1. Форми реалізації права.

Реалізація права (норм права) - це втілення приписань правових норм у правомірному поводженні суб'єктів права.

Форми реалізації права залежать від способів правового регулювання — дозволяючий, імперативний, заохочуючий і автономний. В зв'язку із цим виділяють чотири форми реа­лізації права: дотримання, виконання, використання і за­стосування.

Дотримання права — це така форма реалізації, яка полягає в пасивній поведінці учасників суспільних відносин. Вона виражається в утриманні від активних дій, щоб не поруши­ти заборонні норми права. В даному випадку реалізується юридичний обов'язок. Наприклад, дотримання правил до­рожнього руху, дисципліни праці. Дотримання права здійснюється, як правило, добровільно. Якщо ж ці норми порушуються, то реалізація здійснюється через державний примус при застосуванні норм права.

Виконання права — це така форма реалізації права, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, оскільки необхідно виконати (здійснити) юридичні обов'язки, передбачені нор­мами права. Шляхом виконання реалізуються зобов'язуючі норми права. Наприклад, реалізація договірних зобов'язань, сплата податків.

Використання права — це така форма реалізації правових норм, яка полягає в здійсненні суб'єктами своїх прав. Вона полягає в активній поведінці учасників суспільних відносин по реалізації суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів, передбачених управомочними нормами права. Ця форма реалізації здійснюється добровільно, за власним бажанням суб'єктів. Наприклад, договір даріння, реалізація права на освіту, права на працю тощо.

Всі ці три форми реалізації норм права називають безпосередніми формами реалізації, оскільки суб'єкти реалізують самі свої суб'єктивні права, свободи і обов'язки. Четвертою формою реалізації права є застосування правових норм. Це особлива форма реалізації правових норм, яка вимагає ок­ремого розгляду в наступних розділах.

2. Ефективність діяльності суб’єктів управлінських відносин

Ефективність управлінської діяльності залежить і від того, наскільки чітко сформульовані цілі організації. Це задає певну спрямованість розвитку організаційної системи, сприяє оптимізації індивідуального та колективного управління. Найраціональнішим є формування Цілей з погляду не тільки здійснення діяльності, а й отримання результатів. При цьому варто враховувати всі наявні альтернативи досягнення цілей, чіткість формулювання яких не позбавляє персоналу ініціативи у виборі форм і методів їх досягнення.

Управлінська діяльність керівника відповідно до його інтелектуального, комунікативного та професійного потенціалу, природних задатків і таланту, здібностей і вмінь може бути ефективною в конкретному морально-психологічному, соціокультурному та етнопсихологічному середовищі. Мова про взаємодію управління і соціуму. Моральні, правові, культурні вимоги суспільства, в якому здійснюється управлінська діяльність і функціонують суб'єкти та об'єкти управління, виявляються в традиціях, правилах поведінки, культурних цінностях, які визначають розвиток спрямованості особистості керівника (колективних суб'єктів управління), рис його характеру, зміст знань, його звички й здібності.

Зовнішні умови діють через внутрішні, тому реакція кожної людини на впливи зовнішнього середовища буде суто індивідуальною. Вона залежатиме від знань, сформованих відносин і психічних станів індивіда. Йдеться про багатоетапність реалізації соціокультурних програм, оскільки соціальна інформація циркулює в суспільстві, проходить через свідомість людей, опосередковується різними соціальними відносинами (економічними, екологічними, національними, професійними тощо) й несе на собі відбиток конкретних потреб особистості, колективу, суспільства загалом. Конкретними умовами, що впливають на суб'єктів управління, на процеси становлення й розвитку особистості керівника, є ті елементи середовища, з якими людина активно взаємодіє, в яких існує й функціонує управління: політико-правове становище в суспільстві, багатоманітність комунікацій, матеріальні умови, науково-технічні розробки, готовність людини до управлінської діяльності, стан здоров'я, національні особливості регіону тощо. Багато умов та чинників мають вплив на управлінську діяльність тільки в комбінації з іншими.

3. Поняття застосування права та його ознаки

Застосування права (застосування правових норм) – це здійснювана компетентними державними органами, уповноваженими на це громадськими об’єднаннями або їх посадовими особами організаційно-правова діяльність, результатом якої є встановлення піднормативних, формально обов’язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб’єктів.

Ознаки застосування права:

1. Здійснюється органами або посадовими особами, наділеними функціями державної влади.

2. Має індивідуальний характер.

3. Спрямовано на встановлення конкретних правових наслідків – суб'єктивних прав, обов'язків і відповідальності.

4. Реалізується в спеціально передбачених процесуальних формах.

5. Завершується винесенням індивідуального юридичного рішення.

