§ 2. Конституційно-правові передумови

становлення в Україні громадянського суспільства

У системі нормативно-правових актів держави Конституція Укра­їни посідає особливе місце: її норми мають найвищу юридичну силу, Є нормами прямої дії. Конституція України регламентує не тільки осно­ви правового статусу і систему органів державної влади, а й встановлює концептуально важливі положення щодо інститутів громадянського суспільства, зокрема політичних партій, професійних спілок тощо.

Формування громадянського суспільства відбувається паралельно із становленням правової державності. Політична характеристика грома­дянського суспільства коригується з процесом становлення правової державності, в основу якого покладена ідея забезпечення прав людини і громадянина. Становлення в Україні громадянського суспільства реа­лізується на конституційних засадах і відбувається в межах загально-цивілізаційних закономірностей і тенденцій з урахуванням регіональної специфіки та історичного етапу розвитку кожної країни. Цей процес базується на конституційних приписах, що їх утворюють демократичні засади функціонування держави і суспільства. При цьому в умовах гро­мадянського суспільства право є виразником не тільки волі економічно і політично панівного класу, а й гуманістичного імперативу свого часу, його моральних орієнтирів, які в концентрованому вигляді знайшли своє втілення передусім у ст. 21 Основного Закону України.

Зусилля держави і суспільства мають бути зосереджені насамперед на забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. Конституція України досить детально, з урахуванням міжнародно-правових стан­дартів встановила конституційно-правовий статус особи, оскільки саме вільна і відповідальна людина є головною рушійною силою складних суспільних відносин — політичних, економічних, соціальних, право­вих, етнічних, конфесійних, культурних. Участь особи у всіх сферах життєдіяльності забезпечується системою прав і свобод, у яких ви­ражено прагнення людини до гідного життя і добробуту. Відповідно до Конституції України (ст. 3), людина, її життя і здоров'я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою со­ціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка має відповідати перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав люди­ни і громадянина визнається головним обов'язком держави. У цій конституційній нормі чітко виражений новий підхід щодо взаємовід­носин держави і громадянина: не людина для держави, а держава для людини. Зазначена норма символізує нову філософію Конституції, основоположною ідеєю якої є пріоритет прав людини і громадянина.

Створення умов для забезпечення людиною своїх прав і свобод — основоположне завдання держави і громадянського суспільства. Пра­ва і свободи людини — це головна мета будь-якої демократичної пра­вової держави, яка намагається забезпечити добробут і безпеку су­спільства. Тому визнання, забезпечення й захист прав і свобод людини і громадянина має стати головним обов'язком держави, про що наголо­шується у ст. З Конституції. Саме за таких умов процес становлення в Україні громадянського суспільства може розвиватися динамічно.

Державним інституціям слід викорінити традиційне ставлення до людини як до підданого, мовчазного виконавця державних команд і наказів. Опікунська, патерналістська політика держави має поступи­тися місцем партнерським відносинам між громадянином і владою. Водночас суспільству слід усвідомити, що сутністю історичного про­гресу, його змістом і рушійною силою є розвиток особистості шляхом розширення її прав і свобод, створення умов для їх реалізації. Відпо­відно всі структури й інститути суспільства і держави — це лише ін­струменти, які забезпечують права і свободи людини.

Дотримання прав і свобод людини сприяє не тільки розкриттю твор­чого потенціалу особи, а й зміцненню держави, служить забезпеченню стабільності конституційного ладу. Партнерські відносини суспільства й органів державної влади, розвиток інститутів громадянського суспіль­ства — важлива умова цивілізованого вирішення політичних і соціальних конфліктів, узгодження суперечливих і різноспрямованих групових інте­ресів, досягнення і підтримки громадянської злагоди, без чого неможливий усталений і ефективний розвиток країни, її конкурентоспроможність у світовому співтоваристві, у тому числі в економічній сфері.

