§ 2. Спроби відновлення української національної державності

■ колах української політичної еміграції до початку Вели­кої Вітчизняної війни панувала необгрунтована думка, що у воєнному зіткненні двох держав може з'явитися перс­пектива відновлення Української Народної Республіки або Української держави часів гетьмана П. Скоропад­ського1.

Найрадикальніша частина організованої еміграції — організа­ція українських націоналістів (ОУН-революційна) під керівництвом С. Бандери на початку 1941 р. установила контакти з представни­ками військового керівництва нацистської Німеччини. У квітні було укладено обмежену угоду про співпрацю. Німці погодились підготу­вати близько 700 бойовиків, які були поділені на два батальйони: ^Нахтігаль» і «Роланд» для використання їх на Східному фронті •ч диверсійно-розвідувальною метою. Рух, очолюваний Бакдерою, дістав назву ОУН-б.

Поміркована частина партії ОУН-м на чолі з А. Мельником напередодні війни створила товариство українських вояків, плану­ючи зайнятися організацією української армії, а також направила певну кількість перекладачів на службу у німецькі частини.

Проте німецьке політичне керівництво ніколи не розглядало ОУН як надійного союзника в поході на Схід і відводило їй роль до­поміжної сили. Цілям нацистського керівництва суперечили праг­нення українських націоналістів — скористатися війною між Ні­меччиною і СРСР і домогтися створення незалежної Української

держави.

Цілі ОУН-м у разі війни між Німеччиною і СРСР були сфор­мульовані, в меморандумі А. Мельника від 14 квітня 1941 р., в якому передбачалась можливість тісного співробітництва з нацистською Німеччиною, говорилось, що мета цій організації — відновлення не­залежної і суверенної Української держави. У цей же день з'яви­лася відозва до всіх українців, яку підписали 116 політичних, громадських, військових діячів із різних політичних середозигц, які мешкали в еміграції, в якій наголошувалось на необхідності віднов­лення Української суверенної держ,ави.

1 Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953: СуспільнО-йолітич-ний та історико-правовий аналіз. — Кн. 2. — К., 1994. — С. 267—27]. ' ■■

332

1 Український націоналізм під час Другої світової війни // Мала енциклопедія етно-державознавства. — К., 1996. — С. 803.; «Медовий місяць» з нацистським режимом // Голос України. — 1999. — 16 жовт. —■ С. 6—7.

333

Розділ 4. Держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни

За тиждень до початку війни було підготовлено меморандум С. Бандери (переданий у рейхсканцелярію 23 червня 1941 р.). У ньо­му також наголошувалось на необхідності відновлення незалежної і суверенної України і на можливості укладення союзу в боротьбі з СРСР.

Одночасно обидві ОУН почали таємну підготовку похідних груп, які в разі війни мали б проникнути в Україну з німецькими військами і створювати свої політичні осередки.

У день нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. в Кракові відбулися загальні збори представників національно-політичних та громадських організацій, де було проголошено утворення Україн­ського Національного Комітету (УНК), який мав стати платформою для об'єднання всіх національно-свідомих сил.

У перші дні війни разом з німецькими військами на територію України вступили перші похідні групи ОУН кількістю понад 3 тис. осіб, які почали створювати в містах та селах, залишених відступа­ючою Червоною армією, місцеві управління, поліцію.

Нацистське керівництво не робило ніяких заяв стосовно май­бутнього України, що викликало занепокоєність у колах націона­лістів. Поміркована частина ОУН не хотіла форсувати розвиток по­дій і чекала, що німецька влада у слушний час виявить свою волю. Радикальну позицію зайняла ОУН С. Бандери, котра вирішила поставити нацистське керівництво перед фактом самопроголошен-ня Української держави.

ЗО червня 1941 р. німецькі війська захопили Львів. При під­тримці батальйону «Нахтігаль» похідна група ОУН-б зібрала пред­ставників українського національного осередку міста і проголосила їх Національним зібранням. Вони прийняли акт відновлення Укра­їнської держави, а також декрет, яким першого заступника С. Бан­дери Я. Стецька було призначено головою Крайового правління. Че­рез тиждень його перейменували на Українське державне правлін­ня1. У промовах і документах цього зібрання проголошувалось відновлення Української держави — союзниці нацистської Німеч­чини2.

