31. Типологія підприємців за й.Шумпетером та в.Зомбартом.

Вивчаючи закономірності суспільного прогресу, Й. Шумпетер робить висновок, що рушійною силою економічного розвитку є підприємець, діяльність якого «полягає у створенні і втіленні нових комбінацій». Нові комбінації можуть вивести економічну систему на новий рівень рівноваги, а їх безпосереднім результатом може бути: виготовлення нового, дотепер невідомого споживачу блага; відкриття нових технологій і нових способів комерційного застосування товару; освоєння нових ринків збуту; відкриття нових джерел сировини; проведення реорганізації виробництва (підриви монополії) тощо. Підхід Й. Шумпетера до визначення підприємця як суб?єкта, що здійснює нові комбінації, означає неможливість тривалий час залишатися таким. З моменту масового впровадження пової комбінації у виробництво особа, яка вперше ЇЇ застосувала, втрачає можливість називатися підприємцем. Таким чином, не існує окремого класу підприємців. Крім того, підприємець, за Й. Шумпстером, не є власником. B. Зомбарт, розглядаючи мету діяльності підприємця, виділяє головне — це сприяння зростанню і процвітанню власної справи. Окрім того, він говорить про збільшення прибутку, яка розглядається як друга мета, яка підлегла головній і необхідна як умова досягнення процвітання своєї фірми. Аналізуючи особисті якості підприємця, В. Зомбарт дійшов висновку про необхідність поєднання в ньому властивостей «завойовника», «організатора», «торговця». Таким чином, в широкому розумінні підприємництво необхідно розглядати як складний соціально-економічний та соціально-психологічний феномен, специфіка якого визначається історичними та економічними особливостями розвитку підприємницького середовища і своєрідністю психології особистості як основного суб?єкта підприємницької активності.

32. Типології підприємців.

Підприє́мець, також ділови́к — особа, яка професійно займається підприємницькою діяльністю — приватним виробництвом, торгівлею, посередництвом, наданням послуг;

В Україні підприємцем, як господарюючим суб'єктом, може бути:

• громадянин, який здійснює самостійну підприємницьку діяльність без створення юридичної особи («фізична особа»);

• юридична особа незалежно від форми власності, що займається діяльністю з виробництва, реалізації, придбання товарів (робіт, послуг);

• група юридичних або фізичних осіб, якщо одна або кілька з них має вирішальний вплив на їхню господарську діяльність (на підставі володіння акціями, права використання активів тощо)^[1]

33. Погляди (парадигми) на місце і призначення менеджера в структурі організації.

Функціональне призначення менеджера в системі виробничих відносин це коли менеджер як представник підприємства реалізує управлінську функцію, що розглядається як цілеспрямована дія на об'єкт з метою зміни його стану або поведінки у зв'язку зі зміною обставин. З позицій виробничої діяльності, управління – це таке керівництво людьми і таке використання засобів, яке дає змогу виконувати поставлені завдання гуманізованим економічним і раціональним способом. Однак, на думку американського спеціаліста С.Кові менеджмент належить до нижчого рівня управління і вмрішує питання: «Як краще виконат ті чи інші завдання?» У той же час як керівництво(управління) має справу з вищим рівнем і визначає, що саме необхідно робити. Таким чином, менеджмент є складовою частиною управління і, зазвичай, охоплює рівень безпосереднього виконання управлінських виробничих завдань. В структурі організації (фірми, підприємства тощо) вперше найбільш обґрунтований аналіз ролі менеджера зробив Ч.Бернард(1938р.) Він виділив основні функції менеджера: адміністративну, координаційну і функцію контролю. Менеджер в організації повинен приймати стратегічні рішення, раціонально зваживши альтернативи, повинен бути лідером і гарантувати узгодженість спільних дій і кооперацію зусиль; повинен забезпечувати узгодженість потреб організації та індивідуальних очікувань. Класичне учення Бернарда заклало фундамент для більшості парадигм призначення ролі менеджера в сучасній виробничій організації. У контексті цієї проблеми А.Мартінеллі(1994р.) говорить про чотири парадигми у сучасному трактуванні менеджменту. Першою є парадигма, яка трактує менеджера як неформального, орієнтованого на людські відносини лідера. Ця концепція наголошує на ролі менеджерів у здійсненні неформального лідерства, що сприяє високій моральності, зростанню зусиль і кооперації працівників, як наслідок збільшення продуктивності праці. Другою є парадигма, яка трактує менеджера як людину, яка приймає рішення в межах організації. Так, згідно з поглядами Г.Саймона, організаці допомагають тим, хто приймає рішення, в яких вони зацікавлені. Організації підтримують раціональне прийняття рішень. Третьою є парадигма, яка розглядає менеджера як посередника між організацією і суспільством. Четверта парадигма розглядає менеджера як посередника у конфліктних ситуаціях як людину наділену владою. У цьому підході множинність цілей і різноманітність інтересів учасників спільної діяльності робить конфлікт не симптомом недосконалого організаційного регулювання, а нормальною рисою організаційного життя. Тут менеджери можуть обирати різноманітні механізми для розв'язання конфлікту, йти на компроміси. Сьогодні формується п'ята парадигма, яка розглядає менеджера як особу, яка не лише сліпо виконує управлінські функції, але й здатну до тверезого пошуку внутрішньо організаційного підприємництва. В межах цього підходу йде зближення менеджменту і підприємництва, їх взаємопроникнення і формування нових принципів управління організацією.