мали досить відчутну перевагу: • в особовому складі — в 1,6 раза; • у гарматах — в 1,2 раза; • у середніх і важких танках — у 3,5 раза; • у легких танках — у 5 разів; • у літаках — у 2,5 раза. Незважаючи на це, протягом першого тижня війни вони зазнали значних утрат і змушені були відступити. Використовуючи прорахунки радянського командування та найвищого керівництва й володіючи стратегічною ініціативою, німецькі війська швидко дійшли до Києва. Спроба контрударами зупинити наступ німецьких військ не мала успіху. У першійтанковій битві (у районі Луцька, Рівного, Дубна, Бродів) радянські війська затримали просування німців на Київ і навіть знищили німецький танковий корпус, але й сам Південно-Західний фронт утратив майже 2/3 своїх танкових підрозділів. Поспішний відступЧервоної армії мав трагічні наслідки для багатьох тисяч політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Не маючи змоги вчасно евакуювати їх, протягом тижня, з 22 по 29 червня 1941 року, НКВС знищив ув'язнених. Мобілізація сил на боротьбу з ворогом 29 червня 1941 року Рада народних комісарів СРСР і ЦК ВКП(б) надіслали директиву партійним радянським органам про мобілізаційні заходи для відсічі гітлерівської агресії. ЗО червня 1941 рокубув створений Державний комітет оборони (ДКО), до якого перейшла вся повнота влади в країні. Першочерговим завданням стала мобілізація до лав Черво-ної армії. З 5,5 млн. мобілізованих Україна дала понад 2,5 млн. осіб. За неповними даними, протягом перших місяців війни в загони народного ополчення прийшло 1,3 млн. добровольців. На задоволення воєнних потреб були переведені провідні галузі народного господарства. Підприємства Києва, Харкова, Запоріжжя, Дніпропетровська, Одеси перейшли на випуск військової техніки та обладнання. На зміну чоловікам призовного віку на підприємства прийшли пенсіонери, жінки, молодь. Тільки в перші місяці війни вони становили 1/3 всіх працівників. Ураховуючи загрозливе становище багатьох регіонів, уряд України прийняв рішення про евакуацію, якою в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з заступником голови РНК УРСР Д. Жилою. Протягом другої половини 1941 року з України на схід були евакуйовані 550 промислових підприємств, велика кількість різноманітної техніки та матеріальних цінностей, майно колгоспів і радгоспів. На Поволжя, Урал, у Сибір і Середню Азію евакуйовані науково-дослідні інститути АН УРСР, багато театрів та інших установ культури. Одночасно в східні райони СРСР були перевезені 3,5 млн. жителів республіки. Оборонні бої літа — осені 1941 року У липні - серпні розгорнулися вирішальні бої за Україну. 11 липня 1941 року розпочалася героїчна оборона Києва, яка примусила ворога в середині серпня припинити наступ у цьому напрямку. На початку вересня 1941 року танкова група гітлерівських генералів Клейста та Гудеріана форсували Дніпро й вийшли на оперативний простір на Лівобережжі. Хоч маневр гітлерівців був помічений 8 вересня, Ставка і командування Південно-Західного фронту виявили злочинну бездіяльність. Лист начальника штабу фронту генерал-майора В. Тупикова сповіщав кремлівське керівництво: «Початок зрозумілої для вас катастрофи справа кількох днів». Він залишився без відповіді. Припинивши лобову атаку Києва, ворог зумівна початку вересня обійти Південно-Західний фронт з флангів, створивши загрозу оточення. Єдиним способом урятувати радянські війська від оточення був негайний відступ з Києва. Проте Й. Сталін категорично заборонив це робити, що дало змогу німецьким військам оточити основні сили радянських військ. Оборона Києва — одна з найяскравіших сторінок Другої світової війни — тривала понад 80 днів. Навколо міста були створені три лінії оборони. На допомогу армії в столиці сформовано 13 винищувальних батальйонів і 19 загонів народного ополчення загальною чисельністю 32 805 осіб. Лише 17 вересня Й. Сталін дозволив покинути Київ, але вже було пізно. У полон потрапило 650 тис. радянських воїнів, під Лохвицею (на Полтавщині) загинув командувач Південно-Західного фронту М. Кирпонос і весь склад штабу.Проте й німецькі війська зазнали втрат: на Київському напрямку загинуло понад 100 тис. німецьких солдатів і офіцерів. Долаючи безладдя, радянська влада стала організовувати упорядкований відступ. Вона застосувала традиційну тактику «спаленої землі», що, за словами Сталіна, мала зробити життя в тилу ворога нестерпним. Відтак усі промислові підприємства, якими могли бскористатися німці, підлягали знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшних руйнувань в умовах відступу радянських військ, які висадили в повітря більше визначних споруд міста, ніж зруйнували німці під час наступу. На Донбасі затоплено майже всі шахти, бувтакож зруйнований гігантський комплекс заводів навколо Дніпрельстану та 54 домни. 5 серпня 1941 року 300-тис. німецько-румунська група розпочала наступ на Одесу. Після героїчної оборони міста 16 жовтня радянські війська покинули його. Евакуйовані частини були перекинуті до Севастополя, який перебував у ворожому оточенні. Катастрофа під Києвом відкрила шлях німецькому наступові на Харків, Донбас і Крим. Лише ціною неймовірних зусиль у середині жовтня вдалося зупинити наступ німецьких військ, а поразка їх під Москвою в грудні 1941 року повністю зірвала німецький план «блискавичної» війни.

