Розділ 2

Мета, завдання, методи та організація дослідження

Мета дослідження: висвітлити життя і спортивний шлях видатного українського атлета Івана Максимовича Піддубного.

Завдання дослідження:

1. Вивчити та проаналізувати особливості формування і розвитку фізичної культури в Східній Україні в кінці XІX – початку XX століття.

2.Дослідити життя та спортивні здобутки українського спортсмена Івана Піддубного.

3.Визначити роль і місце імені Івана Піддубного в історії українського спорту.

Методи і методики дослідження:

Для вирішенні поставлених завдань нами використовувалися такі методи досліджень:

• Вивчення та аналіз наукової та спеціальної літератури.

• Теоретична інтерпретація та пояснення:

• методики теоретичної інтерпретації: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція,

• методики пояснення: взаємозв’язку, причин та наслідків, структурних та функціональних характеристик досліджуваних явищ;

• Метод історичних аналогій;

• Історико-логічний метод;

• Елементи математичної статистики.

Зауважимо, що сучасне науково-теоретичне мислення намагається дійти до суті явищ і процесів, які вивчаються. Це стає можливим за умови цілісного підходу до об'єкта вивчення, розгляду його у виникненні і розвитку, тобто застосування історичного аспекту.

Відомо, що нові наукові результати і раніше накопичені знання перебувають у діалектичній взаємодії. Краще і прогресивне із старого переходить у нове і надає йому сили та дієвості. Іноді забуте старе знову відроджується на новому науковому підґрунті і набуває немов би другого життя, але в іншому, більш досконалому вигляді.

Вивчати в науковому сенсі - це означає бути науково об'єктивним. Не можна відкидати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне застосування. У науці мало встановити якийсь новий науковий факт, важливо дати йому пояснення з позицій сучасної науки, з'ясувати його загально пізнавальне, теоретичне або практичне значення.

Метод - це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретної задачі. Фактично різниця між методом та теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.

Абстрагування - це відхід у думці від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень предметів і виділення декількох рис, котрі цікавлять дослідника.

Аналіз і синтез. Аналіз - метод пізнання, який дає змогу поділяти предмети дослідження на складові частини (природні елементи об'єкта або його властивості і відношення). Синтез, навпаки, припускає з'єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз та синтез взаємопов'язані, вони являють собою єдність протилежностей.

Індукція та дедукція. Дедуктивною звуть таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на підставі знання загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому Дедукція та індукція - взаємопротилежні методи пізнання.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей. Даний метод дослідження використовується головним чином у суспільних науках. У прикладних - він застосовується, наприклад, при вивченні розвитку і формування тих чи тих галузей науки і техніки.

Організація дослідження. Наше дослідження носить теоретико-аналітичнихй характер і виконувалось на основі всебічного вивчення доступних літературних джерел. У роботі використано матеріали сучасних українських дослідників, праці вчених колишнього радянського періоду. Основу дослідження склали фонди таких бібліотек: бібліотека Львівського державного університету фізичної культури. Всього в поле нашого аналізу потрапило понад 50 літературних джерел, серед яких були великі та малі художні твори, публіцистичні статті, спогади, чимало міток, біографічні дослідження істориків. В проаналізованій нами літературі, мало не на кожній сторінці автори представляють Івана Піддубного як видатного “російського богатиря”, “російського спортсмена”.

РОЗДІЛ 3

ЖИТТЯ ТА СПОРТИВНИЙ ШЛЯХ ІВАНА ПІДДУБНОГО

Імена талановитих українських спортсменів почали з’являтися на спортивній арені наприкінці 19 – на початку 20 століття. Своєрідним символом української сили та вправності, природного хисту та уміння перемагати став славетний богатир Іван Піддубнй, який чверть віку був непереможним борцем світу.

Описувати життя та спортивний шлях Івана Піддубного – велика честь, але безперечно важко. Адже йому присвячені десятки великих і малих книг, чимало міток, розповідей, згадок, публіцистичних статей, біографічні дослідження істориків. І якщо співставити їх, то буде видно, що різні автори трактують по-різному зроблене ним (Піддубним). Тому автор бачить завдання у тому, щоб, неупереджено, на підставі всебічного і ретельного вивчення низки доступних літературних праць узагальнити життєвий та спортивний шлях видатного українського спортсмена. Іван Максимович Піддубнй ще за життя став людиною-легендою. Теоретики та історики спорту недостатньо повно висвітлювали його життєвий шлях. Написано про знаменитого борця кілька книжок популярного характеру. В усіх літературних спогадах, публіцистичних статтях, художніх творах, біографічних дослідженнях істориків Івана Піддубного представляли як видатного російського спортсмена. І тільки між іншим згадується, що народився чемпіон зі світовим іменем 8 (за деякими авторами 9-го) [38] жовтня 1871році на Україні, в селі Красенівці на Полтавщині (тепер Чорнобаївського району Черкаської області) [29, 2, 28, 21]. Разом з тим, проаналізувавши всю доступну літературну базу, зустрічається також 1870 рік народження відомого атлета [11].

Родовід Івана Піддубного йде від запорізьких козаків .Разом з усім військом запорізьким його предки мужньо боролися, захищаючи свободу і честь своєї батьківщини. Також воювали з кримськими ханами і турецькими султанами, з польськими і литовськими панами. Мужньо вели боротьбу разом з військом Івана Грозного, захищаючи Русь від навали татар; при Петрі Першому – бились зі шведами під Полтавою[21].

Дід Івана Піддубного був простим хліборобом. Батько – Максим Іванович – мав невелику “господарку” – спочатку в селі Красенівці, а потім – у сусідньому селі Богодухіві. Були у нього ще три сини і три доньки. Всю свою силу ця велика та дружня сім’я,як і інші християнські родини віддавали землі.

Максим Іванович володів неабиякою силою, яка перейшла у спадок від своїх дідів і прадідів – запорізьких козаків: він без найменших зусиль піднімав п’ятипудові мішки з мукою і легко клав їх на віз. Як будь-який християнин, працюючий у полі, був міцний, жилавий, зайвої ваги, хоча маса його тіла була шість пудів (120 кг) при зрості 185 сантиметрів.[12]

Помер Максим Іванович і по-прикрому: вертаючись з ярмарки додому, упав з воза, якого несли на “великій” швидкості коні. Додому повернувся сам не свій: у грудях хрипіло і нило. Хворів Максим Іванович місяць, ніяк не одужуючи, “віддав Богу душу”.

Мама Івана Піддубного – Ганна Данилівна – була родом із козацької сім’ї Науменків. Рід її відзначався такою фізичною силою, як і рід Піддубних, проте славився також і своїм довголіттям (дід Івана Піддубного по лінії матері помер, коли йому було 125 років. Сама ж Ганна Данилівна прожила до 85 років[10].

Ріс Іван Піддубний, як росли тоді всі християнські діти. Літом босоніж бігав по вулиці з паперовим змієм або купався цілими днями у річці, насолоджуючись сонячним промінням і водою; зимою ходив у церковну школу. Щонеділі та у святкові дні Іван співав у церковному хорі [18].

В дитинстві Іван Піддубник товаришував з сином товариша свого батька – Петром Котом. Два друга відрізнялись надзвичайною силою. Проти них у бійці не міг вистояти жоден хлопець. Зійдуться вони вдвох і в натовпі хлопців немає їм суперників.

У 17 років Іван Піддубник легко кидав на віз мішки з зерном [17].

Силачами були і брати Івана – високі, кремезні, жваві, однак, не варто вважати, що тільки вроджені дані зробили Івана Піддубного кращим борцем світу. Якщо б свою природну силу він не доповнював свідомою, наполегливою працею і не дотримувався ціле життя строгого відпрацьовуваного режиму, він, звичайно, не став би першокласним атлетом.

Наприклад, молодший брат Піддубного – Митрофан – міг змагатися в силі з Іваном. Розповідають, що одного разу він без допомоги витягнув коня, що упав у криницю. Був ще один випадок, який підкреслив всю міць Митрофана: витягнув проваленого у чотирьохметровий погріб бика, який важив три центнери. Але Митрофан Піддубник так і не став спортсменом, тому що ніколи не займався собою[13].

У віці 20-ти років, дивуючи земляків статурою та міццю, Іван Піддубник вирішив залишити християнську роботу [13,15,2]. Зокрема, ряд дослідників вважає, що залишив Іван Піддубний рідний дім у 22 роки [28, 20]. Інші теоретики та історики спорту притримуються думки , що покинув рідний дім у 17 років[29].

Поїхав Іван Максимович у Севастополь, куди давно запрошував його друг Петро, який поїхав із рідного села “шукати щастя”. Петро потрапив у Севастополь і став вантажником. Аналізуючи праці вчених радянського періоду, зустрічаємо одну з версій, що перед поїздкою у Севастополь, Іван Піддубний виступав у цирках південної Росії [3]. У другій версії говориться, що “деякий час Іван розвантажував кораблі в Одесі, а вже потім, весною, 1891 року переїхав у Севастополь, ставши там вантажником [28].

Батько ніяк не міг вмовити сина залишитися, але “впертого не переконаєш”, і Максим Іванович сердито махнув рукою, попросив дружину готувати сина в дорогу.

У Севастополь Іван Піддубнй приїхав у розквіт весни. Милуватись містом йому довелось недовго: вичерпавши залишки хліба й сала, взятих у дорогу, витративши тих декілька рублів, які батько дав йому, він почав шукати роботу [12].

У Севастополі зустрівся з другом дитинства Петром, який відвів його в порт до директора-грека вантажної фірми “Лівас”. Грек, вимірявши візуально ширину плечей і ріст Івана Піддубного, пощупавши його руки вище ліктів, постукавши кулаком по його грудині поважно сказав: “Фірма “Лівас” приймає тебе!” І так став Іван Піддубник вантажником [17].

