20.3. Характеристика основних типів грунтів україни

20.3.1. Грунти Українського Полісся

Українське Полісся займає північну і північно- західну частини країни і включає майже всю Волинську, Рівненсь- ку, Житомирську, Чернігівську, північні райони Львівської, Терно- пільської, Київської і Сумської областей. Загальна площа Поліс- ся становить близько 11,4 млн га, або 19% території республіки. За агроекологічними факторами (кількість опадів, тривалість без- морозного періоду, сума активних температур та ін.) Полісся по- діляють на правобережне (Західне і Центральне Полісся) і ліво- бережне (Східне Полісся).

Місцеві фактори грунтоутворення зумовлюють розвиток в цьо- му регіоні трьох типів грунтоутворення: підзолистого, дернового і болотного.

Процес підзолоутворення відбувається на підвищених елемен- тах рельєфу під хвойними і мішаними лісами в умовах промив- ного водного режиму. Під пологом світло-хвойних і мішаних лі- сів розвивається трав’яниста рослинність. В цих умовах на підзо- листий процес накладається дерновий.

Болотний процес розвивається при надмірному зволоженні. В таких умовах формується торфовий горизонт і відбувається ог- леєння мінеральної частини профілю. Залежно від рельєфу, рос- линності та інших умов формуються верхові, низинні та перехідні болота.

В межах Українського Полісся поширені такі грунти: дерно- во-підзолисті, дерново-підзолисті оглеєні, дерново-карбонатні, дер- нові оглеєні, дерново-борові, дерново-лучні, болотні, сірі лісові і чорноземи опідзолені. На давніх і сучасних алювіальних відкла- дах річкових долин поліські грунти сформувалися також на те- риторії лісостепової зони.

В Україні дерново-підзолисті грунти розглядають як самостій- ний тип і тому його поділяють на два підтипи: дерново-підзолисті і дерново-підзолисті оглеєні. Ці грунти займають понад 60% те- риторії Полісся. 26% дерново-підзолистих грунтів мають різний ступінь оглеєння. Найпоширенішими видами цього типу грунту є слабко- і середньопідзолисті (92%), сильнопідзолисті займа- ють незначну територію (8%).

Загальна потужнісгь горизонтів А і Е в різних районах Поліс- ся коливається від 20 до 40 см, вміст гумусу від 1,0 до 2,0%, єм- кість вбирання від 2 до 6 мг-екв на 100 г грунту. Дерново-підзо- листі грунти мають кислу реакцію, рН сольової витяжки стано- вить 5,0—5,6. Завдяки інтенсивному промиванню ці грунти мають низький вміст поживних елементів, погані водні і фізичні власти- вості, низький ступінь оструктуреності.

Наведені факти свідчать про те, що цей тип грунту Належить до категорії низькородючих грунтів

Дерново-борові грунти сформовані на випуклих і рівнинних ді- лянках борових терас під сухими борами з бідною трав’янистою рослинністю. Грунтоутворюючими породами цих грунтів є давньо- алювіальні і воднольодовикові відклади піщаного і глинисто-пі- щаного гранулометричного складу.

Дерново-борові грунти бідні на гумус (0,9—1,9%), оксиди, карбонати та інші сполуки; дуже бідні на азот, фосфор, калій, мікроелементи, особливо на бор, мідь, цинк; мають низьку ємкість вбирання і слабкокислу реакцію грунтового розчину (рН водної витяжки становить 6,0—6,5).

Основним заходом поліпшення родючості цих грунтів є зміна їх гранулометричного складу (глинування, внесення цеолітів то- що).

Дерново-карбонатні і дернові грунти сформувалися на карбо- натних грунтоутворюючих породах (вапняки, крейдяні відклади, вапнякові мергелі, туфи, валунні суглинки з уламками вапняків тощо).

Дернові грунти мають добре виражений дерновий і слабкороз- винений підзолистий горизонти, високий вміст гумусу, слабкокис- лу або нейтральну реакцію, міцну грудкувату структуру та інші позитивні властивості, які вказують на його високу родючість.

Дерново-карбонатні грунти мають подібні властивості, але внаслідок щебенюватості, малої вологоємкості і низької водоут- римуючої здатності є слабкорозвиненими і, порівняно з дернови- ми, мають нижчу родючість.

