1. Сполучені Штати Америки

XX століття увійшло в свідомість багатьох людей як «Американське століття». Проте ставлення до країни, яка дала назву цьому відтинкові часу у світі неоднозначне, так само, як суперечливим і неоднозначним є сам аме­риканський історичний досвід. Зарубіжні та вітчизняні дослідники розхо­дяться в оцінках політичного та історичного досвіду США. В літературі радянської доби щодо цього побутувало два підходи. Перший, ортодоксаль­ний, полягав у тому, що політична система Сполучених Штатів та її інститу­ти на всіх історичних етапах відбивали волю панівного капіталістичного класу і обслуговували його інтереси. Другий, неортодоксальний. який набув по­ширення в 60-80-х роках, визнавав відносну самостійність американських політичних інститутів та політичної влади, їхню здатність врегульовувати конфлікти між різними соціальними верствами і групами. Це забезпечувало даній системі стабільність і характеризує її як буржуазно-демократичну. Доцільно нагадати, що радянська ідеологічна доктрина вкладала американсь­кий досвід минулого століття в сумнозвісну концепцію загальної кризи кап­італізму, розвиток якого поділяли на три великих періоди. При цьому кожен новий період за глибиною кризи - економічної, соціально-політичної та ду­ховної -- начебто набагато переважав попередній. За лихою іронією долі на третьому етапі загальної кризи капіталізму стався крах самої системи т.зв. реального соціалізму і новостворені постсоціалістичні держави за взірець свого подальшого розвитку взяли капіталістичну модель, яку вже понад двісті років уособлюють Сполучені Штати Америки.

В середовищі американських учених склалися чотири провідні точки зору на характер політичної влади США в минулому і сьогодні. Перша, яка збігається з національною ідеологічною доктриною, стверджує, що Сполу­чені Штати є зразковою демократією. її головними ознаками вважають на­родний суверенітет, який прирівнюють до народовладдя, автономію грома­дянського суспільства та особистості, політичний плюралізм і поділ влади, федералізм.

Друга, протилежна точка зору, яку відстоюють ліво ліберальні і лівора­дикальні автори, наполягає на тому, що американське полі нічне управління є елітарно-олігархічним. її прихильники доводять, що реальна влада в США належить вузькому правлячому клану, або еліті. Наявність демократичних виборів і політичного плюралізму не змінюють суті справи, оскільки лише частина правлячого класу отримала від народу мандат на політичну владу, до чого ж, навіть ця частина далеко не завжди відстоює інтереси і волю соціальних низів.

Між цими двома протилежними точками зору існують проміжні. Одне з них визначає американське правління як систему політичного плюралізму, або поліархії. Відповідно до неї, в Америці конкурує розмаїття соціальних і політичних груп та інтересів, взаємодія і протистояння яких і продукує ре­альну політичну владу. Друга точка зору постулює наявність у США систе­ми демократичного елітизму, який і в теоретичному, і в практичному плані складається з двох частин. Перша з них - це демократичний механізм фор­мування політичної влади, який має фактичний вплив на неї, друга - це процедура реалізації самої політичної влади елітою.

Кожна із згаданих точок зору оперує різнорідною аргументацією. Проте жодну з них не можна визнати єдино правильною, оскільки в різні періоди американської історії співвідношення демократичного, олігархічного, елі­тарного і плюралістичного компонентів в політичному житті було неоднако­вим. Американський історик А. Шлезінгер-молодший ставить таке питання: США - це справа людських рук, тобто соціальний екперимент, який триває вже понад 200 років, чи це результат Божого провидіння, доля, визначена неземними силами. Сам він схиляється до думки, що йдеться про соціаль­ний експеримент, причиною довготривалості якого є послідовна зміна циклів і домінування в них навперемінку консервативних чи ліберальних ідей та відповідної політики. Шлезінгерівська концепція політичних циклів - це концепція послідовного розвитку США. Разом з тим автор наголошує, що попри всі еволюційні зміни, незмінними, недоторканими, священними в історії США залишаються три «кити»: приватна власність, парламентаризм і демократія та територіальна цілісність країни.

Гаррі Трумен - 33-ій президент США. Раптова смерть Ф.Д. Рузвель­та 12 квітня 1945 року автоматично перемістила Гаррі Трумена з віце-президентської на президентську посаду. Щоправда, за час свого правління і на­ступних років 33-й президент США на відміну від свого великого попередника не зажив серед співвітчизників ні популярності ні слави. Коли він у 1953 році залишав Білий дім, 56 відсотків американців не схвалювали його діяльність. Ще ідіознішою політичною постаттю зображала Г.Трумена радянська історіографія, оперуючи стереотипними ярликами "маленька лю­дина", "безбарвний президент", "яструб холодної війни" тощо. 1 це не див­но, адже його президентство припало на початок глобального протистояння двох наддержав - США та СРСР, тобто так званої "холодної війни". Суспільне визнання до Г.Трумена приходило в Сполучених Штатах поступово. Вже в опитуванні Інституту Геллапа. 1980 року він посів третє місце після Дж. Кеннеді та Ф.Д.Рузвельта, піднявшись таким чином до рангу американсь­кого національного героя.

Гаррі Трумен (1884-1972) народився в сім'ї дрібного фермера. Коли йому виповнилося шість років, його батько Джон Ендерсон Трумен разом з родиною переселився до м. Індепенденсе (штат Міссурі). Тут майбутній пре­зидент провів 50 років, згодом, коли став він господарем Білого дому, його називатимуть «людиною з Міссурі». Гаррі не зміг закінчити коледж (ана­лог незавершеної вищої освіти), оскільки батько, збанкрутувавши на опе­раціях з зерном, переїхав до Канзас-Сіті і почав працювати на елеваторі. Гаррі вирішив разом з своїм братом присвятити себе банківській справі. Та після смерті батька у 1914 році змушений був узяти на себе керівництво фер­мою, яку родина отримала у спадок від бабусі, і досяг гарних успіхів, став­ши ініціатори запровадження сівозмін та розведення продуктивної великої рогатої худоби. Водночас почав вкладати гроші у будівництво цинково-свин­цевих шахт та нафтовидобуток. Але великих статків на цій ниві не зажив. Тоді ж зацікавився політикою і визначився зі своїми політичними симпатія­ми: став демократом.

Під час першої світової війни Трумен воював у складі американської армії в Європі під командуванням генерала Дж.Першінга. В квітні 1919 року демобілізувався у званні капітана. Тоді ж побрався з Елізабет Уоллес Ферман, дівчиною з рідного міста, своїм юнацьким коханням. Елізабет стала не тільки матір'ю його дітей, а й вірним другом та порадницею, хоча, на відміну від Елеонори Рузвельт, активної участі у громадському житті не брала. Після війни Гаррі Трумен спробував зайнятися комерцією: заснував крамницю чоловічого одягу, але збанкрутував з 25-тисячним боргом, який виплачував упродовж наступного десятиріччя. Після цього він подався у політику. Цьо­му сприяла низка факторів: Трумен був демократом, а ця партія була однією з найвпливовіших на Півдні країни, його добре знали виборці, активно підтримували ветерани війни. В 1922 році Гаррі Трумена обрали суддею округу Джексон (штат Міссурі). Коло його обов'язків охоплювало опіку над комунальними службами, будинками для людей похилого віку, допомогу нужденним громадянам. За підтримкою впливового канзаського клану Пен-дергастів, який керував місцевим відділком демократичної партії, Трумена 1934 року обрали сенатором від штату Міссурі до конгресу. Так у 50-річно-му віці суддя округи Джексон перебрався до Вашингтона. Досвіду у феде­ральній політиці він не мав, зате добре знав проблеми провінцій, особливо «великої депресії». Новий сенатор виявився щирим прихильником «но­вого курсу» Ф.Д.Рузвельта. Як законодавець, він виявив твердість і безкомп­ромісність у відстоюванні своїх рішень, розробив низку законів (про регу­лювання повітряного сполучення, роботу інших видів транспорту, про фінан­сові зловживання на залізниці тощо). У 1940 році йому випало очолити парламентську комісію для перевірки стану виконання урядової програми озброєнь (згодом її почали називати «комісією Трумена»), діяльність якої після нападу японців на Перл-Харбор набула національного значення, а її керівник став відомим в усій країні. Політичні кола та інституції СІЛА схваль­но оцінили конструктивну діяльність цієї комісії. Це відкрило Г.Трумену шлях до посади віце-президента на президентських виборах 1944 року, на яких вчетверте переміг Ф.Д.Рузвельт. Новий віце-президент виступав усупереч ізоляціоністській традиції за активну участь США у повоєнних міжнарод­них організаціях.

Гаррі Трумен не плекав думки про власне президентство, оскільки вва­жав, що для цього йому бракує досвіду. А коли у квітні 1945 року зайняв Білий дім, часто повторював: «Я все ще Гаррі Трумен.» Хоч у статусі віце-президента він був непричетний до розв'язання важливих зовнішньо - та внутрішньополітичних питань, не брав участі в роботі міжсоюзницьких кон­ференцій та «Манхеттенського проекту», та, ставши президентом, йому до­велося розв'язувати складні, а часто й драматичні проблеми світового ха­рактеру.

Цікавим був Гаррі Трумен і як людина. Він добре грав на фортеп’яно, підтримав доньку у її бажанні стати співачкою, цінував чужу думку. Серед його друзів були А.Ейнштейн та У.Грехем.

Наслідки другої світової війни для США. Післявоєнна реконвер­сія та економічний розвиток. Участь Сполучених Штатів у другій світовій війні обернулася для них більше дивідендами, аніж втратами. Щоправда, число загиблих і тих, хто пропав безвісти, склало 415 тис, поранених - 671 тис. осіб. Проте США не зазнали, на відміну від європейських держав, пpo- блем, пов'язаних з війною руйнації міст та сіл, проблеми біженців. Зате паї США припала третина воєнних витрат в антигітлерівській коаліції. Війна| обійшлася їм у 341 млрд. доларів.

Найголовніший результат американської участі у другій світовій війні полягав у тому, що США перетворилися в наймогутнішу країну капіталі­стичного світу, стали його економічним та фінансовим центром і незапереч­ним військово-політичним лідером. З 1941 по 1945 рік їхні виробничі по­тужності збільшилися удвоє, а експорт - у п'ять разів. Кількість найманих робітників зросла у промисловості за ці ж роки з 54 млн. до 64 млн. осіб. У роки війни американці працювали багато, інтенсивно і патріотично: робо­чий тиждень був збільшений до 45,2 години (з 37.5 годин). Профспілки впроваджували політику соціального партнерства, відмовлялися від страйків тощо. Середньорічні темни промислового виробництва склали упродовж війни 9 відсотків. За американським доларом було закріплено статус світової резер­вної валюти, тобто головної грошової одиниці у міжнародних розрахунках та платежах ( у Бреттон-Вудсі 1944 року).

Відповідних показників досягнуто і у військово-стратегічній царині. Американська сухопутна армія нараховувала у 1945 році 12 млн. вояків, тоб­то за цим показником США перемістилися з довоєнного 17-го місця на перше. Аналогічна ситуація склалася у військово-морських та військово-по-вітряних силах. США монопольно володіли атомною зброєю і мали сотні військових баз по всьому світі.

У перші повоєнні роки американська економіка продовжувала утриму­вати високі темпи розвитку. Вже на середину 1947 року США швидко й успішно здійснили реконверсію, тобто переорієнтацію свого господарства на випуск мирної продукції.

Серед факторів, які стимулювали повоєнне піднесення економіки США, відзначимо такі: 1. Відсутність конкуренції з боку інших держав; 2.Ефектив­на організація виробництва та високопродуктивна праця американців; 3. Широке застосування здобутків науково-технічного прогресу; 4. Накопиче­ний за роки війни споживацький попит на товари широкого вжитку; 5. Спри­ятлива податкова політика, стимулювання експорту та послуг; 6.Ефективна інвестиційна політика.