Працював Іван Піддубний по шістнадцять годин на добу, переносячи важкі ящики, мішки з зерном, кошики з фруктами, пляшками вина і багато різного, що йшло в глибину країни і за кордон [13].

Іван Піддубний швидко завоював загальну повагу у всіх працівників порту. Вантажники-українці називали його “Іван Великий” – “Иван Большой” на відміну від інших Іванів, які не могли порівнюватись з ним ні зростом, ні силою, ні витривалістю. “Іваном Великим” називали його капітани, матроси, пасажири і директор фірми разом зі своїми компаньйонами і, навіть, друг Петро [12].

Попрацювавши чотири роки у Севастополі, поїхав він у Феодосію, виконуючи вказівку директора фірми. Як стверджують літературні джерела, Піддубного перевели у Феодосію внаслідок розширення фірми. Зокрема, зустрічається в літературі версія, що перевели Піддубного в якості працівника цієї фірми [32], а також є версія, що в якості бригадира феодосійського відділення фірми “Лівас”[13].

3.2. Циркове минуле

У житті Івана Піддубного Феодосія стала містом, в якому змінилася уся його доля.

У Феодосії він познайомився з двома учнями море плавальних класів –Антоном Преображенським і Василем Васильєвим. Вони допомагали пасажирам переносити багаж і цим самим заробляли собі на життя [17].

Вони двоє були наполегливими спортсменами, великими прихильниками важкої атлетики і, звичайно, звернувши увагу на тілобудову Піддубного, рекомендували йому займатися спортом. Спочатку Іван Піддубнй ухилявся від пропозицій, а пізніше його друзі все-таки переконали у доцільності фізичних вправ. Він кожний день почав займатися разом з Преображенським гімнастикою, виконувати вправи з гирями. Зустрічається також в літературі, що Іван Піддубнй “самотужки почав займатися гімнастичними вправами та гирьовим спортом”[18].

Через шість місяців Іван Піддубний сам відчув, що став більш спритнішим і витривалішим, а коли побачив, що у вправах з гирями він починає “переростати” свого вчителя, що дає привід не підводити під сумнів корисність фізичних вправ, почав віддавати їм весь свій вільний час.

У 1897 році у Феодосію приїхав цирк Безкоровайного – звичайний цирк того часу з “китайськими” фокусниками і клоунами, кіньми… Також у склад циркової трупи входили атлети і борці, серед яких найвідоміші були: Луріх, Атос, Козуляк [28]. Також є версія у біографічних дослідженнях істориків, що цирк Безкоровайного приїхав у Феодосію у 1896 році [29, 21, 17].

Декілька днів ходив у цирк Піддубний, дивлячись виступи важкоатлетів, а пізніше і сам записався для участі у змаганнях . В перших змаганнях Іван потерпів нищівну поразку, яка сильно його вразила. Тоді він прийшов до висновку, що “сили мало, потрібна ще й техніка” [28]. Але ця поразка не зупинила його і через декілька днів він брав участь у боротьбі “на поясах”, поклавши під себе багатьох важкоатлетів, в тому числі і естонця Георга Луріха – одного з найсильніших борців світу. Тільки не міг подолати поляка Петра Янковського, який був на десять років старший Піддубного, на півголови вищий зростом і на пуда важчий. Їхній поєдинок закінчився в нічию. Слід зазначити, що в ті роки класична (французька) боротьба зароджувалась тільки у спортивних любительських товариствах і на арену цирків ще не проникла. Чемпіонат боротьби, який відбувався у феодосійському цирку, був чемпіонатом боротьби “на поясах” (“на пасах”) – українська народна боротьба, яка була поширеною на її території. Також особливою популярністю користувалася і на території Росії [13].

Спосіб боротьби був нескладним. Перемога в ній залежала від фізичної сили та спритності борця. Боротьба “на пасах” характеризується нескладною технікою, не вимагає спеціальної спортивної форми для борців, як французька. Єдина технічна ознака – шкіряний пояс з двома прикріпленими до нього ручками. Також використовується і звичайний пояс, але з міцним “кушаком”[боротьба].

Починалась ця боротьба так: борці стають обличчям один до одного, поклавши підборіддя один одному на плече, руками охоплюють пояс або, якщо він спеціальний, то за його ручки так, щоб ліва рука кожного борця була зверху правої суперника. Ноги розташовані на ширині плечей, але права трохи попереду. Тулуб нахилений вперед на виставлену ногу. Взявшись за пояс, борці намагаються кинути один другого на землю. Переможеним вважається той, хто першим буде лежати на землі, торкнувшись її двома лопатками. Падіння на одне або два коліна, а також на живіт не вважається поразкою і боротьба знову продовжується, але з початкового вихідного положення [10].

Іван Піддубний знав боротьбу “на поясах”, оскільки, в себе дома він разом зі своїми односельчанами, а також братами проводили змагання з боротьби “на поясах”, серед яких Піддубному не було рівних [11].

Цирк Безкоровайного був у Феодосії до глибокої осені і Піддубний брав участь у всіх змаганнях боротьби “на поясах”. Роботу у порту тимчасово залишив, а жив на гроші, які заробляв у цирку.

Коли цирковий сезон у Феодосії закінчився, Піддубний знову вернувся у фірму “Лівас”, знову став вантажником. Але відчуття спортсмена-силача, яким він “захворів” під час виступів у цирку, не покидало його жодної миті. І в день нового, 1898 року, Іван Піддубний прийшов до свого директора-грека, щоб розрахуватися з роботи. В той же день він знову поїхав у Севастополь, але вже не для того, “шукати щастя” в порту, де й далі працював його друг Петро, а для того, щоб стати борцем, артистом. Свої потреби він вирішив реалізувати у цирку італійця Енріко Труцці, який з радістю його прийняв [17].

Рішення вантажника Івана Піддубного стати борцем-професіоналом нікого не здивувало у цирку. Не тільки тому, що це було логічним для Піддубного, який уже відчув насолоду спортивних перемог, а й тому, що майже всі тоді циркові атлети і борці були вихідцями із народу і маже так само розпочинали свою кар’єру. Крім цієї обставини є й інші, більш глибші, внаслідок яких Піддубний із вантажника “перетворився” на борця-професіонала: роки, коли розпочинав Піддубний, були роками першого захоплення спортом у Росії і, частково, першого проникнення боротьби у російський цирк. Це захоплення спортом і видовищами спортивного характеру потягло за собою і велику кількість глядачів.

Майже одночасно з Іваном Піддубним у циркових чемпіонатах починали свою кар’єру десятки таких, як і він, вихідці із народу: хлібороб “Проня”, вантажник Михайлов і інші. Але більшість не ставали борцями-професіоналами, так як розпочиналась пора весняних робіт, яка й примушувала повертатись їх додому.

Тільки ті, хто володів силою волі, наполегливістю, впертістю, відчували покликання до спорту, ставали справжніми спортсменами, досягали високих результатів. Такими якостями володів і Іван Піддубний, який вирішив стати борцем, віддаючись своїй новій професії, яка стала сенсом його життя.

3.3.

Спостережливий і уважний Іван Піддубний дуже швидко засвоїв всі тонкощі боротьби “на поясах”, клав своїх суперників не тільки “грубою силою”, а й за допомогою техніки.

Прочитавши все, що можна було тоді знайти з важкої атлетики і боротьбі, Іван Піддубний розробив для себе програму тренувань. Зокрема, кожний день він займався гімнастикою, бігом і стрибками, виконував вправи з гирями, вчився правильному диханні, загартовувався холодною водою, обтирався водою, здійснював довготривалі прогулянки на свіжому повітрі. Також встановив чітку годину приймання їжі, якої строго дотримувався, зовсім відмовлявся від куріння, а також спиртних напоїв [12].

Перший сезон у якості борця-професіонала Іван Піддубник закінчив, як і у Феодосії, перемогою над усіма учасниками чемпіонату, яка була обумовлена не тільки силою, а й вже набутими вміннями.

Інші виступи у цирку Труцці принесли Піддубному велику славу. Через рік його запрошують до Одеси, а у 1900 році він переїжджає до Києва, підписує контракт на виступи в якості борця “на поясах” в цирку братів Нікітіних [12].

Аким Нікітін, мавши неабиякий досвід, після перших виступів Піддубного сам, за власною ініціативою, перевів його у готель, викликав до себе одного з кращих київських кравців і наказав зшити “господину Поддубному” наймодніший костюм, адже тепер Піддубний “не вантажник, а борець, артист. І артист першокласного цирка!” [14].

Вістка про приїзд в Київ славнозвісного борця розповсюдилася дуже швидко. Директор цирку виставив із зображенням Піддубного у всі найбільші магазини Хрещатика. Під портретом містився великий напис: ”Прославлений борець “на поясах” козак Іван Піддубний – виступає в цирку Нікітіних” [28].

Через декілька днів Аким Нікітін представив Івана Піддубного Гарнич-Гарницькому – київському покровителю атлетів, який запросив Піддубного у спортивний клуб, до якого входили представники так званої “золотої молоді”: дворянські сини, багаті студенти і інші. В цьому клубі атлети захоплювались новим видом боротьби – французькою.

Іван Піддубний щиро прийняв запрошення, став постійним відвідувачем.

В одному із спортивних журналів, один з учасників київського гуртка так писав: “... Згадую, немов це відбулося тільки вчора, як в один із тренувальних днів з’явилась у нашому клубі, в Києві, гігантська фігура, обдарована українською природою. Це був Піддубний. У нас він почав розучувати прийоми французької боротьби, в якій був початківцем і які закріплювалися ним надзвичайно легко і швидко” [17].

