4. Форми реалізації інноваційної діяльності
Інноваційний процес охоплює багатьох учасників і має свою інфраструктуру. Його здійснюють на державному і міждержавному рівнях, у регіональних і галузевих сферах, місцевих (муніципальних) формуваннях. Всі учасники мають свої цілі і формують організаційні структури для їх досягнення. Інноваційна активність великих і дрібних організацій різниться, що зумовлено різною стратегією їх діяльності. Звідси і множинність організаційних форм інноваційної діяльності.
Інноваційна активність і глобальна інформатизація економіки докорінно змінили принципи організації компаній і корпорацій, які формувалися протягом усього XX ст. У 1990-х роках тенденція посилення децентралізації, розгорталась спочатку на рівні малих підрозділів, трудових колективів і громадських організацій. У цей період основну роль відігравали скоординовані зусилля працівників виробничої і невиробничої сфер, головним завданням яких стало максимальне вдосконалення економічних процесів - від навчання креативної особистості, зайнятої науковим пошуком, до формування високотехнологічних виробництв і створення віртуальної компанії. Вперше такі організаційні форми інноваційної діяльності з'являються у рамках самоврядних виробничих асоціацій. Саме тут створюється можливість максимального використання креативного (творчого) потенціалу і прискорення технологічному й соціальному прогресу.
Своєрідність нових організаційних форм визначається необхідністю поєднання активної конкуренції з відносинами партнерства та індивідуальної творчості.
Ефективними організаційними формами співробітництва промислових фірм з вищими навчальними закладами є інноваційні центри. Це технологічно активні комплекси зі сформованою інтегрованою структурою нововведень, яка включає університети і науково-виробничі фірми. Інноваційний бізнес у цій моделі підтримує стійкі взаємозв'язки всередині великої інноваційної інфраструктури, має розвинені мережі неформального обміну інформацією та формування каналів збуту нововведень.
У зарубіжній практиці поняття "інноваційний центр" використовують як узагальнююче визначення потужної інноваційної структури. До цієї групи належать:
o регіональні науково-технологічні центри (РНТЦ);
o центри передових технологій;
o технологічні парки (науковий, промисловий, технологічний, інноваційний, бізнес-парк і та ін.);
o технополіси тощо.
Розглянемо найбільш розповсюджені у світовій практиці форми інноваційних центрів.
Регіональні науково-технологічні центри (РНТЦ)
Такі центри є засобами формування і реалізації регіональної інноваційної політики, спрямованої на забезпечення економічного розвитку регіону. Для ефективної інноваційної політики необхідно сформувати систему моніторингу інноваційного потенціалу регіону, створити регіональну систему підтримки і розвитку інноваційної діяльності, координувати діяльність організацій, що здійснюють інноваційну діяльність, сприяти розвитку інтелектуального та кваліфікаційного потенціалу населення регіону. Всі ці питання перебувають у компетенції РНТЦ.
Регіональні науково-технологічні центри можуть вибудовувати діяльність, спираючись на ті визначальні особливості регіону, забезпечують його випереджальний розвиток. Цим зумовлена різноманітність регіональних центрів. Так, наприклад у Німеччині, існують переважно засновницькі центри, центри інновацій і центри промислових технологій.
Засновницькі центри - це територіальні об'єднання новостворених підприємств (здебільшого обробної промисловості і виробничих послуг). їх засновники - комуни, а також промислово-торговельні палати, банки, економічні союзи, університети. Центри координують діяльність комерційних фірм, підтримуючи їх на етапі становлення і сприяючи розвитку тих, які забезпечують краще використання ресурсного потенціалу регіону.
Центр інновацій здійснює спільні дослідження з фірмами, навчає слухачів основам винахідництва та управління інноваціями, організовує нові інноваційні комерційні фірми. У центрі проводяться прикладні дослідження з високою вірогідністю успіху, для яких термін фінансування витрат на технічні й комерційні консультації як правило не перевищують 5 тис. дол. Якщо ж проект доведено до стадії впровадження і визначено його високу комерційну вигідність, його фінансують за програмою, яка передбачає створення нової компанії.
Центр промислової технології має за мету сприяння впровадженню новацій у серійне виробництво. Для цього такі центри проводять експертизи, маркетингові дослідження ринку, надають консультації промисловим фірмам та індивідуальним винахідникам стосовно окремих питань, пов'язаних з розробленням і впровадженням нововведень.
У США регіональні центри є найпоширенішою формою інтеграції науки і виробництва. Це університетсько-промислові центри та інженерні центри при університетах. Університетсько-промислові центри створюють на кошти Національного наукового фонду США при університетах з метою об'єднання ресурсів промислових фірм і наукового потенціалу (кадрового і технічного) університетів. Вони здійснюють переважно фундаментальні дослідження у тих сферах, якими цікавляться фірми-учасниці.