США не стали створювати після війни як західноєвропейські країни державний сектор в економіці. Натомість, обрали ефективний шлях вибір­кового державного регулювання цін, зайнятості, інвестицій, замовлень, співпраці з профспілками, скорочення військової сфери.

Результати цих заходів були вражаючі: у 1947-1948 роках на США при­падало 54,6 відсотка світової промислової продукції (без СРСР); золотий фонд дорівнював 75 відсоткам запасу золота західного світу; промисловий експорт -32 відсоткам світового експорту; з 1946 по 1950 рік експорт то­варів переважив імпорт на 25 млрд.доларів. Особливо потужними темпами зростали державні інвестиції США: з 2,1 млрд. у 1945 до 13,8 млрд.доларів у 1950 році. Безумовно, що величезні зовнішні ринки стимулювали амери­канську економіку, але і внутрішній ринок зазнав суттєвих змін. Під час війни сформувався потужний «відкладений індивідуальний попит»: особисті і ро­динні прибутки американців зросли за рахунок суцільної зайнятості, наду­рочних робочих годин, праці у вихідні дні тощо. Після війни в Штатах роз­почався справжній купівельний бум: індивідуальні споживчі витрати амери­канців зросли у 1950 році в порівнянні з 1939 роком утричі.

"Справедливий курс." Президентські вибори 1948 року. Внутріш­ня політика адміністрації Г.Трумена. Закон Тафта - Хартлі. Історики і досі сперечаються: ким був Гаррі Трумен - консерватором чи реформато­ром?

В період свого президентства Г.Трумен повністю ідентифікувався з "новим курсом" свого попередника і продовжував його, хоча іноді йому інкримінували розбазарювання рузвельтівської спадщини, що, на наш по­гляд, є несправедливим, оскільки 33-ій американський президент діяв як справжній соціальний реформатор. У своєму посланні конгресові від 6 ве­ресня 1945 року, яке по суті стало платформою його президентства, він ініціював програму реформ з 21 пункту. Йшлося, зокрема, про розширення системи страхування для безробітних, підвищення мінімуму зарплатні, прий­няття законів про повну зайнятість та ліквідацію расової дискримінації, роз­гортання житлового будівництва. А згодом запропонував також закони про державне медичне страхування та федеральну допомогу штатам у сфері ос­віти.

Перед президентськими виборами 1948 року в Демократичній партії спалахнули серйозні суперечки, які закінчилися її розколом. Ліволіберальне крило на чолі з колишнім віце-президентом Г.Уоллесом, близьким до Ф.Д.Рузвельта, оформилося у Прогресивну, партію і висунуло програму по­глиблених соціально-економічних реформ, навіть вимоги "державної влас­ності у ключових галузях економіки", нормалізації стосунків з СРСР. Ці гасла і саму партію підтримала на виборах компартія США. До речі, у Шта­тах час від часу робляться спроби створити третю урядову партію, але успі­ху вони не мають.

Центристи-демократи, очолювані Г.Труменом, відстоювали поміркова­ний варіант розширення "нового курсу" при беззастережній нейтралізації радикальної і особливо "червоної" небезпеки. На президентських виборах 1948 року вони здобули перемогу з перевагою в 3 млн. голосів над республ­іканцем, губернатором Нью-Йорку Томасом Дьюї.

Ставши президентом вже на основі волевиявлення виборців, Трумен сформулював доктрину і програму "справедливого курсу" з 25 пунктів, яка декларувала низку нових ліберальних заходів. Концепція труменівської про­грами зобов'язувала державу нести відповідальність за безробіття та інші негативні наслідки нерегульованого капіталізму. Наступник Рузвельта обі­цяв скасувати закон Тафта-Хартлі, збільшити мінімум зарплати, продов­жити державне гідро енергобудівництво, яке дозволить розв'язати проблему зайнятості, збільшити державні субсидії на освіту і спорудження дешевого житла для низькооплачуваних категорій населення. Фактично йшлося про наближення американської соціальної системи до рівня європейських стан­дартів. Слід зауважити, що Демократична партія та її уряди загалом при­хильно ставляться до політики "економіки попиту", тобто запровадження заходів, спрямованих на підвищення купівельної спроможності населення країни. Щоправда, більш послідовно цю політику реалізувала адміністра­ція Дж. Кеннеді - Л.Джонсона.

Серйозним, навіть зірковим, нововведенням "справедливого курсу" стала вимога надати громадянські права чорним американцям. А це означа­ло скасування дискримінації у виборчих правах, при наймі на роботу, кори­стуванні громадським транспортом, у питаннях освіти тощо. Сам прези­дент керувався при цьому прагматичними міркуваннями, розраховуючи зміцнити соціальну базу своєї партії у південних штатах. Водночас його програма суттєво розвивала "новий курс", який проблеми чорних амери­канців майже не торкався.

Важливим ідеологічним нововведенням труменівської соціальної про­грами була пропозиція доповнити державну систему соціального забезпе­чення всезагальним державним медичним страхуванням.

Впродовж свого перебування у Білому домі Г.Трумену вдалося знач­ною мірою реалізувати настанови, які складали як "новий", так і "справед­ливий курс". 1944 року прийнято солдатський білль про права, який надавав пільги демобілізованим учасника війни. Питання адаптації до мирного жит­тя недавніх вояків було для США, як і для інших держав, досить серйозним, адже демобілізації підлягало 10 млн. осіб. Прийнятий закон передбачав на­дання упродовж 52 тижнів кожному ветерану війни по 20 доларів щотижня; позики для придбання житла чи улаштування справи; право безоплатної ос­віти. Цього ж року скасовано контроль над цінами, окрім цін на цукор, рис та розміри квартплати, запроваджено закон про зайнятість, за яким держава перебирала на себе опіку над безробітними та їхнім працевлаштуванням. Крім того, розгорнуто програму державного житлового будівництва ( 810 тис. квартир для малозабезпечених родин), державно-соціальне забезпечен­ня поширено ще на 10 млн. осіб; мінімум погодинної зарплатні підвищено з 40 центів у роки війни до 75 центів у 1947 році (у 1938 році цей мінімум складав 25 центів); введено в дію закон про підтримку стабільних цін на сільськогосподарську продукцію та закупівлю її надлишків.

Що ж до пропозицій про надання рівних громадянських прав чорним американцям, створення системи загального державного медичного страху­вання, як і скасування закону Тафта-Хартлі, то їх було заблоковано спільни­ми зусиллями конгресменів від республіканської партії та консервативної фракції демократів. Щоправда, розширено виборчі права чорного населен­ня на Півдні країни, де расизм мас давнє коріння: ліквідовано запровадже­ний ще у XIX столітті так званий виборчий податок та запроваджено закон про заборону лінчування (самосуду). Це був лише початок.

Необхідно підкреслити, що стосунки між президентом і конгресом складалися непросто. За час двох президентських термінів Гаррі Трумен пережив чотири склади американського парламенту, які займали праві позиції стосовно його внутрішньої політики. Щоправда, президент активно застосовував право вето для стримування реакційних законодавчих ініціа­тив. Все ж конгрес прийняв 22-у поправку до Конституції США, яка обме­жувала президентство двома термінами, тобто 8-ма роками.

Ще під час війни суттєво зросли повноваження президента та чи­сельність державного апарату. Ця тенденція зберігалася і в повоєнні роки. Першим компонентом труменівських реформ у системі державного управл­іння стала реорганізація збройних сил: створення єдиного міністерства на­ціональної оборони замість двох, які існували доти; другим - створення в 1947 році консультативного органу при президенті - Ради національної обо­рони та Центрального розвідувального управління у складі 2-3 тис. осіб.

Політику Гаррі Трумена у царині робітництва оцінюють по-різному: радянські історики - як винятково реакційну; західні наголошують на тому, що американський президент здійснив певну делібералізацію рузвельтівського робітничого законодавства. Підставою для таких висновків стала, за визначенням американських істориків, "перша повоєнна страйкова війна". Так, у 1946 році відбулося 4700 зупинок роботи на підприємствах Сполуче­них Штатів (за радянською термінологією "страйків") за участю 5 млн. осіб, що є рекордним показником в історії США. Щоправда, всупереч комуні­стичній історіографії, страйки та боротьба американських робітників мали не класово-політичний, а винятково економічний характер. Мало хто з роб­ітників ставив під сумнів справедливість існуючих форм власності та пол­ітичної системи, однак збільшення зарплатні цікавило майже всіх. До того ж ціни зростали: з 1946 до початку 1948 року індекс роздрібних цін зріс з 150 до 192 пунктів. Зарплата також збільшувалася, але повільніше, тому люди вимагали встановлення паритету між зростанням цін та зарплати.

За таких умов конгрес у червні 1947 року ініціював новий закон про регулювання трудових відносин у промисловості, відомий як закон Тафта-Хартлі. Цей закон не піддавав сумніву права робітників на колективні дого­вори і на страйки, але мав на меті поставити їх під жорсткий контроль дер­жави, тому критики закону віднесли його до розряду реакційних. За новим законом заборонялися політичні страйки, страйки солідарності, пікети і бой­коти, не мали права страйкувати державні службовці. Профспілки повинні були повідомляти відповідні урядові інстанції про запланований страйк за 60 днів до його початку. За цим законом президентові надавалося право відстрочити страйк на 80 днів, або взагалі заборонити його в разі, якщо він загрожуватиме національним інтересам. При президенті було створено служ­бу посередників для ліквідації трудових конфліктів. 1, нарешті, закон забо­роняв членам компартії очолювати профспілкові організації, діяльність яких у таких випадках оголошувалася шкідливою.

Президент, скориставшись своїм правом, застосував вето щодо закону Тафта-Хартлі, проте конгрес подолав його з вражаючою одностайністю в 2/3 голосів. Зрештою закон виявився досить дієвим. Підраховано, що з кож­них 30 трудових конфліктів лише 1 завершувався страйком.

І все ж "справедливий курс" Г.Трумена відіграв важливу роль в роз­робці ліберально-реформістського курсу Демократичної партії, яка зміцни­ла свій вплив в нижніх та середніх верствах американського суспільства, а також серед його чорних громадян. Зворотньою ж стороною стало поглиб­лення суперечностей в середовищі самих демократів, передовсім опір кон­сервативної частини партії, яка часто блокувалася з республіканцями.

Президентство "людини з Міссурі" завершило двадцятирічний цикл ліберально-реформістської модернізації партії демократів. Цей процес при­пинився у 50-х роках, почалося навіть його поправіння. Зрештою 50-і роки характеризуються поправінням усієї Америки.

Маккартизм. До найсуперечливіших рішень Г.Трумена відносять про­граму лояльності, спробу забезпечити національну безпеку Сполучених Штатів через контроль над лівими організаціями, їхніми лідерами та члена­ми. Йдеться про так званий маккартизм ( від імені сенатора Дж. Маккарті, одного з ініціаторів кампанії) , який інколи називають антикомуністичним екстремізмом. Сам президент вважав, що ця кампанія набула такого розго­лосу завдяки журналістам, які перебільшували її масштаби та вплив. Щодо її причин, масштабів та перебігу історики дискутують понині. У всякому разі маккартизм спричинив не лише обмеження громадянських свобод, але й отруєння внутрішньополітичної атмосфери в США. В цьому плані 33-го президента звинувачують у тому, що він надмірно акцентував на радянській загрозі для Штатів з тим, щоб мати в конгресі підтримку своєї політики в Європі та Азії. Щоправда, в останні роки з'явилися свідчення про те, що американська громадськість сама налаштувалася по - антирадянському, особ­ливо після 1946 року, реагуючи таким чином на "радянізацію" Східної Євро­пи. Незважаючи на це, політика лояльності залишилася найпроблемнішою сторінкою президентства Г.Трумена.

