Порушення обміну холестерину

Холестерин — високомолекулярний циклічний спирт, який входить до складу мембран. У нервовій системі майже весь він перебуває у вільному стані, в інших органах значна його части­на зв'язана з органічними кислотами (естерифікована).

Більша частина холестерину — ендогенного походження. Він синтезується в печінці з ацетил-КоА в кількості 1,5-4,2 г за добу. З їжею надходить ще 0,4-0,5 г.

Коли обмін холестерину порушується, це відбивається на його концентрації в крові (норма — 7 ммоль/л). Серйозні наслідки для організму має підвищення його концентрації — гіперхолестеринемія. Причин її декілька. Часто до цього призводить високий вміст холестерину в харчовому раціоні. Багаті на холестерин яйця, мозок, печінка, нирки, вершкове масло. Оскільки ендогенний холестерин синтезується з білків, жирів і вуглеводів, то гіперхолестеринемію викликає будь-яке переїдання, але найбільше це стосу­ються тваринних жирів. Рослинні масла гіперхолестеринемії не вимикають. Взагалі харчова гіперхолестеринемія не досягає ви цифр і триває короткий час: 6-8 год після споживання їжі. У патології надмірним синтезом холестерину супроводжуються цукровий діабет і голодування. Виведення холестерину утрудне при механічнй жовтяниці. Існує ще група так званих есенціальних (первинних) гіперхолестеринемій. Спільним патогенетичним механізмом їх вважається спадково детермінована низька активність ліпопротеїнової ліпази, внаслідок чого холестерин затримується у крові в молекулах ліпопротеїдів.

У людей із гіперхолестеринемією збільшується виділення його печінковими клітинами в жовч. При цьому холестерин викрис­талізовується з утворенням холестеринових каменів у жовчно­му міхурі. Вони, як правило, великі, округлі, поодинокі.

Порушення вуглеводного обміну

Вуглеводи — легко засвоюваний енергетичний матеріал. Полі-й дисахариди їжі (крохмаль, лактоза, сахароза, мальтоза) розщеплюються ферментами слини і підшлункового соку. У формі простих вуглеводів (моносахаридів — глюкози, фруктози і галактози) вони всмоктуються в кров.(Травлення вуглеводів страждає в усіх випадках, коли ферменти підшлункової залози не утворюються не виводяться у дванадцятипалу кишку.

Всмоктування моносахаридів забезпечується процесами фосфорилювання і дефосфорилювання в епітелії кишечника. Усе,

що їх порушує (запалення, пухлини, зменшення продукції глюкокортикоїдів, отруєння флоридзином або монойодацетатом), обмежує швидкість всмоктування моносахаридів. У дітей відомі спадкові синдроми, що характеризуються порушенням всмокту­вання. Усі вони мають спільні ознаки: діарея, здуття живота, біль у кишечнику. Зневоднення може стати причиною смерті.

Моносахариди, що всмокталися, йдуть на енергетичні потре­би. Частина їх полімеризується і відкладається про запас у формі глікогену, головним чином у печінці й м'язах. Глікоген м'язів ви­користовується як готове джерело палива для негайного забезпе­чення енергією фізичної роботи. Печінка виконує функцію безпе­ребійного постачальника глюкози для мозку й еритроцитів.

Синтез глікогену потребує енергетичних затрат, тому всі ста­ни, що супроводжуються гіпоксією, виснажують глікогенові депо. До них належать розлади зовнішнього дихання, анемія, серцева недостатність, отруєння сполуками, які блокують дихальні фер­менти: сірководнем, чадним газом, наркотиками, чотирихлорис-тим вуглецем, фосфором. Зменшуються резерви глікогену при авітамінозах і деяких ендокринних захворюваннях (цукровий ді­абет, тиреотоксикоз). У хворих із важкою патологією (інфекції, інтоксикації, гепатит, шок) сповільнений синтез глікогену поєд­нується з посиленим розпадом.

Найважливішим показником, який характеризує стан вугле­водного обміну, є рівень цукру в крові. У здорових людей він складає 4,4-6,6 ммоль/л. Ця величина формується як результат складної взаємодії багатьох зовнішніх і внутрішніх впливів. Вона відображає баланс між сумарним об'ємом глюкози, яка надхо­дить ззовні й утворюється ендогенно, та об'ємом глюкози, яка утилізується клітинами. Рівень глюкози в крові відображає ефект одночасного регуляторного впливу на вуглеводний обмін із боку нервової системи й ендокринних залоз — аденогіпофіза (сома­тотропний, тиреотропний і адренокортикотропний гормони), кори надниркових залоз (кортизол), мозкового шару надниркових за­лоз (адреналін), а- і (3-клітин острівців підшлункової залози (глю­кагон, інсулін), щитовидної залози (тироксин, трийодтиронін).