2 липня інформація про події у Львові дійшла до Берліна, ре­акція якого була вкрай негативною, і вже наступного дня надійшов наказ посадити під домашній арешт деяких українських діячів, зо-

1 Українське державне правління (УДП) // Мала енциклопедія етнодержавознавст-ва. — К., 1996. — С. 408—410.

2 Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. — Париж, Нью-Йорк, Л, 1993. — С. 504—505.; Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С. 400—403.

334

і? 2. Спроби відновлення української національної державності

крема С. Бандеру. 5 липня він був заарештований і депортований з Кракова до Берліну. Цього ж дня розпорядженням німецької оку­паційної адміністрації уряд Я. Стецька було розпущено. 15 вересня 1941 р. німецькі репресивні органи провели масові арешти членів ОУН-б.

Помірковані політичні кола українства, зваживши реакцію нацистів на акт від ЗО червня 1941 р., поставились до нього здебіль­шого негативно.

Державний центр УНР, прихильники гетьмана П. Скоропад­ського, провід мельниківського ОУН не пішли на ризик конфлікту з нацистами, розраховуючи на можливість вирішення українського питання після переможного завершення війни між Німеччиною і СРСР.

Не визнавши акт проголошення Української держави у Льво­ві, нацистське керівництво відверто продемонструвало своє негати­вне ставлення до ідеї української державності.

Після ліквідації Українського державного правління єдиним українським органом у Західній Україні стала створена 6 липня Рада сеньйорів, яка 30 липня 1941 р. була перейменована на Укра­їнську національну раду на чолі з К. Левицьким та митрополитом А. Шептицьким. Склад ради був багатопартійним, здебільшого з по­міркованих представників інтелігенції, священнослужителів. Рада не була потрібна окупаційній адміністрації і тому залишилась офіційно невизнаною. Спроби митрополита А. Шептицького надси­лати депеші, меморандуми до нацистського керівництва заверши­лись примусовим підписанням документа про самоліквідацію Укра­їнської національної ради.

19 вересня 1941 р. німецькі війська захопили Київ. Наступного дня члени похідних груп ОУН разом з представниками національ­ної інтелігенції утворили управу міста, після чого виступили з про­позицією створити Українську національну раду, яка планувалась як представницький орган всієї України. 5 жовтня відбулися Уста­новчі збори, які утворили Українську національну раду і обрали президію на чолі з М. Величківським. Установчі збори прийняли декларацію і звернення до народу, в яких президія покладала на себе «належно репрезентувати український народ перед німецьки­ми чинниками, що перебувають на терені України...»1.

Невдовзі були утворені Київська, Чернігівська, Полтавська обласні ради Української національної ради.

К, 1993. —

1 Городиський 3. Українська Національна Рада: Історичний нарис. С.34.

335

Розділ 4. Держава і право України в роки Великої Вітчизняної

3. Окупаційний режим загарбників

Основним напрямом роботи Української національної ради ста­ло соціально-культурне, церковне життя. Однак діяльність Україн­ської національної ради суперечила цілям окупаційного режиму нацистів, і тому 17 листопада 1941 р. Українська національна рада була заборонена. У перших числах грудня розпочалася ліквідація місцевих Українських національних рад та їх органів.

У відповідь на дії нацистського уряду, окупаційної адміністра­ції щодо спроби відновлення української державності, особливо у зв'язку з розгортанням масових репресій проти цивільного насе­лення України, представниками націоналістичного руху були підго­товлені меморандуми від 14 січня 1942 р. на ім'я Гітлера1 і від 10 січня 1942 р. на ім'я рейхскомісара України Коха, в яких укотре пропонувалось співробітництво за умови визнання за українцями права на свою державність. Всі ці звернення залишилися без відпо­віді, територія України перетворювалась у колонію з найжорст-кішим окупаційним режимом.

1 Городиський 3. Українська Національна Рада. С. 104т—107; Історія застерігає: тро­фейні документи. — К., 1986. — С. 231—233.

336