Види застосування права:

1. Позитивне – правозастосування, що здійснюється як обов'язкова умова нормальної реалізації деяких регулятивних норм (призначення пенсії).

2. Юрисдикційне – застосування санкцій охоронних норм за порушення диспозиції (відповідальність за крадіжку).

4. Народні депутати як суб’єкти участі в управлінні

Народний депутат України є обраний відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" ( 1665-15 ) представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законами України.

Народний депутат у порядку, встановленому законом:

1) бере участь у засіданнях Верховної Ради України;

2) бере участь у роботі депутатських фракцій (груп);

3) бере участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України;

4) виконує доручення Верховної Ради України та її органів;

5) бере участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України;

6) бере участь у парламентських слуханнях;

7) звертається із депутатським запитом або депутатським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності у порядку, передбаченому цим Законом і законом про регламент Верховної Ради України

5. Принцип законності в управлінській діяльності

Під принципом управлінської діяльності звичайно розуміють основоположні ідеї, згідно з якими має бути побудований та функціонувати апарат, що здійснює державне управління.

Принцип законності був, є і залишатиметься базовим у будь-якій державі. Згідно зі ст.19 Основного Закону України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України. Законність в управлінській діяльності означає:

 відповідність нормативних актів управління, що приймаються органами державної виконавчої влади, Конституції України, законам та підзаконним актам вищого рівня

 узгодження індивідуальних актів управління із приписами законів та нормативних актів управління відповідного та вищих рівнів, а також з індивідуальними актами вищого рівня, прийнятими в межах їх компетенції;

 управлінські рішення повинні приймати не лише відповідно до “букви закону”, тобто чинного законодавства та підзаконних нормативних актів, але й “духу закону” – принципів права, згідно з якими й були прийняті відповідні норми чи рішення.

На законність управлінської діяльності значно діє і повага суб’єктів керуючого впливу до закону, права та моралі – адже ніде правди діти, що через надто частеньку змінюваність чинного законодавства у перехідний період така повага у ліпшому випадку виявляється лише зовні. Відомою ж ознакою менталітету переважної частини українського громадянства (складову та невід’ємну частину якого становлять державні службовці) є прагнення обминути норму закону, а про внутрішньо притаманну повагу до цих норм, характерну законослухняним націям, навряд чи можна сьогодні вести мову в Україні.

6. Органи місцевого самоврядування в системі державного управління

Місце́ве самоврядува́ння в Україні — це право територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України[1].

Основними рисами місцевого самоврядування в Україні є: демократичний характер, здійснення на всіх щаблях адміністративно-територіального устрою держави (крім Автономної Республіки Крим), відсутність ієрархії між територіальними громадами, їх органами та посадовими особами, характер соціальної служби, фінансово-економічний, політичний характер, специфічний правовий статус

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 5) до елементів системи місцевого самоврядування відносить: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні в місті ради, які створюються в містах з районним розподілом за рішенням територіальної громади міста або міської ради; районні й обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Залежно від уявлень про співвідношення державного та місцевого управління формуються теоретичні концепції самоврядування:

а) «суспільна теорія», відповідно до якої «сутність самоврядування у наданні місцевому суспільству самому завідувати своїми суспільними інтересами та в збереженні за урядовими органами завідування самими лише тільки державними справами»;

б) «державна теорія», яка бачить у самоврядуванні «службу місцевого суспільства державним інтересам».

Суспільна теорія бачить у протилежності суспільних і державних інтересів основу для повної самостійності органів самоврядування.

7. Принцип обґрунтованості при застосуванні правових норм

обґрунтованість — означає, що правозастосовчі акти повинні бути мотивованими. Значною мірою ця вимога збігається з вимогою законності. Наприклад, необґрунтоване порушення кримінальної справи одночасно є і порушенням законності. Але можна розглядати ці вимоги і як протилежні. Можна керуватися законністю формально, не враховуючи конкретні обставини, що призведе до негативних наслідків. Це свідчить про необхідність у кожному випадку керуватися двома вимогами одночасно. Законні дії правозастосувача передбачають передусім знання норм права, правильне їх тлумачення і точне дотримання, у той час як обґрунтовані рішення вимагають вивчення конкретних фактів, обставин. Уже тільки тому вимоги прийняття обґрунтованого правозастосовчого акта набувають самостійного значення

