Фінансування вищої освіти в Україні за 2000-2007 роки
Щодо частки видатків на вищу освіту у % до ВВП, то її середнє значення за 2000-2007 роки становить 1,6 %. Частка видатків на вищу освіту у % до загальних видатків Зведеного бюджету за досліджуваний період коливалася від 4,7 % у 2000 році до 5 % у 2007 році.
Щодо даних видатків у фінансуванні галузі, то вона в середньому становить 30,9 %, що теж оцінюється негативно, оскільки на вищу освіту повинно спрямовуватися не менше 40 % від загальної суми видатків на освіту.
Таким чином, невиконання встановлених законодавчо нормативів щодо фінансування освіти в Україні ще раз підтверджує що держава не спроможна забезпечити вищу освіту необхідним для її розвитку фінансуванням, то фактично вона перекладає свої зобов’язання на громадян.
В п. 6 ст. 61 Закону України «Про освіту» зазначено, що фінансування державних навчальних закладів й установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств та організацій, а також додаткових джерел фінансування. Проте, сьогодні комерціалізація освіти набуває загрозливих масштабів.
Щодо вищої освіти, яка виступає одним з не багатьох благ, що має позитивні зовнішні ефекти для суспільства і за яке населення погоджується платити.
Так приблизно 2/3 батьків погоджуються нести серйозні фінансові витрати, для того щоб дати своїм дітям якісну вищу освіту. Підтвердженням цьому є той факт, що сьогодні 55% бюджету вищої освіти складає плата за неї. Для порівняння дана частка у Великій Британії становить 12 %, у Канаді 11 %, У США -14 %.
Уряду необхідно посилити контроль за виконанням у повному обсязі норм Конституції України та вимог законів України «Про освіту», інших нормативно-правових актів, що стосується сфери вищої освіти, щоб не допустити безконтрольної комерціалізації вищої освіти.
3. Розширення приватних ресурсів освіти
Реальністю сучасного розвитку освіти в країнах світу стає зростання частки приватних джерел фінансування освіти.
На користь розширення приватної освіти висуваються такі аргументи:
необхідність забезпечення обсягів фінансування освіти, достатніх для потреб сучасного економічного і соціального розвитку суспільства;
необхідність трансформації системи освіти з метою поліпшення якості навчання за умов обмежених можливостей державного бюджету;
сучасна економічна ситуація є дуже мінливою, і відповідно — система освіти повинна бути більш гнучкою, здатною пристосовуватися до нових умов і вимог ринку праці. Потреба зробити навчальні заклади більш динамічними реалізується у наданні їм більшої автономії та можливостей отримувати додаткові доходи від своєї діяльності, що надає більшій простір дії приватній діяльності;
розширення потреби в освіті за різними культурними та релігійними моделями, в яких зацікавлені певні групи населення;
зростання приватного інтересу всіх громадян до освіти в результаті підвищення значення знань як фактору економічного та соціального розвитку;
необхідність розширення приватних форм організації освіти зумовлена не тільки фінансовими потребами, роль їх у процесі розвитку суспільства пов'язується і з кращими навчальними результатами, з підвищенням якості освіти.
Приватизація освіти — процес залучення приватних суб'єктів до організації та фінансування освітньої діяльності.
Приватизація може відбуватися і шляхом створення навчальних закладів приватної форми власності, і як перехід на приватні джерела фінансування.
Досвід приватизації освіти в багатьох країнах світу дозволяє визначити такі можливі моделі приватизації:
передача власності державних закладів. Цілеспрямована передача власності (і контролю) існуючих державних навчальних закладів у приватні руки є найбільш рішуча форма приватизації. Такі зміни є особливо кардинальними, тому що передбачають перехід від неприбуткових до комерційних дій. Тому такий тип приватизації є досить рідкісним;
зміни в співвідношенні державного і приватного секторів без реорганізації функціонуючих закладів. Ця форма приватизації відбувається більш еволюційними змінами в співвідношенні типів закладів. Її розвиток визначається пріоритетами державної політики, підтримкою діяльності приватних та державних закладів. Так, кількість і розмір державних шкіл може залишатися постійними, а кількість і розмір паралельних приватних шкіл може зростати. І навпаки, державний сектор може розширюватися, тоді як приватний — ще скоріше розвиватися. Або державний сектор може скорочуватися, а приватний — скорочуватися меншою мірою, залишатися незмінним і навіть розширюватися;
зростання держанного фінансування і підтримки приватних закладів. Уряди можуть посилювати приватний сектор наданням фінансової та іншої підтримки приватним закладам;
зростання приватного фінансування і державного контролю. За цією формою приватизації освітні заклади номінально залишаються в державній власності, але зростає частка фінансування і контролю з недержавних джерел. Деякі країни переживають фінансові кризи, і щоб подолати падіння обсягів фінансування освіти, плата за неї перекладається на батьків та місцеві спільноти.