Інженерні центри створюють на базі великих університетів за фінансової підтримки уряду для стимулювання розроблення нових технологій. Вони досліджують фундаментальні закономірності, що лежать в основі інженерного проектування принципово нових, не існуючих в природі штучних систем. Такі дослідження дають промисловості не готову до впровадження розробку, а лише теорію в межах певної сфери інженерної діяльності, яка може знайти застосування на практиці. Вони також здійснюють підготовку нового покоління інженерів з необхідним рівнем кваліфікації та широким науково-технічним світоглядом.
Досвід свідчить, що одним із найбільш дієвих способів зміцнення РНТЦ є встановлення тривалих ділових контрактів між співробітниками центрів і промисловцями. Тому організаційна структура центрів передбачає в управлінні ними представників бізнесу.
Найвагоміші вигоди, які можуть мати влада і населення регіону від діяльності регіональних науково-технологічних центрів, полягає у тому, що:
o з'являються нові можливості в плануванні та координації регіональної інноваційної політики;
o розширюються можливості використання високотехнологічних ресурсів місцевого значення;
o поліпшується екологічна обстановка, що сприяє економії коштів на охорону довкілля;
o завдяки зростанню кількості робочих місць скорочуються витрати бюджету, пов'язані з безробіттям;
o розширюються експортні можливості регіону, зростають надходження до місцевого бюджету за рахунок підвищення ділової активності;
o розвивається регіональна інфраструктура;
o поліпшуються умови для обміну науково-технологічною інформацією та передовими технологіями в міжрегіональному і міжнародному масштабах;
o зростають освітянський та інтелектуальний рівень населення, економляться бюджетні кошти на протидію антисоціальним явищам;
o зростає рівень життя населення.
Від створення РНТЦ, безумовно, мають користь і підприємницькі структури регіону, зокрема:
o використовуються прогресивні технології, впроваджуються ноу-хау тощо;
o збільшуються обсяги експорту продукції;
o зростають престиж і конкурентоспроможність продукції;
o стає можливим доступ до науково-виробничої бази та інтелектуальних ресурсів вищих навчальних закладів тощо.
Технопарк - компактно розташований науково-технологічний комплекс, до складу якого входять наукові установи, вищі навчальні заклади, комерційні банки, консалтингові, інформаційні та інші сервісні служби і який функціонує на засадах комерціалізації науково-технологічної діяльності (рис. 6.9).
Керівництво технопарком з боку держави і місцевої влади здійснюється за трьома основними напрямами: законодавство, програми фінансування і розвитку, безпосередня участь. Уряд розробляє великомасштабні програми підтримки малого і середнього бізнесу, заохочує розвиток нових технологій, сприяє кооперації науки і промисловості. Крім фінансової і законодавчої допомоги держава надає різні квоти та субсидії фірмам-клієнтам, а також малим наукомістким підприємствам. Місцеві влади забезпечують умови, які сприяють залученню фахівців до роботи над інноваційними проектами і створення на цій основі малих наукомістких фірм.
Перевагою для організацій - учасників технопарку є:
o їх участь у програмах державного фінансування інноваційних процесів через технопарк;
o інформаційно-комунікаційне, інженерно-технічне, матеріально-технічне забезпечення їх діяльності на пільгових умовах технопарку;
o ширші можливості участі у виставковій діяльності;
o переваги в одержанні фінансування від фінансово-кредитних установ, венчурних фондів через зменшення ризиків виконання інноваційних проектів в умовах технопарку.
Визначальними характеристиками технопарку як системної організації є відпрацьовані механізми:
o введення до господарського обігу об'єктів прав інтелектуальної власності;
o технологічного трансферу;
o фінансового і маркетингового менеджменту;
o налагодженого співробітництва з науковими центрами, університетами, промисловими підприємствами, фінансово-кредитними установами, органами влади, громадськими організаціями.
Крім того, як свідчить світова практика, держава надає технопаркам різноманітну підтримку у вигляді прямих інвестицій, державного замовлення, запровадження режимів пільгового оподаткування діяльності технопарку тощо.
З технопарками пов'язують розв'язання таких проблем інноваційної політики:
1) прискорене впровадження науково-технологічних досліджень у виробництво, насамперед у галузі високих технологій, і просування інноваційної продукції, виробленої на їх основі до ринку споживання;
2) комерціалізація значного накопиченого багажу науково-технічних розробок, напрацювань у сфері науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, отже, вирішення питань реалізації науково-технічного потенціалу;
3) реалізація активної регіональної інноваційної політики, спрямованої на технологічне переоснащення регіональних виробництв на базі новітніх технологій, зокрема, енерго- і ресурсозберігаючих та екологічно безпечних, зменшення техногенного навантаження на регіональну екосистему, підвищення ефективності використання місцевої сировини тощо;
4) формування тісних взаємовідносин і посилення співробітництва між вузами, науковими центрами та промисловістю;
5) залучення інвестицій, венчурного капіталу для реалізації проектів технопарку;
6) становлення і розвиток науково-виробничих підприємств малого та середнього бізнесу, які мають високу інноваційну спроможність.
