18.3.2. Коричнево-червоні грунти ксерофітних лісів і чагарників

Великі масиви коричнево-червоних грунтів по- ширені в південній частині Африки між 7° і 18° пд. ш. і на сході Бразилії (Бразильське плоскогір’я). Невеликі масиви цих грунтів є в середній частині басейну р. Парагвай та на Ефіопському на- гір’ї (Кенія, Сомалі, Ефіопія).

Коричнево-червоні грунти, як і червоно-бурі, формуються в умовах постійно високих температур і різкої зміни зволоження за сезонами року. Ця характерна особливість гідротермічного режиму грунтів ксерофітних лісів зумовлює спрямованість про- цесів грунтоутворення і вивітрювання. В зв’язку з цим коричнево- червоні і червоно-бурі грунти є близькими типами за характером генезису, морфологією, складом і властивостями. Деякі відміни між ними зумовлені різною кількістю атмосферних опадів і золь- ністю рослинного опаду сухих саван і сухих лісів.

Коричнево-червоні грунти формуються в умовах більш воло- гого клімату В цих умовах випадає понад 1000—1300 мм на рік, а зимовий сухий сезон триває 4—5 місяців.

Рослинність цієї зони представлена різними формаціями листо- падних (у сухий зимовий період) порід дерев і чагарників, які утворюють рідколісся з густим трав’янистим покровом (саванні лі- си). В Південній Африці переважають деревні породи родини бо- бових та мімозових. Для Бразильського плоскогір’я характерна формація рідколісся компус-серрадус. В її складі багато злаків, зокрема чаппаро і бородач, низькорослих пальм, кактусів та ін- ших сукулентів.

Щорічний рослинний опад сухого тропічного лісу становить 75—115 ц/га. Біомаса органічних решток майже повністю розкла- дається протягом року.

Важливу роль у формуванні коричнево-червоних грунтів ві- діграють мурахи і терміти. Вони сприяють оструктуренню і аера- ції грунтової маси. Часто весь гумусний горизонт цих грунтів скла- дається з розсипчастої маси дрібних капролітів. Ходи термітів, які пронизують весь профіль грунту, часто заповнені органічними напіврозкладеними рештками, які вони принесли з поверхні грун- ту. Завдяки цим комахам грунтова маса глибоко переміщується, прискорюється гуміфікація органічних решток.

Коричнево-червоні грунти належать до групи фералітних грун- тів. Грунтова маса збагачена залізистими конкреціями, поверх- ня грунту вкрита залізистою кіркою У гумусному горизонті міститься близько 2% гуматно-фульватного гумусу. Реакція грун- тового розчину гумусного горизонту слабкокисла (рН = 6,0—6,5), нижніх горизонтів, які містять карбонати, — слабколужна (рН = = 7,2 — 7,5)

У породі і грунті переважають мінерали каолінової групи, які зумовлюють низьку ємкість вбирання (4—6 мг-екв на 100 г грун- ту).

Коричнево-червоні грунти використовують у землеробстві. Під час освоєння їх виникає небезпека ерозії і дефляції.

18.3.3. Чорні тропічні грунти

Загальна площа чорних тропічних грунтів світу становить близько 235 млн га (Дюдаль, 1964). Значні території ці грунти займають в Австралії, Африці та Індії. Вони належать до групи інтразональних грунтів.

Особливості генезису, морфології, висока родючість цих грун- тів здавна привертали увагу грунтознавців. Вони описані в бага- тьох країнах світу під різними назвами: «чорні глини», «бавовня- ні грунти», «вертисолі». Крім того, вони мають ряд місцевих назв: «регури» — в Індії, «тін-суда», «фірки», «бадоб» — в Північній Нігерії, «блек турф» — в Південній Африці, «терра негра» — в Південій Америці та ін. У вітчизняній літературі їх називають «чорними тропічними», «чорними монтморилонітовими злитими (злитоземами)», «чорними злитими тропічними».

Характерною умовою формування цих грунтів є режим періо- дичного високого стояння грунтових вод або верховодки, тобто сезонного грунтового зволоження. Інші кліматичні фактори (тем- пература, опади) приблизно такі самі, в яких формуються червоно- бурі і коричнево-червоні грунти. Більшість масивів чорних тро- пічних грунтів перебуває в комплексі саме з цими зональними грунтами.

Ці грунти розвиваються здебільшого на плоских слабкорозчле- нованих рівнинах або в депресіях, в заплавах річок та на тера- сах озер. Більшість чорних тропічних грунтів є палеогідроморф- ними і гідроморфними. Подекуди вони утворюються в елювіаль- них ландшафтах на породах з певними властивостями.

Як правило, чорні тропічні грунти формуються на породах, які багаті на основи: габро, базальти, трапи, вапняки, вулканіч- ний попіл, осадові безкварцеві глини тощо. Вивітрювання таких порід в умовах перемінно-вологого клімату, при нейтральній та лужній реакціях, спричинює утворення вторинних мінералів монт- морилонітової групи, які зумовлюють високу ємкість вбирання (до 60 мг-екв на 100 г грунту).

Важливою умовою в генезисі чорних тропічних грунтів є аку- муляція на понижених ділянках рельєфу продуктів площинного змивання грунтів з оточуючих територій (родючий мул, розчине- ні поживні елементи). Колір продуктів змиву здебільшого чор- ний, оскільки в їх складі багато гумусних рочовин. Таким чином, чорні тропічні грунти формуються за наявності геохімічного спо- лучення, тобто за участю хімічних сполук, принесених з прилег- лих територій.

