Загальні обмеження інвестиційної діяльності з пенсійними активами нпф

№ з/п	Склад активів	Частка в портфелі не більше, %
1	Банківські депозитні рахунки та ощадні сертифікати комерційних банків	40
1.1	Зобов’язання в одному комерційному банку	10
2	Цінні папери одного емітента (крім цінних паперів, погашення та отримання доходу за якими гарантовано Кабміном)	5
3	Цінні папери, доходи за якими гарантовано Кабміном	50
4	Цінні папери, доходи за якими гарантовано Радою міністрів АР Крим, та облігації місцевих позик	20
5	Облігації підприємств, емітентами яких є резиденти України	40
6	Акції українських емітентів	40
7	Цінні папери іноземних емітентів	20
8	Іпотечні цінні папери	40
9	Об’єкти нерухомості	10
10	Банківські метали	10
11	Інші активи, не заборонені законодавством України	5

8.2. Роль комерційних банків у проектному фінансуванні

Як засвідчує світовий досвід, в умовах розвинутої ринкової економіки саме комерційні банки мають виступати у ролі організаторів та фінансових ініціаторів здійснення великих інвестиційних проектів та програм. Лише вони здатні відігравати вирішальну роль у мобілізації фінансових інвестиційних ресурсів, висту­паючи як провідники, а в ряді випадків — як фінансові гаранти вживаних інвестиційних заходів.

Банківська діяльність на ринку проектного фінансування регламентується Законом України «Про банки та банківську діяльність». Роль банків у проектному фінансуванні надзвичайно велика, проте основна їх роль визначається через надання інвес­тиційного кредиту.

Банківський інвестиційний кредит можуть надавати як спеціалізовані — інвестиційні, інноваційні та іпотечні, так і універсаль­ні — комерційні банки. Умови, якими повинні керуватися всі бан­ки, — типові:

1. обов’язкове розроблення та здійснення комплексу заходів з кредитування інвестиційних проектів, а саме: залучення коштів для інвестиційного кредитування на фінансових ринках капіталів іноземних та вітчизняних банків, міжнародних фінансових організацій, суб’єктів підприємницької діяльності та приватних осіб; експертна оцінка інвестиційних проектів, розроблення методів та критеріїв відбору об’єктів кредитування; розроблення разом з позичальником та інвестором фінансових умов здійснення проектів та вибір прийнятних форм кредитування; розроблення механізмів контролю та самостійне здійснення контрольних функцій щодо раціонального та цільового використання позичок;

2. співробітництво з міжнародними організаціями, урядовими та неурядовими організаціями іноземних держав, іноземними інвесторами з питань організації інвестиційного кредитування;

3. розроблення та здійснення комплексу заходів з організації та реалізації схем кредитування, в яких банк виступає основним менеджером (агентом) або кредитором.

Комерційні банки:

• надають банківські кредити для фінансування інвестиційних проектів;

• здійснюють лізингові операції;

• підтримують комерційне кредитування;

• видають гарантії учасникам інвестиційного проекту;

• здійснюють розрахунково-платіжні операції у рамках про- ектної діяльності;

• організовують спільне банківське кредитування проекту;

• фінансують проект через придбання паїв, акцій та облігацій компаній, що реалізують проект;

• надають послуги інвестиційного брокера;

• мобілізують фінансові ресурси для реалізації проекту методом сек’юритизації;

• здійснюють фінансовий консалтинг.

Процес банківського інвестиційного кредитування є складною процедурою, яка включає в себе кілька послідовних взаємодопов­нюючих стадій:

1. розроблення основних напрямів роботи банку з інвестиційного кредитування на перспективу:

а) оцінка макроекономічної ситуації в країні в цілому, а також у регіоні роботи потенційних інвестиційних позичальників зокрема;

б) розроблення внутрішньобанківських нормативних докумен­тів з інвестиційного кредитування;

в) визначення лімітів на інвестиційне кредитування (для акціоне- рів, для нових та старих клієнтів, для певного виду кредиту тощо);

г) підготовка персоналу банку для роботи з інвестиційними позичками;

д) формування стратегії управління кредитними ризиками в процесі кредитуванні інвестиційних проектів;

