15.1. Грунти європейсько-сибірської тайгово-лісової області

Ця область займає територію від островів Велико- британії до Єнісею. Тут панує процес підзолоутворення. По суті це зона підзолистих грунтів, в межах якої виділяють три підзони:

1. Підзона глеєпідзолистих і підзолистих ілювіально-гумусних грунтів північної тайги.

2. Підзона підзолистих грунтів середньої тайги.

3. Підзона дерново-підзолистих грунтів південної тайги.

Умови грунтоутворення. Клімат області помірно холодний, кон- тинентальний, із значною кількістю опадів, які перевищують випа- ровування. Коефіцієнт зволоження у всіх провінціях >1,33. Для північної частини області характерне надмірне зволоження і по- рівняно невелике надходження сонячної радіації. Середньорічні температури тут нижче 0°С. Тривалість періоду з біологічно актив- ними температурами вище 10°С становить 2—3 місяці. В західній частині підзони за рік випадає 400—600 мм опадів, на сході — 380—550мм.

Середня тайга краще забезпечена теплом. Середньорічні темпе-

ратури тут вище 0°С, а сума температур вище 10°С становить 1200—1600°С. Тривалість періоду з біологічно активними темпера- турами становить 3—4 місяці. Коефіцієнт зволоження в цій підзо- ні також >1,33.

Південнотайгова підзона має достатнє зволоження і значно більше тепла, ніж середньотайгова. Сума біологічно активних тем- ператур на європейській території становить 1600—2460°С, на азі- атській — 1400—1750°С. Протягом року на європейській терито- рії випадає 500—700 мм опадів, на азіатській — 350—500 мм. Кое- фіцієнт зволоження майже на всій території області становить 1,00—1,33. Лише в Прибалтійській провінції він >1,33. Все це сприяє широкому розвитку землеробства.

Рослинність. На півночі області поширені північнотайгові ліси і лісотундрові рідколісся. В європейській частині області вони представлені в основному ялиновими, ялиново-березовими і сосно- вими лісами, в Західному Сибіру — ялиново- і сосново-модринови- ми лісами. На поверхні грунту ростуть зелені мохи, чагарнички (чорниця, буяхи, багно, тощо), лишайники. Органічні рештки на поверхні грунту розкладаються дуже повільно. Це зумовлює на- копичення великої кількості біомаси в лісовій підстилці.

В рослинному покриві середньої тайги переважають ялинові (темнохвойні) ліси, а на території Західно-Сибірської низовини— ялиново-ялицево-кедрові. Поверхня грунту вкрита гіпновими моха- ми і чагарничками. На пісках ростуть соснові ліси. Трав’янистих рослин в лісах середньої тайги дуже мало. Біомаса лісової під- стилки також розкладається дуже повільно.

Південнотайгові ліси представлені мішаними хвойно-широко- листяними і широколистяними лісами з багатим трав’янистим по- кривом. На піщаних грунтах ростуть соснові і сосново-дубові ліси. На території Західного Сибіру сформувались ялиново-кедрово-яли- цеві ліси, серед яких зустрічаються березові і осикові. Біологічна продуктивність їх неоднакова. Вона наростає з півночі на південь (табл. 12).

Грунтоутворюючі породи. Європейська частина області вкрита переважно породами льодовикового і водно-льодовикового похо-

Таблиця 12. Показники біологічної продуктивності ялинових лісів тайгово-лі- сової зони (за Забоєвою, 1975; Родіним і Базилевич, 1975)

Підзона		Загальна фітомаса, ц/га	Щорічний приріст, ц/га			Опад, ц/га	Надходження у грунт азоту і золь- них елементів, кг/га
Північна тайга Середня тайга Південна тайга	1234 2600 3300			45 70 85	35 50 85			95 146 120

дження. Основними породами на цій території є моренні і водно- льодовикові відклади. Моренні відклади поширені головним чином в межах Валдайського зледеніння. Є вони і на інших територіях області. Мають різний механічний склад, є карбонатні і безкарбо- натні. В північних районах області грунти формуються на глинис- тих озерно-льодовикових відкладах. На території Полісько-Дніп- ровської, Мещорської, Верхньоволзької та інших низовин пошире- ні водно-льодовикові відклади, які мають піщаний або супіщаний механічний склад. В центральних та південних районах залягають покривні суглинки і глини та лесовидні суглинки. На стародавніх терасах великих річок грунтоутворюючою породою є стародавньо- алювіальні, переважно піщані та супіщані, відклади; в заплавах — сучасні алювіальні відклади.