Поширення приватного сектору освіти характеризується значною різноманітністю як серед країн світу, так і різних рівнях освіти.
Що стосується дошкільної освіти, то в більшості країн світу приватний сектор охоплює половину і більше всієї чисельності. Дуже мало приватних закладів в країнах Південно-Східної Азії, та в останні роки спостерігається значне розширення чисельності в державному секторі у країнах Латинської Америки.
Аналіз початкової освіти свідчить що в останні десятиріччя ситуація залишається практично стабільною. З 1975 року, по теперішній час приватний сектор і в розвинених, і в країнах, що розвиваються, складає між 10 і 15% всієї спискової чисельності дітей.
Стосовно середньої освіти слід відмітити дві тенденції.
Перша — приватний сектор відіграє дуже різну роль у розвинених країнах і в країнах, що розвиваються. У перших приватний сектор складає приблизно 15% спискової чисельності (стільки ж, як і в початковій освіті), тоді як в країнах, що розвиваються частка приватної чисельності — майже 30%.
Друга — це різні тенденції змін в співвідношенні приватного і державного секторів в різних країнах. У розвинутих країнах ситуація залишається стабільною, тобто частка приватного сектору слабо змінюється. А в країнах, що розвиваються, відмічається зниження частки чисельності в приватному секторі освіти.
Інша ситуація у сфері професійної освіти. Механізм фінансування різних форм і рівнів професійного навчання ґрунтується на тому положенні, що ця освіта є послугою, витрати на яку більшою мірою мають нести ті, хто її отримує.
В Україні протягом 90-х років відбувається стрімкий розвиток приватного сектору освіти: з одного боку, з'являються навчальні заклади, засновані на інших формах власності, з іншого — розширюється частка приватних ресурсів в доходах державних закладів.
На рівні середньої загальної освіти частка приватних навчальних закладів є найменшою, що зрозуміло з огляду на державну політику гарантування всім громадянам України безкоштовної повної середньої освіти.
Найбільш вагомою є частка приватного сектору на рівні вищої освіти: майже третину вищих навчальних закладів II-IV рівнів акредитації складають недержавні заклади, але навчається в них лише 8% всіх студентів даної групи закладів.
Набагато більш масштабним є поширення інших форм залучення приватних ресурсів у сферу освіти в Україні.
Традиційні державні навчальні заклади фінансуються через комбінацію державних асигнувань (централізованих або місцевих) та плати за навчання.
Плата за навчання може встановлюватися обов'язково для всіх студентів, а може для окремих категорій на основі різних принципів.
В Україні в державних вищих навчальних закладах плата за навчання вводиться для студентів, які приймаються понад державне замовлення.
Частка позабюджетних доходів в кошторисах вищих навчальних закладів є достатньо високою, що загалом свідчить про явно недостатні обсяги фінансування державою.
В Україні окремо не виділяється в статистиці частка плати студентів за навчання, всі позабюджетні надходження об'єднуються у загальному фонді.
Залучення додаткових джерел є об'єктивно необхідним, але це не повинно означати усунення держави від цієї важливої проблеми.
У країнах світу плата студентів за навчання в середньому складає в доходах державних вищих навчальних закладів 10 і більше %, у тому числі в самих бідних країнах 13%, в країнах із середніми доходами 15-17%.
Дані деяких країн про частку плати за навчання в поточних доходах державних вищих навчальних закладів: Франція — 2%, Японія - 4%, Китай - 9%, Нова Зеландія - 10,5%, Сінгапур та Іспанія — 20%, Сполучені Штати — 25%, Республіка Корея — 40%, Велика Британія — 10%.
Залишається тенденція замкнутого кола: оскільки приватна освіта поглинає, як правило, студентів із середніх і вищих верств, то таким чином діти з благополучних сімей ідуть в школи з кращим обладнанням, меншою наповнюваністю класів і груп, більш кваліфікованим штатом викладачів та досягають кращих результатів ніж ті, хто навчається в звичайних державних школах.
З іншого боку, далеко не завжди приватний сектор пропонує якісні освітні послуги. Та й введення платності навчання в державних навчальних закладах, як свідчить практика в Україні, привело до притоку не самих успішних учнів, до того ж, не стало чинником більш відповідального відношення студентів до навчання. Таким чином, все більше зникає протилежність між приватним та державним секторами, коли перший характеризується ефективністю та динамізмом, а другий — негнучкістю та неефективністю.