Однак політична еліта України, парламентарі, посадовці не завжди усвідомлюють ці ідеї, про що свідчить глибоке розшарування суспіль­ства за матеріальним достатком, зростання корупції і організованої злочинності, жорстка конфронтація як між різними політичними си­нами, так і деякими органами державної влади, поширення правового нігілізму, недотримання норм Конституції і законів не тільки пересіч­ними громадянами, а й високими посадовцями, повсякденне порушен­ня конституційних прав і свобод людини і громадянина. На цьому неодноразово наголошували у своїх доповідях Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, парламентські комітети, Генеральний прокурор України, науковці.

У статті 36 Конституції встановлено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Проте, як свід­чить практика, політичні партії як інститут громадянського суспільства рідко переймаються проблемами захисту прав громадян.

Така ситуація з правами людини і громадянина в Україні, з право-цахисною діяльністю політичних партій, інших інститутів громадян­ського суспільства зумовлена низкою чинників, у тому числі історич­ними традиціями. Після більшовицького перевороту стала добре від­чутною тенденція відмови держави від демократичних і правових традицій, які вже давалися взнаки упродовж попередніх років. Осо­бистість була відсунута на периферію суспільного буття. Скористав­шись російськими традиціями деспотичного правління, більшовики проголосили диктатуру, що більше нагадувала колишнє самодержав­ство. Більшовицька влада знищила ліберальні та демократичні партії, а також громадські організації і навіть пролетарські й селянські масо­ві організації. Більшовики встановили тотальний контроль над су­спільством насамперед за допомогою системи ідеологічних заходів. Унаслідок цього суспільство переважно втратило самостійні канали контролю над державною владою. Фактично суспільство могло лише схвалювати курс, який був визначений партійною елітою. В умовах тотального ідеологічного й політичного контролю над особою та су­спільством державна влада, по суті, була безконтрольною. А безконт­рольна влада не може реально захистити й забезпечити права і свободи людини, хоча ці права грунтовно закріплювалися в нормах конституцій. Намагання влади в другій половині 80-х років XX ст. розбудити гро­мадську ініціативу, щоправда, в контрольованих державою межах, закінчилося провалом. «Керована демократія» під контролем органів державної влади не відбулася.

Державу, яка нехтує правами і свободами людини і громадянина, неминуче спіткає занепад. Практика свідчить, що ні деспотичне само­державство, ні тоталітарний радянський режим так і не зміг знайти оптимальне розв'язання проблеми взаємодії державної влади й су­спільства, що могло б забезпечити умови для сталого розвитку країни на демократичних засадах і реалізувати права і свободи людини. У свою чергу, суспільство не могло конструктивно протистояти безза­конню та сваволі з боку влади, попри широкий комплекс формально проголошених в конституціях прав і свобод.

Отже, сьогодні головним завданням держави і українського суспіль­ства є реалізація прав і свобод особи, що становить основну передумо­ву формування громадянського суспільства. При цьому слід враховува­ти, що розвинутому громадянському суспільству притаманний демокра­тичний політичний режим правління, який характеризується: багато­гранною участю громадян у політичному житті; активним використан­ням форм безпосередньої й представницької демократії; гарантованістю прав і свобод особи. Такий режим зацікавлений у діяльності політичних організацій, які виражають погляди різних політичних сил.

Уперше в історії українського конституціоналізму в ч. 1 ст. 42 Кон­ституції встановлюється, що кожен має право на підприємницьку ді­яльність, яка не заборонена законом. Таким чином, держава вже не є монопольним роботодавцем. Але водночас різко знизився рівень жит­тя широких верств населення, якість соціального забезпечення, без­платного медичного обслуговування та освіти.

Конституція України закріпила право громадян на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), на сво­боду світогляду і віросповідання (ст. 35), об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право на збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39). Водночас Конституція встановлює межі викори­стання зазначених та інших конституційних прав і свобод. Так, забо­роняється утворення й діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію не­залежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шля­хом, порушення суверенітету й територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення

(ч. 1 ст. 37). Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в інтересах охорони громадського по­рядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод ін­ших людей (ч. 2 ст. 35).

