У часть фінансових установ та їх угруповань у проектному фінансуванні

8.1. Фінансові установи як учасники проектного фінансування

8.2. Роль комерційних банків у проектному фінансуванні

8.3. Консорціумне фінансування інвестиційних проектів

8.4. Реалізація інвестиційних проектів промислово-фінансовими угрупованнями

8.5. Особливості реалізації концесійних проектів

8.1. Фінансові установи як учасники проектного фінансування

У ринковій економіці свою діяльність здійснюють різноманітні фінансові посередники, які взаємодіють на фінансовому ринку із суб’єктами господарювання, а також між собою. Вони відіграють важливу роль у переміщенні коштів, акумулюють невеликі, часто короткострокові заощадження численних власників, надаючи великі суми на тривалий час тим, кому вони необхідні.

Таким чином, ефективність організації проектного фінансування повною мірою залежить від наявності розвинутого ринку фінансових послуг в країні, до якого належать професійні послуги на ринках банківських, страхових, пенсійних, інвестиційних послуг, а також операцій з цінними паперами та інших видів ринків, що забезпечують обіг фінансових активів.

Відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових ринків» від 12 липня 2001 р. фінансова послуга — це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Фінансовими вважаються такі послуги:

• випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування;

• довірче управління фінансовими активами;

• залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступ­ного їх повернення;

• фінансовий або оперативний лізинг;

• надання коштів у позику, у тому числі й на умовах фінансового кредиту;

• надання гарантій та поручництв;

• переказ грошей;

• послуги у сфері страхування та нагромаджувального пенсійного забезпечення; торгівля цінними паперами;

• факторинг, форфейтинг, франчайзинг та ін.

Дійовими суб’єктами фінансового ринку є фінансові установи, до яких відносять банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи нагромаджувального пенсійного забезпечення, інститути спільного інвестування та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

До фінансових установ, які безпосередньо беруть участь у проектному фінансуванні, відносять установи, наведені на рис. 8.1. Основна роль серед них відводиться банкам. У більшості країн з ринковою економікою банки відіграють основну роль як учасники проектного фінансування, разом з тим, інші інституційні інвес- тори також можуть надавати фінансові послуги у вигляді проект- ного фінансування.

Рис. 8.1. Фінансові установи — учасники проектного фінансування

Лізингові компанії — це суб’єкти інвестиційної діяльності у ринкових умовах, які виконують посередницькі функції у проект­ному фінансуванні. Сторонами лізингових угод, як правило, виступають три сторони: підприємство — виробник обладнання; лізингова компанія; підприємство, яке одержує та використовує матеріальні цінності (в основному обладнання) упродовж певного періоду. При цьому з позиції виробника лізинг є різновидом продажу, для лізингової компанії — формою кредиту, для орендаря — формою позичкового фінансування, що розглядається як альтернатива інвестиціям.

Переваги лізингу полягають у тому, що він передбачає 100 % кредитування і не вимагає негайного відшкодування боргу. У разі використання звичайного кредиту для купівлі майна підприємство мало б близько 15 % вартості покупки оплачувати за рахунок власних коштів. В умовах лізингу контракт укладається на повну вартість майна. Набагато простіше отримати контракт з лізингу, аніж позичку. Деякі лізингові компанії навіть не вимагають від орендаря додаткових гарантій. Передбачається, що забезпеченням угоди є саме устаткування. У разі невиконання орендарем своїх зобов’язань лізингова компанія відразу ж забирає його майно. Лізингова угода є більш гнучкою, ніж позичка. Позичка завжди передбачає обмежені строки і розміри погашення. В умовах лізингу орендар може розрахувати надходження своїх доходів і виробити з орендодавцем відповідну, зручну для нього, схему фінансування. Платежі можуть бути щомісячними, щоквартальними, суми платежів — відрізнятись одна від одної.

Усім комплексом лізингових послуг, як правило, займаються спеціалізовані лізингові компанії, які мають доступ до коштів для інвестування. За характером діяльності лізингові кормпанії поділяються на:

• вузькоспеціалізовані, що займаються орендою одного виду товару або групи однорідних товарів і підтримують їх тех- нічний стан;

• універсальні, що передають в оренду різні види машин та обладнання і надають орендареві право вибору постачальни- ка — виробника необхідного обладнання та прийняття об’єкта угоди.

Лізингові фірми дуже рідко бувають незалежними, частіше вони виступають філіями (представниками) промислових та торговельних фірм, банків і страхових компаній. Проте у переважній більшості вони належать банкам, контролюються ними або безпосередньо підпорядковуються.

