1.Україна в 1921-1923 рр.

У грудні 1919 р. остаточно встановилася більшовицька влада на Наддніпрянській Україні у формі так званої УСРР. В історії УСРР цього часу під оглядом вияву національних форм можна виділити три характерні періоди: 1917-1922, 1922-1932, 1933-1939 рр.

За першого періоду – 1917-1922 рр. – велася ще завзята збройна боротьба між політичними утвореннями, які виникли внаслідок волевиявлення українського народу: УНР Українською державою, Директорією УНР і російськими окупантами (більшовиками і білогвардійцями). Цей період збігається у радянському масштабі з періодом так званого “воєнного комунізму”.

Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них, були дійсно самостійними (країни Балтії, Польща і Фінляндія). В усіх інших, у тому числі в Україні, утвердилася радянська форма державності. Україна мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х рр. можна умовно поділити на два суттєво відмінні етапи: 1-й (кінець 1920- квітень-травень 1922р.) – рішучий дипломатичний пропив, вихід із ізоляції; 2-й (червень 1922- серпень 1923 р.) – поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.

14.02.1921р. Ф.Коком та Ю.Коцюбинським було підписано першу мирну угоду УСРР з Литвою.

18 березня Росія і Україна уклали Ризький мирний договір з Польщею. Незабаром Україна встановила дипломатичні стосунки з Латвією та Естонією. На початку 1922 р. було підписано договір між Україною і Туреччиною, зміст якого відповідав Російсько-турецькому договору, укладеному в березні 1921 р. і мав надзвичайно важливе значення для становлення і активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже у ІІ пол. 20-рр. 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину. На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ УСРР і який очолював голова РНК України Х. Раковський. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено НКЗТ. Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який становив 60 млн. крб. золотом.

У квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами – радянська Україна визнавалася Німеччиною де-факто. А ще через рік – у квітні 1922 р. – під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація, до складу якої входив Х. Раковський, у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну.

Отже, на початку 20-х рр. Україна вийшла з міжнародної ізоляції. Радянській уряд України уклав 48 власних міжнародних угод. Складалося враження, що УСРР в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва підтримувала. Але ця самостійність була формальною, оскільки зовнішньополітичну лінію УСРР визначали рішення Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви. Контролювалася центром. По-друге, “самостійна” зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української державності, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність учасників національно-визвольного руху, які боролися за відродження незалежної української держави, з іншого – використовувати УСРР, як додатковий інструмент для здійснення про-радянської політики на міжнародній арені.

На жаль, не зважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, у 1921-1922 рр., все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію у країнах Балтії, лише тимчасово було залишено представництво у Литві, Москва взяла курс на витіснення української дипломатії з міжнародної арени.

Тенденція до обмеження дипломатичної активності української дипломатії у ІІ половині 1922 р. почала переростати у процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18.10.1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову “Про згортання апарату НКЗС”, а вже у серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20.09.1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х рр. характеризується глибокою кризою, яку визначали:

1. Економічна розруха.

Збитки України після закінчення громадянської війни оцінювалися у 10 млрд. крб. золотом із загальної суми збитків нанесених усім республікам (39 млрд. крб.). виробництво промислової продукції знизилося до 1\10 довоєнного рівня. З 11 тис. підприємств 1921 р. діяло понад 2,5 тис., переважно дрібних. Валовий збір зерна в Україні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.

Резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1920р.) констатувала: “господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні”.

2. Політична нестабільність, яка була наслідком невдоволення селян продрозверсткою. Примусове здійснення продрозкладки наштовхнулось на збройний опір селянства. Повстанський рух охопив майже всю територію України, особливо Лівобережжя і Південь. Розглядався владою як політичний бандитизм.

За офіційними даними, наприкінці 1920- на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. На боротьбу з повстанцями було кинуто 2/3 регулярних частин Червоної Армії, які діяли проти Врангеля.