Поштовхом до кампанії переслідувань за думки, загалом не характер­ної для Сполучених Штатів, стали зовнішні фактори: передовсім реанімація радянським керівництвом 1947 року Комінтерну у формі Комуністичного Інформаційного бюро і запровадження з його допомогою абсолютного ра­дянського контролю у східноєвропейському регіоні, випробування в СРСР атомної зброї і втрата таким чином Америкою монополії у цій галузі. Ос­тання подія шокувала американців, адже за їхніми прогнозами Радянському Союзові необхідно було як мінімум 10-15 років для створення власної атом­ної бомби. Звідси нагнітання атмосфери страху, підозрілості в американсь­кому суспільстві, переслідування громадян з політичних мотивів, перевірка на лояльність державних службовців (2 млн.300 тис), складання "чорних ", в які потрапляли, крім осіб, цілі організації, чистки серед жур­налістів, акторів. В 25 університетах проведено перевірку викладацького складу, відбулися так звані "мавпячі" судові процеси про заборону викла­дання в школах теорії Дарвіна тощо. Профспілки, за законом Тафта-Хартлі, зобов'язані були повідомляти у міністерство праці дані про наявність чи відсутність у їхньому керівництві комуністів. Нарешті, 9 лютого 1950 року сенатор-республіканець Джозеф Маккарті (від штату Вісконсин) оголосив, що в нього є список 205 осіб комуністів, які працюють в держдепартаменті. Сенат призначив спеціальну комісію для розслідування. Дані не підтверди­лися. Але "полювання на відьом" тривало. В 1949 і 1952 роках відбулися судові процеси над компартією США. Згідно з законом про іноземців, ко­муністів оголошували іноземцями та агентами СРСР. Внаслідок цього 140 членів американської компартій опинилися за тюремними гратами. До 1950 року в штатах було прийнято близько 300 законів, які оголошували компар­тію "підривною організацією", в 15 штатах її усунули від участі у виборах. На цій хвилі з'явилося ряд федеральних законів: 1950 року - про внутріш­ню безпеку (або Маккарена - Вуда) та 1951 року - закон про емігрантів (Маккарена-Уолтера). За першим законом компартії належало щорічно реєстру­ватися у міністерстві юстиції в статусі підривної організації, а її членам як іноземним агентам (за ухиляння - тюремне ув'язнення до 5 років та штраф до 10 тис. дол.); другий закон обмежував квоти на в'їзд емігрантів та зобо­в'язував взяття у них відбитків пальців.

Трагічним вінцем маккартизму став судовий "процес століття" над под­ружжям Розенбергів, який став результатом активних пошуків тих, хто видав росіянам секрети ядерної зброї. Відомо, що розробку ядерної зброї в СРСР було прискорено даними, здобутими радянською шпигунською аген­турою, яка діяла у США. Матеріали розсекречених американських архівів стверджують, що СРСР у 1943-1945 роках мав у Штатах розгалужену та ідейно віддану розвідувальну агентурну мережу, яка дозволила практично безперешкодно отримувати важливу інформацію як політичного, так і нау­ково-технічного характеру. Провідну роль у передачі Радянському Союзові важливих деталей атомного виробництва зіграв Клаус Фукс, німецький фізик, комуніст, який з приходом до влади у Німеччині Гітлера емігрував до Вели­кобританії, де отримав громадянство. Ще у Лондоні з ідеологічних мотивів почав працювати на радянську розвідку. З 1943 по 1946 рік він разом з групою англійських вчених перебував у США, де працював над Манхеттенським проектом (розробкою атомної бомби).

Перебуваючи в Лос-Аламосі, в штаті Нью-Мексіко (цен грі ядерних роз­робок), К.Фукс передав через Девіда Глінгласа та Юліуса Розенберга інфор­мацію про американський ядерний проект. Останні були заарештовані на­весні 1950 року. Як з'ясувалося останнім часом, Д.Глінглас, проходячи військову службу на секретному об'єкті у Лос-Аламосі, передав своєму шуряку Ю.Розенбергу серед інших таємниць схему підривника, якою була укомплектована атомна бомба "Товстун" (названа на честь У.Черчілля) і яку було скинуто 6 серпня 1945 року на японське місто Нагасакі. В серпні 1950 року за відмову співпрацювати зі слідством прямо на судовому процесі над її чоловіком Ю. Розенбергом, заарештували його дружину - Етель Розенберг. Етель не мала жодного стосунку до розвідки, за свідченням її брата Грінгласа, вона лише допомагала чоловікові передавати фотокопії секрет­них матеріалів. її арешт було здійснено з метою тиску на Юліуса, щоб схи­лити його до співпраці зі слідством. Розенберги працювали на СРСР також з ідеологічних переконань.(До речі, їхні батьки були емігрантами з Росії). 29 березня 1951 року суд присяжних визнав подружжя Розенбергів винними у "викраденні секретів атомної бомби". До них застосували закон про шпи­гунство від 1917 року, який передбачав максимальне покарання 20 років ув'язнення в мирний час і до 30 років або смертну кару - в умовах війни. Але з часу прийняття закону смертні вироки не виносилися навіть до засуджених за шпигунство на користь гітлерівської Німеччини та мілітаристської Японії. І тільки в зв'язку з тим, що США втратили монополію на ядерну зброю, суд виніс їм вирок: страта на електричному стільці. Д.Глінгласа було ув'язнено на 15 років тюрми (м'який вирок пояснюється його активною співпрацею з американським правосуддям). Стійкість Розенбергів викликає повагу: вони не зізналися і не назвали своїх спільників. А Юліус Розенберг залучив до шпигунської діяльності на користь СРСР багатьох своїх друзів, більшість яких були членами компартії США. Захист використав усі можливі засоби, щоб скасувати рішення суду. Принаймні, до Етель Розенберг смертний вирок міг бути скасованим, адже навіть співробітники ФБР, які вели справу Розен­бергів, рекомендували обмежитися щодо Етель 30-річним ув'язненням. Гаррі Трумен залишив Білий дім, не давши відповіді на прохання Розенбергів про помилування. Новий президент Д.Ейзенхауер відхилив його також. Він вва­жав, що саме Етель була лідером шпигунської мережі. Розенбергів страчено 19 червня 1953 року. Через два дні їхні тіла були перепоховані на маленько­му цвинтарі в Лонг-Айленді під Нью-Йорком. Необхідно підкреслити, що шпигунська група Ю.Розенберга, члена компартії США, здобула і передала до десятка тисяч сторінок матеріалів, серед яких, окрім атомних секретів, була архівна важлива інформація з військової, авіаційної, ракетної, радіолокац­ійної та комп'ютерної техніки.

І хоча до провалу групи Ю.Розенберга мала причетність радянська військова розвідка, керівництво СРСР, за звичай, залишило американське подружжя напризволяще. А варто було лише відмовитися від антиамериканські істерії, яка зчинилася в СРСР, сформувати групу авторитетних ра­дянських та зарубіжних юристів на допомогу адвокатові підсудних, який не мав досвіду у подібних справах, закликати на його захист багатомільйонні міжнародні організації, які діяли під егідою Москви (Всесвітнє об'єднання профспілок - філіали у 56 країнах світу, Всесвітній союз демократичної мо­лоді з 180 регіональними підрозділами, Всесвітню раду миру з філіалами в 100 країнах та інші) і судовий процес закінчився б інакше, принаймні, для Етель Розенберг. Клауса Фукса було заарештовано 1950 року в Великобри­танії і засуджено до 14 років тюрми, відсидів 9 років. Після звільнення виї­хав до НДР, де отримав громадянство.

Перелом у цій гнітючій атмосфері стався у 1952 році під час чергових президентських виборів. Маккартизм та корейська війна підірвали автори­тет демократичної партії. Вперше за останні 20 років республіканцям випав реальний шанс зайняти Білий дім.

Зовнішньополітичні пріоритети. Політика "стримування комуні­зму".

У свідомості багатьох ім'я Г.Трумена асоціюється у першу чергу з політикою "холодної війни." І справді, зовнішньополітичний курс його адм­іністрації значною мірою сприяв її початкові. Проте 33-ій американський президент непричетний до її витоків, вони дісталися йому у спадщину. Слід наголосити, що гегемоністські наміри сталінського режиму до певної міри були підживлені й заохочені самими лідерами провідних держав антигітлер­івської коаліції. Ще у 1944 році У.Черчілль визнав Східну Європу (окрім Греції, Югославії та Угорщини) радянською сферою впливу. Відомо, що дві останні країни не вдалося зберегти в орбіті західного контролю. Невдовзі англійський прем'єр, розгадавши справжні наміри Сталіна, вдався до більш жорстких методів щодо СРСР, але не зміг переконати і схилити на свій бік Ф.Д.Рузвельта.

32-ий президент США припустився помилки, наївно вірячи у мож­ливість американо-радянської повоєнної співпраці. На критичній Ялтинській конференції Ф.Д. Рузвельт відхилив спробу У. Черчілля скоординувати американо-англійську політику стосовно радянського партнера. Для президен­та Сполучених Штатів Америки головне полягало в тому, щоб не викликати у Сталіна підозри, ніби Англія та США діють погоджено. Коли ж на конфе­ренції мова зайшла про Польщу, то Ф.Д.Рузвельт домігся згоди радянської сторони про проведення в ній демократичних виборів за участю всіх анти­фашистських партій, але відхилив пропозицію Британії про міжнародний контроль над виборами на польській території. Такою ж аморфною була і прийнята "Декларація визволеної Європи", яка проголошувала право народів самостійно обирати форму політичного правління. Москва з радістю підпи­сала цю Декларацію, особливо, коли президент США заявив, що американські збройні сили будуть виведені з Європи упродовж 2 років. Зміцненню позицій СРСР сприяла також відмова західноєвропейських союзників від німецьких активів та майна у східноєвропейському регіоні.

Сталін не дотримав свого слова щодо Польщі. Вже 23 березня 1944 року В.Молотов заявив, що вибори у Польщі відбудуться за радянським сце­нарієм. В останні тижні свого життя Ф.Д.Рузвельт усвідомив "міць"сталінських запевнень, але нічого не зробив для того, щоб забезпечити якнайш­видше просування американських збройних сил до Берліна, Відня, Праги. Можливо, його стримували донесення: генерал Бредлі підрахував, що здо­буття Берліна обійдеться їм в 100 тис. жертв; генерал Маршалл запевняв, що Прагу взяти неможливо, генерал Ейзенхауер також був не проти співпраці з СРСР. Всі сподівалися на радянську допомогу у війні з Японією. Англійсь­кий генерал Монтгомері з гіркотою писав: "Американці не можуть зрозумі­ти, що невелика користь від виграшу війни стратегічно, коли програти її політично." Таким чином, Східна Європа та більша частина Балкан залиши­лася за Радянським Союзом.