Лізингові компанії, створені банками, орієнтуються на надання стандартних лізингових послуг широкому колу клієнтів, що не виключає переважного обслуговування клієнтів «власного» банку. Зазвичай банки не тільки фінансують діяльність лізингових як дочірніх компаній, а й активно постачають їм клієнтів з числа тих, що звертаються напряму до банку за отриманням кредиту на придбання основних засобів. Природно, що компанії, які входять до структури великих банків і самі є одними з найбільших на рин­ку, мають великий портфель замовлень, використовують більш сучасні методи роботи і кваліфікований персонал.

З пропозиціями на лізинговому ринку виступають також місцеві органи влади та управління. Лізингові компанії, створені державними та муніципальними структурами, жорстко орієнтовані на здійснення лізингових угод з визначеними клієнтами. Умови лізингових угод, які пропонуються цими компаніями, а вони зазвичай використовують пільгове бюджетне фінансування, є більш привабливими для клієнтів порівняно з умовами, що їх пропонують комерційні лізингові компанії, оскільки вони орієнтовані на державні підприємства. Нерідко перед такими компаніями питання ефективності чи хоча б надійності лізингових про- ектів, що реалізуються, стоїть не так гостро, як перед комерційними лізинговими компаніями.

Галузеві лізингові компанії орієнтуються на обслуговування підприємств певної галузі. Багато в чому вони користуються підтримкою держави. Лізингові компанії — дочірні підприємства різ­них торгових домів, підприємств-виробників, а також створені приватними особами, не маючи доступу до достатніх фінансових ресурсів, укладають обмежену кількість лізингових угод. Ряд іноземних підприємств-виробників використовують лізинг як інструмент збуту продукції (в основному це стосується великих ван- тажних автомобілів). Укладені ними лізингові угоди зазвичай передбачають участь українського банку, що задовольняє іноземну компанію, і дає гарантію за свого клієнта — кінцевого лізингоодержувача.

На Заході успішний розвиток лізингових відносин пояснюється наявністю податкових пільг. Але застосовуються вони обережно, оскільки у ряді випадків має місце таке явище, як фіктивний лізинг. У США лізинг з’явився ще у 1950-х рр. На цю країну припадає половина світового обігу товарів, що поставляються за лізингом. Однією з причин швидкого розвитку лізингу в США стали податкові пільги, а саме прискорена амортизація та інвестиційна податкова пільга (до 10 % вартості нових інвестицій вираховувалось із суми податку). Але право на податкові пільги виникало тільки тоді, коли угода відповідала правилам, установ­леним для оренди Управлінням внутрішніх доходів Міністерства фінансів США, тобто: тривалість лізингу повинна була бути не менше 30 років; майно мало бути придбане за ринковою ціною; рівень прибутку повинен задовольняти орендаря.

До 1977 р. фірми могли брати устаткування в оренду, не відтворюючи його вартість у своїх балансах. У цьому разі мав місце забалансовий облік. Тому фірми, які вже мали солідний борг, мог­ли додатково брати устаткування, не показуючи у балансі збіль­шення суми заборгованості. Таким чином, справжній борг був прихований від інвесторів та експертів. У 1976 р. Управління стандартизації фінансового обліку видало постанову, яка примусила орендарів враховувати такі фінансові угоди, як придбання майна і прийняття на себе фінансових зобов’язань. Мета цієї постанови — розмежувати «справжній лізинг» і купівлю за допомогою лізингу.

З 1986 р. податки з лізингу дещо змінили, оскільки побачили у ньому субсидію для іншої держави. Податкова реформа значно знизила економічну привабливість лізингу, але його розвиток не зупинився. Адже погашення лізингових угод є більш гнучким, ніж звичайних позик. У Великій Британії лізинг отримав розвиток після 1970 р., знову ж таки після введення податкових пільг. Компанії могли вираховувати 100 % інвестицій з оподатковуваного прибутку в тому році, в якому вони здійснювались. Ці пільги були суттєвими лише для компаній з великим прибутком, але опосередковано вони були доступні й орендарям. Компанія могла скористатись податковими пільгами лише у кінці звітного року. Тому, якщо вона робила інвестиції на початку року, їй доводилось чекати певний час на отримання вигоди від цих пільг. Податкова інвестиційна пільга не була безкоштовною, вона поверталась через податки на орендні платежі, але надавала безвідсоткову позичку, яка дорівнювала 52 % вартості майна, що відбивалось і на вартості лізингу для орендаря. Перша лізингова ком­панія в Італії з’явилася у 1963 р. Нині Італійська лізингова асоціація налічує 50 компаній. Є і податкові пільги щодо лізингу для громадських організацій і в деяких економічних галузях. В Іспанії зареєстровано 117 компаній, які займаються лізингом, з яких 20 є незалежними, інші — підпорядковані банкам.