Територія Західного Сибіру також вкрита породами льодовико- вого походження. В північних районах поширені моренні піски, су- піски, суглинки та лесовидні суглинки, а в південних — важкі і се- редні пилуваті суглинки.

Рельєф. Європейсько-Сибірська область розташована в основ- ному в межах Східно-Європейської рівнини, де є як височини, так і низовини. Найбільшими височинами є Литовсько-Білоруська, Валдайська, Смоленсько-Клинсько-Дмитрівська, Тиманський кряж та ін. Характерними елементами їх рельєфу є пасма і горби, між якими розташовані озера та болотні грунти. Горбисто-хвилястий характер рельєфу зумовлений сильним розчленуванням річковими долинами, балками, ярами.

Найбільшими низовинами у цьому регіоні є Мещорська, Полісь- ко-Дніпровська, Верхньоволзька та ін. Вони мало розчленовані і слабкохвилясті. На їх території багато озер і боліт.

Західно-Сибірська низовина являє собою плоску, слабкодрено- вану, заболочену територію.

Зональним типом Європейсько-Сибірської області є підзолистий грунт. В межах кожної підзони виділено зональні підтипи цього типу.

Грунти північної тайги. Основними підтипами цієї підзони є глейово-підзолисті та підзолисті ілювіально-залізисто-гумусні грунти. Значні площі тут зайняті болотними грунтами.

Глейово-підзолисті грунти (поверхнево-глейово-підзолисті) фор- муються на суглинкових переважно озерно-льодовикових відкла- дах і мають таку будову (рис. 24, 7).

Горизонт О — лісова підстилка, напіврозкладена маса органіч- них решток, потужність до 5 см.

Горизонт E_g — підзолисто-елювіально-глейовий, сизувато-сі- рого забарвлення, потужність 5—10 см.

Горизонт В — перехідний, сірувато-жовтий, в нижній частині ілювіальний, потужність до 30 см.

Рис. 24. Схематична будова грунтів Європейсько-Сибір- ської тайгово-лісової області:

1 — глейово-підзолистий грунт; 2 — підзолистий ілювіально-гумус- ний грунт, 3 — підзолистий грунт; 4 — дерново-підзолистий грунт.

Горизонт С — неоглеєна щільна супісь, бурувато-жовтого за- барвлення.

Отже, характерними морфологічними ознаками цих грунтів є відсутність гумусного горизонту і наявність поверхневого огле- ення.

Генетичні особливості глейово-підзолистих грунтів зумовлені насамперед промивним водним режимом і тривалим поверхневим застоєм води навесні і восени. Продукти розкладання лісової під- стилки зумовлюють високу кислотність по всьому профілю. Ступінь насиченості основами елювіального горизонту становить менше- 20%. Вміст гумусу 2—4%, в його складі переважають фульво- кислоти (С_гк : С_фк = 0,2—0,5).

За глибиною нижньої межі підзолистого горизонту глейово-під- золисті грунти поділяють на чотири види: поверхнево-підзолисті

(E < 5 см), мілкопідзолисті (E 5—20 см), неглибокопідзолисті (E 20—30 см) і глибокопідзолисті (E > 30 см).

Підзолисті ілювіально-гумусні грунти сформовані на давньо- алювіальних і флювіогляціальних пісках та щебенюватих породах в межах Балтійського кристалічного щита. Вони мають таку будо- ву профілю (див. рис. 24, 2).

Горизонт О — лісова підстилка, шар відмерлих решток хвойних рослин на різних стадіях розкладання. Потужність до 6—8 см.

Горизонт Е — підзолистий, майже білий, піщаний. Потужність 2—4 см.

Горизонт В₁ — ілювіальний, яскраво-коричневий, або іржаво- бурий. Потужність до 10—20 см.

Горизонт В₂ — ілювіальний, перехідний, іржаво-бурий колір зникає зверху донизу. Потужність 20—30 см.

Горизонт С — грунтоутворююча порода, — сірий пісок з вклю- ченнями валунів та щебеню.

Характерними ознаками цих грунтів є відсутність гумусного го- ризонту і оглеєння. Інтенсивне промивання зумовлює нерівномір- ний розподіл органічних речовин по профілю. В горизонті Е вміст їх різко зменшується (1—3%) і знову різко збільшується в ілюві- альному горизонті В₁ (5—6%). В складі гумусу переважають фульвокислоти (С_гк : С_фк = 0,3—0,5), що зумовлює високу кислот- ність (рН водна 3,5—4,0) і ненасиченість основами.