Після завершення другої світової війни виявилося, що альянс пере­можців зберегти не вдасться. Фактів було чимало: "радянізація" Східної Європи (фальсифікація виборів, масові депортації, арешти, переслідуван­ня), відмова радянської адміністрації в Східній Німеччині погоджувати свою . політику з центральним економічним управлінням в окупованій Німеччині, одностороннє встановлення західного кордону Польщі по річках Одер –Нейсе до укладення мирного договору. Москва відмовилася від співпраці у Світовому банку, Міжнародному валютному фонді та інших економічних інституціях, які з точки зору американців були головними установами для відновлення світової економіки. Нарешті, утворення в 1947 році Комуністич­ного Інформаційного бюро ( фактична реанімація Комінтерну) засвідчува­ло, що СРСР знову перетворюється у штаб світової комуністичної революції. До цього додалася так звана "Довга телеграма" з 8 тис. слів, яку в січні 1946 року надіслав з Москви радник американського посольства Джордж Кеннан. Зміст її зводився до необхідності перейти до "жорсткого курсу" та політики з позицій сили щодо СРСР. Через кілька тижнів, перебуваючи в США на запрошення Г.Трумена, англійський екс-прем'єр У.Черчілль у про­мові, виголошеній 5 березня в університеті Фултона, попередив, що "від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці через континент спустилася залізна завіса. По ту сторону завіси всі столиці давніх держав Центральної та Східної Європи - Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест, Софія. Майже всіма цими країнами правлять поліцейські уряди, і нині, окрім Чехословаччини, в них відсутня справжня демократія. В багать­ох країнах світу, далеко від кордонів Росії, створені комуністичні п'яті коло­ни, які діють у повній єдності і абсолютному підпорядкуванні директив, які вони отримують з комуністичного центру", і наголосив, що росіяни "ніщо так не поважають, як силу, і ні до чого не мають найменшої поваги, як до військової слабкості. "Я не вірю,- заявив У.Черчілль, - що Росія хоче війни, але вона жадає плодів війни і безмежного поширення своєї міці та доктрин." Після цього він закликав США та Великобританію і всі західні демократії триматися разом, твердо дотримуватися Статуту ООН і тоді їхній вплив на утвердження і розвиток принципів міжнародного співтовариства ніхто не зможе похитнути, таким чином будуть створені гарантії незборимості сис­теми безпеки, а це дозволить позбутися нестабільної рівноваги, спокусливої для будь-яких амбіцій та авантюризму." Фултонська промова У.Черчілля та опублікована в липні 1947 року в бюлетені американського держдепарта­менту "Форін афферс" стаття "Витоки поведінки Рад" під псевдонімом "Містер Ікс" стали теоретичною базою нової американської стратегії стри­мування. У статті, автором якої був той самий Дж.Кеннан, стверджувалося, що Росія, хоча й прагне уникнути війни, але готова на експансію всіма іншими засобами, що Америка та її союзники повинні відповісти "тривалим, терп­лячим, але твердим і пильним стримуванням російських експансіоністських тенденцій", не виключаючи можливості "прямого застосування контрсили." Метою американської політики стримування мала стати гарантія того, що вплив Москви обмежиться теренами, які вона вже контролювала. Разом з тим було б помилковим приписувати американській зовнішній політиці часів Г.Трумена струнку логіку і глобальну послідовність, адже жодного геополітичного плану не існувало. Дії президента слід розглядати радше як по­слідовні, але імпровізовані заходи з метою реагування на світові події. Не­зважаючи на загальну риторику, 33-й президент США не мав ні наміру, ні достатніх військових сил, щоб перетворити свою країну на "світового жан­дарма". Політика труменівської адміністрації до 1949 року зводилася лише до економічного стримування дійсних чи уявних радянських експансіоні­стських планів шляхом двосторонньої економічної допомоги країнам, санкцій, лібералізації торгівлі і валютної політики, економічної стабілізації своїх партнерів. Геополітична філософія "стримування" була спрямована в першу чергу на забезпечення оборонних позицій США у Західній Європі і далі - на Близькому Сході, в Азії та інших частинах світу, де Москва намага­лася поширити свій вплив. Виходячи з цього, Вашингтон здійсни в низку зовнішньополітичних та військових заходів, таких як розгортання мережі військових баз, утворення оборонних альянсів тощо. При цьому ні Пента­гон, ні держдепартамент, ні секретні служби, ні сам президент не передба­чали прямої воєнної конфронтації з СРСР, економічна могутність якого була підірвана війною і для відновлення якої потрібні були роки. Суттєвим вия­вився той факт, що радянська політика могла б справити психологічний вплив на населення ослаблених західних демократій. До речі, така роль США як стримувана московської агресії була б неможлива, якби вона не знайшла у західноєвропейських країнах, особливо у Великобританії, Бельгії, Голландії та недавно створеній ФРН підтримки й розуміння того, що присутність аме­риканців у Європі є умовою їхнього національного виживання. Навіть важ­ко переоцінити вплив, який справив американський президент на подальшу долю західних країн.

Так само не забудьмо, що після другої світової війни Сполучені Штати стали гегемоном в економічній, фінансовій та військовостратегічній сфе­рах. Саме це дало їм підставу перебрати на себе глобальну функцію захис­ника миру та принципів ліберального світу на планеті. Гаррі Трумен підтвер­див це у грудні 1945 року, заявивши: "Хочемо цього чи не хочемо, але ми зобов'язані визнати, що здобута нами перемога поклала на американський народ тягар відповідальності за подальше керівництво світом." Це був один бік справи. Інший полягав у тому, що Америка наразилася на протидію дру­гої наддержави (принаймні у військовому відношенні) - Радянського Союзу, який, у свою чергу, оцінив перемогу над нацизмом як трамплін для подаль­шого поширення свого впливу на світ.

Загалом у контексті згаданих обставин американська зовнішня політика часів Г.Трумена зазнала глибокої еволюції - від рузвельтівської концепції партнерства та обопільного контролю за дотриманням миру й стабільності в світі до повної її переорієнтації та переходу до політики "стримування", внут­рішнього послаблення і конфронтації з СРСР. Вже наприкінці війни сто­сунки між США та СРСР дали першу тріщину, яка з плином часу ставала все більшою в врешті-решт призвела до розвалу коаліції та започаткування "хо­лодної війни."

Найбільшій критиці піддається єдина акція труменівської адміністрації - атомне бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі. У своєму пот­сдамському щоденнику Г.Трумен писав: "Ми розробили найстрашнішу в історії людства зброю. Цю зброю буде застосовано проти Японії так, щоб військовими цілями стали воєнні об'єкти, солдати і моряки, а не жінки і діти. Навіть якщо японці - дикі, безжалісні, жорстокі і фанатичні, то ми як керів­ники світу навіть в ім'я загального блага не можемо скинути цю жахливу бомбу ні на стару, ні на нову столицю." До речі, після атомного нападу на японські міста дослідники та політики висували різну аргументацію. Мож­ливо, було б доцільніше попередити японців, здійснивши пробне бомбарду­вання, чи, в крайньому разі не поспішати зі скиненням другої бомби. Проте ці аргументи не враховують того факту, що американці мали у своєму розпо­рядженні лише дві атомні боєголовки, випробування яких могло зазнати невдачі, а бомба створювалася тільки для того, щоб її використати. Пи­шуть, що Г. Трумен перебував під враженням японських методів ведення війни: раптовий напад на Перл-Харбор, розправи над полоненими. Сам він вважав, що атомне бомбардування врятувало життя сотням тисяч американців та японців, які загинули б при вторгненні на острови. Проте "атомний син­дром" вже ніколи не залишав 33-го президента США. Він не піддався тис­кові застосувати атомну зброю під час першої Берлінської кризи та в Кореї проти Китаю, відхилив ці пропозиції з моральних, стратегічних та диплома­тичних причин. Г.Трумен вбачав в атомній бомбі насамперед політичну зброю, яку можна буде застосувати тільки під час прямої конфронтації з Ра­дянським Союзом, в разі якщо виникне загроза існуванню США.

"Доктрина Трумена". Промова, виголошена 12 березня 1947 року 33-м американським президентом у конгресі і названа згодом "доктриною Тру­мена", була відповіддю та реакцією на конкретну ситуацію. 23 лютого того ж року англійський прем'єр К.Еттлі повідомив США, що через економічну і особливо фінансову кризу, яку переживала його країна, Великобританія при­пиняє виконання своїх обов'язків щодо Греції та Туреччини і виводить свій 40-тисячний військовий контингент. Нагадаємо, що це відбувалося в умо­вах посиленого тиску Кремля на Туреччину, від якої вимагали низку тери­торій та переорієнтації її зовнішньої політики, а також спроб СРСР закріпи­тися у Греції з допомогою грецьких партизанів, керованих комуністами. В цій критичній ситуації Гаррі Трумен закликав конгрес надати Греції і Туреч­чині військову та фінансову допомогу і тим самим врятувати ці країни від комуністичної небезпеки. Американський парламент підтримав заклик пре­зидента: Греції і Туреччині було виділено по 200 млн. дол. і таким чином відновлено в цих країнах довоєнні політичні структури.

Економічним механізмом політики стримування комунізму став план Маршалла, або інакше - Програма європейської відбудови. Теоретичною основою цього плану стала промова, виголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом в червні 1947 року перед студентами Гарвардського університе­ту. Програма економічної відбудови європейських країн передбачала попе­редження економічного застою та хаосу, які могли стати ґрунтом для поши­рення комуністичної ідеології. Водночас план Маршалла замінив неефек­тивну систему двосторонньої допомоги європейським країнам. Його завдання полягало в тому, щоб відбудувати народне господарство країн Західної Євро­пи, забезпечити їхній стабільний розвиток, що мало привести до загального добробуту і нормального життєвого рівня населення. Важливим елементом у плані було створення Європейського платіжного союзу, який гарантував би вільну конвертацію валют у Західній Європі. Одним із наслідків цього стала можливість зовнішніх інвестицій та розвиток торговельних відносин між західноєвропейськими країнами та їхніми партнерами.

Створення 1949 року Організації Північноатлантичного договору (НАТО) слід розглядати як політичне та оборонне доповнення політики економічного стримування, до того ж "подвійного стримування", спрямова­ного як проти СРСР, так і проти Німеччини. Висхідним моментом появи НАТО стали вимоги Великобританії та Франції до США про військову до­помогу. Щоправда, у договорі НАТО були відсутні постанови, які передба­чали б автоматичні зобов'язання захисту Європи з боку Сполучених Штатів. Такі дії міг санкціонувати лише американський конгрес, який ще 1947 року прийняв резолюцію Вандерберга, яка означала офіційну відмову Вашинг­тона від практики неприєднання до військово-політичних об'єднань за ме­жами Західної півкулі в мирний час і дозволяла входження Штатів у військові союзи для захисту вільного світу. Ця резолюція стала юридичною підста­вою у діяльності американського уряду. Тільки 1951 року американські військові підрозділи були включені до складу армії НАТО. До того ж ні військові, ні Трумен не зв'язували створення Північно-Атлантичного блоку з постійною присутністю США в Європі. Ця тенденція не змінилася навіть після успішного випробування радянської атомної бомби. Зміни відбулися після північнокорейського нападу у червні 1950 року на Південну Корею, підтриманого СРСР та Китаєм. Воєнні дії Кім 1р Сена були оцінені в Аме­риці як початок глобальної радянсько-китайської воєнної агресії, як "дру­га Греція".

Політика стримування передбачала чіткі географічні межі для поши­рення радянського впливу. В Європі вони були вже достатньо окреслені. В Азії їх необхідно було визначити. Американське керівництво вважало, що азіатський континент буде форпостом їхнього впливу і що їхнім інтересам тут нічого не загрожує. Це переконання зумовило невтручання американсь­ких наземних військових сил у китайський громадянський конфлікт між націоналістами та комуністами. США надавали фінансову допомогу китайсь­ким націоналістам для закупівлі зброї та допомогли Чан Кайші 1949 року перебратися з більшістю свого уряду та армії на острів Тайвань. Тут було проголошено Республіку Тайвань ( під контролем Чан Кайші опинилися Пескадорський архіпелаг та ще декілька невеликих островів), яку Штати визнали.

Сполучені Штати не надали також належної уваги зверненням та попередженням керівництва Південної Кореї про вірогідність агресії з боку північнокорейського лідера, підтриманого комуністичним Китаєм та Радянсь­ким Союзом. Після нападу 25 червня 1950 року Кім 1р Сена на Південну Корею і початку громадянської війни на Корейському півострові США дія­ли під егідою ООН. Рада Безпеки ООН за американською ініціативою прий­няла рішення про організацію та відрядження спільних оонівських сил на допомогу південним корейцям. Керівництво ними було доручено Сполуче­ним Штатам. На допомогу Кім Ір Сену поспішили Китай та СРСР. Корейсь­ка війна набирала позиційного характеру.