65. Зовнішня політика гетьманату

Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

5. Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

6. Підсумки перебування у влади П. Скоропадського. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхувати від нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й на її території зріла революція.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.

66. Нацистський окупаційний режим в Україні та рух Опору

Територію СРСР Гітлер називав “великим пирогом”, для освоєння якого необхідно, по 1-є, оволодіти ним, по 2-є, управляти, по 3-є, експлуатувати. Окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської Німеччини. Українську територію нацисти розглядали як “німецький життевий простір” 20.08.1941р. було утворено рейхскомісаріат “Україна” на чолі з рейхскомісаром Е. Кохом. До складу генерал-губернаторства, створеного на території Польщі було включено Львівську, Дрогобицьку, Станіславську та Тернопільську області під назвою “дикстрикт Галіціон”. До складу Румунії під назвою “Трансністія” ввійшли Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська області, ряд районів Вінничини, Миколаївщини. Чернівецька, Сумська, Харківська та Луганська області увійшли у “прифронтову зону”. Встановлення “нового порядку” супроводжувалося вивезенням сировини і матеріалів, людей (2,4 млн.). За розпорядженням міністра східних територій А. Розенберга з України було вивезено понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичні реліквії та колекції. На окупованій території фашисти скасували чинність радянських законів, увели німецько-фашистське кримінальне право і німецькі суди. Усе життя населення регламентувалося наказами, за невиконання яких загрожувала смертна кара. Біля входів до кафе, ресторанів, стадіонів та інших місць загального користування рясніли надписи: «Тільки для німців», «Вхід українцям заборонено» та їм подібні. В Україні виявлено не менше 250 місць масових страт мирного населення, існувало 180 великих концентраційних таборів і 50 гетто. У Києві в Бабиному Яру розстріляно 100 тис, чол., а всього в місті від рук фашистських катів загинуло близько 200 тис. чол. Політика нацистів щодо культури та інтелігенції українського народу довоєнної пори ними спеціально не розглядалася й не входила до комплексу майбутніх окупаційних заходів. Це пояснюється тим, що стратегічні інтереси Німеччини на Сході передбачали лише одну форму взаємовідносин з Україною — цілковите поглинення її Великонімецькою імперією та експлуатацію її територій на засадах колонії. У липні 1942 р. фюрер говорив: "Нехай у них будуть школи, і якщо вони захочуть у них ходити, то нехай платять за це. Але максимум, чого їх слід навчати, — це розрізняти шляхові знаки. Уроки географії повинні зводитися до того, щоб примусити їх запам'ятати: столиця рейху — Берлін і кожен з них хоч раз у житті мусить там побувати. Окрім того, цілком достатньо буде навчити тубільців, наприклад, українців, трохи читати і писати по-німецькому, а такі предмети, як арифметика тощо, в цих школах зовсім ні до чого". Напад гітлерівських військ і швидка окупація ними великих територій застали радянське керівництво абсолютно не підготовленим до ведення боротьби в тилу противника. Після початку війни лише 29 червня в директиві Раднаркому СРСР прифронтовим партійним і радянським організаціям та 3 липня у зверненні Сталіна до народу містилися загальні заклики до розгортання партизанського руху в тилу противника. Більш конкретно про це йшлося в постанові ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. „Про організацію боротьби в тилу німецьких військ”. Обкоми й місцеві парторганізації КП(б)У протягом липня – серпня нашвидку, без належної підготовки і знання справи створили в Україні 23 підпільних обласних, 685 міських і районних комітетів партії, 4316 первинних організацій і груп, 9 підпільних обкомів ЛКСМУ. Було організовано 883 партизанські загони і 1700 диверсійно-розвідувальних груп загальною чисельністю 35 тис. чол. У партизанські загони було направлено близько 14 тис. комуністів і 8,5 тис. комсомольців. До літа 1942 р. продовжували діяти лише 10 відсотків створеного підпілля. Серед активно діючих партизанських формувань першого року війни виділявся спочатку загін, а потім - з'єднання на чолі із С.