Правильне застосування норм права повинно бути не тільки законним, але й обгрунтованим. Хоч законність і об­грунтованість співпадають в певній мірі, але не зовсім точ­но. Наприклад, рішення або вирок суду по кримінальній справі може бути законним з формальної позиції (сторони), але необгрунтованим по суті. Обгрунтованість означає за­стосування норм права на підставі твердо встановлених і перевірених фактів. Це значить, що необхідно не тільки знати зміст і вимоги закону, але й умови їх реалізації в зв'язку з конкретними фактами. Фактична сторона справи повинна відповідати законній стороні і навпаки. Тільки всебічне ви­вчення і врахування всіх факторів гарантує нас від помилок в процесі прийняття рішень. Суб'єкти правозастосування по­винні не тільки сформулювати рішення, але й доказати, чому прийнято таке рішення, а не інше. Обгрунтованим визнаєть­ся таке рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про вста­новлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відпові­дають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. В силу принципу безпо­середності судового розгляду (ст. 160 ЦПК) рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначе­ному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановляються рішення. Неприпустимим є вима­гання і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення. Суд може обгрунтувати рішення доказами лише при умові, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні і досліджені у су­купності з іншими матеріалами справи.

8. Об’єкт і суб’єкт управлінських відносин

суб'єкт управління - система, наділена певною компетен­цією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй вті­лювати свою волю у форму керівних команд чи рішень, обов'яз­кових для виконання, тобто, це система, що управляє.

У державному управлінні до суб'єктів управління належать: органи ви­конавчої влади (уряд, міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації); керівники і керів­ний склад цих органів (політичні діячі; посадові особи; службові особи, які наділені державно-владними повноваженнями).

об'єкт управління - це система, яка підпорядковується владній волі суб'єкта управління і виконує його рішення, тобто си­стема, якою управляють

Слід зазначити, що між суб'єктом і об'єктом державного управління не існує абсолютних меж: система, яка управляє, будучи суб'єктом відносно того чи іншого об'єкта, сама, в свою чергу, може бути об'єктом управління з боку іншого суб'єкта. Так, наприклад, обласна державна адміністрація, що здійснює виконавчу владу у межах області, є суб'єктом управління щодо районних державних адміністрацій даної області, одночасно будучи об'єктом управління відносно уряду, останній, в свою чергу, є об'єктом управління з боку глави держави і парламенту.

11. Поняття і функції юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність — різновид соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать[1]. Іншими словами, це застосування до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності

• це один з видів державного примусу у формах каральних і правовідновлювальних заходів;

• це негативна реакція держави на правопорушення та суб'єкта, винного в його вчиненні;

• виникає тільки за наявності правопорушення

• здійснюється лише за умови встановлення складу правопорушення;

• має зовнішній характер;

• здійснюється компетентним органом відповідно до закону та при дотриманні певного процедурно-процесуального порядку та форм

• виражається в обов'язку особи (правопорушника) зазнати певних втрат особистого" організаційного чи матеріального характеру

Функції юридичної відповідальності — це основні напрями впливу на суспільство, завдяки яким досягається мета відповідальності та які визначають її призначення як засобу забезпечення суспільного порядку. Основними функціями юридичної відповідальності є наступні:

Репресивно-каральна (деякі автори називають її штрафною) функція свідчить про те, що юридична відповідальність є уособленням негативної реакції держави на скоєне правопорушення; це акт покарання від імені держави та засіб запобігання нових правопорушень. Покарання реалізується або шляхом зміни правового статусу порушника завдяки обмеженню його прав та свобод, або ж шляхом покладення на нього доповнюючих обов'язків. Однак, покарання не є самоціллю відповідальності, оскільки вона не повинна принижувати правопорушника чи бути жорстокою. Основним призначенням відповідальності є реалізація функції запобігання (превенції) правопорушень. Вона покликана забезпечити формування у правопорушника мотивів щодо дотримання законів, поваги до прав інших суб'єктів. Застосування відповідальності є доказом невідворотності покарання і тим самим — засобом запобігання можливим правопорушенням як винним суб'єктом, так і оточуючими.

Правопоновлююча функція протистоїть формальному покаранню винного та спрямована на забезпечення порушеного інтересу і поновлення порушених протиправною поведінкою суспільних відносин. Як правило, ця функція характеризує майнову відповідальність. Стягнення збитків з правопорушника компенсує втрати потерпілої сторони та поновлює її майнові права. Ця функція націлена також на примусове виконання невиконаних обов'язків.

Виховна функція спрямована на формування у суб'єктів потреби правомірної поведінки та усвідомленого ставлення до наданих прав і покладених обов'язків. Ця функція сприяє зміцненню у громадян віри у справедливість, у захист належних їм прав і свобод, підвищує рівень правової культури громадян, правову дисципліну та активність у сфері права. Виховна функція має дві форми — загальнопревентивну, що націлена на виховання у громадян поваги до закону, та спеціальнопревентивну, що націлена на перевиховання самого правопорушника.