3. Інструменти нетарифного регулювання

Поряд з тарифними інструментами регулювання застосо­вуються й нетарифні, які можна класифікувати як кількісні, фінансові та методи прихованого протекціонізму.

До кількісних належать квотування, ліцензування та "до­бровільні" обмеження експорту, а також експортний податок.

Квота — кількісне обмеження обсягу імпорту або експор­ту на певний період.

За напрямом дії квоти поділяють на:

• імпортні — кількісні обмеження імпортованої про­дукції;

• експортні — частка кожної країни в сукупному експорті товару.

За масштабом дії квоти бувають:

• глобальними — частка товару в обсязі світової торгівлі незалежно від того, яка країна його імпортує або екс­портує;

• індивідуальними — визначаються в межах глобальної для кожної країни, що імпортує або експортує товар.

На відміну від тарифу квоти, по-перше, нівелюють вплив іноземної конкуренції на внутрішні ціни. При введенні квоти імпорт не може збільшуватись, тому й зростає розрив між внутрішніми та світовими цінами, збільшується прибуток від імпорту. По-друге, квоти ізолюють внутрішній ринок від про­никнення нових товарів. У сучасних умовах господарювання квоти застосовуються частіше, ніж тарифи. Це пояснюється тим, що тарифні ставки регламентуються міжнародними тор­говими угодами, і уряду зручніше застосовувати квоти. Крім того, підприємства віддають перевагу квотам тому, що добити­ся спеціальних ліцензій, привілеїв легше, ніж впровадити "не­обхідний" тариф.

Тісно пов'язані з квотуванням ліцензування та "доб­ровільне" обмеження експорту.

Ліцензування - це регулювання зовнішньої торгівлі за рахунок надання державними установами дозволу на експорт або імпорт товару у певному обсязі.

"Добровільне" обмеження експорту - кількісне обме­ження експорту, визначене обов'язками одного з партнерів у обмеженні експорту, встановленого міжурядовими угодами про впровадження квот на експорт товару.

Абсолютизм віддзеркаленням імпортного тарифу є ме­ханізм впровадження експортного податку. В основі політики оподаткування частини експорту ле­жить сподівання на монопольне становище країни на світово­му ринку, що змушує країни переплачувати за імпортний то­вар.

Найбільш розповсюдженими фінансовими інструмента­ми торговельної політики є субсидії, кредитування та анти­демпінгове регулювання.

Субсидії — це грошові виплати, спрямовані на підтримку національних експортерів та непряму дискримінацію імпорту.

Досить часто приховане субсидіювання експорту здійснюється завдяки експортному кредитуванню, що перед­бачає фінансове стимулювання державою розвитку експорту національними фірмами.

Субсидіювання експорту в умовах загострення конку­рентної боротьби може приймати негативні форми, спрямо­вані на подолання конкурентів завдяки демпінгу. У цьому ви­падку країні доцільно застосувати антидемпінгове регулю­вання — заборону необґрунтованого зменшення ціни нижче від рівня світової.

Методи прихованого протекціонізму являють собою різноманітні бар'єри, що створюються державними установа­ми для вільної зовнішньої торгівлі. Серед них виділяють: технічні бар'єри (вимоги дотримання національних стандартів якості продукції), внутрішні податки і збори (ПДВ, акцизи, податок на продаж); державні закупки національної продукції та дискримінація імпорту в межах митного союзу.

Тенденції протекціонізму закріплюються завдяки діяль­ності митних союзів, у межах яких здійснюється дискримінація імпорту (диференціація цін на продукцію країн — учасниць митного союзу та країн, що не входять до його складу).

Отже, нетарифні обмеження створюють переваги одним економічним суб'єктам за рахунок інших. Економічні дослідження підтверджують, що витрати протекціонізму перевищують його короткотермінові переваги. Тому в довго­терміновому періоді тенденція лібералізації міжнародної торгівлі повинна бути визначною при формуванні зовнішньо­торговельної політики держави.

7