2) обґрунтування банківського інвестиційного кредиту:

а) розгляд заявки на одержання інвестиційного кредиту позичальником;

б) аналіз техніко-економічного обґрунтування об’єкта кредитування (інвестиційного проекту);

в) вивчення кредитоспроможності клієнта та оцінка ризиків щодо позички;

г) підготовка та укладання кредитної угоди;

3) контроль за цільовим використанням кредиту та його своє­часним погашенням (моніторинг інвестиційного кредиту):

а) перевірка цільового використання позичкових коштів на фінансування інвестиційного проекту протягом усього строку дії кредитної угоди;

б) аналіз бухгалтерського балансу та фінансового стану позичальника протягом усього строку кредитування;

в) перевірка збереження застави;

г) перевірка виконання умов кредитної угоди та ін.

У цьому контексті варто зазначити, що у процесі інвестиційного кредитування банки особливу увагу приділяють аналізу та оцінці техніко-економічного обґрунтування проекту, що кредитується.

У процесі кредитування інвестиційних проектів банки повинні використовувати ряд організаційно-економічних прийомів видачі та погашення позичок. Сукупність цих прийомів як конкретних дій з організації кредитного процесу, його регулювання відповідно до принципів інвестиційного кредитування, називається механізмом інвестиційного кредитування.

Вибір конкретного механізму кредитування банком інвестиційних заходів позичальника залежить від критеріїв, визначених далі.

1. Статус кредитора:

• позичка видається безпосередньо комерційним банком;

• видача позички здійснюється міжнародними фінансово-кредитними установами через комерційний банк.

2. Статус позичальника:

• кредит одержує акціонер банку;

• кредит одержує новий або постійний клієнт банку;

• кредит одержує велике, середнє або мале підприємство;

• кредит одержує державне підприємство.

3. Валюта інвестиційної позички:

• у національній валюті;

• у вільноконвертованій валюті;

• у міжнародних грошових одиницях;

• мультивалютні.

4. Кількість учасників операції, що кредитується:

• двостороння угода;

• багатостороння («дзеркальна», тобто надання позички одним банком через інший; кредитування банківським консорціумом; синдикована позичка) угода.

5. Мета та призначення позички:

• на збільшення капіталу (виробничих потужностей, фондів), на розширення обсягів виробництва тощо;

• кредити під сукупний об’єкт (реальний інвестиційний проект).

6. Строки користування позичкою:

• короткострокова (до 1-го року);

• середньо- та довгострокова (більше 1-го року).

7. Вид відсотка:

• фіксований;

• плаваючий.

8. Спосіб погашення:

• позичка погашається однією сумою в кінці строку кредитування (найризикованіша позичка);

• позичка погашається рівними частками протягом строку кредитування;

• позичка погашається обумовленими частками через узгоджені проміжки часу.

9. Техніка кредитування:

• кредит надається однією сумою;

• кредитна лінія:

а) поновлювальна (револьверна), тобто клієнт, використавши та погасивши всю заборгованість по кредитній лінії, може знову користуватися нею;

б) непоновлювальна, після видачі та погашення позички в межах кредитної лінії відносини між позичальником та банком закінчуються;

в) «рамкова» кредитна лінія відкривається банком для оплати ряду поставок певних товарів у межах одного контракту, який реалізується протягом року або іншого періоду, наприклад фінансування поставки обладнання в процесі здійснення інвестиційного проекту;

г) кредитна лінія «з повідомленням» клієнту про верхню межу кредитування, перевищення межі, недопустимість перевищення, стягнення за перевищення більших відсотків;

д) «підтверджена» лінія, коли клієнт щоразу узгоджує умови конкретної суми позички в межах кредитної лінії.

Традиційні фінансові послуги, які банки надають підприємствам та організаціям, не завжди допомагають останнім сповна розв’язати свої проблеми. Адже проблеми, пов’язані з оновленням чи вдосконаленням основних фондів підприємств, потребують довгострокових інвестицій. За таких умов перспективним стає лізинговий бізнес. За сучасних умов лізинг — це альтернатив­на форма фінансування, в якій поєдналися орендні відносини, елементи кредитування та фінансування. З позиції банків — це один із шляхів диверсифікації видів банківської діяльності. Зав­дяки лізинговим операціям банк може значно розширити коло клієнтів та підвищити свою прибутковість.