Своєрідною компенсацією за втрату Китаю, контролю над усією Кореєю стало для США підписання ними 30 серпня 1951 року угоди про гарантії Філіппінам та укладення 1 вересня цього ж року Тихоокеанського пакту (АНЗЮС) у складі США, Австралії та Нової Зеландії. Нарешті, після тривалої і складної підготовки 8 вересня 1951 року у Сан-Франциско було підписано мирний договір з Японією. Його підписантами стали 48 держав. Представники СРСР, Польщі та Чехословаччини, які брали участь у розробці договору, відмовилися поставити свої підписи під ним. Цього ж дня США та Японія уклали договір про безпеку, за яким Штати отримали право на дис­локацію своїх збройних сил на японській території.

Парадоксальність ситуації у двосторонніх стосунках між США та СРСР, яка склалася після другої світової війни, полягає у тому, що з точки зору реальної політики Вашингтон і Москва мали багато спільних інтересів: по-перше, обидві країни були зацікавлені у встановленні такого світового по­рядку, який би виключав повторення нової світової війни; по-друге, обидві держави порівняно недавно вийшли на арену світової політики (США дистанціювалися спеціально від системи довоєнних міжнародних відносин, а СРСР не був серед її головних фундаторів); по-третє, між обома країнами не існувало територіальних проблем, ні застарілої ворожнечі, ні кровопролит­них воєн; по-четверте, обидві країни, враховуючи співпрацю у роки війни, сподівалися на її продовження (Радянський Союз розраховував на амери­канську допомогу у справі відбудови народного господарства, а США - на величезний радянський внутрішній ринок). Водночас один, але вагомий фактор ускладнював і унеможливлював розвиток американо-радянських сто­сунків — це була надмірна заідеологізованість підходів у розв'язанні зовніш­ньополітичних проблем, яка врешті-решт спричинила холодну війну. 1947 року уряд США в односторонньому порядку припинив дію радянсько-аме­риканської угоди від 15 жовтня 1945 року про поставку в СРСР американсь­ких товарів у кредит; 1948 року ввів експортні ліцензії, які забороняли ввіз до свого колишнього партнера по антигітлерівській коаліції стратегічних товарів (2 тисячі найменувань). У результаті американський експорт у СРСР зменшився з 947 млн. крб. у 1946 році до 2 млн. крб. у 1955 році. 1951 року уряд Г.Трумена анулював торговельний договір з СРСР від 1947 року. Таким чином, торгівля та інші види співпраці між обома державами були зведені нанівець.

Близькосхідна політика США. У політиці щодо Палестини існували серйозні розходження між оточенням Г.Трумена та міністерством закордон­них справ. Сам президент поставився позитивно до створення Ізраїльської держави в Палестині, оскільки співчував жертвам Голокосту. Він вважав, що державний департамент надмірно обстоює арабські держави та американські нафтові інтереси, а у підтримці єврейської еміграції до Палестини вбачав можливість завоювати єврейський електорат на президентських виборах 1948 року. Щоправда, рішення Г.Трумена визнати Ізраїль у травні 1948 року ще не означало, що Сполучені Штати гарантують його виживання, але це рішення поклало початок інтеграції США у розвиток близькосхідної кризи, яку не

розв'язано й понині.

США та їхні стосунки з американськими державами. Друга світова війна сприяла консолідації держав на американському континенті. Одразу ж після нападу Японії на Перл-Харбор шість країн Центральної Америки (Гва­темала, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама), а також Ко­лумбія, Венесуела і Болівія оголосили війну країнам осі. Згодом це зробили на спільній конференції в січні 1942 року Бразилія, Уругвай, Перу, Парагвай та Еквадор. Аргентина й Чилі, не оголошуючи війни Німеччині та її союзни­кам, ухвалили розвивати стосунки з США як з неворожою їм державою. Всього 19 американських держав брали участь у війні. Практична участь цих держав у війні була різною: лише Бразилія - єдина з латиноамерикансь­ких країн - відрядила до Європи ( на італійський фронт) 30-тисячний експе­диційний корпус; Мексика поставляла США робочу силу: 300 тис. мекси­канців працювали упродовж 1941-1945-го років на американських підприє­мствах. Більшість країн Американського континенту надали в користування Сполученим Штатам території під їхні військові бази ( Мексика, Галапагоські острови, які належали Еквадору; Панама (поза 16-кілометровою зоною Па­намського каналу, якою Штати володіли на правах довічної оренди). Всього 134 військові бази дислокувалися на території континенту. Після війни США чинитимуть опір вимогам цих країн демонтувати бази, що погіршило сто­сунки між ними, зокрема, з Панамою.

Щодо країн Латинської Америки США у роки адміністрації Трумена продовжували політику "доброго сусіда", започатковану Ф.Д.Рузвельтом, хоча взаємини між ними іноді набирали напруженого характеру. Передовсім Штати перебрали на себе оборонній функції континенту, дислокувавши власні військові сили на численних військових базах регіону. Питання безпеки, те­риторіальної та політичної цілісності американських держав, рівності прав та дотримання даних настанов обговорювалися на кількох конференціях країн Американського континенту. Перша з них проходила з 21 лютого по 8 берез­ня 1945 року у Мехіко, тобто одразу після Ялтинської конференції, за учас­тю 20 держав. її мета полягала у тому, щоб обговорити питання війни та миру на континенті. На конференцію не було запрошено лише Аргентину через її пронімецьку орієнтацію, у зв'язку з чим Сполучені Штати не визна­ли її уряд. Учасники конференції ухвалили Чапультепекський пакт (за на­звою одного із палаців Мехіко). Це був по-суті договір про колективну без­пеку, який гарантував усім державам рівні права та колективний захист у разі порушення цілісності (територіальної чи політичної) учасників пакту. Так само підписанти зобов'язувалися застосовувати проти держави-агресора необхідні заходи (від розриву дипломатичних відносин до застосування збройної сили).

Наступна конференція проходила у серпні-вересні 1947 року в Ріо-де-Жанейро за участю 21 держави, крім Нікарагуа, які пережили тоді новий державний переворот. Мова йшла про заміну тимчасового Чапультепекського пакту стабільним панамериканським договором про взаємну допомогу, настанови якого будуть погоджені з Статутом ООН. Такий договір був підпи­саний і він відомий як Акт Ріо. Найбільш заідеологізованою виявилася па­намериканська конференція у Боготі (березень-травень 1948 року), на якій гострій критиці піддавалися європейські країни, які володіли територіями на континенті (Великобританія розпоряджалася Багамами, Барбадосом, Ямайкою, Тринідадом, Британським Гондурасом та Фолклендами; Франція - Мартінікою, Гваделупою, Французькою Гвіаною; Нідерланди - Кюрасао, Нідерландською Гайаною; США - Пуерто-Ріко, Віргінськими островами). Щоправда, з даного питання жодних рішень не було прийнято. Учасники конференції зійшлися на тому, що необхідно активно боротися діяльністю комуністів та їхньою пропагандою. Найважливіше полягало у тому, що на конференції було підписано статут Організації американських держав, своє­рідного аналогу європейського НАТО і плану Маршалла. Це була по суті реорганізація довоєнного Панамериканського союзу, який отримав статус регіональної організації в рамках ООН і в структурному відношенні копію­вав її. Статут ОАД передбачав систему заходів для мирного врегулювання конфліктів, які могли виникнути між його учасниками, передбачалася співпра­ця держав з метою підвищення життєвого рівня населення та його культури. Членами ОАД стали 13 держав. США ратифікували даний договір у червні 1951 року і були 13-ю країною, яка зробила це.

Певні тертя між латиноамериканськими країнами та Сполученими Шта­тами викликав план Маршалла, розрахований лише для Західної Європи, тоді як країни регіону вважали, що економічна і фінансова допомога по­винна надаватися у першу чергу їм. Вашингтон практикував у регіоні на відміну від Європи приватні інвестиції.

Не складалися сприятливі стосунки між США та Аргентиною у зв'язку з приходом до влади в цій країні пероністів. Це ж стосується і Панами. США та Панама мали домовленість про те, що 13 американських військових баз дислокуватимуться на панамській території на правах оренди від п'яти до десяти років. Проте панамський парламент відмовився у грудні 1947 року ратифікувати цю угоду. Американський уряд, щоб засвідчити добросусідство, демонтував свої бази.

Загалом європейський та азіатський напрямки домінували у зовнішнь­ополітичній діяльності труменівської адміністрації.

Президентські вибори 1952 та 1956 років. 34-ий президент США Дуайт Ейзенхауер

(1953-1961 роки).

З початком 1952 року політичне життя США все більше зосереджувалася навколо виборчої кампанії. Прези­дентські вибори 1952 року набрали особливого значення у боротьбі між де­мократами та республіканцями за урядову владу.

З часу перемоги А.Лінкольна 1860 року республіканці за півстоліття лише двічі поступалися демократам президентським місцем і кожного разу не більше ніж на чотири роки. У період першої світової війни демократична партія завдяки запевненням вільсонівської адміністрації зберегти мир, а мир завжди був виграшною картою в американській політиці, залишилися у Біло­му домі на вісім років. Ф.Д.Рузвельт, який переміг на хвилі "великої деп­ресії" на президентських виборах в 1932 році, перемагав на них ще тричі, скориставшись також обіцянкою забезпечити мир. Гаррі Трумена американці сприймали насамперед як продовжувача справи його великого попередника. Таким чином, демократична партія у XX столітті перебувала при владі уп­родовж 20 років, встановивши своєрідний рекорд в історії США.

Але на 1952 рік сили та авторитет демократів були підірвані корейсь­кою війною з її численними людськими жертвами та маккартизмом. У рес­публіканців вперше за останні 20 років з'явився шанс повернутися до Біло­го дому. Але перемогти демократичну партію виявилося нелегко. У США вважається аксіомою, що здобути перемогу над партією, за керівництва якої країна досягла економічного зростання, неможливо. Така ситуація склалася у Сполучених Штатах у 1952 році: економічне пожвавлення було спричине­не корейською війною. До того ж безробіття виявилося на найнижчому рівні з часу другої світової війни. Щоправда, економічна політика Г.Трумена вод­ночас давала грунт для критики: дефіцит бюджету склав 10 млрд. доларів.

В умовах, які склалися у Штатах на президентських виборах 1952 року, особливий розрахунок покладався на особистість кандидата. За рік до ви­борів керівництво обох партій претендували на те, щоб дістати згоду генера­ла Дуайта Ейзенхауера, героя війни, на висунення його кандидатом у прези­денти. Кожна із партій вважала генерала своєю людиною і кожна з них була впевнена, що він є саме тією людиною, яка забезпечить їй перемогу на вибо­рах. 16 лютого 1952 року Д.Ейзенхауер, якому на той час виповнилося 62 роки, заявив, що балотуватиметься як кандидат у президенти від республі­канської партії.

Нагадаємо, що у республіканській партії у 1952 році після 20-и років опозиційної діяльності, запанувало розчарування, схильність до критикан­ства. Особливо нетерпимою була '"стара гвардія", яка, зважаючи на резуль­тати Ялтинської конференції, звинувачувала Ф.Д.Рузвельта у зраді. Труменові ж інкримінували втрату Китаю. Причетним до цих подій вважали і Д.Ейзенхауера, адже за Рузвельта він командував об'єднаними збройними сила­ми союзників у Європі, йому закидали втрату Берліна, а зрештою і Китаю, оскільки 1949 року він виконував функції начальника штабу армії США. У республіканській партії генералову довелося також витримати серйозну кон­куренцію з іншими претендентами.