Лучні грунти сформувалися на понижених ділянках рельєфу і в заплавах річок на алювіальних, делювіальних і льодовикових відкладах під трав’янистою рослинністю. Подібними до них є дер- нові глейові, які формуються в умовах надмірного грунтового і поверхневого зволоження. Ці грунти мають глибокий гумусний горизонт і порівняно високий вміст гумусу (3—5%).

На лучних і освоєних дернових оглеєних грунтах вирощують овочеві і кормові культури.

Болотні грунти на Поліссі займають близько 10% території. Найпоширенішими серед них є низинні болота. Вони займають значну площу в нашій країні — до 95% болотного фонду. Грунти цього типу формуються в заплавах річок, на притерасних пони- женнях, днищах балок тощо.

У профілі цих грунтів виділяють такі горизонти: лісова під- стилка або лучна повсть (О), торфовий (T), глейовий (G) і .ма- теринська порода (С). В умовах інтенсивного розкладання орга- нічної маси між торфовим і глейовим горизонтами формується гу- мусний горизонт (A). Залежно від режиму грунтових вод і їх мінералізації на певній глибині формується рудяковий горизонт (Bf) — скупчення болотної руди.

Грунти верхових і перехідних боліт становлять всього 5% бо- лотних грунтів України. Вони поширені в основному на Поліссі (північна частина Рівненської і північно-західна частина Жито- мирської областей) і в Карпатах. Ці грунти сформувались на без- стічних западинах, неглибоких пониженнях вододілів, терасних пониженнях тощо.

Основними діагностичними ознаками торфових грунтів є по- тужність торфового горизонту, величина зольності, ступінь роз- кладання і гуміфікації органічних речовин. За потужністю тор- фового горизонту болотні верхові грунти поділяють на три, а бо- лотні низинні на п’ять підтипів (табл. 17).

За вмістом золи торфові грунти поділяють на слабкозольні (12%), середньозольні (12—20%) і багатозольні (20—50%). Грунти верхових боліт є слабкозольними (2—6% золи). Золь- ність низинних боліт середня і висока. У сільському господарстві широко використовуються низинні болотні грунти, які містять ба- гато азоту, фосфору, інших зольних елементів і мають слабкокис- пу реакцію.

Основним меліоративним заходом на цих грунтах є зниження рівня грунтових вод.

Сірі лісові грунти і чорноземи опідзолені в зоні Полісся зай- мають значну територію, але основні їх площі зосереджені в Лі- состепу. Тому характеристику цих грунтів буде наведено в нас- тупному параграфі.

Таблиця 17. Класифікація болотних грунтів

Підтипи грунтів верхових боліт

Потужність торфового горизонту, см

Підтипи грунтів низинних боліт

Потужність торфо- вого горизонту, см

Торф’янисто-глейові Торфово-глейові Торфові

<30 30—50 >50

Болотні мінеральні Мулувато-глейові Торф’янисто-глейові Торфово-глейові Торфові

Горизонту Т не- має Горизонту Т не- має <30 30—50 >50 має Горизонту Т не- має <30 30—50 >50

Орні землі Полісся займають понад 5 млн га, або 45% всієї земельної площі зони. Низький процент сільськогосподарського освоєння грунтів Полісся пояснюється тим, що значні площі зай- няті лісом, чагарниками і болотами.

Сільське господарство зони спеціалізується на виробництві продукції тваринництва, льону, картоплі, хмелю, овочів, жита.

Основними заходами підвищення родючості грунтів Полісся є вапнування, поглиблення орного горизонту, внесення високих доз органічних і мінеральних добрив, осушення перезволожених грун- тів, глинування піщаних грунтів тощо.

В зоні Полісся функціонують кілька науково-дослідних інсти- тутів і дослідних станцій, наукові здобутки яких сприяють підви- щенню родючості грунтів і культури землеробства в даному регіоні. Серед них Український науково-дослідний інститут землероб- ства (Київ), Науково-дослідний інститут землеробства і тварин- ництва західних районів України (Львів), Український науково- дослідний інститут картопляного господарства (Немішаєво), На- уково-дослідний інститут сільського господарства Нечорноземної зони України (Коростень), Науково-дослідний і проектно-техно- логічний інститут хмелярства (Житомир), Поліська дослідницька станція (Малинський район) та ін.