Самостійна робота № 3

ТЕМА: Витрати виробництва, цінова та товарна політика підприємства

Загальна кількість годин – 6

Студенти повинні:

ВМІТИ: здійснювати виважену цінову та збутову політику підприємства.

ЗНАТИ: явні та неявні витрати виробництва, що таке ціна, основні функції ціни, види цін, у чому полягає сутність збуту, основні методи збуту товарів.

Теоретичні відомості:

Витрати виробництва — витрати на придбання основних чинників виробництва: робочої сили, засобів виробництва (засобів і предметів праці, в тому числі землі) та інших для виготовлення продукції протягом певного періоду.

У західній економічній літературі витратами вироб­ництва вважають витрати на придбання землі, найманої праці, капіталу і праці підприємців, яка вимірюється вели­чиною прибутку, або підприємницьким доходом.

Витрати виробництва, як правило, менші за величину авансованого капіталу, тому що до нього належить вся вартість основного капіталу, а до витрат виробництва — лише вартість їх зношування {амортизація).

Витрат виробництва підприємства поділяють на явні та неявні. Явні витрати — витрати на відшкодування ви­користаних чинників виробництва, які підлягають безпо­середній грошовій оплаті До них належать витрати на оп­лату робочої сили (заробітна плата), капіталу (основного та оборотного), землі (орендна плата), а також оплата транспортних витрат, комунальних послуг, відсотків за кредит та ін. Сукупність усіх явних витрат ще називають собівартістю продукції. Явні платежі повністю відобража­ються в бухгалтерському обліку, внаслідок чого їх називають бухгалтерськими витратами. В ці витрати прибуток підприємця не входить.

Неявні (або альтернативні) витрати — витрати, які підприємством не виплачуються. До них належать нор­мальний прибуток підприємця та гроші, які б могло отри­мати підприємство у разі вигіднішого використання влас­них ресурсів. Витрати виробництва, до яких належать нор­мальний прибуток підприємця та інші неявні витрати, на­зивають економічними витратами. Загалом вони склада­ються з бухгалтерських та неявних витрат.

Для підприємця із такого розуміння сутності альтерна­тивних витрат випливають конкретні висновки. Він пови­нен орієнтуватися передусім на те, щоб альтернативні ви­трати при виробництві певного товару або послуги були якомога меншими.

На підставі висновку про мінімізацію витрат вирі­шується перше з трьох конкретних ключових питань, які стоять перед економікою: що виготовляти (які з можливих товарів і послуг варто виробляти в певний період). Два інших питання — як виробляти (з використанням яких техніки і технології, за якої комбінації виробничих ре­сурсів) і для кого виробляти (для якої групи споживачів, що буде спроможною їх купити).

Якщо виходити з того, що метою діяльності кожного підприємця є отримання прибутку, то альтернативні витрати в кількісному аспекті — це різниця між прибут­ком, який можна отримати за найвигіднішого із альтернативних способів використання виробничих ресурсів, і реально отриманим прибутком.

Оскільки процес суспільного виробництва відображає два різних типи відносин (взаємодію людини з природою і взаємини між людьми), то критеріїв мінімізації альтерна­тивних витрат або максимізації прибутку недостатньо для найраціональнішого використання обмежених ресурсів. Додатковими критеріями є збереження довкілля, розвиток людини, найповніше задоволення потреб споживачів, зро­стання життєвого рівня населення та ін.

Найефективніше комбінування ресурсів (найраціональніше використання) можливе за умови їх повної зай­нятості (економічного використання у виробництві всіх придатних ресурсів) та повних обсягів виробництва (мак­симально можливих за даного рівня розвитку техніки і технології, а також за умови їх використання на виробничі цілі).

Похідним від поняття «економічна ефективність» є поняття «зрівняльна перевага», тобто здатність підприємця виготовляти товари з меншими альтернативними витрата­ми. Відповідно до неї підприємець повинен віднайти та­кий вид діяльності у певній галузі, де він мав би зрівняль­ну перевагу.