Особливості генезису чорних тропічних грунтів — один з прик- ладів впливу грунтоутворюючої породи на географію грунтів.

Гідротермічні умови цих територій сприяють інтенсивному роз- витку злакових трав, серед яких можуть рости окремі дерева, гру- пи дерев або чагарників.

Утворюються так звані трав’янисті ландшафти — злаковники, продуктивність яких значно більша, ніж трав’янистої рослинності оточуючих субаридних ландшафтів. Щорічний опад фітомаси ста- новить приблизно 40—50 ц/га. Органічна маса швидко розклада- ється мікроорганізмами.

У різних районах поширення будова чорних тропічних грун- тів неоднакова, класифікація їх недосконала. Далі описано уза- гальнену будову тропічних грунтів (див. рис. 28, 4).

Горизонт А — гумусний, чорного або коричнево-сірого забарв- лення, горіхуватої структури. В нижній частині злитий, щільний, кубо- або призмоподібної брилистої структури. Можлива наяв- ність карбонатів і залізистих конкрецій. Потужність 50—100 см.

Горизонт АСса—гумусний перехідний, жовтувато-бурого тем- ного забарвлення з сизуватими та іржавими плямами, глинисто- го механічного складу, з великою кількістю карбонатних новоут- ворень, інколи трапляються залізо-марганцеві конкреції.

Горизонт Сса — монтморилонітова глина або монтморилоніто- ва кора вивітрювання масивних порід.

Чорні тропічні грунти по всьому профілю (до глибини 100— 180 см) містять мало гумусу (0,5—3,0%). У верхній частині гу- мусного горизонту переважають гумінові кислоти, а вглиб по про- філю — гуміни. Більша частина профілю має лужну реакцію (рН = = 7,5—8,0) і високу ємкість вбирання (40—60 мг-екв на 100 г грун- ту). Грунтовий профіль насичений в основному кальцієм і магнієм.

Наступною характерною особливістю чорних тропічних грунтів є процеси попереднього набухання і усадки грунтової маси. Це зумовлено наявністю великої кількості монтморилонітів та інших глинистих мінералів, здатних сильно набухати при зволоженні. При цьому в грунті виникає сильний внутрішньогрунтовий тиск, який руйнує структурні утворення, деформує грунтову масу і спричинює сковзання пластичних глинистих мас відносно одна од- ної і виштовхування їх до поверхні. З’являються глянцеві площи- ни сковзання, які в зарубіжній літературі називають «слікенсай- дами».

У сухий сезон об’єм грунтової маси зменшується і грунт роз- тріскується на значну глибину (100—150 см). Поверхня грунту ділиться на полігональні форми з шириною тріщин 2—3 см. З по- чатком дощового сезону в тріщини легко затікає вода і змиває туди грунтову масу з поверхні грунту. Наступного року цей про- цес повторюється. В результаті грунтова маса переміщується на глибину утворення тріщин. Цей процес перешкоджає диференці- ації верхньої частини профілю на генетичні горизонти і зумовлює рівномірне забарвлення чорних тропічних грунтів на значну гли- бину.

В літературі є кілька пояснень причин темного забарвлення цього типу грунтів. Найбільш логічним є пояснення К. Р. Вандер- Мерве і П. Фагелера, які вважають, що темне забарвлення цих грунтів зумовлене особливим складом гумусу. Вони показали, що в складі гумусу чорних грунтів Південної Африки і Бразилії пе- реважають гумін і ульмін, які мають інтенсивно чорне забарвлен- ня. Ці гумусні речовини слабко розчинні в грунтовому розчині і міцно з’єднані з частинками глини, вкриваючи їх тонкою плів- кою.

Незважаючи на погані водно-фізичні властивості, низький вміст гумусу і поживних елементів (NPK), чорні тропічні грунти є ви- сокородючими грунтами тропічного поясу, їх широко використо- вують у землеробстві.

На цих грунтах вирощують бавовник, зернові, цукрову трости- ну та інші культури. Ефективними заходами поліпшення їх влас- тивостей є внесення органічних і мінеральних добрив, сидерація, піскування невеликих ділянок.

За родючістю до чорних тропічних грунтів подібні лучні грун- ти. саван, невеликі масиви яких поширені в Африці і Південній Америці. Це типові гідроморфні грунти тропіків, які межують з тропічними болотами. Крім того, з групи гідроморфних у ксеро- фітно-лісових і саванних областях поширені алювіальні грунти і тропічні солонці і солоді. Останні поширені в Австралії на соле- носних породах.

Землеробство в саванних і ксерофітно-лісових областях слаб- корозвинене. Освоєно всього близько 80 млн га (5% загальної площі), переважно в густонаселених районах (Південна Африка, Південна Америка, Індія). Найбільше освоєно чорних тропічних грунтів — близько 40 млн га, або 20% їх території. Освоєно знач- ні площі лучних грунтів, а найменше червоно-бурих.

На цих грунтах переважає екстенсивна форма господарювання. Тут вирощують, як правило, один урожай на рік. В Африці ще й досі застосовують перелогову систему землеробства, освоюючи нові ділянки, природну рослинність випалюють.

Заходи, що потребують великих капіталовкладень (зрошення, внесення мінеральних добрив), застосовують на невеликих пло- щах. Зрошення застосовують лише на рисових та бавовникових плантаціях.

У цих областях є значний резерв (приблизно 200—300 млн га) орнопридатних грунтів, але їх освоєння потребує значних капі- таловкладень і людської праці.