На лізинговому ринку України чітко простежуються два напрями:

1. лізингові операції здійснюються лізинговими компаніями, створеними як за участю, так і без участі банківського капіталу;

2. лізингові операції проводяться кредитними або спеціальними відділами комерційних банків.

Сьогодні в Україні превалює перший напрям, що зумовлено малою принадністю лізингових операцій для комерційних банків:

по-перше, НБУ дозволяє чинити лізингові угоди тільки за рахунок власних коштів;

по-друге, в умовах недостатньої ліквідності банки не в змозі надавати суб’єктам господарювання довгостроковий кредит-оренду, яким є лізинг.

Метою лізингової політики банку є отримання прибутку, а також максимальне задоволення потреб клієнта у лізингових послугах. Для її реалізації комерційному банку треба буде вирішити такі завдання:

• спрогнозувати розвиток лізингового бізнесу на найближчу перспективу і порівняти результати прогнозу зі стратегічними цілями банку;

• порівняти рівень рентабельності і чистого прибутку у разі проведення лізингових та інших кредитних операцій банку;

• сформувати перелік видів супутніх лізингу послуг, що банк потенційно може надати клієнту;

• визначити ступінь галузевої та територіальної диверсифікації банку у сфері лізингу;

• класифікувати лізингові угоди за рівнем ризику;

• встановити процедуру підписання та реалізації лізингових контрактів;

• розмежувати повноваження різних структурних підрозділів банку тощо.

У той же час політика комерційного банку у сфері лізингового бізнесу має ґрунтуватися на таких принципах:

• досягнення максимального прибутку в умовах мінімально припустимого ризику;

• диверсифікація лізингової діяльності банку в аспекті галузей, регіонів, учасників лізингових угод та ін.;

• оптимальне сполучення прибуткових операцій банку з метою найкращого задоволення потреб клієнтів у лізингових та інших послугах;

• підтримка ліквідності банку;

• орієнтація на систему податкових та інших пільг, наданих учасникам лізингових угод урядом.

Визначаючи свою стратегію у лізинговому бізнесі, банк має прийняти рішення щодо ролі, якій він віддав би перевагу, зокрема:

а) лізингодавця;

б) лізингоодержувача;

в) кредитора лізингодавця;

г) гаранта за зобов’язаннями однієї зі сторін лізингової угоди;

д) засновника лізингової компанії.

Якщо банк ставить завдання одержання прибутку, то йому доцільно виступити лізингодавцем, його кредитором і гарантом за зобов’язаннями однієї зі сторін лізингової угоди; якщо завдання банку — одержання додаткового прибутку у вигляді дивідендів, то засновником лізингової компанії; якщо завдання банку — мінімізація власних витрат, то він може стати лізингоодержувачем.

Комерційний банк у межах виділеного обсягу операцій лізингової спрямованості повинен установити максимально допустимі межі витрат на розвиток тієї або іншої форми участі його у лізингу.

Наприклад, у разі створення власної лізингової компанії банк виходить з того, що у формуванні її статутного фонду можуть брати участь:

• тільки комерційні банки (при цьому лізингодавець створює потужну фінансову базу і спроможний здавати в оренду дороге устаткування: літаки, кораблі, нерухомість тощо);

• банки разом із виробниками устаткування (лізингова компанія може залучати не тільки банківські, а й товарні кредити підприємства-засновника);

• банки разом зі споживачами лізингової послуги (формується споживчий попит на устаткування, що сприяє технічному оснащенню виробництва). Ця форма формування статутного фон­ду лізингових компаній ефективна тільки у разі відповідної державної підтримки.

Варто підкреслити, що формування статутного фонду лізингової компанії може здійснюватися за одним зі сценаріїв: по-перше, фонд формується у мінімально допустимому обсязі у надії на те, що банк протягом визначеного періоду буде робити лізинговій компанії значну кредитну підтримку; по-друге, банк завжди формує статутний фонд лізингової компанії у необхідному обсязі і надає при цьому невелику кредитну допомогу.