Розрізняють також постійні та змінні витрати. Постійні витрати — витрати на заробітну плату, на сплату оренди (якщо орендують приміщення, основні фонди тощо), на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. їх відносять до постійних тому, що вони незмінні для діючо­го підприємства. До змінних витрат належать витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Структура собівартості передбачає витрати за еконо­мічними елементами, класифікація яких використовується для розроблення кошторису витрат на виробництво. Ос­новними елементами планової калькуляції виготовлюваної продукції є: матеріальні витрати, витрати на оплату ро­бочої сили, відрахування до різноманітних фондів (пен­сійного, фонду зайнятості), на амортизацію основних фондів, інші витрати. Ці елементи витрат формують повну собівартість продукції.

Таким чином, до витрат виробництва належать: витра­ти на сировину, паливо та матеріали, транспорт, заробітну плату, амортизаційні відрахування, витрати на поточний ремонт, підготовку кадрів, на рекламу, канцелярські та поштово-телеграфні витрати, на електроенергію, відраху­вання на соціальне страхування, плата за трудові та при­родні ресурси, відсотки за кредит, послуги сторонніх ор­ганізацій (крім витрат на капіталовкладення), допоміжних виробництв.

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні праг­нути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для даного підпри­ємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості є основою зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу під­приємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, не­обхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари та ін.). Особливо слід дбати про зниження непродуктивних витрат (штрафів, відшкодування збитків тощо), пов'яза­них із невикористанням підприємством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат відносять також прогули працівників на підприємстві.

В основу цін покладено не будь-які, а суспільне не­обхідні витрати. Вони формуються на підприємствах, які виготовляють основну масу продукції й мають середні у даній галузі продуктивність та інтенсивність праці. Такі середні показники формуються за умов зосередженості на цих підприємствах працівників із середнім рівнем освіти і кваліфікації, а отже відповідних здібностей підприємця та управлінського персоналу тощо.

Ціна — певна сума грошей, що вилучається за товар. Повніше сутність ціни визначається в умовах капіталістичного товарного виробництва, позаяк в основі товарних цін лежать не тільки суспільне необхідні витрати вироб­ництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією.

Прибуток утворюється внаслідок міжгалузевої конкуренції з урахуванням процесу зміни попиту і пропозицій, переливання капіталу в ті галузі, виробництво товарів в яких не задовольняє потреби споживачів, з відповідним омиванням цін (їх зростання в разі незадоволення платоспроможного попиту і зниження за перевищення пропозиції над попитом). За рівноваги попиту і пропозиції фор­мується ціна рівноваги.

З виникненням монополій, олігополій (групових монополій) процес ціноутворення значно ускладнюється, зокрема виникають монопольно високі та монопольно низькі ціни. З урахуванням цього доцільно давати таке визначення ціни:

Ціна — грошовий вираз монопольної ціни виробництва, в якому відображається дія законів вартості, попиту та про­позиції, панування монополій, в тому числі олігополій.

Монопольні ціни — насамперед ціни виробництва. Зосереджуючи найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу робочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та методи організації виробництва і праці тощо, підприємства а філіали гігантських компаній домагаються найнижчих витрат виробництва (а отже і собівартості). Оскільки на цих підприємствах виробляють основну масу продукції, то однією з основ цін на певний вид товарів є витрати виробництва на круп­них підприємствах.

Сутність ціни комплексно розкривається у виконува­них нею функціях. Такими функціями є облікова, роз­подільча і стимулююча.

Облікова функція ціни полягає в тому, що вона є засобом обліку суспільно необхідної, а отже й корисної праці. Пра­ця, яка перевищує цю величину за виробництва відновлю­ваних товарів, не визнається споживачами, а тому зайва.

Розподільча функція ціни реалізується в процесі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. За внутрігалу­зевої конкуренції перерозподіл вартості, насамперед до­даткової, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільно необхідні, а якість товарів вища. За міжгалузевої конкуренції перероз­поділ додаткової вартості відбувається через механізм пе­рерозподілу капіталів на користь галузей, в яких виробля­ють товари і послуги відповідно до індивідуальних, колек­тивних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тиску ринкових цін на підприємців через механізм конкуренції на впрова­дження нової техніки, досконаліших форм і методів ор­ганізації виробництва тощо.

Залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові ціни в умовах чистої конкуренції; олігопольні — в умовах панування олігополій; монопольні — в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідної сфери виробництва (а отже і збуту) або лише збуту (так звана монопсонія).