За інформацією Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг в Україні станом на кінець 2003 р. було зареєстровано 47 суб’єктів, що ідентифікували себе як лізингові компанії, та 73 комерційні банки, що мають ліцензію НБУ з надання лізингових послуг.

Зі світового досвіду відомо, що третина інвестицій в основні фонди здійснюється саме із застосуванням механізму фінансового лізингу. В Україні цей показник є дуже низьким внаслідок економічної непривабливості схем фінансового лізингу для компаній-лізингодавців та недосконалого законодавства. Закон про лізинг був прийнятий у 1997 р., але і фахівці вважають, що він потребує перегляду й оновлення. Правда, певні зрушення у розвитку лізингу все ж є — склалось більш сприятливе податкове середовище. З 1 січня 2003 р. набули чинності два закони, які кардинально змінили порядок оподаткування фінансового лізин- гу: «Про оподаткування прибутку підприємств» та «Про внесення змін до Закону України «Про податок на додану вартість». Щодо лізингоодержувача суттєвих змін не відбулося, крім того, що він отримав право відносити ПДВ до податкового кредиту й амортизацію відраховувати з чистої вартості об’єкта лізингу (за виключенням ПДВ, як було раніше). У той же час для лізингодавця позитивні зміни є набагато суттєвішими, оскіль- ки він, як і за умови звичайної угоди купівлі-продажу, отримав право відносити на вартість придбаного об’єкта лізингу та інших робіт (послуг), пов’язаних із таким придбанням, на валові витрати поточного звітного періоду, а ПДВ — до податкового кредиту. Отже, під час передачі основних фондів лізингоодержувачу в нього виникають тільки валові доходи у сумі вартості переданих основних фондів і податкові зобов’язання щодо ПДВ. Якщо операція придбання і передача основних фондів у фінансовий лізинг відбуваються в одному звітному періоді, то за такого порядку оподаткування лізингодавець може зазнати збитків, але вже в наступних періодах, коли нараховуватимуться лізингові платежі, вони компенсуватимуться доходами від даної операції. Крім того, відтепер усі суб’єкти підприємницької діяль- ності — виробники основних фондів можуть самі передавати свою продукцію у фінансовий лізинг.

Важливим заходом щодо захисту інвестицій є їх страхування. Інвестиційні проекти, особливо довгострокові, зазнають різного роду ризиків, причому з багатьма невідомими небезпеками, які чекають на інвестора. Типові програми зі страхування інвестиційних проектів підприємств наведено у табл. 8.1. Природно, що вкладення капіталу на тривалий строк завжди повинно здійснюватися за участю страхових компаній.

Т аблиця 8.1

Типові програми зІ страхування інвестиційних проектів підприємств

Вид страхування	Страхові ризики	Тарифні ставки
1. Страхування власного та орендованого майна (будівлі, оздоблення, устаткування, оргтехніка)	Вогонь та стихійні лиха Затоплення водою Протиправні дії третіх осіб та крадіжка зі зламом Поломки устаткування	Річний тариф — 0,12—1 % від вартості приміщень та устаткування
2. Страхування відповідаль- ності перед третіми особами при експлуатації приміщень	Ризики знищення чи пошкодження майна третіх осіб (у т. ч. орендодавців) Заподіяння шкоди життю чи здоров’ю третіх осіб (клієнтів та відвідувачів) під час перебування їх на території підприємств	Річний тариф — 0,3—1,2 % від призначеної страхуваль- ником страхової суми
3. Страхування сировини та готової продукції на складах	Вогонь та стихійні лиха Затоплення водою Протиправні дії третіх осіб та крадіжка зі зламом	Тариф — 0,2—0,9 % від вартості товарів, що знаходяться в обороті
4. Страхування вантажоперевезень
4.1. Страхування вантажів, що перевозяться страхувальником чи перевізником	Ушкодження чи повна загибель усього чи частини вантажу Зникнення транспортних засобів з вантажем без звістки	Тариф — 0,1—1 % від вар­тості вантажів, перевезе­них у транспортних засо- бах за період страхування