Характерною рисою грунтового покриву підзони є наявність значних площ, зайнятих інтразональними болотно-підзолистими і болотними торфово-глейовими грунтами.

Болотно-підзолисті грунти формуються на слабкодренованих ді- лянках та в неглибоких пониженнях під заболоченими ялиновими і сосново-ялиновими лісами. Ці території періодично перезволожу- ються поверхневими та грунтовими водами. Такі умови зумовлю-

ють накопичення на поверхні грунту напіврозкладених рослинних решток (торфу), оглеєння профілю і формування підзолистого го- ризонту.

Грунти цього типу поширені також в підзонах середньої і пів- денної тайги. За характером органічного горизонту виділяють три підтипи: торф’янисті, дернові і перегнійні. Торф’янисто-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти формуються переважно в підзонах пів- нічної і середньої тайги. Дерново-підзолисті і перегнійно-підзолис- ті поверхнево- і грунтово-оглеєні грунти характерні для південної тайги.

Болотні торфово-глейові грунти формуються в умовах надмір- ного зволоження атмосферними або грунтовими водами під специ- фічною рослинністю. В генезисі цих грунтів чітко виражений про- цес формування потужного торфового горизонту. Вони поширені по всій території Європейсько-Сибірської області. Залежно від по-

ходження їх поділяють на два типи: торфові болотні верхові і тор- фові болотні низинні. В межах кожного типу виділяють два підти- пи: торф’янисто-глейові (потужність торфу менше 50 см) і торфові (потужність торфу більше 50 см).

Торфові болотні верхові грунти формуються на вододілах, пе- резволожених атмосферними водами, під рослинністю верхових бо- літ (сфагновий мох, напівчагарники, сосна, ялина, береза). Вони бідні на зольні елементи (2,4—6,5%), мають сильнокислу реак- цію, слабко насичені основами (10—30%).

Торфові болотні низинні грунти формуються на понижених ді- лянках рельєфу (глибокі депресії, заплави річок, водно-льодовико- ві низовини тощо) під евтрофною і мезотрофною рослинністю (осо- ки, очерет, гіпнові мохи, вільха, верба, береза та ін.). Вони мають слабкокислу реакцію, високий ступінь насиченості основами і ви- соку зольність (6,5—10%).

У межах північнотайгової підзони виділяють три грунтові про- вінції (Кольсько-Карельську, Онезько-Печорську і Нижньооб- ську), які різняться між собою за характером підзолоутворення та поверхневого оглеєння.

Грунти середньої тайги. На міжрічкових просторах середньо- тайгової підзони в автоморфних умовах під покривом хвойних лісів формуються типові підзолисті грунти — підзональний підтип типу підзолистих грунтів.

Процес формування підзолистих грунтів аналогічний формуван- ню глейово-підзолистих, але тут чітко проявляється процес підзо- лоутворення та інші риси цього типу. Крім того, у підзолистих грунтів оглеєння немає або воно дуже слабко виражене Підзолисті грунти мають таку будову профілю (див. рис. 24,3): Горизонт О — лісова підстилка, потужність 5—10 см Горизонт ОА — слабкорозвинений гумусний горизонт, потуж- ність 3—5 см, сірого забарвлення.

Горизонт Е — підзолистий, елювіальний світло-сірого білястого- забарвлення, структура пластинчаста неміцна, щільний. Потуж- ність коливається від кількох до 30 см.

Горизонт В — перехідний, ілювіальний, червонувато-бурий, ір- жаво-бурий або чорно-бурий. В нижній частині залізомарганцеві новоутворення.

Горизонт С — супіщано-суглинкова грунтоутворююча порода.

Типові підзолисті грунти поділяють на види за двома ознаками: 1. За глибиною опідзолювання від нижньої межі горизонту О (ана- логічно класифікації глейово-підзолистих) на поверхнево-підзо- листі — до 5 см; мілкопідзолисті — до 20 см; неглибокопідзолис- ті — до 30 см і глибокопідзолисті — понад 30 см 2. За ступенем підзолистості на слабкопідзолисті — горизонт Е виражений лише плямами; середньопідзолисті — горизонт Е суцільний, його потуж-

ність і потужність горизонту А приблизно однакові; сильнопідзо- листі — горизонт Е суцільний і має значно більшу потужність, ніж горизонт А; підзоли — горизонт Е великої потужності, горизон- ту А практично немає.