Серед усіх перелічених гормонів тільки інсулін знижує вміст глюкози в крові, решта — підвищують.

Концентрація глюкози в крові характеризує не тільки вуглеводний обмін здорової людини, але й зберігає за собою функцію визначального показника в умовах патології. Хвороби, що перебігають із порушенням вуглеводного обміну, можуть супроводжуватися як підвищенням концентрації цукру в крові (гіперглікемія), так і зниженням її (гіпоглікемія).

Печінка людини депонує приблизно 70 г глікогену. Якщо гіперглікемія зумовлена переважно його розпадом, то вона короткочасна і не досягає високого рівня. Такою гіперглікемією супроводжуються психічні перевантаження, хвилювання, важкі дуушевні потрясіння. Тому її називають емоційною. Вона має фі­зіологічне, адаптаційне значення. Таким способом забезпечується швидке постачання тканин енергетичним матеріалом, коли цьогоo вимагають зрослі потреби.

Стійка гіперглікемія виникає тоді, коли у кров хронічно надходить більше глюкози, ніж її використовують клітини. Гіперглікемію цього типу часто виявляють у хворих з ендокринною патологією. Такі гормони, як адреналін, кортизол та інші, з одного боку, і стимулюють глікогеноліз (розпад глікогену) і гліконеогенез, а зіншого- перешкоджають переходу глюкози в глікоген і жири.

Рівень цукру зростає також після споживання великої кількості вуглеводів (харчова, або аліментарна, гіперглікемія). Цей факт давно знайшов застосування в діагностиці. Хворому дають натщесерце 50-100 г глюкози. Визначають її рівень у крові до і після вуглеводного навантаження. У здорової людини глікемія досягає максимуму через 30-45 хв, а далі поступово знижується. Через 2 год вона опускається до норми, а через 3 год — навіть трохи нижче внаслідок реактивного посилення продукції інсулі­ну. Цю пробу називають глюкозотолерантним тестом, а криву, яка характеризує динаміку концентрації глюкози після наванта­ження, — глікемічною кривою. За допомогою цієї проби визнача­ють здатність організму засвоювати глюкозу, іншими словами — толерантність до неї. Максимальну кількість глюкози, яка може бути засвоєна без появи її в сечі, називають межею асиміляції цукру. Вона дорівнює 160-180 г. Тривале підвищення рівня глюко­зи в крові після вуглеводного навантаження і пізнє повернення його до початкового значення свідчать про порушену асиміляцію вуглеводів і про зниження толерантності. Таким способом вдаєть­ся виявити приховані форми порушень вуглеводного обміну.

Коли концентрація глюкози в крові перевищить так званий нир­ковий поріг (8-10 ммоль/л), вона з'являється в сечі (глюкозурія). Зниження вмісту цукру в крові менше 4,4 ммоль/л називаєть­ся гіпоглікемією. Вона відзначається стабільністю у хворих із деякими ендокринними розладами. Тут слід назвати інсулому — пухлину острівців підшлункової залози, яка виробляє інсулін, а також недостатність передньої долі гіпофіза і надниркових за­лоз. Багато глюкози згоряє при важкій фізичній праці. Запаси глікогену швидко виснажуються, і якщо вуглеводи не поповню­ються ззовні, рівень їх у крові знижується (наприклад, у спорт­сменів на марафонській дистанції).

У депонуванні глікогену головну роль відіграє печінка, тому ураження цього органа неодмінно позначається на рівні глюкози в крові. Зокрема, запобігають відкладанню запасів глікогену гепатотропні отрути (чотирихлористий вуглець, хлороформ, фос­фор), які викликають загибель печінкової паренхіми. Те ж саме спостерігається при цирозі. Особлива ситуація складається у хворих із глікогенозами, коли наявний у депо глікоген не може бути розщеплений до глюкози.

Гіпоглікемія негативно впливає на діяльність тих органів, які покривають свої енергетичні затрати майже виключно за рахунок глюкози. До них належать мозок, нирки, мозковий шар надниркових залоз, чоловічі статеві залози, еритроцити. Найбільше страждає головний мозок. Лише в умовах голоду­вання він спроможний перейти на альтернативне джерело енер­гії — кетонові тіла.

Розлади вуглеводного обміну найповніше проявляються у хво­рих на цукровий діабет. Причина хвороби — абсолютна або від­носна недостатність інсуліну. За цих умов клітини неспроможні використати глюкозу як енергетичне джерело (детальніше в розділі "Патологія ендокринної системи").