2. Методи розрахунку економічної ефективності освіти

Логіка обчислення економічної ефективності освітньої діяльності вимагає кількісного співвимірювання витрат у цій сфері з їх економічною віддачею.

Величина витрат на освіту завжди виявляється у вигляді конкретної суми. Водночас, ця сума, як правило, не відображає всіх реально витрачених суспільством коштів на цілі освіти, оскільки важко обчислити загальну величину приватних витрат у вигляді плати за навчання, купівлі канцелярського приладдя, підручників, проїзду, харчування тощо. І також специфічну проблему складає обчислення величини альтернативних витрат на освіту, основними серед яких є втрачені заробітки студентів.

Складність розрахунку віддач у сфері освіти, як зазначалося вище, зумовлюється неоднозначністю визначення самих результатів освіти.

Ці результати можна трактувати по-різному, і не всі вони можуть бути представлені економічними показниками.

Результати освітньої діяльності не можна відобразити будь-якими прямими вартісними показниками, — це завжди будуть непрямі показники, які тією чи іншою мірою відображають роль освіти у підвищенні ефективності праці та виробництва.

Таким непрямим показником економічної ефективності освіти може бути отримання додаткової вартості, приріст продукції в результаті підвищення рівня освіти та кваліфікації зайнятих працівників. Саме ця додаткова вартість, створена кваліфікованою працею, і є тим економічним ефектом, який одержує суспільство від витрат на освіту і підготовку кваліфікованої робочої сили.

При визначенні економічної ефективності освіти застосовуються два основні підходи.

До перших належать методи обчислення економічної ефективності освіти на основі редукції праці (зведення складної праці до простої).

Таку методологію розробили російські вчені, фахівці у галузі економіки освіти. Започаткована ще С. Струмиліним, вона була продовжена у 70 - 80-х роках XX століття В. Жаміним, Є. Жильцовим, С. Костаняном та ін.

Основна проблема, над якою працювали російські вчені, це практичне визначення зовнішньої економічної ефективності освіти – величини приросту національного доходу країни залежно від зростання освіченості та кваліфікації працівників. Складність полягає в тому, як правильно розрахувати коефіцієнт редукції праці (зведення складної праці до простої) і частку освіти в прирості кваліфікації робітників.

В. Жамін за основу редукції праці брав розмір заробітної плати, оскільки при встановленні оплати праці перш за все враховується рівень кваліфікації. Одиницею простої праці він обрав ставку робітника першого розряду з наступним підвищенням її для працівників вищих кваліфікаційних розрядів. На основі обчислення кількості працівників за розрядами та відповідними кожному розряду коефіцієнтами редукції розраховується середня величина коефіцієнту редукції всього народного господарства. Середньозважене значення коефіцієнту редукції праці для всього народного господарства за 1964 рік складало 1,38. Таке підвищення кваліфікації рівнозначне приросту маси простої праці або чисельності працівників, на 38%.

С. Костанян і Є. Жильцов за основу редукції праці взяли не розміри заробітної плати, які не у повній мірі враховують рівень кваліфікації, а рівень тривалості (числа років) загальної освіти і професійної підготовки простої і кваліфікованої робочої сили. Залежно від відмінностей (кількості років) освіти окремих груп працівників розраховується коефіцієнт редукції праці сукупної робочої сили. На основі розрахованого коефіцієнта редукції праці визначається частка праці підвищеної кваліфікації у загальній масі праці, що дозволяє визначити також і частку праці підвищеної кваліфікації у прирості національного доходу.

Одиницею простої праці умовно було прийнято складність праці робітників, які мають початкову і незакінчену середню освіту.

Для робітників, що мають освіту вище цього рівня були визначені такі коефіцієнти редукції:

7-річну освіту — 1,2;

8-9-річну — 1,3;

середню загальну — 1,6;

середню спеціальну і незакінчену вищу — 1,9;

закінчену вищу — 2,3.

Розрахований на основі різних коефіцієнтів для окремих груп середній коефіцієнт редукції для всіх працівників складав: у 1960 р. - 1,34; у 1970 р. - 1,44; у 1975 р. - 1,5; у 1979 р. - 1,56. Таким чином, поправку за рахунок освіти і кваліфікації до абсолютної чисельності працівників, зайнятих у сфері виробництва, було прийнято для 1960 р. - 34%; 1970 р. - 44%; 1975 р. - 50%; 1979 р. - 56%.

Теоретично частка приросту національного доходу за рахунок підвищення рівня освіти і кваліфікації у відповідні роки має бути пропорційна частці праці підвищеної кваліфікації у загальній масі праці. Але ж, оскільки приріст національного доходу відбувається як внаслідок збільшення чисельності працівників, так і внаслідок підвищення технічного рівня виробництва, то далі автори намагаються оцінити вплив на збільшення обсягів національного доходу усіх основних факторів.

За їх підрахунками, в 1960 році 25,4% обсягу національного доходу було отримано за рахунок освіти та кваліфікації, а в 1979 році 35,9%. Віддача від вкладення коштів на розвиток освіти у вигляді додаткового національного доходу зросла з 4,5 крб. на один карбованець витрат в 1970 р. до 5,2 крб. в 1979 p., тобто на 20%.

Другий підхід лежить в основі методології західних науковців, які надають перевагу розрахунку прямого інвестиційного ефекту освіти на підставі калькуляції витрат і віддач. Розглянемо особливості цих різних методів.

Вимір витрат. Концепція альтернативних витрат.

Для проведення аналізу витрат і віддач визначаються не тільки фактичні витрати, але й такі, що є можливими, альтернативними за умови прийняття певного рішення.

Вони названі «альтернативними витратами», оскільки кожні інвестиції представляють жертву альтернативних можливостей використання ресурсів сучасному споживанню чи іншим формам інвестицій.

Так, грошові видатки представляють купівлю праці вчителя, шкільних будівель і обладнання та інших товарів і послуг, але всі вони мають альтернативне використання. Прикладом також виступає час учнів і студентів, які залишають ринок праці для продовження своєї освіти.

Таким чином, обчислення витрат при проведенні аналізу витрат і віддач в освіті включає більше, ніж просту калькуляцію грошових видатків. Він включає спробу підрахувати загальну вартість інвестицій в освіту в показниках альтернативних можливостей, втрачених або суспільством в цілому, або окремими індивідами.

Загальна вартість ресурсів освіти для економіки включає вартість часу вчителів, підручників, матеріалів та інших товарів і послуг, вартість використання будівель і капітального обладнання і, врешті, вартість часу студентів, визначену показниками альтернативного використання.

Слід зазначити, що підрахунки альтернативних витрат мають сенс тільки в межах певної інституційної структури.

Якщо ж метою є оцінка освіти як форми інвестицій для окремої людини, то витратами будуть вважатися ті, що здійснені студентом чи його сім'єю.

Таблиця 2