Підзолисті грунти належать до груп сильнокислих і кислих грунтів, вони слабко насичені основами (15—20%), мають низьку ємкість вбирання (10—15 мг-екв на 100 г грунту), низький вміст гумусу (1—3%) і поживних елементів, несприятливі фізичні влас- тивості.

Крім типових підзолистих в середньотайговій підзоні пошире- ні підзолисті ілювіально-гумусні, болотно-підзолисті, болотні і дер- пово-підзолисті грунти.

Грунти південної тайги. Основним фоном грунтового покриву південнотайгової підзони є дерново-підзолисті грунти. (Деякі ав- тори (І. С. Кауричев, 1989 та ін.) розглядають дерново-підзолисті грунти як самостійний тип). Вони мають таку будову профілю див. рис. 24, 4).

Горизонт О — лісова підстилка, опад хвойних, листяних дерев і трав’янистих рослин. Потужність 2—5 см.

Горизонт Ad — дерновий, сірого забарвлення, насичений корін- ням трав’янистих рослин. Потужність 8—10 см.

Горизонт А — гумусний, сірого забарвлення різних відтінків, структура дрібногрудкувата, неміцна. Разом з горизонтом Ad мають потужність до 20—30 см.

Горизонт Е — підзолистий, елювіальний, ясно-сірого, білястого забарвлення, безструктурний. Потужність від кількох до 20— 25 см.

Горизонт В — ілювіальний, бурий, темно-бурий, коричнево-бу- рий, щільний, горіхувато-призматичної структури. В нижній час- тині світло-бурий, грудкуватий. Потужність 60 см і більше.

Горизонт С — грунтоутворююча порода.

За глибиною нижньої межі підзолистого горизонту дерново-під- золисті грунти поділяють так само на поверхнево-підзолисті, мілко- підзолисті, неглибокопідзолисті і глибокопідзолисті, а за ступенем вираженості підзолистого горизонту на дерново-слабкопідзолисті, дерново-середньопідзолисті і дерново-сильнопідзолисті.

Весь профіль дерново-підзолистих грунтів має сильнокислу або кислу реакцію. Середній вміст гумусу в горизонті А становить 3— 4%. В його складі переважають фульвокислоти. Ємкість вбиран- ня невисока — 14—20 мг-екв на 100 г грунту, ступінь насиченості основами 60—70% .

В межах підзони в напрямку з заходу на схід наростає конти- нентальність клімату. Це зумовлює зміну властивостей грунтів і особливостей грунтового покриву. Грунти західних районів міс- тять менше гумусу, ніж грунти східних районів. В грунтовому по-

криві тут більша площа заболочених грунтів. На сході підзони ступінь розвитку процесу підзолоутворення менший. У відповідно- сті з даними закономірностями підзону дерново-підзолистих грун- тів південної тайги в межах СНД поділено на шість провінцій: Бі- лоруську, Прибалтійську, Середньоруську, Вятсько-Камську, Се- редньообську і Приангарську.

Українське Полісся входить до складу Білоруської провінції, в грунтовому покриві якої переважають дерново-слабкопідзолисті грунти з низьким вмістом гумусу (1—2%).

Серед автоморфних грунтів південної тайги заслуговують на увагу дерново-карбонатні, які займають значні площі в межах Прибалтійської провінції. Цей тип грунтів приурочений до райо- нів Ордовицького плато, де вони формуються на сильнокарбонат- ній морені та елювії карбонатних порід під широколистяними та хвойно-широколистяними лісами з багатим трав’янистим покри- вом в умовах гумідного клімату та промивного водного режиму.

У вітчизняній І зарубіжній літературі дерново-карбонатні грун- ти називають рендзинами. Значення цього терміну пов’язують із звуком «рен-дзжік, рен-дзжік», який виникає при оранці плугом глинистих кам’янистих грунтів. В Естонії їх називають альварами. Невеликі масиви дерново-карбонатних грунтів поширені в Білору- сі і на заході Українського Полісся. У Польщі, Німеччині та Фран- ції ці грунти займають великі території.

Дерново-карбонатні грунти мають високу потенціальну родю- чість Вони містять від 5 до 10% гумусу, у складі якого переважа- ють гумінові кислоти, зв’язані з кальцієм. Реакція грунтового роз- чину нейтральна, ємкість вбирання і ступінь насиченості основами високі.