Загалом в умовах панування монополій розрізняють монопольно високі та монопольно низькі ціни. Монополь­но високу ціну встановлює той товаровиробник, який посідає монопольне становище у виробництві та на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів, от­римує внаслідок цього високі прибутки.

Монопольно низьку ціну встановлюють товаровиробни­ки під тиском монополістів. Такого тиску зазнають дрібні та середні фірми в разі укладання контрактів з моно­поліями, дрібні ферми під тиском транспортних та промислових компаній при постачанні сільськогосподарської продукції на ринок та її переробці тощо.

Залежно від типів ринкової системи виділяють регу­льовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у розви­нутих країнах світу регулює держава.

Регульованими є й ціни на олігополістичному, суто монополістичному ринку. Таке регулювання з боку гігантських компаній здійснюється через механізм форму­вання і регулювання попиту, обсягів виробництва про­дукції, практики «лідерства в цінах» та ін.

В Україні класифікація цін передбачає їх поділ на оп­тові ціни підприємства, оптові ціни промисловості та роздрібні ціни.

Оптова ціна підприємства — ціна, що складається із собівартості та прибутку.

Оптова ціна промисловості — ціна, за якої оптові торго­вельні організації, купуючи у підприємств товари, прода­ють їх підприємствам роздрібної торгівлі.

Вони перевищують оптові ціни підприємств на вели­чину торговельної надбавки, яка складається з витрат обігу та прибутку оптової торговельної організації.

Роздрібна ціна — ціна на товари, що продаються для особистого споживання в малих кількостях, у тому числі поштучно.

Витрати обігу — витрати на транспортування, зберіган­ня, фасування, виплату заробітної плати працівникам торгівлі та ін.

Щоб компенсувати витрати виробництва і отримати щонайменше середній прибуток, підприємства повинні проводити раціональну цінову політику.

Цінова політика — комплекс економічно виважених за­ходів щодо встановлення оптимальної ціни на товари і послуги та її регулювання залежно від попиту та пропо­зиції, регулюючих дій держави.

Цінова політика залежить передусім від типу підпри­ємств (крупні, середні, дрібні, монополістичні, олігополістичні та ін.).

Так, в умовах панування на ринку кількох олігополістів (групової монополії), як правило, застосовується практика «лідерства в цінах». Щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби, наймогутніша компанія встанов­лює ціни на свої товари або послуги. Решта олігополістів за спільної мовчазної згоди призначає таку само або дещо нижчу ціну (залежно від якості товару, термінів га­рантійного обслуговування тощо).

За цих умов підприємства повинні враховувати:

1. непрямий вплив держави на рівень цін, зокрема за­борону для двох і більше конкурентів підтримувати ціни на певному рівні;

2. заборону монополістам нав'язувати свої ціни поста­чальникам (комплектуючих виробів, сировини тощо) та підприємствам торгівлі;

3. здійснення цінової дискримінації (продаж товарів і послуг з «навантаженням», лише у певній фірмі та ін.);

4. застосування демпінгу (продаж товару за ціною, нижчою від собівартості);

5. можливість використання недобросовісної цінової реклами (наприклад, оголошення покупцям, що певні това­ри уже продані та пропонувати їх за вищими цінами та ін.).

Товар — продукт праці, який задовольняє певну потре­бу людини і виготовлений для обміну. Водночас спожив­ча вартість завдяки своїм властивостям задовольняти пев­ні людські потреби є суспільною споживчою вартістю. Ці властивості споживчої вартості фокусуються в категорії «якість продукції».

Якість товару (в тому числі послуги) — комплекс харак­теристик продукту праці, які визначають його корисність передусім для споживачів.

Якщо йдеться про корисність не товару, а продукту (тоб­то у разі виготовлення його не для продажу), то комплекс характеристик визначає його корисність для виробника.

Основними характеристиками якості товару є: 1) техніко-економічні; 2) економічні; 3) соціальні; 4) екологічні; 5) ергономічні; 6) естетичні.

До техніко-економічних характеристик якості товару відносять:

1. надійність — здатність виробу зберігати необхідні властивості, безперебійно працювати в заданих режимах експлуатації або виконувати властиві йому функції протя­гом певного часу.