П родовження табл. 8.1

Вид страхування	Страхові ризики	Тарифні ставки
4.2. Страхування автотранспорту організації або страхування автомашин як предмета застави	Викрадення (розкрадання) транспортного засобу Пошкодження або знищення транспортного засобу, або пошкодження чи розкрадання його частин у результаті: пожежі, удару блискавки, вибуху; дорожньо-транспортного випадку; падіння сторонніх предметів, у т. ч. льоду та снігу;	Тариф — 3—7 % від фактичної вартості автомобіля
	стихійних лих; протиправних дій третіх осіб
4.3. Страхування цивільної від- повідальності перед третіми особами	Настання матеріальної відповідальності власника (водія) транспортного засобу перед третіми особами у разі заподіяння шкоди їхньому життю, здоров’ю і май- ну внаслідок використання транспортного засобу (ДТП)	Річний відсоток від 1—3,5 % від договірної суми
5. Страхування підприємницьких ризиків
5.1. Страхування від невико- нання обов’язків контрагентом	Ризик невиконання контрагентом обов’язків за договорами (непостачання запчастин і видаткових матеріалів, недотримання термінів оплати послуг за договорами)	Тариф — 2—10 % від суми договірних зобов’язань
5.2. Страхування перерви на виробництві у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням май- нового комплексу підприємств	Ризик порушення нормальної роботи підприємства на термін від 20-ти до 12-ти місяців, а також втрата прибутку в результаті знищення чи пошкодження майнового комплексу підприємства	Тариф — 0,35—0,49 % від страхової суми, встановленої страхувальником
6. Страхування застав під кредит банку	Усі ризики фізичної втрати застави і втрати прав власності на нього	Річний тариф — 0,3—4 % від фактичної вартості застави

З акінчення табл. 8.1

Вид страхування	Страхові ризики	Тарифні ставки
7. Обов’язкове страхування цивільної відповідальності перед третіми особами при експлуатації небез- печних об’єктів	Заподіяння шкоди життю, здоров’ю чи майну третіх осіб у результаті експлуатації небезпечних об’єктів	Річний тариф — 0,3—2 % від страхової суми, встановленої законодавством
8. Страхування життя і медичних втрат співробітників підприємства	Страхування співробітників від нещасних випадків (у т. ч. тимчасової непрацездатності) Страхування життя співробітників зі щомісячною виплатою їм ренти Прикріплення до поліклінік та медичних центрів, включаючи швидку допомогу і допомогу вдома Страхування медичних витрат виїжджаючих за кордон	Річний тариф — 1,0—6,0 % від страхової суми, встановленої законодавством
9. Страхування фізичного лізингу	Усі ризики фізичної втрати устаткування, отриманого у лізинг, а також ризики несвоєчасної оплати лізингових платежів	Річний тариф — 0,6—6,0 % від вартості лізингового контракту
10. Страхування професійної відповідальності виробників за якість продукції, що випускається	Заподіяння шкоди життю, здоров’ю чи майну споживачів унаслідок використання ним неякісних товарів, зроблених страхувальником	Річний тариф — 0,7—2 % від призначеної страхуваль- ником страхової суми
11. Будівельно-монтажні ризики	Збитки, пов’язані з пошкодженням чи втратою майна, що сталися унаслідок проведення будівельно-мон­тажних робіт	Тариф — 0,1—1 % від кошторисної вартості об’єкта будівництва

В Україні згідно з Законом «Про страхування» від 7 березня 1996 р. Кабінетом Міністрів розроблено «Положення про порядок здійснення діяльності страховими посередниками», яке регулює відносини між страховими агентами і страховими брокерами. Відповідно до цього Положення страховий посередник (крім громадян, що перебувають зі страхувальником у трудових відносинах) виконує два види підприємницької діяльності — агент- ську та брокерську.

Агентська страхова діяльність — це діяльність від імені та за дорученням одного або кількох страхувальників (страхових компаній) з рекламування, консультування, пропонування стра­хових послуг та проведення роботи, пов’язаної з укладанням та виконанням договорів зі страховою компанією. Ця діяльність здійснюється на підставі договорів про надання страхових агентських послуг (агентська угода) щодо страхування інвестиційного проекту.

Брокерська страхова діяльність — це професійна підприємницька діяльність на користь страхувальника, метою якої є визначення потреб останнього у страхових послугах та підготовці договорів страхування. Страховий брокер здійснює свою діяльність на підставі договору про надання страхових брокерських послуг (брокерська угода).

Страховий брокер може укладати угоди на користь одного страхувальника в розмірі не більше ніж 35 % від загальної суми платежів, за всіма угодами, що він здійснює впродовж року.