Крім надзвичайної сили, чималого зросту і маси тіла, Піддубний володів і іншими, необхідними для борця якостями: він відрізнявся швидким орієнтуванням, добре координував свої рухи, йому легко давалися складні за структурою вправи. Крім цього Піддубник володів ще однією неоціненною якістю для кожного спортсмена, яку знавці називають “спортивним серцем”, вкладаючи в цей термін не фізіологічне значення, тому що серце повинно бути здоровим, а психологічне. Піддубник міг розвивати у потрібні хвилини неймовірну енергію і не втрачаючи “куражу” в найважчі і складні моменти боротьби. Вся ця сукупність фізичних та психологічних якостей і дозволила йому покласти в основу фундамент своєї майстерності в цій новій галузі спорту, саме в нашому клубі, тільки у нас...” [10].

Перебуваючи у Києві, Гарнич-Гарницький познайомив Піддубного з молодим письменником – Купріним, який добре знав Івана Піддубного по цирковій арені, цікавившись ним, оскільки був великим любителем боротьби і цирку, знав багатьох атлетів і артистів. Купрін рекомендував Піддубному “переключитися” на французьку боротьбу і тренуватися серйозно.

П’ять років переїжджав Іван Піддубний з місця на місце. Він побував у великих містах Росії, Кавказу, Сибіру, здобуваючи все нові й нові перемоги.

Піддубний виступав не тільки, як борець, але й як атлет, демонструючи за майстерністю вправи. Наприклад, із положення “міст”, упираючись за опору головою і стопами, Піддубник брав дві двохпудові гирі, які лежали за його головою, на прямих руках і піднімав їх вертикально над грудьми. Або правою рукою силач підкидав чотирьохпудову штангу над головою і лівою рукою ловив її. Потім, не опускаючи штанги підкидав її лівою і ловив правою рукою[12].

З кожним роком зростала і міцніла слава Піддубного. Але життя борця почало йому подобатись все менше і менше. Відштовхували дикі, безчесні моральні норми чемпіонатів. Зокрема, коли в Новоросійському цирку Вільшина Піддубний поклав на дві лопатки шведа Андерсена в межах однієї хвилини, але глядачі не повірили, мотивуючи це, немов би Андерсен сам піддався Піддубному. При призначеній повторній зустрічі, дружина Вільшина благала Піддубного прийняти умови шведа: піти на поразку або віддати гроші глядачам. Піддубник погодився. При зустрічі Іван бере за пояс, піднімає його високо в гору і так, тримаючи його на прямих руках, сам лягає на лопатки, а суперника кладе собі на груди [14]. Втомлювали також тренування, постійні переїзди. Не раз говорив собі, що краще знову стати вантажником.

У 1902 році Іван Піддубник твердо вирішив повернутися назад у Феодосію. Але задуми Івана Піддубного залишити професію борця так і не вдалося реалізувати. У цьому ж році починається новий виток у його спортивній кар’єрі.

А почався новий виток у спортивній кар’єрі Івана Піддубного з виступу на міжнародних змаганнях, які проводились у Парижі. У 1902 році, коли Іван Піддубний, думавши залишити професію борця, отримав лист із Петербурга від атлетичного товариства, який підписаний його представником графом Г. І. Рибопєром. Граф писав йому, що санкт-петербурзьке товариство, яке функціонує “с высочайшего утверждения его императорского величества государя императора” і керуючим нею графом Рибопєром. Запрошує”многоуважаемого Ивана Поддубного” терміново приїхати в Петербург у справі, яка торкається усієї його подальшої кар’єри [13].

Санкт-петербурзьке товариство засноване в 1896 році, було “кружком” любителів-спортсменів, до складу якого входили представники вищих прошарків дворянства і аристократії. Голова товариства – француз граф Рібоп’єр – був власником кінних заводів, одним із найбагатших петербуржців. Також граф Г. Рібопєр був членом МОК (1900р) – представляв МОК у Росії, хоч не приймав участь в жодному із олімпійських заходах, його листування з П’єром де Кубертеном свідчило про участь російського графа у олімпійських справах. Так, він підтримав ідею, щоб на Іграх 4 Олімпіади в Лондоні не допускати до них атлетів, які зустрічалися на змаганнях з професіоналами, вважаючи, що це дає можливість оцінити рівень своєї підготовки. У 1913 році за проханням російського олімпійського комітету, який був створений у 1911 році, графа Рібопєра замінив в МОК “людина без титулів” Георгій Дюперон [31].

Як стало відомо Піддубному пізніше, петербурзьке товариство атлетів отримало від французького спортивного товариства і журналу “Спорт” пропозицію відрядити до Парижу російського представника для участі у змаганнях на звання чемпіона світу 1903 року. З’ясувалося, що аристократичне спортивне товариство не має представника. Який би гідно виступив на міжнародних змаганнях. Представники товариства терміново роз’їхались територією Росії у пошуках “рятівника”, побували на різних чемпіонатах, переглянули виступи всіх знаменитих борців. Після цього всі представники зійшлись на одному імені. І християнському сину, феодосійському вантажнику, “поясному” борцю бродячих циркових чемпіонатів Івану Піддубному запропоновано стати представником Росії на цих змаганнях [10].

Є також версія, що “сам президент санкт-петербурзького спортивного товариства граф Рібопєр завітав до Піддубного з проханням виступити в Парижі” [15]. Зустрічається в літературі й таке: “коли Піддубник був у цирку Нікітіних, раптом прийшов терміновий виклик в петербурзьке спортивне товариство.Зясувалося, що впродовж тривалого двох років атлетичне товариство уважно стежило за успіхами декількох професіоналів, серед яких був і Піддубник. І коли паризьке товариство разом із французьким журналом “Спорт” запропонувало петербуржцям відрядити своїх представників на турнір 1903 року, вибір впав на Івана Максимовича [29]. Інші автори схиляються до такої думки: ”слава про бувшого вантажника - силача”(1891 р) долетіла до Петербурга. Ним зацікавився граф Рібопєр, який довгий час уважно придивлявся до нього, стежив за спортивними виступами, вивчав можливості і вважав, що Іван Максимович уде почесним представником Росії на такому відповідальному чемпіонаті світу” [28].

Варто зауважити про характер цього турніру. Він також носив звання “чемпіонат світу”. Змагання в Парижі дійсно були схожими на ті, якими їх називали: вони, безумовно, “скликали” всіх найсильніших професіоналів світу. Також були традиційними – проводились в чіткій послідовності: всі борці ділились тільки на дві групи: легковаговики – до 5 пудів 13 фунтів і важковаговики – вище цієї цифри. Борці-важковаговики змагаються на звання чемпіона світу, а легковаговики – на звання чемпіона Парижу. Щоб отримати будь-яке з цих звань, борець не повинен мати жодної поразки. Поразкою вважається не тільки доторканнями до килима двома лопатками, але й саме короткочасне, навіть, миттєве “туше” – доторкання спиною килима. Після тридцяти хвилинного поєдинку, якщо він не дає результатів, боротьба продовжується ще тридцять хвилин, але рахунок переводиться на бали. Переможцем вважається той, хто покаже найбільше число ефективних прийомів і цим самим продемонструє свою техніку, переборюючи небезпеку. Борець, який отримав першу поразку, без обговорення вибуває із чемпіонату. Кожний вечір у змаганнях беруть участь чотири пари: дві – легкої ваги і дві – важкої. Чемпіонат продовжується сорок днів [13].

Івану Піддубному виділили кращого тренера товариства Ежена де Парі –старий борець-професіонал, який хоч сам не міг похвалитися в минулому особливими спортивними досягненнями, зате був прекрасним тренером, виховавши у Франції багатьох відомих атлетів. Заняття проводилися за участі всіх відомих атлетів – членів товариства.

Тренувальний день Піддубного починався з ранкової гімнастики, потім – холодний душ, за ним – масаж, сніданок і час теоретичного вивчення прийомів та правил боротьби, Після короткого відпочинку Іван Піддубний практично в залі. Проти нього виходили один за одним три атлети. З першим він боровся двадцять хвилин, з другим – тридцять, з третім – сорк. Потім десять – п’ятнадцять хвилин бігав з пятифунтвоми гантелями в руках. У вільні від тренувань дні його, за методом фізичного загартування, який використовували у ті часи, садили на двадцять хвилин у так званий “докторський ящик” – парова ванна з температурою до п’ятдесяти градусів. Після ванни був дуже холодний душ, після якого Піддубного, обгорнувши в теплі ковдри, клали на півгодини у ліжко для відпочинку. Вечорами він здійснював довготривалі прогулянки [16].

Потренувавшись у Петербурзі, де на нього було зроблено спортивний паспорт і в якому було записано: зріст – 184 см, вага – 120 кг, обвід грудної клітки – 134 см, талії (пояса) – 104 см, обвід стегон – 72 см, гомілки 47, шиї – 50 см, плеча (біцепса) – 45, Піддубник разом із своїм тренером Ейженом де Парі, поїхали в Париж [17].

До 1903 року міжнародні змагання з боротьби проводились п’ять разів у Парижі. У перших двох чемпіонатах перемагали француз Поль Понс і турчанин Кара-Ахмед. У третьому чемпіонаті першість виборював француз Лоран де Боккеруа. В четвертому – повторно переміг Кара-Ахмет, а в п’ятому – представник Росії естонець Георг Гаккендшмідт. В Парижі Георга прозвали “російським левом”.