2. гарантійний термін — проміжок часу, протягом яко­го підприємство (або від його імені продавець товару) гарантує відповідність товару показникам якості (зафіксо­ваним у паспортних даних) або умовам договору, за дотри­мання споживачем умов використання та зберігання виро­бу. При цьому підприємство несе матеріальну і моральну (осуд з боку покупців) відповідальність за можливі дефекти, невідповідність товару показникам якості. Основними ви­дами гарантійного терміну є: а) термін експлуатації товарів тривалого користування (машин, устаткування, телевізорів тощо), які при цьому поступово змінюють свої споживчі якості; б) термін зберігання продукції, яка поступово втра­чає свої якості (це стосується продовольчих товарів); в) термін придатності товарів, які поступово погіршують свої споживчі якості (наприклад, електронні годинники).

3. довговічність — сумарний термін служби виробу у промисловості, коли витрати відновлення його роботи стають економічно невигідними.

Економічні характеристики якості товару — його тру­домісткість, матеріаломісткість, енергомісткість, фондомі­сткість, рентабельність виробництва, собівартість про­дукції та ін.

Соціальними характеристиками якості товару є його спрямованість на задоволення потреб усього суспільства чи окремих соціальних верств і груп (наприклад, виготов­лення зброї вигідне насамперед для працівників військо­во-промислового комплексу) і навіть мафіозно-тіньових структур (виробництво наркотиків та ін.).

Екологічні характеристики якості товару — його не­спроможність наносити шкоду довкіллю (землі, водному і повітряному басейнам, людині, тваринному і рослинному світу).

Ергономічними характеристиками якості товару є його здатність максимально створювати зручність і комфорт Для людини при виконанні нею своїх функціональних обов'язків, сприяти зростанню продуктивності праці, зменшувати затрати фізичної, розумової, нервової енергії.

Естетичні характеристики якості товару — його зов­нішня форма, привабливість, вигляд, відповідність ра­ціональним течіям моди та ін.

Крім якості товарів, розрізняють якість продукції, праці, виконуваних робіт, послуг та матеріалів.

Для доведення (ознайомлення) до споживача наявних у товарі якісних характеристик необхідна певна сукупність маркетингових заходів, або підтримка товару. Вона перед­бачає заходи з обслуговування, пакування, транспортуван­ня, збереження, раціонального використання товару.

Основними етапами підтримки товару є:

1. пакування, маркірування (тобто умовні позначення, надписи на упаковці товару або на самому товарі, які містять інформацію про нього), транспортування та збе­рігання;

2. забезпечення споживача необхідною документацією про товар, рекомендації з користування ним або вживан­ню, виконання гарантійних послуг;

3. надання супутніх послуг, продаж супутніх товарів, без яких не можна використовувати основний (наприклад, фотоплівка для фотоапарату).

Крім того, для доведення якості товару до споживача використовують продуману рекламу, дизайн, чітко налаго­джений збут, надійне обслуговування, гнучку цінову політику. Для цього потрібен попередній ретельний облік усіх наявних на підприємстві ресурсів, техніко-економічне обгрунтування випуску нового товару.

Після того як товар потрапляє на ринок, він ніби жи­ве власним товарним життям, у якому виділяють окремі етапи. Ці етапи містить концепція життєвого циклу това­ру, обізнаність з якою є однією з важливих умов успішної діяльності підприємства.

Життєвий цикл товару — певний період часу, протягом якого товар має життєздатність на ринку, тобто корис­тується попитом, перебуває в обігу і приносить дохід то­варовиробникам і продавцям.

Життєвий цикл товарів різноманітний і може тривати від кількох годин до кількох десятків років (наприклад, платні дороги, метро).

Основними етапами життєвого циклу товару є:

1. Надходження товару на ринок. На цьому етапі обся­ги продажу незначні, торгівля нерідко збиткова, або при­носить незначний дохід, маркетингові витрати, передусім на рекламу, великі. Маркетингова політика за цієї ситуації передбачає необхідність доведення до покупців максимуму інформації про якісні характеристики товару, розкриття його переваг перед іншими товарами даного типу, корис­них властивостей, вибір оптимальних каналів збуту тощо.

