4. Етичні вчення. Система неоплатонізму

Греко-римська філософія з 3-го століття до н.е., по 1-ше ст., н. е., також переймає логоцентризм Сократа, Платона та Арістотеля, але темою її досліджень вже виступає не стільки теоретична скільки практична частина філософії. Це стосується у першу чергу Стої, філософської школи (наприклад Зенон, Сенека, Марк Аврелій), яка займалась переважно етичними питаннями. Основною ідеєю цієї школи було: мислення не є самостійним принципом, над ним вивищується ще більш високий принцип, а саме жити у злагоді з собою і у відповідності до природи. На практиці це означає: потрібно звільнитись від афектів, стати незалежним від спокус таких наприклад як багатство і престиж, а також звільнитись від ненависті (презирства) до убогості (бідності) та хвороб.

Незворушність (грецьке апатія) виступає головною чеснотою а відомий "стоїчний спокій" найвищим принципом щасливого людського життя. Необхідно звільнитись від зовнішнього, для того, щоб краще зрозуміти внутрішню природну закономірність. Але не тільки природа володіє розумною закономірністю, вона існує також у суспільному житті у межах держави та суспільства і завданням філософа є теоретичне дослідження, що таке держава і суспільство та виходячи з цього, власним прикладом, показати як повинен діяти людина і громадянин.

Те що стоїчна апатія не є найвищим принципом, а базується на іншому більш фундаментальному принципі є головною тезою епікуреїзму (найяскравішим представником є сам засновник Епікур), головна ідея цього напряму полягає у тому, що будь-яка людська поведінка базується на принципі задоволення. Хоча "задоволення" епікурійці трактували не як тілесні задоволення, а, швидше, як прагнення до внутрішнього щастя через уникання незадоволення від болю, нещастя і страждання.

На відміну від таких філософів як Сократ, Платон і Арістотель, чия творчість була спрямована на створення нового ідеалу для науки, мислителі стої та епікуреїзму намагаються раціонально обґрунтувати саму практику людського життя. Важливу роль для стоїків також відігравали питання логіки, але вона у них також підпорядкована питанням практики. На відміну від попередніх нову позицію зайняла третя із найбільших філософських шкіл греко-римського, посткласичного періоду античної філософії, школа неоплатонізму (Плотін, Прокл), яка повністю відходить від засновків філософствування, згідно з якими теоретичні погляди служать для того щоб наслідувати їх у практичному житті. На зміну повороту до іманентного у стоїків і епікурейців приходить, у неоплатоніків, поворот до трансцедентного, або відношення до бога.

Від Платона неоплатонізм переймає переконання, що все земне суще існує завдяки незмінним і вічним зразкам - ідеям, однак неоплатоніки намагалися подолати платонівський дуалізм, між речами які можливо сприймати органами чуттів і духовними феноменами, завдяки новій теорії, так званій теорії еманації. Згідно з нею все існуюче у світі поступово виникає із божественного буття (лат. emanare, буквально витікає): із божественного єдного виходить дух (nous), з нього душа а з неї окремі речі, що можуть сприйматись органами чуттів. Неоплатонізм справив величезний вплив на мислення латинського середньовіччя і в цьому безперечно полягають значні заслуги цієї епохи, але якщо говорити про цей спосіб мислення в цілому, то в ньому наявна достатньо сильна тенденція до пантеїзму і через це неоплатонізм принципово відрізняється від християнського мислення, у неоплатонізмі відсутнє християнське вчення по "створення із нічого" (creatio ex nihilo).