Творчість г.Квітки-Основ’яненка

Г.Квітку-Основ’яненка вважають основоположником художньої прози нової української літератури. Написав близько 80 творів російською та українською мовами. Його твори за часом написання, за жанровими ознаками можна поділити на такі основні групи:

1. Ранні вірші та фейлетони (російською мовою).

2. П’єси 20-х років (російською мовою): “Приезжий из столицы, или суматоха в уездном городе”, “Турецкая шаль”, “Дворянские выборы”, “Шельменко – волосный писарь”, “Ясновидящая”.

3. Прозові твори українською мовою:

• Гумористичні повісті і оповідання реалістичного характеру: “Салдацький патрет”, “Мертвецький великдень”, “Конотопська відьма”, “От тобі й скарб”, “Пахрімове снідання”, “Купований розум”, “Підбрехач”;

• Повісті сентиментально-реалістичного характеру: “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”;

• Повісті реалістичного характеру – соціально-побутового чи морально-побутового змісту: “Козир-дівка”, “Перекотиполе”.

4. Драматичні твори 30 – 40-х років: “Сватання на Гончарівці”, “Шельменко-денщик”, “Щира любов, або Милий дорогше щастя”, “Мертвец-шалун”, “Бой-жінка”.

5. Романи та повісті й оповідання російською мовою: “Пан Халявский”, “Жизнь и похождение Столбикова”, “Ярмарка”, “Маргарита Прокофьевна”, “Знахарь”.

6. Історичні нариси, перекази: “Головатий”, “История театра в Харькове”, “Предание о Гаркуше”, “Основание Харькова”, “1812 год в провинции”, “Татарские набеги”.

7. Повчальні послання до простолюду: “Листи до любезних земляків”, “Від чого люди бідніють”.

8. Критичні виступи: “Супліка до пана іздателя”, “Відповідь п. Тихорському...”, “Г.Ф.Квітка про свої твори”.

Персонажів Г.Квітка-Основ’яненко брав з життя. Про це свідчать рядки з його листа до П.Плетньова від 8 лютого 1839 року: ”... чому б не подивитись направо і наліво і не писати того, що потрапляє на очі? Живучи в Україні, привчившись до наріччя жителів, я вчився розуміти думки їх і примусив їх своїми словами переказувати їх публіці”.

2. Сентиментальна і реалістична проза

Спробувавши свої сили в різних жанрах російською мовою, Квітка-Основ'яненко опублікував повість “Маруся” (1834). Публікації першої української повісті передувала вкладна виснажливо довга боротьба творчої інтелігенції за право й можливості української мови. Питання про українську мову стало кардинальним вже у перші десятиліття XIX ст. У другому номері “Украинского журнала” за 1825 р. була опублікована стаття І.Кулжинського “Некоторые замечания касательно истории й характера малороссийской поэзии”, в якій особливо наголошувалося на перевагах української мови, її “ніжності”, яка захована в самих первісних елементах слова; але докази такого роду краще можна відчути слухом і серцем, ніж виводити з витончених теорій”.

Своєю повістю “Маруся” вісьмома роками раніше Г.Квітка-Основ'яненко дав відповідь усім тим, хто глумився над українською мовою, стверджуючи, що “буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полєзне, і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузуванням над дурнем, більш нічого не можна й написати”.

Намір Квітки писати “і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полєзне”, викладений у “Супліці до пана іздателя” (альманах “Утренняя звезда”, 1833) – це не випадковий набір слів. У них втілена ціла програма, відповідно до розвитку літератури того часу: звичайне – увага до повсякденного життя і побуту; ніжненьке – розкриття найтонших поривів душі (під впливом сентименталізму); розумне – раціоналізм класицизму та просвітительства; полєзне – дидактизм і виховні настанови класицизму, сентименталізму і просвітительства. Тобто, тут здекларовані найхарактерніші для просвітительського реалізму риси.

Знаменно, що “Супліка до пана іздателя” – перший твір Квітки під псевдонімом “Грицько Основ'яненко”. І це не звичайний псевдонім, яким письменник маскував своє авторство в російських творах, це – образ оповідача, що не був безстороннім, а, навпаки, визначав і форму, і зміст, і .тенденцію підписаних ним творів.