Шосте паризьке змагання на першість світу “скликало» найвідоміших борців того часу. До столиці Франції приїхало 130 осі. Серед них були всі тодішні знаменитості: серб Антонович, поляк Станіслав Збишко-Циганевич, бельгієць Омер де Бульйон, німець Вебер, француз Рауль ле Буше і інші.Не було серед них жодного з переможців минулих чемпіонатів. Турок Кара-Ахмед помер на манежі цирка в Константинополі. Георг Гаккендшмідт ув важко хворий, а француз Понс і Боккеруа просто відмовилися від участі у змаганнях, не бажаючи ризикувати званням чемпіона світу [17].

Минуло декілька днів. Розпочався чемпіонат. Одинадцять разів виходив на сцену “Казино де Парі” Іван Піддубний і одинадцять разів перемагав. Настав день зустрічі Івана Піддубного з чемпіоном Франції Раулем ле Буше – улюбленцем парижан. В “Казино де Парі” в цей день зібрався, як писали газети “весь цвіт” Парижу [12].

Свою зустріч з Іваном Піддубним Рауль ле Буше розпочав самовпевнено й у надзвичайно швидкому темпі. Прийнявши тільки-но “стійку”, він зразу ж розпочав атакувати Піддубного, намагаючися вивести його з рівноваги арсеналом класиячних прийомів.Але на Піддубного це не справило жодного враження, він прийняв запропонований суперником темп, продовжуючи поєдинок.

Через десять хвилин Рауль був увесь мокрий. І тоді Піддубний сам перейшов у атаку, де відбувлось щось незрозуміле. Всі захвати і прийоми Івана Піддубного “зривались” один за другим, Рауль “вислизав” із його рук. І раптом Піддубний зрозумів: Рауль змазаний якимось жиром [29].

Іван Максимович зразу ж припинив поєдинок і заявив суддям протест проти такого грубого порушення правил французької боротьби, які строго забороняють борцям будь-чим змащувати тіло перед виступом. Члени суддівської колегії, перевіривши заяву Піддубного, виявили, що Рауль змащений... прованською олією [20].

Рауля витерли рушником, але декілька хвилин після початку поєдинку тіло француза стало знов таким слизьким, як і було. Як потім вияснилось, до початку чемпіонату Рауль натирався прованською олією і зараз вона виступає на шкірі як тільки він починає пітніти. Але судді, переважно французи, замість того, щоб негайно дискваліфікувати Рауля із чемпіонату або зарахувати йому поразку за такий недопустимий вчинок, ухвалили рішення... обтирати його кожні п’ять хвилин. Наступні тридцять хвилин боролися Іван Піддубний і Рауль ле Буше за правилами чемпіонату – на бали. Піддубному вдалося двічі створити таку ситуацію, із якої суперник ледь знайшов, але здобув перемогу: за вправні ухили, які врятували його від “туше”, судді зарахували йому більше балів, ніж Піддубному за його прекрасні кидки і захвати. Рауль переміг Піддубного за балами з різницею в один бал [14].

Ейжен де Парі надіслав до Санкт-Петербургу телеграму з описом всіх обставин... Атлетичне товариство, яке очолював граф Рібоп’єр, зразу ж відповіло. Воно пропонувало Раулю ле Буше боротися з Піддубним після закінчення чемпіонату, обіцяючи при цьому грошову винагророду в десять тисяч німецьких марок на випадок перемоги [29]. Існує також версія, що: “петербурзьке товариство, дізнавшись про ситуацію на паризькому чемпіонаті, попросило по телеграфу суддівську колегію дозволити повторну боротьбу Піддубного з Раулем, пообіцявши при цьму переможцеві десять тисяч франків” [20]. Але як свідчать літературні джерела, Рауль відмовився від цієї заманливої пропозиції.

Це не один випадок, в якому проявив Рауль свою єхидність, підступність, нечесність: колиРауль боровся з російським представником Алексом Абергом, він довів його до втрати свідомості, використавши заборонені прийоми [11].

Випадкова невдача Івана Піддубного вразила його так сильно. Що протягом декількох днів він нічого не їв і не виходив з готелю. Але, заспокоївшись, вирішив довести свою участь у чемпіонаті до кінця, але вже не в якості спортсмена, а – глядача.

Поїхав Іван Максимович із Парижу, добре вивчивши всі особливості, всі позитиви та недоліки призерів (1місце – Ійєс Педерсен, 2 – Рауль ле Буше і 3 – Омер де Бульйон) і, звичайно, поїхав з нетерпінням зустрітися ще раз з ними, в першу чергу з Раулем ле Буше, і, зустрівшись. Покласти його на дві лопатки.

Із Парижу Іван Піддубний не повернувся в Санкт-Петербург, вирішивши поїхати до себе на батьківщину провідати рідних. У Москві. Щоб скоротити час очікування поїзда на Київ. Іван Піддубний поїхав у цирк, де відбувався великий чемпіонат, дізнатись про новини, побачити кого-небудь із старих знайомих. У цирку його просили залишитися, зокрема, наполягав на цьому директор і це йому вдалося [12].

Московський чемпіонат відбувся під знаком безперервних перемог Івана Піддубного. Уже в перші дні він поклав на лопатки Михайлова, Абасова і Глінкіна, потім чемпіона Москви Івана Шемякіна, пізніше переміг Луріха.Блискучою перемогою Івана Піддубного закінчилася його вирішальна зустріч з Янковським.Чемпіонат закінчився абсолютною перемогою Івана Піддубного [14].

Рік після Москви пропрацювв Іван Піддубний у провінції. Весь свій вільний час віддавав тренуванню і технічному відпрацюванню прийомів французької боротьби, він удосконалював їх, збагачував новими, придумані ним, комбінаціями захватів і кидків. Він сміло вводив у французьку боротьбу окремі прийоми, взяті із народної російської, кавказької і інших видів боротьби, поширених серед багато численних народностей Росії [32].

На початку 1904 року директор петербурзького цирку Чинізеллі вирішив провести у російській столиці міжнародний чемпіонат за прикладом тих, які організовувались у Парижі. Іван Піддубний один з перших отримав запрошення взяти в ньому участь і негайно приїхати в Санкт-Петербург. На чемпіонат було запрошено тільки тридцять осіб, в тому числі і чемпіона світу Поля Понса, відомого французького борця Ембаля де ля Кальметта, болгарця Нікола Петрова і старий знайомий Піддубного... Рауль ле Буше. Організатором був французький борець Шарль Дюмон.

Слід відмітити, що в той час, коли виступав Піддубний (а він виступав як артист цирку, професіонал), в Росії та за кордоном проводилось багато різних змагань. Кожний організатор турніру для підвищення інтересу до змагань, залучення нових глядачів, оголошував, що “розігрується світовий або ж міжнародний чемпіонат” [29].

Правила петербурзького чемпіонату суттєво відрізнялись від паризьких. Суперник вважався побореним тільки в тому випадку, коли він був покладений на лопатки і утриманий в такому положенні не менше трьох секунд. Всі борці ділились вже не на дві групи, а на декілька. Із чемпіонату вибував тільки той борець, який отримав п’ять поразок, а не одне, як у Парижі [13].

Чемпіонат тривав місяць. В перші дні Іван Піддубний вирішив не показувати всієї своєї сили, спритності і техніки, але перемагав їх не спортивною технікою, яка базується на спритності і вмінні, а фізичною досконалістю грубою силою. Цю тактику він проводив настільки твердо та послідовно, що обманув не тільки головних противників, але й петербурзьких спортсменів. Розчаровано заговорили про те, що “слава Піддубного явно роздута”, що він “грубий та незграбний борець, якому далеко до французьких чемпіонатів” [28].

Прийшов час завершення чемпіонату. У фінал без поразки вийшли чотири борці: Нікола Петров, Поль Понс, Рауль ле Буше і Іван Піддубний. Першим з Іваном Піддубним зустрівся Нікола Петров. Поразка Петрова була настільки неочікуваною для глядачів, що пройшло декілька секунд, перш ніж вони почали аплодувати Піддубному.

В день своєї перемоги над Петровим Піддубний випадково дізнався про таємницю призу, обіцяний переможцю. Вияснилось, що Дюмон, який отримав від Чинизеллі за тридцять днів чемпіонату двадцять тисяч рублів, спочатку пообіцяв встановити чотири призи: перший – три тисячі рублів, другий – тисячу, третій – шістсот рублів, а четвертий – чотириста. Але птім Дюмон став переконувати Чинизеллі позволити йому відступити від контракту і встановити тільки один приз в п’ять тисяч рублів, мотивуючи це тим, що такий великий приз буде для публіки незрівнянно більшою приманкою, ніж ряд дрібних. Чинизеллі погодився, не знаючи, що Дюмон в своїх задумах мав зовсім інші думки: Дюмон організував чемпіонат не один, а ще з іншими французькими борцями. Коли вони дізнались, що Чинизеллі запросив Івана Піддубного, якому, мабуть, потрібно буде віддати один з перших призів, вони вирішили зробити тільки один приз, надіючись, що його отримає Поль Понс – головний компаньйон Дюмона. Але задуми свої йму не вдалося реалізувати. Піддубний переміг як Поля Пнса, так і Рауля ле Буше [13].