Шлях Дуайта Ейзенхауера (1890-1968) з містечка Денісон (штат Те­хас), де він народився, до Білого дому є переконливим прикладом втілення у життя американської мрії. Батьки Ейзенхауера були простими вихідцями з провінційно-сільської місцевості американського Середнього Заходу. Бать­ко пробував зайнятися комерцією,але успіху не мав, більше того - збанкру­тував. Коли Дуайту виповнився рік, родина переїхала до м. Абелін (штат Канзас). Батько влаштувався простим робітником на молокозаводі, мати ви­ховувала, крім майбутнього президента, ще п'ятьох синів. Жили надзвичай­но скромно. 1952 року Айк (так називали американці свого 34-го президен­та) зауважив, що розуміння того, що його родина дуже бідна, прийшло до нього пізніше, в дорослому віці, і що він у дитинстві усвідомив тільки ту істину, про яку говорили йому батьки: "Перед вами відкриті всі шляхи. Не лінуйтеся, скористайтеся цим."

Ейзенхауери належали до секти менонітів (одна з протестантських сект у США, Канаді, Голландії та ФРН, виникла ще у 16 столітті), в якій цінують­ся працелюбність, чесність, віра в Бога, цілеспрямованість, послух старшим. У такому дусі Девід і Айда Ейзенхауери виховували своїх дітей. Не досягши власного благополуччя, вони покладали всі надії на синів.

Середню освіту Айк здобув у Абеліт. Навчання давалося йому легко, він любив арифметику, диктанти, тобто ті предмети, які вимагали змагаль­ності. Справжнім захопленням стала для нього військова історія. Та найб­ільше уславився в школі майбутній президент як футболіст та бейсболіст. Саме у спорті найвиразніше проявилися його якості лідера та організатора. Змалечку підробляв на різних роботах. Після закінчення школи працював на молокозаводі, підтримуючи разом з батьками брата Едгера, який навчався в університеті. Сам мріяв провищу освіту. Але за порадою друга обрав військове училище у Вест-Пойнт, де можна було навчатися безкоштовно. Успішно склав­ши вступні іспити, Дуайт став курсантом цього відомого військового закла­ду. Виглядав він справжнім атлетом-красенем: ріст - понад 1 м 80 см, натре­новані м'язи, світло-каштанове волосся, великі блакитні очі, промениста ус­мішка. Був впевненим у собі і в своїх здібностях.

Після закінчення 1915 року Вест-Пойнта виїхав на службу до Техасу. Цього ж року побрався з Мері Дженева Дауд. Меймі, як, за звичай, її назива­ли, виявилася ідеальною офіцерською дружиною. Ніколи не скаржилася, хоча було на що, адже упродовж перших 35 років їхнього подружнього життя вони переїжджали 35 разів, а до 1953 року Айк і Меймі не мали власного помешкання.

Д.Ейзенхауер не був безпосереднім учасником бойових дій під час першої світової війни. Наказ передислокуватися на європейський континент на чолі бронетанкового з'єднання він отримав 18 листопада 1918 року, тобто тоді, коли війна вже фактично закінчилася. Тоді ж надрукував ряд статей з теорії військової справи, зокрема, критикував панівну у США доктрину, яка заперечувала самостійну роль танків у бойових діях. Упродовж 1920-х років , служив на Панамі, навчався у академії генштабу, серед випускників якої був першим, викладав у військових навчальних закладах, працював у військо­вому міністерстві та генштабі. Прихильно поставився до "нового курсу" Ф.Д.Рузвельта і взяв участь в організації трудових таборів для молоді. З 1935 по 1939 рік перебував на Філіппінах. Йому належить розробка планів оборо­ни цих островів та Південної Азії. У складі армії Дугласа Макартура був серед захисників Філіппін від японської агресії, яка завершилася поразкою американців. З весни 1941 року у званні генерал-майора Ейзенхауер - на­чальник штабу 3-ої американської армії, наприкінці цього ж року переведе­ний у генштаб американських збройних сил під урядуванням Дж. Маршал­ла. Виступав за якнайшвидше відкриття другого фронту в Європі і вважав помилкою і даремною тратою часу британську стратегію десантування со­юзницьких війську Північній Африці. З червня 1942 року-командувач аме­риканських збройних сил у Європі і у цьому статусі організовував висадку союзницьких військ в Північній Африці, а після її звільнення - на острів Сицилію. Нарешті, з 1944 року він-головнокомандувач союзницьких військ та організатор підготовки й відкриття у червні 1944 року другого фронту в Європі. Ці акції принесли Айку не лише національну, а й світову славу. Він став найпопулярнішим американцем.

З кінця війни і до листопада 1945 року Ейзенхауер губернатор амери­канської зони окупації у Німеччині. Виступав за подальшу американсько-радянську співпрацю, влітку 1945 року висловився проти атомного бомбарду­вання Японії, як і проти плану Моргентау, який передбачав абсолютну деіндустріалізацію Німеччини. З кінця 1945 року він очолює комітет началь­ників штабів американських збройних сил. У 1948 році подав у відставку. Тоді ж отримав чимало заманливих посадових пропозицій, але обрав прези­дентство Колумбійським університетом. Щоправда, майже не втручався в академічні справи і цілком присвятив себе написанню мемуарів "Хрестовий похід у Європу". Весь цей час генерал-не висловлював одверто своїх пол­ітичних симпатій, цілковито був зосереджений на професійних справах. На­прикінці 1949 року Ейзенхауер прийняв пропозицію президента Г.Трумена стати головнокомандувачем збройних сил щойно створеного НАТО. Північно-Атлантичний блок майбутній президент оцінював не лише як військовий союз, а передовсім як політичну організацію, яка покликана за­хищати цінності західної демократії. Переїхавши до Парижа, де знаходила­ся штаб-квартира НАТО, він остаточно переконався в необхідності присут­ності США в Європі. На його думку, Сполучені Штати мали стати своєрідним захисним щитом від радянських зазіхань. Більшість керівництва рес­публіканської партії була такої ж думки, за винятком правого крила на чолі з сенатором Р.Тафтом, яке виступало за політику ізоляціонізму. Врешті-решт, побоюючись, що висунення Р. Тафта кандидатом у президенти загрожувати­ме національним інтересам США, він погодився балотуватися в президенти від республіканців на виборах 1952 року.

Свою передвиборну боротьбу Айк зосередив здебільшого на питаннях зовнішньої політики, оскільки саме ця сфера діяльності труменівської адмі­ністрації давала грунт для критики. Відома програма Дуайта Ейзенхауера як "три Ка" (Корея, комунізм і захист від нього, корупція і боротьба з нею в уряді, не піддаючи критиці діючого президента). Окрім того, республікансь­кий претендент наголошував на необхідності піднесення ролі штатів, в діяль­ності яких вбачав гарантію американської демократії. Але найважливішими у його передвиборній програмі були не аргументи, а воєнна слава та неймов­ірна популярність. За своїм походженням і характером Ейзенхауер був близь­кий до середніх верств американського суспільства, сповідував їхню мораль та чесноти, а себе розумів як відповідального "слугу нації". З обіцянкою бути президентом усіх американців він переміг на виборах 1952 року, на­бравши 34 млн. (55 відсотків голосів) проти 27 млн.( 44 відсотки) за канди­дата демократів Е.Стівенсона. До речі, у цих виборах взяла.участь рекордна за всю попередню історію США кількість американців - 60 млн. осіб.

Під час наступних президентських виборів, які припали на 1956 рік, Айк також домігся тріумфальної підтримки з боку співгромадян, хоч і відмо­вився вести широку передвиборну кампанію: за нього проголосували 36 млн. американців (кандидат демократів Е.Стівенсон набрав 25 млн. голосів). 34-ий президент США перебував у зеніті своєї слави. Цього ж року республі­канці добилися більшості і на виборах до обох палат парламенту.

Радянська історіографія оцінювала президентство Д.Ейзенхауера од­нозначно, як особисто відповідального за розгортання холодної війни, її апогей, за створення військово-політичних блоків, за нагнітання напруги у. світі. Західна, зокрема, американська, історіографія пройшла значний ево­люційний шлях в оцінці діяльності 34-го американського президента: від характеристик "випадкового" президента, відсутності у нього державного таланту, "любителя від політики" у 50-60-х роках до визначень як "великого лідера, який залишив непересічний слід в історії", як "президента-миротворця" у 80-90-х років.

Внутрішня політика адміністрації Дуайта Ейзенхауера. Початкове розуміння 34-им президентом США характеру і ролі урядового кабінету було своєрідним. Щоправда, до уряду Айк запросив професіоналів: колишніх військовиків, людей з університетською освітою, успішних бізнесменів. Уряд мав діяти, на його думку, на кшталт генштабу. Міністри та радники повинні були давати пропозиції у найбільш стислій формі. На перших порах поши­рилася версія, ніби президентом керує його оточення. Насправді ж оста­точні рішення завжди приймав Д.Ейзенхауер. Одразу після сформування кабінету міністрів одна з газет зауважила: "Айк сформував кабінет, який складається з восьми мільйонерів і одного водопровідника" (йшлося про Мартіна Даркіна, який очолював профспілку водопровідників і який у не­вдовзі подав у відставку). Найпримітнішим було те, що жодного зі своїх міністрів президент не знав раніше і жоден із них не мав досвіду роботи на урядовому рівні.

Перш ніж перейти до з'ясування особливостей внутрішньополітичної діяльності адміністрації Д.Ейзенхауера, слід, як нам здається, звернутися до історії доктринальних принципів республіканської партії, їх розвитку та адап­тації до тодішніх умов.

Новітню історію республіканської партії США можна поділити на три періоди. У першому з них, (30-40-і роки), в ній переважали ортодокси, при­хильники принципів твердого індивідуалізму. У другому ( 50-70-і роки) відбу­лася модернізація партії і на авансцену вийшли представники соціального консерватизму, що його часто називають новим республіканізмом. Нарешті, у 80-90-х роках оформляється і стає домініючою течія неоконсерватизму.

Провали на президентських виборах упродовж двадцяти років (з 1932 по 1952 рік) змусили республіканських лідерів вдатися до відповідного онов­лення та реформування ідеологічних засад партії. Певний злам в її історії стався на рубежі 1940-1950-х років. Його магістральна лінія виявилася в су­перництві консервативно-ортодоксального і консервативно-ревізіоністсько­го напрямків, при цьому перевагу отримали ревізіоністи. Становлення та оформлення консервативно-ревізіоністського напрямку частина дослідників пов'язує у першу чергу з діяльністю Д.Ейзенхауера та його адміністрації у 1950-х роках. Консервативно-ревізіоністську доктрину тих років називають по-різному: найчастіше "соціальним консерватизмом", або "новим респуб­ліканізмом". Ідеологи нового республіканського напрямку стверджували, що їхня доктрина схвалює соціальне страхування, державну допомогу освіті, медичному обслуговуванню, будівництву житла. Водночас новий республі­канізм - це не просте відтворення "нового курсу" демократів, оскільки його не влаштовував "соціал-демократичний" акцент курсу Ф.Д.Рузвельта, зок­рема, перерозподіл національного доходу.