Однією з форм участі банку в лізингу є видача кредитів або гарантій. З огляду на обмежені розміри власного капіталу українських банків статутні фонди лізингових компаній створюються за першим сценарієм. Очевидно, що така тенденція зберігатиметься і на найближчу перспективу.

Згідно з дослідженнями американських економістів банк може брати участь у лізинговому бізнесі прямо та опосередковано (шляхом фінансування лізингової компанії).

Якщо з метою фінансування лізингового проекту банківська установа бере опосередковану участь у лізинговому бізнесі, то, як правило, створюється власна дочірня лізингова компанія і банк здійснює її кредитне обслуговування. Відомо, що 75—80 % від загальної кількості лізингових компаній у світі створені банками або контролюються ними.

Привабливість лізингової операції для комерційних банків пояснюється наявністю реального матеріального забезпечення, оскільки кредитор зберігає за собою право власності на об’єкт забезпечення. Посилення права банку у процедурі стягнення забезпечення має привести до якісного покращання кредиту та сприяти підвищенню якості інвестиційних проектів. Крім того, безпосередня участь банківської установи як одного із суб’єк­тів лізингового бізнесу надасть можливість банкам розширити коло своїх операцій, встановити дійсний контроль за використанням коштів банку, підвищити якість обслуговування клієнтів і тим самим збільшити їх кількість, зміцнити традиційні зв’язки та встановити нові взаємовигідні партнерські відносини з клієнтами.

Перевага лізингового бізнесу також полягає у високому ступені його рентабельності для банку. Через лізингові платежі банк отримує нове джерело доходів у вигляді комісійних виплат. Крім того, комерційні банки у процесі розвитку лізингового бізнесу можуть економити кошти за рахунок відносної простоти обліку лізингових операцій порівняно з кредитними операціями довгострокового характеру.

Важливим у реалізації інвестиційного проекту є підтримка бан­ку у процесі організації комерційного кредитування.

Сучасний механізм комерційного кредиту характеризується поєднанням міжфірмових розрахунків і кредитування за відкритим рахунком. Такі розрахунково-кредитні відносини (так званий фірмовий кредит) особливо активно використовується у міжнародних економічних зв’язках.

Поширений у світовій економіці і внутрішньокорпоративний комерційний кредит, який надається транснаціональними корпораціями (ТНК) своїм філіалам у вигляді розстрочення платежу за товарні поставки.

Традиційний механізм комерційного кредитування передбачає проведення вексельного кредитування. Платник (позичальник) надає постачальнику (кредитору) комерційний вексель, у номіналь­ну вартість якого входять ціна товару (роботи, послуги) та відсотки за наданий кредит. При цьому постачальник надає платникові право погашати платежі частинами і протягом певного часу (тобто на розстрочення).

Коли оформлення комерційного кредиту здійснюється через векселі, то такі кредити тісно пов’язані з банківськими кредитами. Банківські операції з обліку (дисконту) векселів і видачі позичок до запитання під забезпечення векселів називаються банківськими вексельними кредитами. Такий кредит надається за зая­вою підприємства векселедержателя, яка подається, як правило, до банку, в якому йому відкритий основний поточний рахунок.

Облік, або дисконт, векселів полягає у тому, що банк, придбав- ши вексель за іменним індосаментом, терміново його сплачує пред’явникові, а платіж отримує тільки з настанням зазначеного у векселі строку. За достроковий платіж банк утримує з номіналь­ної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто век­сель оплачується зі знижкою. Різниця між сумою, яку банк заплатив, придбавши вексель, і сумою, яку він отримує за цим векселем у строк платежу, називається обліком, або дисконтом.

Для підприємств, які інтенсивно використовують векселі, більш еластичним видом кредиту є позички, що видаються під заставу векселів. Банки можуть відкривати клієнтам за їхньою заявою спеціальні позичкові рахунки і відображати в них суму наданої позички під забезпечення прийнятих векселів. Векселі приймаються (депонуються) при цьому не на повну їх вартість, а на 60—90 % їхньої номінальної суми залежно від розміру, визначеного банком конкретному клієнтові, зважаючи на його кредитоспроможність і надійність пред’явлених ним векселів.