Тепер, як ніколи раніше, Іван Максимович ретельно виконував свій комплекс щоденного тренування, дотримуючись режиму. Де він не був, навіть, здійснюючи переїзди з одного міста в інше, в поїзді, на теплоході, Піддубний виконував ранкову робив обтирання і обливання холодною вдою, виконував вправи з обтяженнями. Він не дозволяв собі їсти зайвого шматка м’яса, а тим більше чого-небудь гострого або соленого, що не викликати спрагу і не випити зайвої склянки води. Він вечеряв дуже скромно, лягав спати, як тільки звільнявся з цирку, вставав рівно о восьмій годині. Як і раніше, Піддубник нічого не пив спиртного і не палив, а остерігаючись цигаркового диму навіть виходив із кімнати, в якій закурював хтось інший [14]. У кінці 1905 року Іван Піддубний знову поїхав до Парижу, щоб ще раз взяти участь у міжнародних змаганнях боротьби, у яких брали участь сто сорок представників майже з усіх країн світу, всіх національностей. Бажання підтримати честь радянського спорту, прагнення до перемоги, тверда віра в себе і свій досвід, швидкість орієнтування, довге наполегливе тренування допомогли Івану Піддубному одного за іншим всіх борців, в тому числі бельгійця Омера де Бульйона, француза Лорана Боккеруа і знов Рауля ле Буше, датчанина Ієсса Петерсена, якого світова спортивна преса вважала одним з найсильніших людей у Європі [17].

Протягом декількох днів ім’я українського борця “козака Івана Піддубного” не сходило зі сторінок паризьких газет. Парижани засипали українського борця квітами і листами, від яких пахло жіночими парфумами, різні торгівельні фірми пропонували Піддубному продати їм право помістити його портрет на коробках з-під печива і цукерків, на марках краваток... [13].

Перемога Івана Піддубного над Ієссом Педерсоном була неабиякою подією в історії професійного спорту. На паризькому чемпіонаті у Піддубного відбулася ще одна цікава зустріч: перемога Піддубного у зустрічі з уславленими чемпіонами світу викликала заздрість у японського борця Оно Окотаро – професора, засновника особливої системи японської боротьби джиу-джитсу, який запропонував йому зустрітися на манежі [28]. У іншого ж автора зустрічаємо, що ”відомо, у Парижі переслідував невідомий професор японської боротьби, який викликав Піддубного боротися по правилах боротьби джиу-джитсу, а вище названий Оно Окотаро – знайомий Піддубного, який жив у Росії, був цирковим атлетом і Іван Максимович брав у нього уроки [2]. Але все-таки професор, який був переконаний, що ез особливих зусиль покладе на килим “російську “выскочку”, буквально за декілька секунд був під Піддубним. І так в кінцевому результаті паризький чемпіонат закінчився для Піддубного тріумфальною перемогою.

Після того, як стали відомими результати паризького чемпіонату, Іван Піддубник отримав запрошення на гастрольні поїздки в різні країни Європи. Він вибрав Італію, але перед поїздкою побував ще на одному чемпіонаті, який відбувся у відомому курортному містечку Ніцца, де запропонували йому перед поїздкою по Європі, відвідати Африку [14].

Закінчивши свої гастролі у Алжирі, Іван Піддубник повернувся до Парижу і звідти за запрошенням бельгійського спортивного товариства поїхав у Льєж (Бельгія). У цьому бельгійському місті Іван Піддубник взяв участь у цікавому за своєю особливістю чемпіонаті. Особливістю цього чемпіонату було те, що у ньому одночасно брали участь любителі і професіонали, але змагання проводилися окремо: любителі боролися з любителями, а професіонали – з професіоналами і переможців визначали окремо відповідно до категорій. Основна мета цього чемпіонату – популяризувати важкоатлетичний спорт [15].

Іван Піддубник з радістю виступав у цьому чемпіонаті. Він щоденно клав на лопатки своїх суперників – бельгійських борців, демонструючи їм високе мистецтво і блискучу техніку. Чемпіонат закінчився і переможцем у групі любителів став Анрі Герда, а у групі професіоналів – Іван Піддубний.

Із бельгійського міста Іван Максимович поїхав у Берлін, де змагаючись у цирку Буша, переміг всіх німецьких чемпіонів: Міллера, Штурма, Еміла Фоса, отримав перший приз.

У гастрольному турне Іван Максимович Піддубний зробив для себе ще один висновок, який наповнив його серце гордістю. За кордоном він зрозумів, що російські борці за своїм спортивним класом не тільки не нижчі від іноземців, а навпаки – вищі. І вернувшись у Росію, Іван Піддубник по-новому відносився до своїх друзів і товаришів.

Високопоставлені “покровителі спорту”, члени аристократичних спортивних товариств, іноземні тренери з іронічною усмішкою слухали Піддубного. На слова Піддубного граф Рібоп’єр говорив: “Пам’ятайте, Іван Максимович, те, що ви стали чемпіоном світу, ще зовсім ще не показово. Ви – виняток. Ви – один. В області спорту ви геніальний, подібного якому більше немає і не буде ” [14].

№	Рік	Місце виступу
1.	1896 (1897)	Цирк Безкоровайногом (Феодосія)
2.	1898	Цирк Е. Труцці (м. Севастополь)
3.	1899	м. Одеса
4.	1900 – 1903	м. Київ, Астрахань, Саратов, Казань
5.	1903	Чемпіонат Світу (м. Париж)
6.	1904	Міжнародний чемпіонат (м. Санкт-Петербург)
7.	1904	м. Москва
8.	1905	Чемпіонат Світу (м. Париж)
9.	1905 – 1906	Турне по Італії (м. Флоренція, Венеція, Турін, Мілан, Палермо, о. Сицілія), Пн. Африці (Туніс, Алжир), Бельгії (м. Льєж), Німеччині (м. Берлін).
10.	1906	Чемпіонат Світу (м. Париж)
11.	1906 – 1910	Виступи у м. Париж, Лондон, Берлін, Брюссель, Будапешт, Франкфурт, Вена.
12.	1913	м. Санкт-Петербург
13.	1918 – 1920	Виступи у містах Росії
14.	1922	І Всеросійський Чемпіонат (м. Москва)
15.	1923	ІІ Всеросійський Чемпіонат (м. Москва)
16.	1924	Німеччина (м. Берлін)
17.	1925 – 1927	Турне по містах США (Нью-Йорк, Огайо, Чикаго, Філадельфія, Лос-Анджелес, Сан-Франциско).
18.	1927 – 1928	СРСР
19.	1929	Турне по містах Якутії
20.	1934 – 1938	Участь у чемпіонатах класичної боротьби у містах Свердловської обл., м. Челябінськ
21.	1941	Прощальний виступ атлета
22.	1943	Турне по Ростовській обл.
23.	1944	Виступи у м. Єйську
24.	1945	Виступи з концертною групою Краснодарської філармонії по містах Донбасу, Запоріжжя.

І Рибоп’єр не помилився, серед його сучасників було багато дійсно хороших борців, але за своєю силою, мистецтвом ведення поєдинку, техніці вони стояли нижче Івана Піддубного.

3.4. Спортивні біографії перших українських чемпіонів світу

Проаналізуємо спортивні біографії інших атлетів, яких доля розкидала по цілому світі. Це талановиті спортсмени, перші українські чемпіони світу, непересічні борці, атлети світової слави – Франко Гоч, Михайло Мазуркевич, Данило Посуньмо, Терентій Корінь, Василь Куценко-Соловйов (1886 – 1971), Петро Яновський, Захар Ялов, Борис Білевич, Олександр Гаркавенко, унікальна спортсменка Марія Ковач та багато інших, життя і здобутки яких історикам українського спорту ще належить вивчити і висвітлити. Проте деякі факти стали вже тепер доступні.

У 1912 році, після Івана Піддубного, звання чемпіона світу здобув ще один українець, який виступав за команду США – борець Франко Гоч. На той час, починаючи з 1904 року, він уже здобув перемогу над відомими борцями – Дженіксом, Меклаудом, Луніним, Кара коновим, Райцевичем, Гаккендшмідтом.

Його послідовником став славетний Михайло Мазуркевич, який провів близько 4000 борцівських боїв, більшість яких виграв. Він народився у 1909 році в Тернополі, в дитячому віці опинився у Сполучених Штатах Америки. З 1941 року знімався у Голівуді як кіноактор [18].

Звання чемпіона світу 1916 року здобув також борець з Єлисаветградщини (тепер Кіровоградська область) Данило Посуньмо – вихованець атлетичного гуртка мічмана І. Шабельського у Севастополі (1908). Вижимав штангу у так званій солдатській стійці – від грудей – зав важки 119,4 кг. Багато років виступав на циркових аренах. Його успіх розділили подоляни з села Петрашівки Теплиць кого повіту Подільської губернії (тепер Теплицького району Вінницької області) Василь Куценко-Соловйов, який відібрав звання чемпіона світу у італійця Дик мана [18].

Відомим майстром боротьби та важкої атлетики був волинян Петро Яновський. Титул чемпіона світу з боротьби здобувала також і подолянка з Гнівані (тепер Тиврівського району Вінницької області) Марія Ковач [18].

Українських народних силачів добре знали в світі й високо шанували. Наприкінці 1907 року майже всі газети Чикаго захоплено розповідали про змагання, якого американці ще не бачили. Одного вечора на арену міського, вщент переповненого цирку вийшов борець у синьому трико і, зробивши кілька глибоких вдихів, спокійно увійшов у клітку з величезним левом. Хижак із диким ревом кинувся на сміливця. Але борець хутко відхилився і лев вдарився об залізні грати. У цьому неймовірному, дивовижному змаганні з королем звірів переможцем став український богатир, цирковий борець Терентій Корінь. Перемігши в поєдинку з левом, він повторив міфічні подвиги Таріела – витязя у тигровій шкурі – та Геракла, поєднавши міф і дійсність. Цього силача доьре знали не тільки в Україні, але в усій Російській імперії. На його честь лунали бурхливі оплески в Парижі, Лондоні, Брюсселі, Стамбулі [18].

Мали велику популярність і відомі циркові силачі Василь Дзюба (Подільська губернія), Агафія Завидна (Нікрополь), борці та атлети Віктор Соловйов та Іван Сєдих (вихованці харківського фахівця М. Ф. Вільгальма), Артем Філін (Юзівка, тепер Донецьк).