В останні роки страхування інвестицій дедалі більше стає не тільки засобом охорони вкладень від руйнівних стихійних лих, а й засобом захисту від несприятливих змін економічної кон’юнктури. За цих умов інвестор зобов’язаний відволікати частину власних коштів на укладення договорів страхування з самого початку інвес- тиційного процесу з метою захисту себе у майбутньому від ризику втрати більшої частки коштів або всього капіталу.

У проектному фінансуванні страхування є набагато дешевшим та ефективнішим, ніж страхування інших інвестиційних ризиків. Так, при проектному фінансуванні створюється резервний фонд, що призводить до недоотримання прибутку обсягом до 20 % річних від розміру резервного фонду, ефективні витрати на мінімізацію ризиків становлять, як правило, від 15 % доходу звітних періодів, банківський кредит на відновлення виробничого процесу становить близько 12—15 % річних (у валюті), при цьому страхові тарифи на найбільш ризикові об’єкти не перевищують 7 % від страхової суми на рік, а середня тарифна ставка коливається в межах 0,4—0,7 %.

У той же час світовий досвід свідчить, що страхові компанії, пропонуючи найнижчу вартість захисту від кризових явищ, беруть на себе до 90 % вартості всіх матеріальних і нематеріальних активів, що знаходяться у власності страхувальника і підпадають під дію інвестиційних ризиків. Зрозуміло, що жоден власний резервний фонд не може забезпечити таку компенсацію втрат та уникнути банкрутства у результаті катастроф чи аварій.

Сьогодні в Україні триває концентрація страхового ринку. Кіль­кість страхових компаній на кінець 2003 р. становила 335, з яких 28 здійснювали виключно страхування життя, а решта — інші види страхування. Найбільш стабільно на ринку працювали 14,3 % страховиків, що мали розгалужену систему філій в усіх областях України та високий рівень капіталізації. Проте за своїми інституційними та функціональними характеристиками ринок страхових послуг не повною мірою відповідає тенденціям світових страхових ринків через його суттєве відставання від участі в глобальному процесі формування на якісно нових засадах світової фінансової системи.

Зазначимо, що до початку 1990-х рр. у СРСР існувала державна монополія галузі страхування, яке розглядалось як складова сфери державних фінансів з регіональною інфраструктурою відділків Держстраху. Система страхування передбачала добровільне страхування життя і майна громадян, обов’язкові відрахування підприємств на соціальне страхування своїх працівників та деякі інші види. Державний страховий фонд частково використовувався на фінансування капітальних вкладень. З початком ринкових перетворень страхові компанії, довірчі товариства та інші фінансові інститути своєю діяльністю призвели до знецінення грошової маси та руйнації товарного ринку.

У післяінфляційний період розвиток українського страхування відбувається вельми повільно, що зумовлюється багатьма причинами: досить жорстким податковим законодавством щодо діяльності страховиків; нерозвиненістю ринку цінних паперів і обмеженими можливостями у розміщенні страхових резервів; силь­ними інфляційними очікуваннями і низьким платоспроможним попитом громадян тощо. Про те, що український страховий ринок перебуває на початковій стадії розвитку, свідчить велика кіль­кість страхових компаній — 338 (на 01.01.2003 р.) і мізерний відсоток залученого у процес страхування населення. Крім цього, в Україні страхується лише 10 % потенційних ризиків, тоді як на Заході 90—95 %. Питома вага нашої країни у світовому ринку сягає лише 0,01 % і менше 0,05 % обсягу страхових послуг, що надаються в Європі, при тому що в Україні проживає понад 7 % населення Європи та є великий промисловий, агарний і науковий потенціал. Зокрема, обсяг наданих страхових послуг в Україні у 1999 р. був менший від аналогічних показників у Німеччині у 492 рази, Франції — 436 разів, Росії — 14 разів, Польщі — 16 разів. Відношення страхових виплат до страхових премій, передбачених полісами, в Україні становить 12,2 %, тоді як у світовій практиці — 70 %.

Загальний обсяг страхових виплат у 2002 р. становив лише 543,1 млн грн (табл. 8.2). Рівень виплат з добровільного майнового страхування дорівнював 7 %, а страхування відповідальності — 16 %, тоді як у західноєвропейських країнах вважається нормальним рівень страхових виплат у страховиків, що займаються ризиковими видами страхування, в обсязі не менше 70 % обсягу страхових премій; у розвинутих країнах відношення страхових виплат до зібраних премій наближається до 90 %. На думку фахів­ців, майже незмінний протягом 2001—2002 рр. рівень страхових виплат в Україні свідчить про те, що обсяги реального страхування залишаються постійними, коло клієнтів — незмінним, і відбувається лише їх перерозподіл.

Таблиця 8.2