§ 1. Утворення української національної державності (1991—1995 рр.)

конавчу і судову. В Законі визначений правовий статус Верховної Ради України, Президента України, Уряду України — Кабінету Міністрів України, судів, прокуратури, місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Установлено, що законодавство України діє в тій частині, що не суперечить нормам цього Закону (ст. 61}.

Розвиток демократичних процесів на місцях значною мірою зумовлюється правовим статусом органів місцевої влади. Виходячи з цього, Законом України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад» (1994 р.) визначено правовий статус і структуру органів місцевого самоврядування. Вони наділялися власною компетенцією, в межах якої діяли самостійно. На голів вказаних вище Рад та очолювані ни­ми виконкоми законодавство покладало здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої влади. Голови сільської, селищ­ної, міської, районної та обласної Рад обиралися безпосередньо на­селенням. Голова Ради за посадою очолював виконком відповідної Ради. Голови Рад і виконкоми підзвітні і підконтрольні Радам. З пи­тань здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої влади вони підзвітні Кабінету Міністрів України, а також голові ви­конкому Ради вищого рівня.

Законодавство зобов'язувало місцеві Ради забезпечувати ком­плексний соціально-економічний розвиток на своїй території, ке­рівництва підприємствами й об'єднаннями, організаціями та уста­новами, які перебувають у комунальній власності. Стосунки місце­вих Рад з підприємствами й організаціями, які не належать до комунальної власності, будуються на податковій і договірній основі в інтересах задоволення потреб населення І забезпечення соціаль­но-економічного розвитку території.

Установлювалося, що місцеві Ради народних депутатів Украї­ни повинні діяти на основі таких засад: народовладдя; законності; самостійності і незалежності Рад у межах своєї території; захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, соціальної справедли­вості; виборності Рад, органів територіальної самоорганізації грома­дян, їх підконтрольності, підзвітності і відповідальності перед насе­ленням; колегіальності та ін. Це досить демократичні засади, які відіграють важливу роль у становленні демократичних процесів на місцях.

Велике значення для становлення суверенної України мала розбудова власних Збройних Сил. У преамбулі Закону «Про Зброй­ні Сили України», прийнятого Верховною Радою 6 грудня 1991 р., зазначалося: «Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнарод-

532

ного права, виходячи з того? що оборона країни є справою всього народу України, проголошує про створення власних Збройних Сил». Збройні Сили України призначені для захисту незалежності, тери­торіальної цілісності та недоторканності України. Визначне значен­ня мала ст. 2 Закону, яка наголошувала, що використання Зброй­них Сил України для виконання завдань, не пов'язаних з обороною держави, вирішується виключно Верховною Радою України.

Стаття 3 наголошувала, що Збройні Сили України будуються і здійснюють свою діяльність на таких засадах: демократії гуманіз­му; верховенства закону; підзвітності конституційним органам за­конодавчої і виконавчої влади; єдиноначальності й колегіального вироблення рішень; загального військового обов'язку громадян Ук­раїни; добровільності вступу на кадрову військову службу; дотри­мання військової дисципліни; гласності в діяльності Збройних Сил України та збереження державної і військової таємниці; поза-партійності; гарантованого соціально-правового захисту військово­службовців.

Згідно з ст. 5, загальне керівництво Збройними Силами Украї­ни здійснював Президент України як Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради оборони України. Безпосереднє керівни­цтво Збройними Силами Закон покладалося на Міністерство оборо­ни України.

Уже в перші місяці існування України як незалежної держа­ви в країні була створена Національна гвардія. Закон України від 4 листопада 1991 р. визначав Національну гвардію України як дер­жавний озброєний орган, створений на базі внутрішніх військ, покликаний захищати суверенітет України, її територіальну ціліс­ність, а також життя та особисту гідність громадян, їхні конститу­ційні права і свободи від злочинних посягань та інших антигромад­ських дій. Діяльність цієї державної Інституції будувалася на прин­ципах законності і гуманізму та поваги до особи, її прав і свобод. Закон визначав такі основні завдання Національної гвардії: захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб змінити її насильницьким шляхом; участь у підтриманні режиму надзвичайного стану в порядку, передбаченому законодавством України; участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф та стихій­ного лиха; охорона й оборона найважливіших державних об'єктів; подання допомоги Прикордонним військам у затриманні порушни­ків державного кордону України силами частин, дислокованих у прикордонних районах; участь у бойових діях з відбиття нападу ззовні та захисту безпеки України; охорона дипломатичних і кон­сульських представництв іноземних держав на території України.