Титул найдужчої людини двадцятого віку мав ще один український цирковий борець Іван Фірцак (1899 – 1970) із закарпатського села Білок (тепер Іршавського району Закарпатської області), який майже двадцять років виступав у трупі паризького Герцферт-цирку, був чемпіоном Чехії з боротьби [18].

Іван Фірцак вразив односельців ще 13-річним, коли витягнув та виніс із болота сто кілограмове теля. Двадцятилітнім хлопцем він опинився на паризькому заводі. Коли раптово виходив із ладу підйомний механізм, Іван сам крутив колесо, з яким ледве могли впоратися шестеро чоловік... в одному із паризьких парків він спробував свої сили у змаганнях борців. Не знаючи правил, не маючи відповідної технічної підготовки, переміг усіх суперників з першого герцю. Празька публіка почала називати його іменем одного з персонажів давньогрецьких міфів – Кротона. Слава про українського богатиря поширилася країнами Європи та Америки. У селі Білках встановлено барельєф Івана Фірцака [18].

Зі славетним силачем знався не менш уславлений український важкоатлет, який мешкав по інший бік Карпат, Яків Куценко. У 1946 році в Ужгороді вони зійшлися в атлетичному бою, але завершився він нічиєю [18].

Враження давньогрецького титана справляв борець Борис Білевич, який не раз виступав у цирках Європи з жовто-блакитною стрічкою. Він народився 1903 року під Києвом у селі Шиберному (тепер Бородянського району). Змалечку любив вправлятися в різних видах спорту. Навчаючись у Київській реальній школі, належав до студентського спортивного товариства “Санітас”, що його очолював Є. Гарнич-Гарницький. Коли вибухнула українська революція, вступив до вільного козацтва. Служив у дивізії полковника Армії УНР Петра Болбочана. У 1920 році опинився у Югославії, згодом в Австрії. Від 1929 року виступав у професіональному спорті та об’їздивусю Європу, прославляючи рідну Україну [18].

Міцна воля і завзяття, феноменальна сила та взірцева техніка вирізняли ще одного непересічного українського атлета – багаторазового чемпіона світу з боротьби Олександра Гаркавенка. Як представникові українського народу йому судилася нелегка доля здобувати світове визнання на чужині.

Олександр народився на Херсонщині 1892 року в козацькій родині. Спортом почав займатися у Новочеркаську, навчаючись у реальній школі. У 1913 році зіткнався в борівському герці з найкращим тогочасним атлетом-силачем І. Піддубним. Боротьба тривала майже три години і ні до чого привела. Його запросили до Петербурга, де він здобув світову першість. Під час першої світової війни виборов перемогу на чемпіонаті світу в Гельсінкі. У 1917 році в Києві клав на лопатки польського силача Збишка-Циганевича. Після 1920 року Гаркавенко переїхав до США. Об’їздив півсвіту, здобув світове визнання, але неодмінно маніфестував своє українське походження. “Це високоідейна людина, що високо держить жовто-блакитний стяг”, – писали про О. Гаркавенка спортивні газети. Згодом ще двічі виборював першість світу з боротьби (1931, 1933) [18].

У вересні 1937 року чемпіоном світу з боротьби став Броніслав Нагурський. Син галицьких емігрантів, він народився 3 листопада 1908 року в Канаді (Рейн-Рівер, провінція Онтаріо). З дитинствіа полюбив американський футбол. Щодня до школи добирався бігом 6,5 км. У 1929 році 21-літній Броніслав на прізвисько Наг вистунав у складі американської збірної з футболу. Мав чудові фізичні дані – 193 см зросту, 103 кг ваги, 100 метрів долав швидше 11 (!) секунд, стрибав у висоту 170 см. Через кілька років був пошанований званням Бейці Ратс з футболу. Протягом 1929 – 1933 років здобув низку тріумфальних перемог у професійній американській лізі. З 1933 року почав шлях до світової першості з боротьби. До 2 липня 1937 року, коли його було проголошено чемпіоном світу, здобув 231 перемогу у 232 герцях. Виступав під псевдонімом Діна Бетона. Американська преса називала його королем футболу і королем боротьби, а згодом королем усього американського спорту. Сам Броніслав активно утверджував своє українське походження. Доводилось виступати із заявами в пресі, протестуючи проти найменування його поляком. І ці поєдинки були не менш складними, ніж на борівському килимі. У 1938 році фінал чемпіонату світу виявився українським. Броніславу Нагурському протистояв українець за походженням, американець за місцем проживання Василь Панчишин, який виступав під псевдонімом Вільям (Біл) Панзен [18].

Незважаючи на бездержавність, невідрадні політичні й соціально-економічні умови, наприкінці 19 – на початку 20 ст. Українські богатирі торували шлях до найвищих вершин спортивної слави. Їхні імена були добре відомі в світі, про них захоплено розповідала численна преса. Власними спортивними здобутками вони прагнули возвеличити свій непереможний і сильний народ, рідну Україну. Повернемося до життя та спортивних здобутків славнозвісного українського богатиря Івана Максимовича Піддубногою

Новий чемпіонат у цирку Чинизеллі, на який Іван Піддубний приїхав у Санкт-Петербург також був організований з переважною кількістю учасників із закордону.

Першим проти Піддубного виступив турок Махмуд, якого через дві хвилини, як це засвідчив спортивний репортер тих днів, “турок стал игрушкой в могучих руках борца Івана Поддубного ” [13].

В останній день Іван Піддубний зустрівся з неодноразовим переможцем європейських змагань – турком Пенгалем. Взявши ініціативу у свої руки, Піддубний легко та красиво на сорок восьмій хвилині поклав Пенгаля на лопатки. Журнал “Спортивне життя” так оцінив зустріч Пенгаля з Піддубним: “Турок може боротись тільки тоді добре, коли він завчасно впевнений у своїй перемозі. У боротьбі з серйозними суперниками він тримає себе, як учень і не знає, що йому робити” [10].

Отримавши у Петербурзі знову перший приз, Іван Піддубний поїхав до Москви, де боровся у чемпіонаті, який відбувався в саду “Олімпія”. Після короткого відпочинку Іван Максимович поїхав до Бухаресту. Після виступу у Бухаресті, у листопаді, Іван Максимович знову поїхав до Парижу для участі у одному із розіграшів світової першості з боротьби 1906 року.

Звання чемпіона світу 1906 року Іван Піддубний виборов у німця Емберле, який вийшов з ним у фінал з рівною кількістю очок. Емберле був один з найвідоміших німецьких борців того часу. Він славився і надзвичайною природною силою, і великою енергією, і хорошою технікою боротьби, і своєю особливою тактикою, яка базувалась на великій кількості маневрів і атак.

Зустрівшись на килимі, Іван Піддубний боровся з Емберле шістдесять вісім хвилин. Розпочався поєдинок у швидкому енергійному темпі. Невдовзі німець став задихатися і Піддубний спокійно, з підкресленою акуратністю поклав його на дві лопатки [9].

В тому ж 1906 році Піддубник знову отримує звання чемпіона світу у Мілані, перемігши датчанина Петерсена. У 1907 році, у Відні, Піддубний переміг німця Зігфрідта на світовому чемпіонаті і знову залишається непереможним [17].

Ім’я Івана Піддубного у міжнародному спорті набуває авторитету, він став символом непереможної сили, блискучої майстерності і техніки. Вся спортивна преса Європи у нечисленних статтях, відгуках одноголосно величала його, непереможного “Івана Великого”, який за чотири роки поклав на лопатки кращих борців, в тому числі трьох чемпіонів світу, декілька чемпіонів Європи і десятки чемпіонів окремих країн. Йому присвоїли титул “Чемпіона чемпіонів” – титул, якого не присвоювали нікому до Івана Піддубного [21].

Іван Максимович був не тільки найкращим борцем, але й безкорисним збирачем спортивних талантів: коли у Вахтурова закінчився термін воєнної служби, Піддубний запропонував йому зайнятись вивченням спортивної боротьби. Звичайно, Микола Вахтуров з радістю прийняв пропозицію , який в майбутньому став учнем Піддубного і уроки Івана Максимовича дали свої плоди. Незабаром Вахтуров став одним з найвідоміших, найсильніших борців світу [21]. їхавши в 1907 році у Відень, Іван Піддубний на свої кошти повіз у столицю Австрії свого учня.

В наступному, 1908 році, Піддубний побував у Англії, Голландії, Німеччині, Румунії та інших країнах, він вчетверте приїхав у Париж, де розігрувалась першість світу з боротьби. Особливістю цього чемпіонату було те, що в ньому брали участь три борці з Російської імперії: Іван Піддубник, Іван Заікін, Григорій Кащеєв. Тривалість цього чемпіонату складала тридцять днів і всі представники Російської імперії отримали призи: Піддубний – перший, Заікін – другий, Кащеєв – четвертий і тільки один, третій, приз дістався французу Ембалю де ля Кальметту [15].

Через рік непереможний український богатир у змаганнях на звання чемпіона світу у місті Франкфурті, перемігши німецького борця Вебера, отримав перемогу.

Після поїздок Європою, Піддубний повернувся у Росію. Під час своїх закордонних мандрівок він зустрівся з представниками майже всіх країн світу. Він боровся з німцями, французами, англійцями, голландцями, бельгійцями, датчанами, італійцями, румунами, турками, японцями, шведами. І не було жодного борця, який би поклав його на лопатки, який би отримав над ним перемогу.

Але в одному із чемпіонатів Іван Піддубний, не будучи покладеним на лопатки, програв. І програв так, як з Раулем ле Буше, знову ставши жертвою своєї довірливості [17].