Наявність відповідних обмежень для реалізації вказаних свобод € виправданою в будь-якому, навіть демократичному громадянському суспільстві. Без таких меж ці цінності демократії можуть набувати Викривлених та спотворених форм. Так, нерідко свобода слова сприй­мається як можливість нехтування морально-етичними цінностями та традиціями, що тягне за собою поширення порнографії, культивуван­ня жорстокості тощо.

Громадянське суспільство формується людьми як відповідна си­стема економічних, політичних, правових і культурних відносин, авто­номна стосовно держави. Рівень розвитку таких відносин залежить передусім від міри свободи, відповідальності й активності громадян, від ефективності правових інститутів держави та ринкової економіки. Тому саме за цими напрямами має здійснюватися конструктивна спів­праця державних органів та інститутів громадянського суспільства, які формуються. Це кардинальний напрям суспільного розвитку й вирі­шення нагальних проблем соціуму.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення поняття «громадянське суспіль­ство».

2. Розкрийте структурні елементи громадянського су­спільства.

3. Яку роль відіграє Конституція України, конституційне законодавство у формуванні в Україні громадянського суспільства?

4. Як між собою пов'язані процеси становлення в Укра­їні правової державності і формування дієздатного громадянського суспільства?

5. Назвіть чинники, які заважають розвитку громадян- ського суспільства в Україні.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ

§ і. Об'єднання громадян у політичній системі України

У демократичному суспільстві політичні партії в боротьбі за дер­жавну владу поступово перетворюються на посередника між суспіль­ством і державою. Вони є єдиним елементом громадянського суспіль­ства, який за умови оволодіння державною владою може перетворити приватні інтереси громадян, різних соціальних верств на загальний політичний інтерес. Громадські організації є також формою самоорга­нізації громадян, але, на відміну від політичних партій, участь у по­літичному житті не є змістом їх діяльності. Відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян», вони покликані задовольняти і захищати законні соціальні, економічні, творчі, національно-культурні та інші інтереси своїх членів і не мають основною метою одержання прибутків. Статус релігійних, профспілкових, молодіжних та дитячих організацій регулюється окремими законами.

Виникнення і розвиток багатопартійності, започаткування участі політичних партій у формуванні органів державної влади є, по-перше, перешкодою узурпації влади державою; по-друге, однією з гарантій реалізації конституційного права громадян України брати участь в управлінні державними справами; по-третє, одним із політико-правових засобів здійснення представницької форми народовладдя; по-четверте, результатом втілення в життя права громадян України на свободу об'єднання в політичні партії. Закріплене у ст. 36 Конституції України це право є можливістю задовольняти первинні потреби гро­мадян. За допомогою політичної партії найбільш суттєві з первинних потреб перетворюються на інтерес соціальної верстви, іншої зацікав­леної групи, а за умови оволодіння політичною партією державною владою, як уже зазначалося, — в загальний політичний інтерес. 158

Якщо політична партія не виражає соціального чи іншого суттєво-і о групового інтересу, тобто не має соціальної бази, і дбає про свої иузькопартійні інтереси, вона неминуче приречена на поразку. Ще під час буржуазних революцій у Західній Європі виникали буржуазні партії, які боролися за політичну владу буржуазії. У другій половині XIX ст. створювалися робітничі й селянські політичні партії. їх бороть­ба за права пригноблених, проти всевладдя буржуазії, сприяла консти-іуційному закріпленню загального, рівного виборчого права, форму­ванню в країнах Західної Європи і США соціальної держави. Перший н історії закон «Про політичні партії» було ухвалено в 1967 р. у ФРН.

Конституція визначила Україну як демократичну державу, що обумо-«ило один із найважливіших напрямків її модернізації й передбачає роз­питок багатопартійності, удосконалення конституційно-правовового ре-іулювання статусу політичних партій, підвищення ролі політичних партій у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування.

