06. Структурно функціоналістська теорія конфлікту Парсонса

У середині XX століття спостерігається помітне нехтування проблемами конфлікту з боку функціоналістів, які прагнули обґрунтувати концепцію суспільства і культури, що підкреслює соціальну інтеграцію та гармонізуючу дію загальних цінностей. Якщо вони й звертали увагу на конфлікт, то розглядали його як патологічний, а не нормальний стан у цілому здорового соціального організму. У концепції конфлікту як "соціальної хвороби" Т. Парсонс перший заговоривв про конфлікт як патологію і визначив наступні основи стабільності:

- задоволення потреб;

- соціальний контроль;

- збіг соціальних мотивацій із суспільними установками.

У 1937 р. вийшла у світ перша велика праця видного представника Гарвардської соціологічної школи Толкотта Парсонса (1902 -1979 pp.), що називалася "Структура соціальної дії" і визначила основи і загальну спрямованість усієї його творчої діяльності у створенні загальної соціологічної теорії.

Т. Парсонс увійшов в історію соціологічної думки насамперед як творець сучасної теорії соціальної дії і на цій основі — структурно-функціональної теорії соціальних систем, покликаної бути основою рішення приватних емпіричних і прикладних проблем. Вихідне місце в цих теоріях займає розуміння соціальної дії як єдності трьох підсистем:

1) суб'єкта дії (індивіду як діючої особи),

2) певної ситуації,

3) ціннісно-нормативних розпоряджень як умов дії.

Емпіричні дані, за Парсонсом, знаходять справжнє розуміння, якщо вони досліджуються в системі координат "діюче обличчя — ситуація". Найважливіше значення надається ним категорії "система дії", а сама соціальна система розуміється не як система "культурних стандартів" (Е. Дюркгейм), а як система соціальної дії мотивованої поведінки, яка взаємодіє з культурними стандартами, як і з фізичними та біологічними елементами навколишнього середовища. Соціальна дія для Т. Парсонса — це самоорганізуюча система, яка відрізняється:

• символічністю (мова, цінності та ін.),

• нормативністю,

• волюнтаристичністю (незалежністю від середовища),

У загальній системі соціальної дії Т. Парсонс виділяв чотири підсистеми:

1) соціальна система,

2) культура,

3) особистість,

4) поведінковий організм,

Які один для одного виступають як специфічні середовища їхньої діяльності. Завдяки цьому йому вдалося перебороти характерне для багатьох попередніх соціологічних концепцій, у тому числі Конта і Спенсера, Дюркгейма і Вебера, протиставлення суспільства й особистості.

Велику увагу Т. Парсонс приділив проблемі стійкості, стабільності соціальних систем.

Суспільний розвиток, за Парсонсом, відбувається в напрямку усе більшої структурної диференціації суспільств, ускладнення їхньої соціальної структури, що веде до зменшення їхньої стабільності. Так, у "примітивному" суспільстві соціальна диференціація відсутня; у "проміжному" — виявляється, розширюється і поглиблюється; а в "сучасному" суспільстві — одержує найбільший розвиток. Зміна цих типів суспільств пов'язана з послідовним здійсненням відповідно трьох типів революцій:

1) "промислової", яка спирається на диференціацію економічної і політичної систем;

2) "демократичної", яка спирається на розподіл соціальної і політичної систем;

3) "освітньої", яка спирається на відокремлення системи відтворення культури від соціальної системи.

Іншим, не менш відомим представником структурного функціоналізму, є Роберт Мертон (1910 р. н.), що особливо багато зробив для органічного поєднання теоретичного й емпіричного в соціології на основі розроблених ним теорій функціонального аналізу і "середнього рівня".

У роботах Р. Мертона центральне місце займає розробка теорії і методології структурного функціоналізму. На відміну від Т. Парсонса він відмовився від ідеї створення загальної, всеохоплюючої теорії соціальних систем і єдиної високої соціологічної теорії та зосередив свої зусилля на функціональному аналізі соціальних систем середнього рівня і розробці соціологічної теорії "середнього радіуса дії".

Саме такі теорії, що відкидають претензії на всеохоплення й універсальність, дозволяють, на думку Р. Мертона, найкраще забезпечувати єдність теорії, методу й емпіричних фактів, вирішувати на цій основі принципове завдання взаємозв'язку і взаємодії макро- і мікросоціології, емпіричних і теоретичних соціологічних досліджень.

Подальший розвиток у працях Р. Мертона одержали і проблеми функціоналізму. Функціональність у прямому розумінні виражена в його вченні навіть більш рельєфно, ніж у Т. Парсонса.

Функція для Р. Мертона — це "ті наслідки, які спостерігаються та служать саморегуляції даної системи чи пристосуванню її до середовища", а дисфункція — це прямо протилежні наслідки. Важливим внеском у теорію функціоналізму стало його вчення про дві форми прояву функцій — явної і схованої (латентної). Перша має місце тоді, коли мова йде про об'єктивні і навмисні наслідки соціальних дій, а друга — про ненавмисні і неусвідомлені наслідки. Таке розмежування служить меті недопущення змішання свідомої мотивації соціальної поведінки з його об'єктивними наслідками, а також точці зору діючої особи з точкою зору спостерігача.

У дослідженні порівняно менше загальних соціологічних проблем особливо великий внесок Р. Мертона в розробку теорії аномії і девіантної поведінки, а також у соціологію соціальної структури, професій, науки, бюрократії, масових комунікацій, медицини та ін.

Усі ці проблеми досліджувалися ним також на основі й у ракурсі структурного функціоналізму.

У 70-і роки вплив структурного функціоналізму трохи послабився, як під впливом критики з боку інших соціологічних напрямків, особливо за його відому метафізичність і консерватизм (незважаючи на те, що Р. Мертону частково удалося перебороти ці недоліки поглядів Т. Парсонса), так і під впливом нової суспільно-політичної ситуації в країнах Заходу, яка різко загострилася, насамперед у зв'язку з непристосованістю структурного функціоналізму до адекватного відображення й аналізу гострих соціальних конфліктів.