Ковпаком. Головним місцем дислокації ковпаківців були сумські ліси. Велике партизанське з'єднання і підпільний обком КП(б)У на Чернігівщині очолював О.Федоров. На базі загонів, що діяли на території Галицького, Лубенського і Миргородського районів, діяв Полтавський підпільний обком КП(б)У на чолі з С.Кондратенком. Велику роль в активізації партизанського руху відіграли й дії Ставки Верховного головнокомандування. Впродовж цілого року партизани були позбавлені централізованого керівництва. Це заважало постачанню партизанам зброї та боєприпасів, медикаментів, засобів зв'язку, кадрів підривників, радистів, шифрувальників тощо. Не існувало координації дій окремих партизанських загонів та з'єднань. За рішенням ДКО від 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а при Військраді Південно-Західного стратегічного напряму - Український штаб партизанського руху (УШПР). В розпорядженні штабу були потужні радіовузли, склади зброї та боєприпасів, госпіталі, транспортні літаки. При штабі почала функціонувати школа, яка готувала партизанські кадри. Строкач Т. А. в 1942-1945рр. – начальник УШПР. Строкач Т. А. в 1942-1945рр. – начальник УШПР. Партизанські краї і зони. Партизанський край – територія в тилу німецьких військ, яка була визволена та довгий час утримувалася партизанами. Партизанська зона – територія, яка контролювалася за межами партизанського краю. Українсько-білоруське Полісся стало справжнім партизанським краєм. Восени 1943 р. він охоплював близько тисячі сіл і хуторів з населенням до 300 тис. осіб. Поява звільнених від ворожих гарнізонів територій істотно поліпшила умови партизанської боротьби. Карпатський рейд Ковпака. У міру того, як Червона Армія розгортала наступ, дії партизанів дедалі тісніше узгоджувались з операціями Червоної Армії на фронтах. Базуючись у партизанських краях і зонах у лісовій місцевості на півночі України та Білорусії і виконуючи єдиний план бойових дій, великі партизанські з’єднання почали здійснювати глибокі рейди в південно-західні і західні області, маючи метою завдавати там удари по комунікаціях і тилових об’єктах ворога й активізувати партизанський рух. Особливе місце займає рейд партизанського з'єднання під командуванням Ковпака в західні області України, який дістав назву Карпатського. Вийшовши 12 червня 1943 р. з району села Мілашевичів (тепер Лельчицького району Гомельської області Білорусі), воно з боями пройшло по території Поліської, Рівненської, Львівської, Тернопільської і Станіславської областей. У ході рейду розгромило ворожі гарнізони у Скалаті, Галичі, Солотвині, десятки разів перетинало залізниці і шосейні шляхи, форсувало річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут. Прийшовши в Прикарпаття, партизани на Битківських і Яблунівських нафтопромислах знищили 40 діючих нафтовишок, підірвали нафтопровід і випустили понад 50 тис. т. нафти. Проти з'єднання Ковпака гітлерівці кинули 30 тисяч карателів, але партизани 11 разів виходили з оточення. 4 серпня вони розгромили гарнізон міста Ділятина (Станіславської області), проте незабаром зустрілися зі свіжими силами ворога, потрапили у нове оточення. Зав’язався запеклий бій, у якому загинув командир з’єднання Руднєв. Зважаючи на скрутне становище, партизани розділилися на сім груп і стали пробиватися з оточення. На початок жовтня 1943 р. уцілілі ковпаківці вийшли в намічений пункт – хутір Конотоп Олевського району на Житомирщині. Рейд Федорова. Особливо своїм розмахом і результатом виділялась операція „Ковельський вузол”, яку проводило з’єднання під командуванням О. Федорова з червня 1943 р. по квітень 1944 р. Протягом 10 місяців партизани паралізували рух на Ковельському вузлі. Рейд Наумова. 1 лютого 1943 року кінне партизанське з'єднання під командуванням М. І. Наумова виступило в рейд з району Фатеж Курської області. За 65 днів рейду з'єднання пройшло тимчасово окупованою територією Сумської, Полтавської, Харківської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської областей України та Поліської області Білорусії майже 2 400 кілометрів, провело 47 бойових і диверсійних операцій; найбільш характерні з них Юнково-Сумська, Шевченківська, Андріївська. В результаті бойових дій було знищено сотні німецько-фашистських солдатів і офіцерів, а також багато військової техніки.

67. Законодавчі документи як джерело до вивчення історії України ХХ ст..

Женские футболки, суперцена!

bonprix.ua89 грн.