Варіантами цінової політики є встановлення заниже­них цін з метою розширення кола покупців або престиж­ної ціни, тобто високої ціни, розрахованої на певну части­ну покупців, які хочуть придбати унікальні товари найви­щої якості. Для підприємства вигідно максимально скоро­тити цей етап.

2. Зростання обсягу продажу. На цьому етапі відбу­вається визнання покупцями товару, зростає попит на нього, збільшується обсяг продажу та величини отримува­ного доходу, знижуються витрати на рекламу. Цінова політика підприємства передбачає певне підвищення раніше занижених цін або деяке зниження престижних цін. У сфері виробництва важливо покращувати у цей період якість товарів та післяпродажних послуг, завойову­вати на цій основі нові ділянки ринку.

3. Етап зрілості. У цей період здійснюється масовий випуск товару найвищої якості, а отже досягається макси­мальний обсяг продажу і величини отримуваних при­бутків. Підприємство намагається віднайти нові сфери використання товару, створити нові його модифікації. Ціно­ва політика підприємства зводиться переважно до знижен­ня цін (за рахунок масовості). Рекламна діяльність підприємства зорієнтована на масового покупця. Як і на попередньому етапі, покращується якість післяпродажних послуг.

4. Етап насичення ринку товаром. Незважаючи на вжиті підприємством заходи, обсяг продажу товарів уже не зро­стає. На збільшення продажу може вплинути лише зни­ження цін. Прибутки підприємств залежно від цього мо­жуть залишатись незмінними або частково знижуватись.

5. Етап спаду. Характеризується різким зниженням об­сягу продажу, зменшенням прибутків. Продаж товарів мо­же бути збитковим.

Для того щоб підприємство могло успішно конкурувати, підприємці або менеджери ще до початку четвертого етапу, тобто етапу насичення ринку одним товаром, по винні почати виготовляти і вивозити на ринок інший то­вар. Це правило має стати одним із законів діяльності підприємця. Водночас слід поступово зменшувати обсяги виробництва традиційного товару і навіть знімати його з виробництва.

Як зазначалося, одним із законів діяльності під­приємця є створення нового товару ще на етапі насичен­ня ринку старим товаром. Розглянемо, як створюється но­вий товар, що виступає важливим елементом товарної політики підприємства.

Новий товар — товар, який за своїми якісними характери­стиками принципово відрізняється від відомих раніше на ринку товарів або має вагомі якісні вдосконалення порівняно з товарами-аналогами: додаткові функціональні можливості, нові споживчі властивості, форму, дизайн.

Принципово новий товар є переважно наслідком но­вих відкриттів і винаходів, тобто кардинально нових технічних рішень, які дають змогу значно поліпшити техніко-технологічний рівень виробництва, його ефек­тивність та якість продукції.

Джерелами нової ідеї можуть бути:

1. пропозиції патентів та ліцензій, публікації у про­фесійних журналах;

2. співробітництво з науковими центрами, дрібними та середніми науково-дослідними організаціями, з одно­осібними винахідниками і дослідниками, з венчурними (ризиковими) підприємствами;

3. інформація з ярмарків і виставок;

4. інформація про діяльність конкурентів;

5. працівники торгівлі, сфери постачання і збуту, самі споживачі.

Наступним етапом є відбір продуктивної ідеї, яка по­винна узгоджуватись з основною метою діяльності під­приємства, наявними ресурсами, ринками збуту. Для цьо­го здійснюють попереднє техніко-економічне обґрунтування створення дослідного зразка товару, в якому враховують такі його етапи: розроблення проекту, конструювання, створення моделі, вироблення одного або кількох дослід­них зразків (і відповідної робочої документації), випуск невеликої серії. Паралельно з цим вивчають ринок, зокре­ма потреби споживачів у даному продукті, визначають ко­ло потенційних споживачів, яким маркетологи пояснюють користь нових товарів.

На етапі створення дослідних зразків товару дають комплексне техніко-економічне обґрунтування, в якому роз­раховують собівартості випуску продукції, визначають можливий рівень цін. При цьому беруть до уваги конку­рентоспроможність товару, наявність замовлень на внутрі­шньому і зовнішньому ринках. Щоб забезпечити такі за­мовлення, проводять рекламну кампанію.