З часом соціальна суть селянського руху поступово змінювалася. Він ставав своєрідною професійною діяльністю декласованих елементів міста і села, які були розбещені війною і політичною нестабільністю суспільства. Боротьба набувала характеру взаємовинищення. Питання про ліквідацію продрозкладки перетворилося з проблеми економічної у політичну з тенденцією переростання у воєнну.

3. Голод 1921- 1923 рр.

В 1921 р. Україна зібрала лише 30% врожаю 1916 р. Епіцентром лиха стала Запорізька губернія.

Особливо важким був 1922 р. Кількість голодуючих в Україні становила 5,6 млн. чоловік, 25% населення УСРР.

Передумови та причини голоду. Голод 1921-1923 pp. пов'язаний з такими факторами:

- деградацією продуктивних сил унаслідок постійних, триваючих протягом семи років бойових дій на території України;

- згубною для народного господарства політикою правлячої партії;

- підлеглим становищем українського керівництва московському центру;

- прагненням радянської влади позбавити повстанський рух в Україні підтримки селянства.

Причинами, що викликали голод 1921-1923 pp., вважають:

- посуху і неврожай 1921 p., що охопили найважливіші регіони Росії й південні та степові райони України;

- скорочення посівних площ, занепад сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких соціально-економічних експериментів;

- надмірні реквізиції продовольства.

Посуха охопила основні регіони постачання хліба - Поволжя, Північний Кавказ, та південні губернії України. На півдні України зима 1921 р. видалася малосніжною, а весна майже - майже без дощів. Ставало очевидним, що врожай в республіці буде значно нижчим очікуваного. Але центральний уряд ігнорував труднощі, що склалися в сільському господарстві України. У районах УСРР, які охопила посуха, до революції збирали 400 млн пудів хліба щорічно, а в 1921 р. лише 39 млн пудів.

У 1921 р. Україні фактично було збережено продрозкладку, хоча офіційно було проголошено про запровадження продподатку. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УСРР. Радянське керівництво України звернулося до керівництва губкомів КП(б)У і губвиконкомів із вимогою за будь-яку ціну вивозити хліб. Селяни зрозуміли, що врожаю не буде і, щоб вижити, треба берегти продовольчі запаси. Вони почали відкрито чинити опір заготівельникам. Тоді політбюро ЦК КП(б)У в травні 1921 р. вирішило залучити до вилучення хліба регулярну армію. Головним завданням було поставлене вивезення хліба до Росії. За офіційними даними у травні 1922 р. в Україні голодувало понад 3,7 млн чоловік. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Епіцентром нещастя стала Запорізька земля, де голодувало майже 100% населення.

Величезна кількість хліба з України вивозилася в голодуюче Поволжя і промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а з 1922 р. - і за кордон. До нового врожаю не дожили сотні тисяч селян. Голод усугубився епідемією холери, яка взимку 1921-1922 pp. поширилася з Поволжя на Україну. Незважаючи на горе і страждання мільйонів людей, зусилля більшовиків були спрямовані, у першу чергу, не на подолання голоду, а на недопущення ослаблення правлячого режиму. Проявами цього було наступне:

- замовчування факту голоду в Україні при розголошенні відомостей про голод у Росії; навіть під час голоду з України вивозилося продовольство і хліб під виглядом допомоги голодуючим Поволжя; тільки з другої половини 1922 р. влада визнала наявність голоду в Україні й дозволила міжнародним організаціям надати Україні допомогу;

- проведення хлібозаготівель у районах, охоплених голодом;

- ізоляція районів, охоплених голодом, від іншої частини України; військові підрозділи перекривали всі шляхи сполучення між північними і південними губерніями, конфіскували продовольство в тих, хто прагнув провезти його на південь;

- використання голоду для посилення репресій проти духовенства, конфіскації цінностей із храмів і культових споруд.

Наслідки голоду 1921-1923 pp. Серед наслідків голоду 1921-1923 pp. можна виділити такі:

- людські втрати: тільки в 1921 р. в Україні вмерли від голоду сотні тисяч селян;

- придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став фактором, який втихомирював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ;

- за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи.

Таким чином, у 1921-1923 pp. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма здійснення державної політики.