Основні сім’ї мов
Індоєвропейська
Китайсько-тібетська
Нігеро-кордафанська
Австронезійська
Семіто-хамітська
Дравідська
Японська мова
Алтайська
Австроазійська
Тайська
Корейська мова
Індіанська
Ніло-сахарська
Уральська
Кавказька та ін.
Індоєвропейські мови
Індоєвропейські мови найбільш розповсюджені по усіх континентах Землі. Усі вони мають типологічну подібність: усі вони є флективними мовами. Крім того, усі вони мають спільну матеріальну основу – спільні корені, афікси й регулярні фонетичні відповідності.
Сім’я поділяється на 10 груп:
Індоарійська;
Романська;
Германська;
Слов’янська;
Іранська;
Грецька*;
Кельтська;
Армянська*;
Балтійська;
Албанська*.
*представлені однією мовою.
Серед них представлені як живі, так і мертві мови.
Мертві безписемні мови: полабська мова, скіфська, галльська, прусська, парфянська.
Мертві писемні мови: санскрит, давньоперська, пáлі (середньоіндійська мова), пехлевí (середньоперська мова – між давньоперською та ново перською – ІІІ-VIІ ст.), давньогрецька, латинська, візантійська, старослов’янська, готська (східногерманська мова, існувала до ІХ ст. навіть на території Криму), хетська (хети – ІІ тис. до н.е., Мала Азія), тохарська (східно- та західнотохарська – Китай – район Синьцзяна).
Типологічна (морфологічна) класифікація
Поруч із рисами матеріальної подібності між мовами світу спостерігаються подібності структурного плану – подібності не у мовному матеріалі, а в принципах його організації.
На основі порівняння мов, зробленого В. Джонзом, Фрідрих Шлегель зіставив санскрит з грецькою та латинською мовами, а також з тюркськими мовами й, виходячи з наявності або відсутності зміни кореня, дійшов висновку, що усі мови можна поділити на два типи: флективні й афіксуючі. Проте не усі мови підпадали під цю класифікацію (наприклад, китайська).
Тож, брат Ф. Шлегеля – Август-Вільгельм Шлегель (1767-1845), взявши до уваги заперечення Ф. Боппа та інших мовознавців, переробив типологічну класифікацію мов свого брата («Нотатки про провансальському мову та літературу», 1818) і визначив три типи:
1) флективні, 2) афіксуючі, 3) аморфні (китайська мова), причому для флективних мов він показав дві можливості граматичного ладу: синтетичну та аналітичну.
Ще далі пішов Вільгельм фон Гумбольдт (1767–1835), який описав четвертий тип – інкорпоруючий.
Перше протиставлення морфологічних типів спирається на характер засобів вираження граматичних значень: мови, що мають афікси, протиставляються мовам безафіксним (кореневим).
Ізолятивні (кореневі, аморфні) мови – мови, що не мають афіксів і користуються коренями, як словами (пор. в укр. мові – стіл). Граматичні значення виражаються за допомогою службових слів, що не втратили зв’язку із самостійними словами, а також за допомогою музикального наголосу та інтонації. Ізолюючими є, наприклад, китайська та в’єтнамська мови.
Кит. гун (робота) + жень (людина) = гунжень (робітник)
нуйжень (жінка).
Напівсуфікс цза (цзи, за) утворює цілий ряд іменників: фанцза – будинок, чжоцза – стіл, іцза – стілець, маоцза – шапка, даоцза – ніж тощо.
Слова до використання їх у реченні наче ізольовані одне від одного, їхні граматичні значення не виражені.
Ізолятивним мовам протистоять мови, що мають афікси. При цьому афікси відрізняються і особливістю приєднання до кореня, і функціями, які вони виконують. Так, флексія є багатозначною ( школ-а – ж.рід, Н.в, однина), може мати варіанти (син-у – син-ові, рос. сахар-а – сахар-у, англ. cat-s – box-es) / формотворчий суфікс завжди однозначний (тат. лар – суфікс множини: шкаф-лар – шафи, яза-лар – пишуть); суфікс механічно приєднується до кореня, флексія – зливається з основою: допомагаj-уть.
Аглютинативні мови – мови, у яких форми слів та нові слова утворюються шляхом послідовного приєднання однозначних суфіксів. Це тюркські, фіно-угорські, дравідські, індонезійські, мови народів Африки, японська та корейська мови.
За розташуванням суфіксів аглютинативні мови поділяються на префіксальні та постфіксальні.
Мовами постфіксальної аглютинації є тюркські, префіксальної – семітські (арабська, іврит та ін.), кавказькі, суахілі (одна з мов банту – розповсюдж. на території Східної та Центральної Африки) та ін.
Татарська мова: авыл – село, авыл-да – місцевий відмінок однини, авыл-лар-да – місцевий відмінок множини; авыл-ны – знахідний відмінок однини, авыл-лар-ны – знахідний відмінок множини.
Полісинтетичні (інкорпоративні) мови – це мови, в яких об’єдинуються в одне морфологічне ціле два і більше компонентів з окремими лексичними значеннями, утворюючі своєрідні слова-речення. Кількість і порядок цих компонентів у кожному окремому випадку зумовлені змістом висловлювання, а відношення між ними відповідають синтаксичним відношенням.
Полісинтетичними мовами є більшість палеоазіатських мов (мови північного та північно-східного Сибіру, Далекого Сходу) – чукотська, коряцька, нівхська; а також мови північноамериканських індіанців - дакота, цимшиан, пают.
Іноді до них помилково відносять ескімоську та алеутську мови, які насправді є чисто аглютинативними.
*Власне, полісинтетичні мови раніше вважались одним з різновидів аглютинативних мов (Кодухов).
Чукотська мова.
Атрибутивні відношення: га-нэран-тор-мэлгар-ма «з двома новими рушницями»,
обставинні: мыт-винвы-эквэт-ыркын «таємно відправляємось»,
об’єктні мыт-купрэ-гынрит-ыр-кын «сіті охороняємо», об’єктні, ускладнені атрибутивними мыт-тур-купрэ-гынрит-ыркын «нові сіті охороняємо».
Такий інкорпоративний комплекс не є подібним до слова (відрізняється лексико-семантичною розчленованістю), або до словосполучення (морфологічна цілісність).
Флективні мови – мови, у яких словозміна відбувається за допомогою флексій, які можуть виражати кілька категоріальних форм.
Флективними є індоєвропейські та ряд семіто-хамітських (афро-азіатських) мов.
Для флективних мов істотним є поділ на мови аналітичної та синтетичної будови.
Синтетичні мови – мови, у яких лексичне і граматичне значення зосереджені у межах одного слова (пишу, напишу, писав; стіл – стола – столом; гарний – кращий). Тобто граматичні форми утворюються за допомогою афіксів. Синтетичними є українська, російська, польська, чеська, німецька, литовська та ін., з давніх мов – латина, грецька, готська, старослов’янська.
Аналітичні мови – мови, у яких для вираження граматичного значення використовуються окремі службові слова: will write, have written. Аналітичними є англійська, французька, датська, таджицька, болгарська, македонська та ін.
Чистих мов не існує. Так, в українській мові представлені ознаки ізольованості (Десь тут є ліс), аглютинативності (вмивати-ся, зустрічати-ся, хто-сь), аналітичності (буду читати, найбільш цікавий). В англійській – ознаки синтетичності (good – better, best; tooth - teeth) тощо.