За спеціальним позичковим рахунком підприємство-позичаль­ник сплачує відсотки, як за користування звичайними позичками.

Банки можуть виконувати доручення векселедержателів і брати на себе відповідальність за пред’явлення векселів у строк плат­никові та одержання належних платежів. Якщо платіж надійде, вексель повертається боржникові. У разі неодержання платежу за вексель банк зобов’язаний подати його до опротестування від імені довірителя, а також повідомити його про виконання доручення.

Якщо у разі обліку векселів банк зазнає певного ризику, оплачуючи вексель (за мінусом дисконту), то, здійснюючи інкасо векселя, він приймає на себе лише доручення одержати належний за векселем платіж у визначений термін і передати його власникові векселя. Роль банку зводиться лише до точного виконання інструкцій клієнта-векселедержателя. За здійснення інкасо банк отримує комісійну винагороду.

Таким чином, за своїм змістом вексельні операції є складними та трудомісткими, тому виробники (продавці) постійно шукають нові механізми і технології комерційного кредиту, аби забезпечити безперебійну реалізацію своїх товарів. Конкретні умови комер­ційного кредитування залежать від кон’юнктури певного товарного ринку. Так, на світовому ринку з розширенням експорту машин і складного обладнання новим явищем стало продовження термінів їх комерційного кредитування. Довгострокові кредити у такому разі надаються продавцем покупцю на основі банківських гарантій.

До нетрадиційних механізмів комерційного кредиту у фінансуванні інвестиційних проектів відносять кредитування за контрактом типу «франчайзинг». Франчайзинг — це фінансово-кре­дитна операція, пов’язана із забезпеченням прибуткової діяль­ності малого бізнесу; це ліцензія великого та відомого підприємства (фірми) дрібному підприємцю на продаж продукції чи надання послуг під його маркою (товарним знаком).

Плата за ліцензію (франшизу) може бути прямою — у формі певної грошової суми (роялті) або неповною — у формі зобов’язння купувати ті товари чи послуги, з яких власник ліцензії має комерційний інтерес. В Україні діють успішно такі франчайзингові мережі, як «Кока-кола», «Кодак-Експрес», «До­ка-Піцца» та ін.

Одним з основних видів комерційного кредиту є і форфейтинг, який використовується для кредитування експортера банком чи іншим фінансово-кредитним закладом шляхом придбання боргових зобов’язань з певним дисконтом (наприклад простих та переказних векселів без права регресу на продавця). Повернення капіталу (банком) здійснюється завдяки продажу боргових зобов’язань на вторинному ринку. Форфейтинг використовується, як правило, під час експорту великих капітальних активів — машин, обладнання, з тривалою відстрочкою платежу. Форфетування до­рожче для експортера, ніж банківський кредит, але звільняє його від кредитних ризиків та скорочує дебіторську заборгованість.

Форфейтинг передбачає наявність трьох сторін, таких як продавець, покупець (інвестор) і банк. Кожна зі сторін угоди має свої цілі, що визначаються розміром одержаного доходу. Метою продавця є реалізація товару, одержаного від банку після обліку векселів на суму, що дорівнює узгодженій з інвестором (покупцем) ціні товару, і уникнення фінансового ризику. Для цього він може підвищити договірну ціну на товар і збільшити плату за кредит (відсоткову ставку). Мета покупця (інвестора) — придбання товару з мінімальними витратами. Щодо банку, то він намагається одержати дисконтний дохід від обліку векселів, який визначатиметься рівнем облікової ставки і кількістю векселів.

Одним з найважливіших питань у залученні фінансових ресурсів для реалізації інвестиційних проектів є видача банками учасникам проекту гарантій. На практиці існує дві форми надання банками гарантій — прямі та непрямі.

Окреслимо прямі банківські гарантії.

Гарантії на користь кредитора:

1. необмежені, тобто на весь термін кредитного договору на повну суму платіжних зобов’язань за договором;

2. обмежені як за часом, так і за обсягом зобов’язань, у тому числі:

• гарантія завершення робіт за проектом (до пуску об’єкта в експлуатацію);

• гарантія покриття непередбачених витрат за проектом на інвестиційній фазі;

• гарантії покриття додаткових витрат позичальника з погашення кредитних зобов’язань на виробничій фазі у разі нестачі грошових потоків за проектом.