Правове регулювання статусу політичних і громадських організацій було започатковане Законом України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 року. Політичні партії в той час перебували на стадії становлення, і тому законодавець не регулював їх статус окремим за­коном. Але невпинний процес розвитку багатопартійності обумовив необхідність відповідних правових заходів, що сприяли підвищенню ролі політичних партій у політичній системі України. У Законі України «Про вибори народних депутатів» 1993 р. політичні партії визначали­ся як суб'єкт висування претендентів у кандидати в народні депутати України, а, відповідно до Закону України «Про вибори народних депу­татів України» 1997 р., половина конституційного складу Верховної Ради України обиралася за списками від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Це обумовило те, що політичні партії, по-перше, стали повноцінними суб'єктами виборчо­го процесу, а по-друге, сприяли структуризації Верховної Ради Украї­ни. Була зроблена спроба створити парламентську більшість. По-третє, вони, таким чином, активізували роботу парламентських фракцій, по-четверте, збільшили вплив на формування органів виконавчої вла­ди. Так була започаткована практика консультацій Президента України з лідерами парламентських фракцій перед внесенням ним на розгляд Верховної Ради кандидатури Прем'єр-міністра та ін. По-п'яте, були створені такі умови, за яких зменшився вплив позапартійних депутатів на діяльність парламенту, внаслідок чого їх чисельність різко зменши-

лася. Якщо під час парламентських виборів 1998 р., які проводилися за змішаною виборчою системою, з 218 депутатів, обраних в одно­мандатних округах, 111 були позапартійними¹, то через півтора року кількість народних обранців, які не входили до жодної з фракцій Верхов­ної Ради, становила 19 чол., тобто 4,2 % від конституційного складу парламенту України². Така ж тенденція, тільки в прискореному темпі, відбувалася й після парламентських виборів 2002 р., що засвідчило необ­хідність формування органів державної влади на основі пропорційної виборчої системи. У ФРН, де запроваджена змішана виборча система, чисельність незалежних депутатів, як правило, не перевищує 2-2,2 % депутатів Бундестагу. А після виборів 1983 р. їх не було зовсім³.

Таким чином, Закон України «Про об'єднання громадян» почав суперечити реаліям партійного життя і тенденціям суспільного розвит­ку. До того ж виникла потреба привести правове регулювання статусу політичних партій у відповідність до основних положень Конституції України.

' Див.: Парламент України: вибори 1998 р. (документи, статистика, бібліогра­фія). - К.: Парламент, вид-во, 1998. - С. 17.

² Див.: Абетка української політики: Довідник / Керівн. авт. кол-ву М. Томен-ко. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 27.

³ Див.: Гренвилл Дж. История XX века. Люди, события, факты. -М.: Аквариум, 1999.-С. 799.

⁴ У багатьох країнах Західної Європи подібні закони були прийняті через сто, а то й більше років від часу формування перших політичних партій.

Через десять років після появи перших політичних партій, 5 квітня 2001 р., було прийнято Закон України «Про політичні партії в Україні». Прийняття в Україні цього Закону після порівняно короткого терміну партійної історії⁴ можна пояснити тим, що: по-перше, після набуття Україною незалежності і проголошення шляху до демократії почалося швидке зростання кількості політичних партій, збільшення їх впливу на суспільні відносини; по-друге, розвиток політичних партій, підви­щення їх ролі в політичній системі країни значно випередив форму­вання демократичних традицій. Закон ставав їх певним компенсатором; по-третє, в останньому десятиріччі XX і на початку XXI ст. політико-партійна й політико-правова сторони суспільного життя в Україні розвивалися більш інтенсивно, ніж у попередні роки, не кажучи вже про XIX ст.; по-четверте, за більш ніж сто років партійної історії кра­їнами Західної Європи та інших регіонів світу був накопичений чима­лий досвід цивілізованої участі політичних партій як у боротьбі за державну владу та її реалізацію, так і в конституційно-правовому ре­рулюванні їх статусу. Дедалі більше він стає надбанням українських Політиків і вчених; по-п'яте, одним із основних напрямків зовнішньої політики України є інтеграція в Західну Європу, в тому числі в полі­тичному аспекті.