Естетична позиція письменника, висловлена в “Супліці до пана іздателя”, чіткіше виявилася в “Салдацькому патреті”, надрукованому також у цьому ж номері: альманаху “Утренняя звезда”. Ідейний задум і мету його написання Г.Квітка-Основ'яненко виклав у листі “натуральності”, світогляд, у якому засади християнської моралі переплелися з народною, з ідеями правди й добра, постійні заклики до любові, самопожертви, все­прощення й покори, до самовдосконалення становлять складний комплекс, який не вкладається в усталені рамки їх хронологічної еволюції. Квітка все творче життя шукав свій ідеальний світ, не втрачаючи надії знайти його не тільки в селянському, а й у привілейованому середовищі. Тому, як зазначає М.Яценко, “суть конфлікту в українських повістях Квітки полягає не в непримиримості, зіткненні класових інтересів членів суспільства, а в порушенні індивідами гуманістичних морально-етичних принципів. Поміщики, які визискують своїх кріпаків, зневажають їх людську гідність, судді, які збиткуються над народом, погані не тому, що за своїм класовим становищем є функціональним знаряддям насильницької політики самодержавства щодо трудящих ...а тому, що вони зловживають своїм правом, не виконують свого морального обов'язку бути «батьками» для селян і чинити “по закону”. Вони використовують своє становище для особистого збагачення, роблячи цим самим злочин проти людини як родового поняття... Збереження “даної від бога” ієрархії як основи нормального функціонування суспільного організму, отже, може бути досягнено тільки шляхом загального підвищення моральності, що зазнає негативних відхилень при порушенні гармонії інтересів”.

Звідси і двоєдина концепція народу: як пасивної маси, що має дотримуватися християнських заповідей і беззастережно сприймати державні порядки; і як середовища, що не зазнало руйнівної сили цивілізації, зберегло первісну чистоту моралі, чесність, щирість і доброту, якої дотримувався Квітка впродовж всього життя.

Сучасна письменникові критика виділяла в його творчості дві тенденції: викривальну і сентиментально-ідилічну, що стали основою класифікації українських повістей Квітки і поділу їх на групи: твори веселі, комічні зворушливі, чутливі, в яких природний елемент почуття доводиться деколи до перебільшення й крайності (М.Петров); повісті реальні, морально-дидактичні, гумористичні (М.Плевако); твори реального змісту з ре­лігійно-моральною наукою, твори реального і напівреального змісту морально-сатиричного характеру; твори реального змісту сатирично-громадського характеру з великою дозою дидактизму; твори виключно реального змісту, без жодного моралізування (В.Бойко); повісті-анекдоти і психологічні повісті (А.Шамрай); гумористично-сатиричні й сентиментально-реалістичні повісті (П.Волинський), бурлескно-реалістичні оповідання та повісті та сентиментально-реалістичні повісті (О.Гончар).

Така багатоваріантність класифікації української прози Квітки пояснюється залежністю дослідників від рівня літературознавчої думки про просвітительський реалізм як творчий метод взагалі і про особливості реалізму автора “Марусі” зокрема. У цьому зв'язку найбільш прийнятною нам видається класифікація М.Яценка, в основу якої покладено не творчий метод, а стильові течії: “сатирично-комедійна (генетичне зв'язана з сатиричною манерою попередніх років) як етап просвітитель­ського реалізму, що зберігає зв'язок із класицизмом, і “чутлива” – сентименталістська”.

На користь останнього говорить і той факт, що в українській літературі сентименталізм як напрям у чистому вигляді був відсутній, а сентименталізм Квітки був досить своєрідний: “Те, що називали перші критики творів Квітки сентименталізмом, наївним ідеалізмом, – писав у передмові до “Творів” Квітки-Основ'яненка (1918) Василь Бойко, – дуже мало спільного має з літературним сентименталізмом”. Для зручності П.Хропко скористався класифікацією О.Гончара, утвердженою у найновішій академічній “Історії української літератури”: “Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті”.