Конкретне вирішення зазначених проблем відбувається в технопарку найменшими витратами завдяки оптимальній інтеграції наукового потенціалу стратегічного засновника технопарку в особі провідної наукової організації або вузу, виробничого потенціалу підприємств-виконавців інноваційних проектів, венчурного капіталу, а також підприємницької ініціативи всіх суб'єктів інноваційного процесу.
Виділяють три основні способи створення технопарків:
1) створення малих підприємств у межах університету його співробітниками, які прагнуть комерціалізувати результати власних наукових розробок, отже, до них приєднуються інші дрібні фірми;
2) створення власних спеціалізованих дрібних фірм науково-технічним персоналом великих промислових об'єднань. Як правило, великі фірми не перешкоджають цьому, а навпаки, сприяють, оскільки дістають можливість приєднатися до виробництва найновішої продукції, якщо вона виявиться перспективною;
3) створення внаслідок реорганізації діючих підприємств, які хочуть скористатися пільговими умовами, що надаються для науково-технологічних парків за чинним законодавством.
З п'ятнадцяти існуючих на сьогодні в Україні технологічних парків реально працюють лише чотири.
1. Харківський технологічний парк «Інститут монокристалів» створено у 1999 році на базі науково-технологічного концерну «Інститут монокристалів» Національної академії наук України.
2. Технологічний парк «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» створено як інноваційну структуру у липні 2000 року на базі науково-технологічного комплексу «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона» (НТК ІЕЗ) НАН України у Києві.
3. Технологічний парк «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка» (Київ) створено у червні 2001 року на базі Інституту фізики напівпровідників НАН України.
4. Технопарк «Вуглемаш» був створений у жовтні 2001 році з метою впровадження нових технологій і розвитку інноваційної діяльності в паливно-енергетичній, коксохімічній, металургійній, гірничорудній, хімічній галузях, транспорті і машинобудуванні.
Дослідивши сфери діяльності діючих нині в Україні технологічних парків можна зробити висновок, що найбільше інноваційних та інвестиційних проектів виконується в енергозберігаючих галузях, в машино- та приладобудуванні, в медицині та фармакологічній галузі, в металургії, в інформаційних технологіях та телекомунікаціях та деяких інших галузях.
Найбільш успішною є діяльність двох технопарків «Інститут монокристалів» та «Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона», які в 2003 році в порівнянні з 2002 роком більш ніж в 2 рази збільшили обсяг реалізованої інноваційної продукції та відповідно перерахованих платежів до державного бюджету та державних цільових фондів.
Ще більш масштабною формою інноваційних структур є технополіс.
Технополіс - це сукупність технопарків, інкубаторів і комплекс різноманітних структур, що забезпечують життя міста, розгалужену інфраструктуру, яка підтримує наукову і виробничу діяльність (рис. 6.10).
Технопарки і технополіси на даний час стають значним елементом науково-технологічного розвитку, залучення до цієї сфери додаткових людських і матеріальних ресурсів. Розробку концепції і початок програми їх будівництва здебільшого відносять до періоду 1970-1980-х років. Науковими парками (сьогодні в США їх налічується понад 150, у Великобританії - більше 50, у ФРН - більше 40, у Франції - 20, в Японії - 25) є велика агломерація наукомістких фірм, що розгортається навколо потужних наукових центрів, перш за все дослідних університетів. Так, до всесвітньо відомої "Кремнієвої долини" у США - комплекс на базі Стенфордського університету в Каліфорнії, входить приблизно 2500 інноваційних фірм. Серед інших наукових парків США, що здобули широку популярність, слід назвати "Шосе 128" (Массачусетс), "Дослідний трикутник" (Північна Кароліна).
Японські технополіси створюються за єдиним планом і об'єднуються в загальнонаціональну структуру. Спеціалізуються технополіси на пріоритетних галузях технології. Завершити формування системи технополісів намічається у найближчому майбутньому, проте вже зараз вони вносять помітний вклад до науково-технічного прогресу країни.
У технопарках і технополісах на основі єдиної науково-виробничої і соціальної інфраструктури виникає кооперація зусиль держави, компаній наукомістких галузей промисловості та університетів. Причому в рамках технополісів вирішується не тільки завдання забезпечення необхідних умов для співпраці на рівні фундаментальних досліджень, а й доведення одержаних результатів до стадії комерційного освоєння їх промисловістю.