Двадцять п'ятого березня 2004 р. український парламент ухвалив Закон «Про вибори народних депутатів України», відповідно до якого вибори народних депутатів здійснюються на засадах пропорційної виборчої системи з обранням депутатів у багатомандатному загально­державному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків політичних партій. З унесенням 8 грудня 2004 р. змін до Конституції України суттєво зросла роль політичних партій у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування. Так, на конституційному рівні за резуль­татами виборів і на основі узгодження політичних позицій у Верховній Раді України має формуватися коаліція депутатських фракцій, до скла­ду якої входить більшість народних депутатів України від конститу­ційного складу Верховної Ради України. Вона вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра, а Прем'єр-міністру — щодо більшості складу Кабінету Міністрів України (крім Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України).

Закон України «Про політичні партії» сприяє подальшому розвитку політичних партій, підвищенню їх ролі у формуванні органів держав­ної влади та місцевого самоврядування, демократизації політичної системи, зростанню рівня політико-правової культури громадян. Сут­ність політичних партій випливає із сучасних тенденцій суспільного розвитку та конституційно-правового закріплення їх місця й ролі в політичній системі України. Політична партія — це зареєстроване, згідно із законом, добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що мають на меті сприяти формуванню й вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та інших політичних заходах. З цього визна­чення випливає, що, по-перше, громадяни об'єднуються в політичні партії добровільно. Тобто ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яку з політичних партій або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії, зазнавати утисків у зв'язку з належністю до якоїсь із них. Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг чи переваг. По-друге, у політичні партії громадяни об'єднуються на підставі прихильності до певної загально­національної програми суспільного розвитку. Відповідно до своєї ідео­логічної основи (комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної, ліберальної й неоліберальної, консервативної й неоконсервативної, національно-демократичної та ін.), кожна з них містить систему тактич­них і стратегічних завдань та методів їх досягнення. Йдеться про певні шляхи вирішення найбільш пекучих політичних, економічних, еколо­гічних, духовних та ін. проблем, що постали на сучасному етапі розви­тку України. Партійна програма є своєрідним орієнтиром для участі громадян у політичному житті, через неї активний громадянин знаходить відповіді на питання, які ставить життя, стосовно привабливості або непривабливості тієї чи іншої політичної партії.

Український законодавець передбачив обов'язок політичної партії мати свою програму і закріпив основні її елементи: цілі та завдання партії і шляхи їх досягнення. У такому концентрованому вигляді на­ведена норма має важливе значення як для розвитку політичних партій, так і для підвищення їх ролі в політичній системі України. По-перше, політичні партії повинні тепер більш відповідально ставитися до під­готовки своїх програм, визначення цілей та завдань партії і, особливо, шляхів їх досягнення з огляду на інтереси соціальних верств, прошар­ків, груп. По-друге, соціальні верстви, прошарки, групи, пов'язуючи реалізацію своїх інтересів з певною політичною партією, мають за­конні підстави для того, щоб порушити питання про її політичну від­повідальність у вигляді недовіри на виборах або в інших формах у разі невиконання нею програмних цілей та завдань. По-третє, визначення сутності політичних партій закріплює їх місце в політичній системі України як демократичної держави. З одного боку, вони виражають політичну волю громадян. Ті політичні партії, які перемогли на ви­борах, беруть участь у формуванні органів державної влади й місце­вого самоврядування і прагнуть через них втілити в життя свої про­грами, підтримані громадянами. З другого боку, політичні партії ви­ступають активним чинником щодо згаданої вище політичної волі громадян, тобто сприяють її формуванню. По-четверте, призначення політичної партії реалізується через участь у виборах. Використовую­чи досвід правового регулювання статусу політичних партій країн із глибокими демократичними традиціями, український законодавець передбачив обов'язок Міністерства юстиції України звертатися до Верховного Суду України з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, якщо вона протягом десяти років не ви­сувала своїх кандидатів на виборах Президента України і народних депутатів України. Таким чином створено демократичний механізм очищення суспільства від політичних партій, які своєю суттю «де-факто» вже не є суб'єктами політичної системи.

Отже, політичні партії, мають бути частиною суспільства, народжу­ватися ним, від його імені, в його інтересах і під його контролем вести змагання за право формувати органи державної влади.