533

Розділ 9. Розбудова Української держави

В подальшому Національна гвардія зобов'язувалася брати участь в охороні громадського порядку.

На службу в Національну гвардію приймаються громадяни України незалежно від національності та віросповідання. її компле­ктування здійснюється за контрактом.

Діяльність будь-яких політичних партій і рухів у Національній гвардії забороняється. Згідно з Законом, Національна гвардія підпо­рядковувалася Верховній Раді України. Безпосереднє керівницт­во нею здійснює командувач, який призначався Верховною Радою України за поданням Президента України строком на п'ять років.

У системі правоохоронних органів суверенної України важливе місце має Служба безпеки України, правовий статус якої регламен­тований Законом від 25 березня 1992 р. Це — державний правоохо­ронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки безпосередньо підпорядковується Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. На неї покладені обов'язки щодо захисту державного суверенітету, консти­туційного ладу, територіальної цілісності України, законних інте­ресів держави і прав громадян від розвідувальної діяльності Інозем­них спецслужб, економічного, науково-технічного й оборонного поте­нціалу України та ін. Згідно зі своїм завданням, Служба безпеки України здійснює розвідувальну та інформаційно-аналітичну робо­ту, бере участь у розробленні й реалізації заходів щодо захисту дер­жавних таємниць України, надає допомогу прикордонним військам України в охороні державного кордону тощо.

В перші роки незалежності змінився правовий статус міліції України. Зокрема, система органів міліції стала більш централізо­ваною. Керівництво усією міліцією здійснює Міністерство внутріш­ніх справ України. Були розширені права працівників міліції. Вели­ке значення для зміцнення правової основи діяльності міліції мало прийняття Верховною Радою України 18 лютого 1992 р. Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» (нова редакція була за­тверджена 22 квітня 1993 р.).

Уже впродовж кількох років в Україні здійснюється широка судово-правова реформа, у межах якої прийнято низку законодав­чих актів. Серед них важливе значення мав Закон України «Про статус суддів». Він визначив суддів як носіїв судової влади в Укра­їні, що здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та ви­конавчої влади. У своїй діяльності із здійснення правосуддя вони незалежні І підпорядковуються тільки закону і нікому не підзвітні. Держава гарантує фінансове І матеріально-технічне забезпечення суддів і судів. Суддя не може бути народним депутатом; належати

534

1. Утворення української національної державності (1991—1995 рр.)

до будь-якої політичної партії, руху; входити до складу органів ви­конавчої влади, інших державних органів, органів місцевого само­врядування, керівництва підприємств, які мають на меті одержан­ня прибутку; займатися підприємницькою та іншою діяльністю, окрім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльно­сті у вільний від роботи час. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Закон визначив такі обов'язки суддів: при здійсненні правосу­ддя дотримуватись Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотри­манням установлених законом строків; не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та бан­ківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особи­сте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися при розгляді справи у судовому засіданні, для забезпечення нерозголо-шення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання; не допускати вчинків та будь-яких дій, що знеславлюють звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередже­ності та незалежності.

Велика увага приділена в законі гарантіям незалежності суд­дів, яка забезпечується: встановленим законом порядком їх обран­ня, припинення їхніх повноважень та звільнення з посади; перед­баченою законом процедурою здійснення правосуддя; таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення; заборо­ною під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосу­ддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; правом судді на відставку; недоторканністю суддів; створенням необхідних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням су­ддів відповідно до їхнього статусу; особливим порядком фінансу­вання судів; системою органів суддівського самоврядування.

Судді не можуть бути притягнені до кримінальної відпо­відальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України. До них не можуть застосовуватися адміністративні стягнення, що на­кладаються у судовому порядку, без згоди органу, який обрав суд­дю на посаду. Все це створювало належні умови для нормальної ро­боти суддів.

Закон України від 3 червня 1992 р. передбачив створення в судовій системі України такої важливої ланки, як Конституційний Суд. Він є незалежним органом, покликаним забезпечити відповід­ність законів, інших нормативних актів органів законодавчої і вико-

535

Розділ 9. Розбудова Української держави