Сам Ейзенхауер, будучи політиком-прагматиком і незапідозрений в ідеологічних пристрастях, називав цю доктрину "динамічним консерватиз­мом". "Динамічний консерватизм" ейзенхауерівської адміністрації відпові­дав принципам соціального консерватизму. Вже у першому своєму прези­дентському посланні конгресові Айк твердо підтримав державну систему охорони навколишнього середовища, регулювання трудових відносин, контроль над сільськогосподарським виробництвом, розвиток соціального стра­хування. Адміністрація Ейзенхауера зробила важливі кроки у розвитку еко­номічних та соціальних програм, що дозволило впливовій "Вашингтон пост" констатувати 1956 року: "Перебування при владі адміністрації Ейзенхауера сприяло впровадженню у політику республіканців реформізму "нового кур­су". Таким чином, свою внутрішню політику 34-й президент США будував у дусі, як він сам називав, "сучасного республіканізму", або "динамічного кон­серватизму", який передбачав обмеження державного втручання в економі­ку, зменшення державного апарату та федеральних витрат, в тому числі військових, скасування контролю над цінами та зарплатою, запровадження нового федералізму (розширення повноважень штатів), сприяння розвиткові індивідуального підприємництва тощо.

Завдання ейзенхауерівської адміністрації в економічній сфері зводили­ся до настанов: збалансований бюджет, нульова інфляція, систематичне зро­стання валового національного продукту і низький рівень безробіття. Необ­хідно зазначити також, що рузвельтівська модель державного регулювання виробництва, фінансів та розподілу, яку вважають радикальною перебудо­вою капіталістичної системи США і яку багато хто прирівнює до третьої американської революції, залишалася в силі, хоч і не в однаковій мірі, упро­довж всієї наступної американської історії. Д.Ейзенхауер, не вдаючись до прямого втручання у виробничі процеси, все ж успішно здійснював держав­ну політику розширення купівельної спроможності насамперед нижчих верств населення. Так, було збільшено мінімум погодинної зарплатні з 75 центів до 1 долара. Ще на 4 млн. осіб додатково поширено державну допо­могу безробітним, термін одержання цієї допомоги продовжено з 26 тижнів до 39. Нагадаємо, що республіканська і демократична партії, визнаючи не­обхідність державного соціально-економічного регулювання, різняться у виборі методів такого регулювання. Республіканські уряди, як правило, відда­ють перевагу заходам, які спрямовані на "розвиток пропозиції", тобто сти­мулюванню конкурентноздатності та розвитку виробничих потужностей американського капіталізму.

Активне державне регулювання за часів Д.Ейзенхауера здійснювало­ся у фінансовій сфері. Нагадаємо, що. починаючи з "нового курсу", одна з найгостріших американських проблем полягала в необхідності подолати державний дефіцит та державний борг, які були зворотним боком розширен­ня соціально-економічної активності держави. На початку свого президент­ства Айк скасував чимало важелів державного економічного контролю. Проте економічний спад 1953-1954 років, пов'язаний із завершенням корейської війни, реанімував державне регулювання. В хід були пущені три основних елементи банківської (грошової) політики: зниження обов'язкового рівня резервів у банках Федеральної резервної системи, зменшення банківської облікової ставки для полегшення доступу до кредиту і, нарешті, відкрито ринкові операції з викиданням державою на ринок валютних запасів з ме­тою активізації економічної діяльності. Окрім цього, президент вдався до низки антикризових заходів, зокрема, скорочення податків на корпорації та особисті прибутки. Згідно із законом податок на корпорації був знижений на 536 млн. дол., індивідуальний подоходний податок - на 827 млн., податкову скидку отримали також люди з низькими доходами. Ці заходи посіли стаб­ільне місце в арсеналі антикризової політики та стимулювання економічно­го зростання. Упродовж 1956-1957, 1960 років американський бюджет було зведено з позитивним сальдо, середньорічні темпи економічного розвитку склали, хоч і невисокі показники, але стабільні: два-чотири відсотки щоріч­но.

Серйозною слід вважати перемогу Ейзенхауера в питаннях соціально­го страхування, Щоправда, він відхилив труменівську ідею про національну систему медичного страхування, але й не прийняв пропозицію, за якою, федеральний уряд не повинен займатися питаннями охорони здоров'я. 1954 року з подачі президента конгрес ухвалив закон про збільшення пільг в си­стемі соціального страхування та поширення його ще на 10 млн. осіб додат­ково. Також було прийнято компромісний законопроект про державне медич­не страхування людей з низькими особистими доходами, яким виповнилося 65 років. 1953 року почало функціонувати нове спеціальне Міністерство охорони здоров'я, освіти та допомоги, 1956 року запроваджено соціальне страхування по інвалідності.

Економічний спад, викликаний припиненням корейської війни, швид­ко завершився. Це засвідчувала кількість куплених автомобілів, яка зросла з 60 відсотків, вироблених у 1952році, до 70-у 1955 році. Проте залишалася суттєва проблема - відсутність швидкісних автомагістралей. Генерал-пре­зидент пам'ятав своє враження від системи автобанів у гітлерівській Німеч­чині. Спроби його попередників розв'язати цю національну проблему були невдалими. Ейзенхауер вважав, що будівництво єдиної системи доріг, є спра­вою федерального уряду і що водночас це - колосальна програма розгор­тання громадських робіт, у якій братимуть участь мільйони людей. 1955 року конгрес обговорив проект спорудження доріг від ферм до ринків та швидкі­сних магістралей (хайвеїв) між районами. Проект коштував 5 млрд. дол. і став чи не найбільшою пам'яткою американців про Айка.

Президент виступив ініціатором "нового федералізму", тобто розши­рення повноважень штатів. Так, у відання штатів було передано управління та експлуатацію нафтових шельфів; 1952 року розпочато процедуру надан­ня Алясці та Гавайям статусу 49-го та 50-го американських штатів, яка за­вершилася 1959 року.

Економічний розвиток США ознаменувався у 50-х роках початком науково-технічної революції. Вона несла з собою поряд з соціально - економі­чним прогресом і низку протиріч: погіршилося становище американців, які працювали в галузях, неохоплених НТР, службовців та інтелігенції, які от­римували "тверді оклади", збільшився також розрив між білими та чорними американцями. Але добробут вищого та середнього класів, які складали більшість американської нації, у 1950-х роках значно поліпшився. Це стало підґрунтям для появи доктрин про "суспільство достатку", "масового спо­живання" і, нарешті, "деідеологізації", суть якої в тому, що високий життє­вий рівень більшості людей стирає ідеологічні відмінності, відпадає потре­ба взагалі в ідеології, класовій боротьбі тощо.

Соціальний консерватизм репрезентував новий важливий напрямок у республіканській партії. Іншим, вже традиційно впливовим, був напрямок ортодоксального консерватизму, на чолі якого у 1950-і роки виступав Джо­зеф Маккараті. Пік впливу Маккарті та його послідовників припав на 1953-1954 роки, коли вони підпорядкували собі національний комітет партії та низку ключових посад завдяки розслідуванню "антиамериканської" діяль­ності у вищих та середніх ешелонах державної влади США. Але маккартисти виступали також з різкою критикою соціально-економічних заходів уря­ду Ейзенхауера, а самому президентові навіть приклеїли ярлик "свідомого агента комуністичної змови". Президент відчував, за свідченнями його ото­чення, "відразу" до Маккарті, але вступати з ним у відкритий конфлікт не наважився, покладаючись на неминуче "саморуйнування" маккартизму. Співвідношення сил у республіканській партії змінилося наприкінці 1954 року. В грудні цього року за ініціативою самих республіканців, які усвідом­лювали, що діяльність Маккарті може завдати партії непоправної шкоди, усунули його з керівної посади у сенаті і позбавили тим самим владних по­вноважень. Проте під завісу у 1954 році було прийнято закон про контроль над комуністами, які ведуть підривну діяльність і закликають до зміни існу­ючого у США ладу. За законом компартії заборонялося брати участь у пол­ітичних кампаніях, у президентських та муніципальних виборах. Лише 1967 року цей закон було скасовано.

Хоча вплив Маккарті щез, але ортодоксальні консерватори, серед них і керівництво впливової Національної асоціації промисловців, чинили ново­му республіканізму Ейзенхауера опір до кінця його перебування на прези­дентській посаді.

Проголошуючи свободу підприємництва, Д.Ейзенхауер не уник втру­чання у трудові відносини. Мова передусім йде про обмеження засилля проф­спілок на ринку праці, корупцію у профспілкових верхах. 1958 року у США розпочалася гучна кампанія про зловживання босів у профспілці складсь­ких робітників та водіїв вантажівок. Виявилося, що лідери цієї профспілки отримують зарплатню вищу, аніж президент держави, що їх не переобирають на посадах по 20 і більше років. Спеціальна сенатська комісія провела розслідування і підтвердила наявність корупції, зловживань та їхнього зв'яз­ку з мафією. 1959 року було застосовано закон Тафта-Хартлі до страйку сталеливарників. Кампанія, організована АФТ-КВП, за скасування закону Тафта-Хартлі завершилася судовим процесом та тюремним ув'язненням профспілкових лідерів, також прийняттям закону Лендрема-Гріффіна. За­кон проголошував посилення державного контролю за діяльністю проф­спілок, зокрема, за процедурою виборів посадових осіб, порядком зменшен­ня ними дисциплінарних заходів щодо своїх членів, регламентацією фінан­сової діяльності та звітності профспілок. Судовим інстанціям належало прий­мати відтепер позови на профспілки.

Д.Ейзенхауеру довелося вирішувати ще одну серйозну внутрішньопо­літичну проблему - расову, яка набрала особливої гостроти і була названа негритянською революцією. За даними перепису 1950 року, чорні амери­канці складали 9 відскоків всього працездатного населення США ( 20 млн. осіб). При цьому вони давали 25 відсотків всіх некваліфікованих робітників, близько 21 - сільськогосподарських робітників (в основному сезонних), 47,5 - прислуги. Лише 3,6 відсотка чорних американців були майстрами та ква­ліфікованими робітниками, а серед конторських працівників вони складали 2,6 відсотка. Зауважимо, що Д.Ейзенхауер був людиною свого часу і поділяв чимало пересудів щодо негрів. На виборах 1952 року він заявляв, що у США не існує расової проблеми. Загалом дискримінація чорного населення виг­лядала анахронізмом. 34-го американського президента вразило повідом­ленням про те, що з 900 тисяч негрів Міссісіпі тільки 7 тисячам було дозво­лено брати участь у голосуванні на президентських виборах. Загалом, на нашу думку, історична наука дещо применшує здобутки Ейзенхауера у сфері надання громадянських прав чорним американцям.

17 травня 1954 року Верховний суд США після тривалого розгляду виніс рішення про неконституційність поділу дітей у школах за расовою ознакою. Президент підтримав судову постанову, але не наважився застосувати свої повноваження і навіть силу проти тих, хто не хотів виконувати рішення ви­щої судової інстанції. Та події, які вибухнули у м. Літл-Рок (штат Арканзас), змусили президента втрутитися у процес. Губернатор штату відмовився ви­конувати постанову суду про десегрегацію освіти. Події у Літл-Році набрали драматичного характеру. Центральну середню школу цього міста за наказом губернатора блокували національні гвардійці і 9 з 12 школярів-негрів змогли потрапити до шкільного приміщення лише через боковий вхід. Школу оточив розлючений натовп противників десегрегації. У результаті цього спільне навчання білих та чорних дітей тривало лише три години. Ситуація у місті вийшла з-під контролю. Мер міста направив президентові панічну телеграму з проханням втрутитися й надіслати федеральні війська. Президент наказав відрядити у Літл-Рок 1000 десантників. З їхньою допомогою вдалося безкровно втихомирити расистів і відновити спільне навчання шко­лярів. До середини жовтня 1957 року ситуація у місті нормалізувалася. Де­сантники залишили Літл-Рок. а учні-негри відвідували школу без охорони. Щоправда, губернатор згодом наказав закрити центральну середню школу, але у 1959 році вона відновила свою роботу вже як школа інтегрованого навчання білих та чорних.