Відбулося це у 1907 році у Лондоні, де Іван Піддубний боровся із Станіславом Зишко-Циганевичем – поляком за національністю, який представляв не свою батьківщину, а Австро-Угорщину. Збишко-Ціганевич вважався одним із сильніших борців Європи. Вага тіла дорівнювала ста двадцяти кілограмам, з довгими руками, короткими ногами; він був швидкий та спритний, неначе створений для боротьби. Іван Підданий знав Знишка-Циганевича давно: у 1906 році Станіслав виступав у Петербурзі в саду “Неметті”, в той час як Піддубний виступав у цирку Чинизеллі. Надзвичайна сила австро-угорського чемпіона, його “котяча спритність”, добре знання прийомів боротьби створили у Санкт-Петербурзі репутацію гідного суперника самому Піддубному. Закінчивши чемпіонат у Чинизеллі, Піддубник запропонував Збишко-Циганевичу зрівняти свої сили на килимі і Станіслав не відмовився. Боротьба відбувалася у саду “Неметті”. Перший вечір зустріч закінчилась нічиєю, на другий – за декілька хвилин до завершення вирішального поєдинку, Підданий, охопивши Знишка-Циганевича, підняв і кинув на суддівський стіл, який від ваги тіла та удару суперника проломився і Станіслав опинився на лопатках. Але судді, не визначивши такого результату, об’явили нічию. За проханням свого адміністратора, Іван Піддубний оголосив, що дасть більшу грошову винагороду тому, хто вийде переможцем після поєдинку з ним і Збишко був єдиним хто прийняв “виклик”. Зустріч відбулася у одному із лондонських театрі, а суддею був (по вимозі Знишка-Циганевича) Георг Гаккендшмідт, який був другом Збишка. Розпочався поєдинок. Через двадцять п’ять хвилин Піддубник ривками збив Станіслава у “партер”. Гаккендшмідт, використавши своє право судді, запропонував борцям перейти у “стійку”, кваліфікуючи ривки, як підніжку. Піддубник почав заперечувати і Гаккендшмідт зразу ж оголосив: “За відмову підкоритись вимозі судді оголошую Івана Підданого переможеним!” [11].

Ні протести самого Піддубного, ні обурення глядачів не допомогли і зустріч Івана Піддубного із Станіславом Зишко-Циганевичем була для українського атлета ще одним важким, але повчальним уроком та не останнім [12].

У лютому, 1908 році, Іван Піддубний боровся на берлінському чемпіонаті, організатором якого був Яків Кох – чемпіон Німеччини. В ньому, крім Підданого, брали участь датчанин Ієсс Петерсен, турок Пенгаль, німці Ганс Шварц, Зігфрід і сам Кох [13].

Перше місце дуже хотів посісти Кох, якому було негоже програти змагання у самій столиці Німеччини. І Кох, вийшовши з Підданим у фінал, запропонував йому дві тисячі марок, щоб він програв йому вирішальний поєдинок. Іван Максимович, вирішивши провчити німця, погодився. Ввечері Кох був покладений на дві лопатки і отримавши перший приз, залишив позаду себе Коха, Педерсена і Зігфрида. Урок, який в особі Коха дав Іван Піддубний всім західноєвропейським борцям, став широковідомим у світі професійного спорту. Більше до Піддубного з такими пропозиціями ніхто не звертався [14].

На початку 1910 року Піддубник блискуче виступив на чемпіонаті у Лондоні. Але скромний від природи він не прагнув великої слави, а найдорожчим для нього було добре ім’я спортсмена. Менеджери, антрепренери, бажаючи збагатіти, йшли на різноманітні махінації. Чорна заздрість туманила голови спортсменів, закривала очі, підштовхуючи іноді на злочини. Пізніше Іван Максимович так говорив про “закулісну боротьбу”: “Ніде, в жодній професії слава не супроводжується такими хитросплетеними клубком небезпек, які підло очікують на ту чи іншу знаменитість. Представники грубої м’язової сили заздрять, роблячи підлості один одному по-своєму. Небезпечного суперника вони стараються або повністю вилучити із вжитку, або покалічити. Борці використовують і один і другий спосіб.

Особливою без жорстокістю у закулісній боротьбі характеризувався француз Рауль ле Буше. Багатьом спортсменам відомий випадок, коли парижани скинули з поїзда в тунель темношкірого борця, який переміг у поєдинку Рауля ле Буше [20].

Також велику ненависть відчував Рауль і до мене. Я був у нього як більмо на оці. Після невдалої спроби підкупити мене у Петербурзі після того як я став чемпіоном, Рауль вирішив поквитатися зі мною фізично: на початку літа 1905 року я був у французькому місті-курорті Ніцці, приймав участь у двохтижневому чемпіонаті. Якось ввечері я зайшов у ресторан повечеряти. Після вечері тільки-но переступивши поріг, побачив перед собою чотирьох кремезних хлопців, які говорили про те, що Іван Піддубник багато заробляє і міг би пригостити бідних людей шампанським. Але я помітив, що у кожного з них у рукавах сорочки сховано по ножу і зрозумів, що хлопці хочуть крові. Я погодився, але пригостити шампанським та коньяком запропонував їм на своїй дачі. Двоє з них залишилися, а двоє пішли зі мною. Дорогою я зустрів знайомого Долінського, який приїхав у Ніццу із Києва. Я кивнув гловою на хлопців, які йшли позаду мене і Долінський зразу ж повернув у пліцейський відділ. Прийшовши на дачу, я залишив хлопців біля дверей, сказав, що ввімкну світло й миттєво вхопив з-під матрацу револьвер і відкрив двері. Хлопці зніяковіли. Позаду них стояв Долінський і два поліцейських [32].

Пізніше я дізнався, що французи хотіли вити мене за вказівкою Рауля ле уше, який пізніше помер від запалення мозку. Для багатьох смерть молодого борця була загадкою, але мені вдалося дізнатись, що за моє вбивство Рауль пообіцяв чималий гонорар. Хоч хлопці і не виконали умови договору, гроші все-таки вимагали. Скупий француз відмовився платити. Тоді найманці вислідили Рауля у темному переході і били його по голові гумовими палками аж до смерті” [28].

Закулісні інтриги дуже швидко поширилися не тільки у західноєвропейських країнах, а й серед цирків Російської імперії, торгували борцями “і гуртом, і в роздріб”, обговорювавши напередодні суму, за яку борець повинен на визначеній хвилині лягти на килим.

Не витримавши махінацій, Іван Піддубний у 1910 році, одружившись, залишив спортивну кар’єру. Поїхав до своєї сім’ї у Богодухову і почав господарювати. Однак, працював він недовго. В 1913 році залишив господарку на брата Митрофана, Іван Максимович поїхав до Полтави у справах, де побачив оголошення: “Чемпіонат французької боротьби. Сьогодні і щодня борються три пари атлетів”. Не витримавши, Іван Піддубник купив квиток. Спочатку був глядачем, а пізніше – сам став приймати участь у чемпіонаті після трьохлітньої перерви.

В 1914 році почалася війна. В нього знов промайнули думки, щоб покинути цирк, але задуми його не реалізувались.

В 1922 році у Московському державному цирку був вперше організований великий радянський чемпіонат з боротьби. Запрошення прийняти в ньому участь один із перших отримав Іван Піддубний .

В наступному, 1923 році, у Москві відбувся другий всеросійський чемпіонат, де Піддубник зустрів своїх знайомих: Івана Шемякіна, Петра Крилова, Миколу Башкірова, Яна Спуля, Федора Кожум’яко, Івана Чуфістова і інших [12].

Пройшло два роки. Український спортсмен Іван Піддубний перший із радянських спортсменів поїхав за кордон. Зауважимо, що Іван Максимович п’ятнадцять років не приймав участі у міжнародних змаганнях. По запрошенню німецького спортивного товариства Іван Піддубний поїхав у Берлін. Німеччиною він гастролював один рік і два місяці [11].

Будучи у Німеччині, Іван Максимович отримав запрошення від американського спортивного товариства відвідати Сполучені Штати Америки [17].

Ретельно аналізуючи низку літературних праць вчених радянського періоду, зустрічаємо також версію, що : “у 1925 році Івана Максимовича відряджають до Америки на відкритий чемпіонат” [15].

Також зустрічаємо у біографічних дослідженнях істориків спорту різні дати прибуття Івана Максимовича до Нью-Йорку. У одного автора зустрічаємо одну з версій, що : “28 вересня 1925 року представник із Чикаго Джек Префер заключає з Піддубним контракт на шестимісячні гастролі Америкою і 13 грудня 1925 року Іван Максимович отримує візу на в’їзд до Нью-Йорку” [13]. У іншого автора зустрічаємо версію, що: ”після завершення німецького чемпіонату Іван Піддубний отримує запрошення відвідати Америку. Відмовившись від подальших гастролей Європою, Іван Максимович сів на океанський теплохід в місті Гамбурзі і 30 грудня 1925 року прибув в Нью-Йорк” [9].

Приїзд радянського борця, багаторазового чемпіона світу, “чемпіона чемпіонів”, викликав у Америки велику цікавість. Американські газети присвячували Івану Піддубному низку статей разом із портретом, в яких висвітлювали його біографію. В одній із газет було опубліковано, що Іван Максимович “був перевізником роялів та інших важких предметів при дворі божевільного царя”. Інша газета повідомляла своїм читачам, що Іван Максимович – “петербурзький граф, який будучи раніше борцем-любитилем, став при радянській владі професіоналом і був змушений виступати в цирках, що не вмерти з голоду”. Інший спортивний журнал заперечував свідчення того, що Іван Піддубний був вантажник чи граф, вважаючи, що український атлет “був священиком, який добровільно поміняв “алтарь” на манеж». Американські газети називали його “Іваном Непереможним”, “Іваном Страшним”, “Іваном Грозним”, “Російським ведмедем”, “Слоном” і , навіть, “Бегемотом” [10].