Після цього використовують пробний маркетинг, тоб­то постачання товару на невеликі за обсягом ринки, вивчають реакцію найактивніших покупців, у разі не­обхідності здійснюють доробку товару. Маркетологи по­винні надавати покупцям максимально більшу кількість інформації про переваги нового товару. При цьому визна­чають найкращу упаковку для нього, уточнюють ціни на цей товар, тривалість продажу пробної серії, проводять першу оцінку отриманих результатів, несприятливих мо­ментів.

Велику роль у завоюванні нового ринку збуту може відіграти продаж товару в окремі святкові дні, на ярмар­ках, виставках.

Якщо застарілий товар знімається з виробництва, то паралельно слід раціонально вирішувати проблему про ви­пуск до нього запасних частин, виконання гарантійних зо­бов'язань, надання ще на певний термін післяпродажних послуг.

Щоб відрізнити товари різних фірм, компаній, вико­ристовують товарно-знакову символіку.

Ринкова символіка товару — комплекс елементів то­варно-знакової символіки, за допомогою яких можна розрізнити однотипні товари або товари конкуруючих підприємств.

Основними елементами ринкової символіки є товар­ний знак, торгова марка, фірмове ім'я.

Фірмове ім'я — назва фірми (підприємства) як юридич­ної особи, її організаційно-правової форми, а також відо­браження основного змісту її діяльності, що дає змогу впізнати цю фірму і відрізнити її від інших.

Наприклад, американська фірма «Макдональдс», ук­раїнська фірма «Світоч».

Товарний знак — зареєстрований у встановленому по­рядку символ, малюнок або інше позначення, яке про­ставляється на товарі або його упаковці й дає змогу розрізняти товари різних підприємств.

Товарний знак — об'єкт промислової власності. Голов­ними вимогами до товарного знаку є його індивіду­альність, простота, пізнавальність, привабливість й охороноздатність, тобто можливість офіційної його реєстрації. Забороняється використовувати як елементи товарного знаку емблеми, герби або прапори держав, міжнародних організацій, інші геральдичні позначення, географічні на­зви, опис торговельних якостей виробів, позаяк вони не можуть бути об'єктом виняткової власності. Товарний знак повинен відрізнятися від відомих або поданих на реєстрацію знаків.

Фірма, яка має намір використовувати товарний знак, повинна його зареєструвати. З моменту реєстрації товар­ний знак підлягає правовому захисту і гарантує його влас­нику монопольне право на маркування всіх своїх товарів. Товарний знак проставляють також на кресленнях, рахун­ках, бланках та ін. Право користування вже зареєстрова­ним товарним знаком може бути продано іншій фірмі, а в разі несанкціонованого використання його власник має право вимагати через суд компенсації за нанесення збит­ків. Розробка нового товарного знаку — комерційна таємниця.

Щоб засвідчити реєстрацію товарного знака, а отже його охорону законом, вводять спеціальне позначення буквою R, яке є додатковим свідченням того, що він — об'єкт промислової власності, а отже специфічний товар, який має вартість.

Товарний знак с частиною товарної марки.

Товарна марка — фірмовий знак — символ (у складі імені, малюнка, символу або їх поєднання) для позначення не одного товару, а всіх товарів даної фірми {підприємства).

Товарний знак є також свідченням якості товарів пев­ної фірми, він допомагає проникнути на нові ринки збуту, визначає ступінь відповідальності фірми за виготовлення неякісних товарів.

За сучасних умов з метою розпізнавання товарів, фірми та країни, в яких вони виготовляються, використовують штрихове кодування товару. Воно здійснюється у формі нанесення штрихів, різних за товщиною, і цифр на упаковці товару, які в сукупності формують штриховий код, за яким встановлюють вид товару, його приналежність до певної групи товарів, деякі якісні характеристики. В момент продажу товару продавець проводить електронним олівцем по штриховій етикетці, і комп'ютер видає чек по­купцеві. Водночас в обчислювальному центрі магазину фіксується зменшення кількості товарів на складі.

З урахуванням потреб світового ринку кожній країні привласнюється свій номер і 13-значний код. Для України таким кодом є число 482 300 0900 660.