Ефективність діяльності наукових парків оцінюється успіхами пов'язаних з ними організовуваних фірм. Відсоток ліквідації фірм після закінчення двох років їх існування в кращих парках США не перевищує 20 %, тоді, як поза парками перестаю функціонувати до 60 % нових впроваджуваних одиниць.
У світовій практиці існує безліч варіантів організаційних форм взаємодії науки і виробництва. Таке стикування відбувається на базі:
* дослідних лабораторій;
* виставково-торговельних комплексів, банків, бірж, тощо;
* великих корпорацій.
Звідси різноманітність назв: «наукові центри», «бізнес-іннова-ційні центри», інкубатори.
В основу їх формування покладено принцип спільного використання інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів.
Інкубатор— це складний багатофункціональний комплекс, що забезпечує сприятливі умови для ефективної діяльності новоутворених малих інноваційних фірм, які реалізують цікаві наукові ідеї. Таким фірмам у центрах-інкубаторах надаються численні інноваційні послуги, до яких, зокрема, належать:
• оренда приміщень;
• прокат наукового і технологічного устаткування на певний період;
• консультації з економічних та юридичних питань;
« фінансові послуги;
• експертиза інноваційних проектів (науково-технічна, екологічна, комерційна);
• інформаційне та рекламне забезпечення.
Практика свідчить, що в конкурентному середовищі значно більше інноваційних малих підприємств виживають у межах інкубаторів, ніж поза ними.
Діяльність інкубаторів досить ефективна. їх розвиток не потребує бюджетних асигнувань (можливо за винятком мінімальних коштів у вигляді стартового капіталу). Інкубатор, як правило, забезпечує себе на засадах самофінансування. Він зацікавлений у тому, щоб малі інноваційні структури якомога швидше ставали рентабельними: інкубатору гарантується значна частка в їхніх майбутніх прибутках.
Доходи інкубатора складаються з трьох основних джерел:
1) орендна плата, одержана від клієнтів за наймання приміщень;
2) продаж різних послуг;
3) участь у прибутках тих фірм, до яких інкубатор вклав у тій чи іншій формі свої кошти.
Тривалість перебування новоутвореної фірми в інкубаторі обмежується терміном три роки. Вважається, що цього періоду фірмі достатньо, щоб бути спроможною самостійно вирішувати господарські проблеми.
Досвід зарубіжних країн свідчить, що інкубатори бувають трьох видів.
1. Неприбуткові— це ті, що працюють із залученням коштів місцевих органів влади. Останні зацікавлені у створенні робочих місць та економічному розвиткові регіону. Інкубатори такого виду отримують з орендарів плату, яка значно нижча (до 50 %) ніж у середньому в країні. Цього достатньо, щоб утримувати основний персонал, який працює в інкубаторі.
2. Прибуткові — ті, що не надають пільг, здаючи в оренду своє майно. Це переважно приватні бізнес-інкубатори, чисельність яких зростає. Вони пропонують орендарям широке коло різноманітних послуг, за користування якими отримують платню.
3. Інкубатори, які функціонують при академічних інститутах, вищих навчальних закладах. Вони виступають як сполучна ланка в розробці нововведень між науковими установами і приватним бізнесом, надають ефективну підтримку підприємствам, які мають намір опанувати високотехнологічну продукцію: необхідні консультації науковців, дослідну та лабораторну базу, обчислювальну техніку, можливість користування бібліотекою.
Орендна плата при цьому досить висока. Функції бізнес-інкубаторів постійно розширюються. У табл. Розвиток бізнес-інкубаторів започатковано в багатьох країнах колишнього СРСР. У Росії в 1995—96 pp. було створено 12 бізнес-інкубаторів у регіонах з метою підготовки кадрів для ринкової економіки і підтримки малого бізнесу.
В Україні також створені бізнес-інкубатори при деяких вищих навчальних закладах та в регіонах (за підтримки урядових програм іноземних країн) [69].
Так, за ініціативою міської держадміністрації для підтримки інноваційної діяльності в столиці створено Київський інноваційний бізнес-інкубатор, до складу якого входять: безпосередньо бізнес-інкубатор як орган управління, координаційні органи для забезпечення співробітництва з місцевими органами влади; самостійні центри, які забезпечують обслуговування інкубованих фірм; самі фірми. Інкубовані фірми займаються інноваційним проектуванням та користуються всіма пільгами, наданими бізнес-інкубатором (пільгові оренда приміщень, отримання сервісних послуг). Територіально вони розташовані в приміщенні бізнес-інкубатора, проте термін дії їх перебування в складі бізнес-інкубатора обмежується 2—3 роками.
Інноваційні бізнес-інкубатори діють при технічних університетах Львова, Дніпропетровська та Києва. У 1996 р. в Івано-Франківську створено Українсько-канадський бізнес-центр, який здійснює основні функції бізнес-інкубатора [27, 69].