Пройшовши медичну комісію (слід зауважити, що Піддубному на той час було 54 роки, а в Америці особам, які мають більше тридцяти п’яти для участі у змаганнях потрібно було пройти медичний огляд. Якщо спортсмен не пройшов медичного огляду, то він автоматично не допускався до змагань), члени якої дійшли до висновку, що: “у богатиря здоров’я 35-40-річної людини!”. Прибувши до Америки, Іван Піддубний викликав на килим всіх американських та іноземних “королів боротьби”, які перебували на той час у Америці.

Але перед початком проведення зустрічей Іван Піддубний зустрівся з ще однією несподіванкою: американські борці не визнавали французьку боротьбу, вважали її застарілим видом спорту. Тут, за океаном, культивувався новий для Піддубного вид боротьби – боротьба “вільного стилю”, яка по-англійськи називалась “кеч-ез-кеч-кан”або просто “кеч”, що в перекладі означає – “хватай як можеш”.

Не задумуючись, Іван Піддубний почав вивчати правила незнайомого йому виду боротьби і наполегливо тренувався. Не пройшло й місяця, як він добре вивчив всі особливості, характер, стиль і темп боротьби “вільний стиль” [3].

Перша зустріч Івана Піддубного в Америці відбулася з американцем Колофом, з яким він боровся два рази і два рази отримував перемогу. Перемогу Івана Максимовича нью-йоркські глядачі зустріли криком, шумом, свистом, що український атлет розгубився, а потім менеджер та перекладач пояснили йому, що свист, крик, шум юрби – це звичайна реакція американських глядачів, адже Колофа поважали і їм було неприємно, що перемога залишилась за Підданим.

Друга зустріч відбулася у Нью-Йорку з канадцем Джо Гешто – першокласним борцем, був швидкий та спритний, вищий Піддубного зростом та все-таки йому не вдалось покласти українського атлета на лопатки [16].

Після Джо Гешто Іван Піддубний зустрівся з італійцем Анжело Тормаши, який був переконаний у своїй перемозі, адже на його стороні був багатолітній досвід в американській боротьбі. Він запропонував незвичні умови: переможець отримає двадцять відсотків від продажу квитків, а переможений – нічого.

Через п’ять хвилин після початку зустрічі Анжело Трмаши був переможеним.

Пройшов ще тиждень. Іван Піддубний переміг німецького чемпіона Карла Фотеля, чемпіона Греції Тасфалпоса, ірландця Джека Томпсона. Ім’я Піддубнго набуває великої популярності на Американському континенті [10].

Із Нью-Йорка Іван Піддубний виїжджає в штат Огайо, у місто Клівленд, для зустрічі зі шведом Полем Мартінсоном, над яким “Чемпіон чемпіонів» отримав перемогу [10].

Після завершення поєдинку, Іван Максимович повернувся у Нью-Йорк, де відбулися дві зустрічі: перша – зі Збишко-Циганевичем-молодшим, Владиком, а друга – зі Збишко-Циганевичем-старшим, Станіславом.

Владик Збишко-Циганевич був представником молодого покоління європейських чемпіонів. Борець блискучої техніки, хитрий, спритний, який знав досконало всі деталі боротьби “вільного стилю”. На свою зустріч він запросив старшого брата з Європи, щоб показати йому, як він розправиться з “російським ведмедем”, якого Станіслав не міг перемогти. Але свої сподівання йому не вдалося реалізувати, він не зміг перемогти Івана Піддубного.

Зразу ж за цією перемогою Івана Максимовича викликав на килим Станіслав Збишко-Циганевич. Дві години продовжувався поєдинок і закінчився, з великим розчаруванням американців, нічиєю [13].

Із Нью- Йорку Піддубник поїхав на виступи до Чикаго, а потім – Філадельфії, Лос-Анджелесу, Сан-Франциска і , об’їздивши ще десятки інших великих американських міст, поклав на лопатки всіх “королів борцівського килима” Америки [11].

В останні дні перебування у Сполучених Штатах Америки, у Нью-Йорку Іван Піддубний зустрівся з головним своїм суперником – чемпіоном світу з “вільної боротьби” Джо Стечером – ідеал американців, гордість і слава їхнього спорту. І все-таки перемогти Піддубного він не зміг. Після другої зустрічі, судді перевели їхню боротьбу на бали і, не враховуючи аплодисментів глядачів Івану Піддубному, визнали переможцем, по балах, свого американського борця – Джо Стечера.

Це визнання переможця Джо Стечера було настільки неправдоподібним і несправедливим, що переможеному Івану Піддубному головна суддівська колегія, враховуючи його тріумфальні перемоги за океаном, зразу ж присвоїла звання “Чемпіона Америки” [32].

В 1927 році Іван Піддубний, ніким не покладений на лопатки, повернувся до себе на батьківщину. Після свого повернення на протязі дванадцяти років гастролював по Радянському Союзі [18].

Восьмого вересня 1939 року у Москві, в цирку ”Шапіто” Центрального парку культури і відпочинку імені М. Горького урочисто святкували сорокаліття роботи у циркових чемпіонатах українського богатиря, “Чемпіона чемпіонів” Івана Максимовича Піддубного. Не дивлячись на свої шістдесят дев’ять років, Іван Максимовмч виглядав таким міцним, спокійним, як і в молоді роки.

Двадцять другого листопада 1939 року, в день двадцятиріччя радянського цирку, Івану Піддубному присвоїли почесне звання “Заслужений артист республіки” і нагородили орденом Трудового червоного прапора. Через три роки, у 1941 році, Тульський державний цирк организував прощальний виступ атлета Івана Піддубного, який закінчив спортивну кар’єру [33].

На наступний день, після урочистого святкування сімдесятиріччя атлета, великий натовп людей зібрався на пероні вокзалу біля поїзда, яким Іван Максимович їхав до міста Єйська, розташоване на березі Азовського моря. У Єйську ще декілька років назад придбав собі невеликий будинок [18].

Єйськ для життя Іван Максимовмч вибрав не випадково. В Приазов’ї жили чимоло предків Піддубного, де знайшли притулок його предки – запорізькі козаки, переселені Катериною 2 після знищення Запорізької Січі у другій половині 18 століття із. Але і тепер тут в Приазов’ї зустрічається дуже рідко [2].

У 1945 році радянське спортивне товариство святкувало почесну історичну дату: шістдесятиріччя російської важкої атлетики, основоположником якої був петербурзький лікар Ф. В. Краєвський і організував перше в Росії “Товариство любителів важкоатлетичного спорту” [15].

На самому почесному місці у довгому списку атлетів і борців, яким в цей день було присвоєно звання “Заслуженого майстра спорту”, було і’мя Івана Максимовича Піддубного.

Здавалось, богатирському організму Піддубного ще залишилось жити чимало років, але все частіше і частіше жалівся на болі в серці. Спочатку відмовлявся від медикаментів, потім все-таки намагався їх приймати, але тільки у вигляді лікарських трав. Хвороба швидко прогресувала, серцеві приступи повторювались один за другим. І 8 липня 1949 року о 6годині 15 хвилині всесвітньо відомий богатир, “Чемпіон чемпіонів” помер. Лікарі поставили діагноз: інфаркт міокарду [28].

У 1955 році по рішенню міських радянських організацій на могилі І.М.Піддубного поставили пам’ятник з написом: “Заслужений артист республіки, чемпіон світу Іван Максимович Піддубний”. Трохи пізніше були вибиті слова:

Любви к своей отчизне полон

Здесь богатырь лежит;

Ни разу не был побежден он

Победам же и счет забыт…

Пройдут года… Не увядая

В сердцах он наших будет жить!

Себе соперников не зная

Лишь смерть не мог он победить [14].

ВИСНОВКИ

1. Вивчення на аналіз становлення фізичної культури та спорту в Східній Україні в кінці XІX – початку XX століття показує, що розвиток фізкультурно-спортивного руху в дореволюційний період носив корпоративний характер. В післяреволюційний період відбувається деяка демократизація фізкультурно-спортивного руху (створювались різноманітні гуртки співу, танців, колективи фізичного виховання), активно формуються науково-теоретичні засади.

2. Формування й розвиток педагогічної думки українських вчених в кінці XІX – початку XX століття щодо фізичного виховання мали місце як на українських, так і на російських землях. Російська педагогічна думка розвивалася під впливом української. Підтвердженням цього факту є те, що на території царської Росії теорія фізичного виховання закладалася українськими педагогами: Костянтином Ушинськиим, Михайлом Демковим, Памфілом Юркевичем та іншими.

3. Проведений нами літературний та історіографічний аналіз показав, що Іван Піддубний розпочав свою спортивну діяльність в Україні, яка пов’язана з бездержавним статусом, виступаючи в цирках міст Києва, Одеси, Феодосії, Севастополя та інших з національної української боротьби “на поясах”, яка була поширеною по її території. В період царської Росії його ім’я набуває надзвичайного авторитету і стає знаменитим, припадає розквіт спортивної слави і завершує Іван Піддубник свою спортивну діяльність у Радянському Союзу.

4. Зважаючи на виняткове значення спортивного і життєвого подвигу Івана Піддубного, його ім’я варто і доцільно якомога ширше використовувати у процесі виховання учнівської молоді, його спортивний шлях може слугувати життєвим дороговказом для юних спортсменів. На нашу думку, пропаганда імені Івана Піддубного може відбуватися шляхом різноманітних бесід, тематичних вечорів, спортивних змагань, виховних годин, заходів з нагоди дня народження та інших пам’ятних дат життя видатного українського атлета.