Гарантії на користь кредитора можуть бути як умовні (що передбачають гарантійний платіж за умови надання гаранту всього комплекту документів, що підтверджують порушення зобов’я­зань позичальником), так і безумовні (платіж здійснюється за пер­шою вимогою кредитора).

Гарантії на користь замовника проекту:

• гарантія повернення авансу;

• тендерна гарантія;

• гарантія митного очищення будівельної техніки, що ввозиться із-за кордону;

• гарантія належного виконання контракту.

Гарантія на користь підрядчика або постачальника як засіб забезпечення платежу у разі подання замовнику проекту комерційного кредиту. Спосіб реалізації і ступінь покриття залежить від типу і умов гарантії (умовна, безумовна; обмежена, необмежена; та, що передається, та, що не передається; забезпечена, незабезпечена; відзивна, безвідзивна та ін.).

Непрямі гарантії надаються комерційними банками, як правило, у формі довгострокових контрактів, а саме:

• контракти на реалізацію продукції, що вже випускається (не проектної) у рамках діючого виробництва як забезпечення банківського кредиту для фінансування проекту (розширення, реконструкції виробництва тощо);

• додаткові контракти на реалізацію проектного продукту (типу «бери і плати», «бери або плати») як забезпечення банківського кредиту для фінансування проекту;

• довгострокові контракти на поставку виробничих ресурсів для забезпечення об’єкта інвестиційної діяльності (сировина, напівфабрикати, енергоносії тощо).

Розрахунково-платіжні операції комерційних банків у рамках проектної діяльності також мають особливе значення, зокрема у разі використання акредитивної та інкасової форм розрахунків, банківського переказу, обслуговування учасників інвестиційного проекту із застосуванням інших форм розрахунків, зокрема з використанням векселів, чеків та платіжних карток.

Організація спільного банківського інвестиційного кредитуван­ня передбачає участь банку в:

• організації синдикатного та консорціумного кредитів (банк-організатор);

• управлінні синдикатним та консорціумним кредитами (банк-менеджер);

• здійсненні платіжно-розрахункових операцій у рамках синдикату/консорціуму (банк — платіжний агент).

Фінансування проекту через придбання паїв, акцій та облігацій компанії, що реалізує проект, здійснюється через: участь у заснуванні проектної компанії через внесення паю в її капітал (закрите розміщення акцій); придбання акцій та облігацій на фон­довому ринку (відкрите розміщення акцій).

Послуги банку як інвестиційного брокера виявляються у сприянні проведенню емісії та розміщенню акцій, облігацій та інших цінних паперів з метою мобілізації фінансових ресурсів, необхідних для реалізації інвестиційного проекту, у разі, якщо національне законодавство дозволяє таку операцію проводити комерційному банку. Наприклад, у США, цим займаються спеціалізовані організації — інвестиційні банки.

Мобілізація банком фінансових ресурсів для реалізації інвестиційних проектів може здійснюватися за методом сек’юритизації.

Сек’юритизація — це операція з надання великим та авторитетним банком позички (кредиту) компанії для фінансування проекту з наступною реалізацією відповідних активів (зобов’я­зань позичальника за кредитом) іншому кредитору — траст-компанії. Траст-компанія під придбані активи випускає та розміщує серед різних інвесторів так звані перехідні цінні папери (pass through securities), які забезпечені у кінцевому підсумку заставою компанії та які погашаються за рахунок коштів, що надходять від компанії за кредитним договором. Суть даної операції зводиться до покращання ліквідності балансу банку. Великі банки у даному разі виконують функцію ініціатора фінансування проекту (що при­носить їм дохід у вигляді комісійних за оцінку проекту, розроб­лення умов та надання кредиту). Операція сек’юритизації перед­бачає наявність крім банку-ініціатора і інших учасників, зокрема:

а) траст-компанії (купує у банку дебіторські рахунки за кредитом та випускає під них перехідні цінні папери);

б) інвестиційної компанії, яка розміщує вказані цінні папери;

в) страхової компанії, яка здійснює страхування випуску цінних паперів;

г) інвесторів (купують цінні папери, кладучи гроші на рахунок траст-компанії; отримують відсотки за рахунок грошей, сплачених компанією банку-ініціатору; по завершенні строку кредитної угоди цінні папери викупаються траст-компанією у інвестора).

