1.2 Розвиток фізичної культури в системі освіти

Спортивні товариства формувалися також і у вищих закладах освіти. Перші студентські спортивні гуртки створювалися у окремих містах України ще в кінці 19 століття. Бажання займатися спортом було корпоративним, що відповідало традиціям університетів у всьому світі. Але “Правила про студентів”, що діяли в Росії наприкінці 19 століття та типовий університетський статус 1894 року забороняли об’єднюватись студентам у будь-які організації, в тому числі й спортивні. Як зазначають радянські дослідники, до 1907 року прізвища студентів зустрічалися лише у списках міських “буржуазних” атлетичних гуртків [35].

Погано було поставлене фізичне виховання у середніх навчальних закладах, особливо, у гімназіях, де недостатньо готували молодь до практичної діяльності. Фізичне виховання у більшості середніх навчальних закладах взагалі не функціонувало, а там, де воно було введено, проводилось у вигляді німецької системи фізичного виховання і стройової підготовки [22].

Дещо виділялись по побудові організації фізичної культури приватні навчальні заклади. Вони створювались аристократією, інтелігенцією, які не були задоволені державною системою. В них поряд з гімнастикою проводились заняття спортом і рухливими іграми [36].

Після проведення реформ в навчальних в навчальних закладах було дозволено викладання гімнастики для бажаючих у позаурочний час. В якості викладачів заняття з гімнастики пропонували вести офіцерам. Тільки в деяких, приватних, закладах працювали фахівці [23].

У зв’язку з недостатньо повноцінним матеріально-технічним забезпеченням та з метою компенсації рухової активності були створені при навчальних закладах майданчики для ігор. Актуальним було створення товариств, члени яких організовували рухливі ігри, різноманітні прогулянки, екскурсії, їзду на ковзанах. Так, у 1892 році таке товариство було створене в Одесі, а на наступний 1893 – у Києві [36].

До 1907 році посилення керівників в сфері фізичного виховання молоді було спрямовано на введення фізичного виховання молоді через різні спортивні, гімнастичні і напіввійськові організації, які створюються в цей період для молоді найпопулярнішими були товариства сокольської гімнастики, скаутські відділення і інші спортивні товариства і організації, які носили військово-прикладний характер [19].

Для вступу у відділення скаутів потрібна була згода навчального керівника, також потрібно було сплачувати членські внески; за власні кошти купувати спортивну форму. Тому вступати в ці організації могли діти тільки забезпечених батьків. “Скаути” проходили військову і фізичну підготовку. Вони займались сокольською гімнастикою, легкою атлетикою, рухливими і спортивними іграми, здійснювали різноманітні походи. Створення цих відділень було скероване в основному на підготовку майбутніх військовослужбовців. На території України відділення скаутів вперше з’явились у 1910 році [36].

У 1910 році було організовано “Союз Сокільства”, який об’єднував як старі сокільські рухи, так і новостворені. Сокільські організації регулярно проводили свої зустрічі (з’їзди).

Значна активність у галузі фізичної культури була явно виражена на той час у армії. У 1859 році були затверджені “Правила для вивчення гімнастики у військах”, яка включала в себе гімнастичні вправи шведського типу, вправи на гімнастичних знаряддях, які використовувалися у німецькій гімнастиці (паралельні бруси, поперечина, кінь), а також військово-прикладні вправи з бігу і подолання перешкод [36].

Фізична підготовка у збройних силах і військово-навчальних закладах була введена при активній участі генералів М.І. Драгоманова (1830 – 1905), а також О.Д. Бутовського (1838 –1917). У власних спогадах Олексій Дмитрович писав, що народився в П’ятигірцях на Полтавщині (тепер Лубенського району), в родовому маєтку батька. Від 1857 року почалася його службова й педагогічна діяльність у військах. У 1888 році його призначили членом комісії Міністерства народної освіти для розроблення засад викладання гімнастики у цивільних навчальних закладах. Олексій Бутовський зробив чимало для пропаганди олімпійських ідеалів у Росії та Україні. Упродовж багатьох років О. Бутовський домагався створення спеціальних навчальних закладів із фізичного виховання та спорту (за модель бралися курси, очолювані ним багато років). Наукова спадщина нашого співвітчизника в історіографії олімпійського руху знана й вагома. Вона налічує близько 70 праць в галузі фізичного виховання та спорту. В 77-річному віці О. Бутовський в одній із своїх останніх праць-спогадах “В родном гнезде. Летопись рода Бутовских” – писав: “Знання свого роду – велике знання; в ньому і задоволення, сподівання: коли-небудь згадають мої нащадки” [18].

Таким чином, в кінці ХІХ – початку ХХ століття було нагромаджено неабиякий досвід формування організаційної структури спортивного руху, розвитку програмно-нормативних основ фізичного виховання та спорту і ін.

На наш погляд, саме історичний національний досвід розвитку фізичної культури та спорту є чи не найкращим підґрунтям для теоретичного обґрунтування сучасної моделі функціонування спорту в Україні, для вироблення нових підходів до основ спортивного руху молодої держави.