У процесі забезпечення інвестиційних проектів фінансовими ресурсами комерційні банки можуть здійснювати і фінансовий консалтинг, у який входить:

• підготовка на замовлення компанії — ініціатора проекту обґрунтування (техніко-економічного обґрунтування) інвестиційного проекту або оцінки підготовленого обґрунтування;

• підготовка на замовлення компанії — ініціатора проекту та/або інших потенційних учасників інвестиційного проекту пакета фінансових та інших документів, необхідних для початку реалізації проекту;

• здійснення фінансового моніторингу ходу реалізації проекту (на замовлення банку-кредитора, засновників проектної компанії або інших учасників проекту).

Таким чином, розглянувши роль комерційних банків у фінансовому забезпеченні ресурсами інвестиційних проектів, ми можемо визначити їх основні функції у цьому процесі:

• мобілізаційна — вибір найбільш ефективних джерел та способів мобілізації інвестиційних ресурсів, залучення коштів на внутрішньому та зовнішньому ринках для інвестування їх у націо­нальну економіку;

• експертна — вибір та експертиза інвестиційних проектів, розроблення методик і критеріїв оцінки їх з позицій інвестиційної привабливості, а також вибір банків, покликаних стати спів- кредиторами проекту;

• стимулювальна — розроблення та здійснення комплексу заходів з реалізації ефективних схем консорціального кредитування, в яких банк виступає в ролі головного реалізатора або кредитора;

• платіжна — організація проходження фінансових ресурсів, встановлення кореспондентських відносин, розрахунково-касове обслуговування клієнтів, здійснення міжнародних розрахунків;

• контрольна — контроль за ефективним та цільовим використанням залучених коштів, видача гарантійних листів, поручництв та інших зобов’язань, а також контроль за окупністю про- ектів та вчасним погашенням зобов’язань з боку позичальників.

Водночас, мобілізуючи внутрішні ресурси для фінансування інвестиційних проектів, комерційні банки можуть мати можливість прямого виходу на світовий фінансовий ринок з метою масового залучення іноземного капіталу для реалізації інвестиційних проектів; брати безпосередню участь у розробленні пілотних проектів та інвестиційних програм, здійснюваних з участю іноземного капіталу; виконувати функції одного із фінансових агентів уряду, з тим щоб забезпечити ефективне та надійне розміщення зарубіжних інвестицій у національну економіку.

Аналізуючи функції та роль комерційних банків у фінансовому забезпеченні інвестиційної діяльності підприємств, доходимо висновку, що саме банки є тією ключовою ланкою між промисловими підприємствами та інвесторами, як інституціональними, так і індивідуальними, через ефективну політику мобілізації інвес­тицій у реальний сектор економіки за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел.

Існує кілька варіантів, умови яких задовольняють банк та схиляють його до участі у проектному фінансуванні.

1. За результатами експертизи банк робить висновок щодо високої життєздатності та прибутковості проекту. У цьому разі він може брати участь у проекті навіть за низької кредитоспроможності інших учасників проекту та непереконливих гарантій погашення кредиту.

2. Варіант, за якого очікувані потоки готівки від реалізації проекту як джерело покриття боргу за результатами ретельно проведених розрахунків задовольняють банк.

3. Банк задовольняють результати оцінки перспективних потоків готівки (частково), забезпеченням решти кредиту є активи позичальника, природно, після ретельної оцінки його фінансового стану.

4. Результати аналізу фінансового стану підприємства-пози­чальника підтверджують його високий рейтинг і переконують кредитора у його спроможності своєчасно погасити борг.

Таким чином, головним принципом участі банку у фінансуванні проекту виступає його впевненість у реальності генерування потоків готівки, які забезпечують покриття боргу та відсотків за ним.