Нова хвиля негритянського руху піднялася на півдні, у м. Монтгомері (штат Алабама), де чорні американці, керовані своїм лідером Мартіном Лютером Кінгом, розпочали бойкот міського транспорту у зв'язку з сегрега­цією місць в автобусах. Героїнею цієї акції стала проста чорна швачка Роза Парке. Саме вона відмовилася 5 грудня 1955 року звільнити місце в авто­бусі, яке призначалося "тільки для білих". Про цей інцидент говорили: "Коли Роза сіла, Америка встала." Згодом бойкот транспорту захопив і заклади гро­мадського харчування.

У расовому питання Ейзенхауер притримувався поміркованої, цент­ристської позиції і у 1957 році запропонував перший з часу Громадянської війни та Реконструкції закон про громадянські права чорних американців, згідно з яким було заборонено сегрегацію негрів на виборах; 1960 року прий­нято другий закон про громадянські права, який передбачав штрафи та тю­ремне ув'язнення за дискримінацію чорних американців. Південні штати бойкотували ці закони. Так само була ліквідована сегрегація у громадсько­му транспорті, шпиталях для ветеранів війни і на закордонних військових базах.

Зовнішньополітична діяльність адміністрації Д. Ейзенхауера. Стра­тегія "відкидання" комунізму. "Доктрина Ейзенхауера". Початок прези­дентської діяльності генерала співпав з міжнародною ситуацією, яка нага­дувала своєрідну стабілізацію "холодної війни". Зі смертю Й.Сталіна у бе­резні 1953 року з'явився реальний шанс знизити напругу в світі. До того ж 15 березня того ж року радянське керівництво заявило, що між двома держа­вами не існує спірних питань, які не можна було б розв'язати мирним шля­хом. Щоправда, деякі американські експерти та ЦРУ пропонували амери­канському президентові скористатися тодішньою політичною нестабільності в СРСР. Проте Д.Ейзенхауер обрав більш відповідальний шлях. У ті дні він признався, що хотів скористатися ресурсом миру: "Минуле говорить само за себе, а я зацікавлений у майбутньому. Тепер і в них, і в нас в уряді нові люди. Відкрито чисту сторінку. Почнемо розмовляти один з одним так, щоб кожна людина на землі змогла це зрозуміти." На розширеній нараді членів адміні­страції президент виголосив промову на захист стратегії "стримування", переговорів з Радянським Союзом та врегулювання конфліктів диплома­тичними і політичними засобами. Настанови, виголошені тоді Ейзенхауером, вилилися у видатну політич­ну ініціативу. 16 квітня 1953 рок американський президент звернувся до ра­дянського керівництва і до всього світу з документом "Шанс для миру", в якому підкреслив, що старі підходи у політиці можуть призвести у найгір­шому випадку до атомної війни, а в кращому - до життя в постійному страху. Він закликав розпочати нову війну - війну з "бідністю та злиднями" і запро­понував СРСР підтвердити своє прагнення миру конкретними справами, а саме: звільненням німецьких військовополонених, утримуваних з 1945 року, підписанням мирного договору з Австрією та договору про вільну й об'єднану Німеччину, укладенням "почесного" перемир'я у Кореї, визнанням повної незалежності народів Східної Європи. Це звернення було по-суті не тільки закликом до розрядки, а й спробою перегляду самої логіки "холодної війни". У своїй інаугураційній промові американський президент говорив також про "фундаментальний закон всезагальної взаємозалежності", яка зближує на­роди та країни. Проте сильнішою, як показав час, виявилася сила інерції "холодної війни."

Д.Ейзенхауер, як військовий, раніше багатьох інших усвідомив небез­пеку і безперспективність гонки озброєнь. 8 грудня 1953 року він виступив з історичною промовою в ООН "Атом для миру", в якій обґрунтував немож­ливість перемоги у ядерній війні. Така війна, на його думку, неодмінно за­вершиться руйнацією цивілізації. Він запропонував ядерним країнам ство­рити міжнародне агентство з атомної енергетики, запровадити контроль над виробництвом ядерної зброї. СРСР не відгукнувся на американську про­позицію. МАГАТЕ було створено лише 1957 року. В 1954 році американці приступили до будівництва першої атомної електростанції в штаті Пенсіль­ванія. Ейзенхауер ставився позитивно до ідеї припинення ядерних випробу­вань, але подолати тиск Пентагону не зміг. Загалом фіаско плану "Атом для миру" спричинив нову гонку озброєнь, появу міжконтинентальних ракет.

Безперечно, ідеалізувати політику Д.Ейзенхауера в роки "холодної війни", немає підстав, але він ближче, ніж інші, підійшов до розуміння но­вих світових реалій, хоча і не спромігся вирватися з тенет традиційного мислення. Не справдилися й сподівання на зміну зовнішньополітичних пріо­ритетів в СРСР після смерті Сталіна. Американські експерти доводили, що "комуністична загроза" не зменшилася. Загалом адміністрація Д.Ейзенхауе­ра поділяла загальноприйняту точку зору на зовнішню політику Радянсько­го Союзу, яку характеризували задавнена ідеологічна ворожість до Заходу та прагнення до світового панування. Труменівський курс на "стримування" комунізму республіканці гостро критикували в період передвиборної кам­панії. Цю доктрину вони вважали недієвою, аморфною, пасивною, боягуз­ливою.

У боротьбі за крісло у Білому домі Дуайт Ейзенхауер використав нову зовнішньополітичну доктрину, замінивши політику "стримування" політи­кою "відкидання", "звільнення" від комунізму. її теоретиком був Дж.Фостер Даллес (1888-1959) - держсекретар США у 1953-1959 роках, який політику "стримування" розглядав як оборонну і таку, що не може бути ефективною проти агресії, і запропонував альтернативу - боротися за "звільнення" Східної Європи методами, "близькими до справжньої війни", - війною політичною, психологічною і пропагандистською. До речі, дослідники, на нашу думку, перебільшують роль та вплив Дж.Ф.Даллеса у визначенні зовнішньополі­тичної стратегії США у 1950-х роках. Американський президент ніколи не випускав з рук віжки у цій сфері, як зрештою, і в інших, хоча інколи удавав із себе наївного. Проте це було не більше, ніж лукавство. Справедливим є твердження Дж.Кеннана, що у зовнішніх справах Ейзенхауер був людиною гострого політичного розуму і передбачуваності. Він не афішував своє по-суті авторитарне керівництво державою.

Відмова СРСР приєднатися до програми "Атом для миру" та випро­бування ним у серпні 1953 року власної водневої бомби примусили Айка зосередитися на створенні такої ж американської бомби (США випробували власну водневу бомбу 1 березня 1954 року). Це стало стрижнем його нової стратегії та оборонної політики, яка дістала назву "нового погляду". Про­грама "новий погляд" зводилася до скорочення звичайних озброєнь, збільшен­ня чисельності та потужності ядерної зброї, стратегічних військово-повітря­них сил та зменшення фінансових витрат. Президент зазнав нищівної кри­тики, військові вимагали збільшення фінансування на звичайні озброєння, але Ейзенхауер вистояв. Він твердо дотримувався трьох принципів: 1) уни­кати непотрібних воєн і досяг цього; 2) дотримуватися конституційного кон­тролю над військовиками; 3) демократія перебуває у прямій залежності від благополуччя в економічній сфері.

Необхідно підкреслити, що у своєму прагненні збалансувати держав­ний бюджет, зупинити інфляцію, зменшити податки, Айк звернувся до єди­ного рецепту - роззброєння, хоч як би це парадоксально не звучало. Пра­вомірність такої позиції підтверджувалася і тим, що військова могутність США не мала впливу ні під час корейської війни, ні громадянського конфл­ікту в Китаї, ні під час угорських подій 1956 року, ні під час англо-франко-ізраільської війни того ж року проти Єгипту. Більш дієвим виявився економ­ічний тиск. На початку ейзенхаурівського президентства військовий бюд­жет складав 40 млрд. дол., тобто 60 відсотків бюджетних витрат. Дотримую­чись оборонної програми "нового погляду", Ейзенхауер суттєво скоротив у бюджеті на 1955 рік витрати на армію і флот. Чисельність сухопутного війська було скорочено з 1.4 млн. до 1 млн. осіб, а витрати на нього з 12,9 млрд. до 8,8 млрд.дол.; чисельність флоту зменшено з 920 тис. до 870 тис. осіб, а асигнування на його утримування - з 11.2 млрд. до 9,7 млрд. дол. Щоправда, бюджетні витрати на військово-повітряні сили збільшилися з 15,6 млрд. до 16,4 млрд.дол. На 1958 рік військове відомство зажадало на свої потреби 58 млрд. дол. Його підтримав конгрес, опір якого адміністрації Айка не вда­лося зламати. Президент зосередився в цих умовах на економії всіх статей військових витрат, де це тільки було можливим: скоротив сухопутні війська на території США, в Німеччині - на 35 тис, в Японії - на 40 тис. в інших регіонах - на 25 тис осіб. На 1960 рік об'єднаний комітет начальників штабів запросив на оборону 50 млрд. доларів. Військове відомство знизило цю цифру до 43,8 млрд. Президент наполягав на 40 млрд. доларів, ставлячи з цього при­воду риторичне запитання: "Скільки разів ми маємо знищувати Росію?". Перемога дісталася Айку. 1960 рік було завершено з профіцитом в 1 млрд. дол.

Питання про припинення війни на Корейському півострові було цент­ральним у передвиборній боротьбі за Білий дім 1952 року. Перемігши на виборах, Д.Ейзенхауер ще до інаугурації у грудні 1952 року відвідав збройні сили ООН у Кореї, а через шість місяців, 26 липня 1953 року, незважаючи на сильну опозицію в рядах партії, опір держсекретаріату, південнокорейського режиму та ряду військовиків, було підписане перемир'я. Війна припини­лася. Корейський півострів було поділено на дві частини: північну та півден­ну; демаркаційна лінія пройшла по 38-й паралелі, по обидві сторони якої встановлювалася демілітаризована зона в 2 км. У своєму щоденнику Айк поставив цю подію на перше місце.

При підписанні перемир'я домовилися про скликання у квітні 1954 року у Женеві наради міністрів закордонних справ СРСР, США, Великобри­танії та Франції. Женевська міжнародна конференція працювала з квітня по липень 1954 року. На ній розглядалося два питання: корейське та індоки­тайське (війна Франції у В'єтнамі). Дійти згоди щодо об'єднання двох Ко­рей не вдалося. При обговорення другої проблеми США запропонували "інтернаціоналізацію" війни у В'єтнамі. Ідея не була підтримана. Нарада завершилася підписанням Женевських угод, які передбачали припинення військових дій і а тимчасовий поділ В'єтнаму по 17-й паралелі, проведення загальних виборів, заборона ввозу нової техніки у будь-яку зону В'єтнаму, свободу комунікацій (для переходу людей) між обома зонами, створення три­сторонньої спостережної комісії.

Після корейської війни світ став іншим. У Вашингтоні дійшли виснов­ку про необхідність силової відповіді на будь-які прояви комуністичної заг­рози. Дії комуністичних повстанців в Індонезії, Бірмі, Таїланді розглядалися як скоординований наступ світового комунізму і підтверджували версію про можливість дії принципу "доміно". США висунули на перший план завдан­ня боротьби з комунізмом у будь-якому куточку планети. Це згодом привело їх до В'єтнаму. На разі Ейзенхауер пішов на збільшення прямої воєнної допомоги французам і відправив перший контингент американських солдатів, хоч і відхилив домагання розпочати широкомасштабну інтервенцію у В'єтнамі. Однією з причин, яка утримала Д.Ейзенхауера від прямого втру­чання у в'єтнамський конфлікт, було негативне ставлення до цього амери­канської громадськості. До того ж недавня корейська війна стала вододілом американського суспільства.

Почалися серйозні реформи в армії, передусім створення частин швид­кого реагування і водночас скорочення чисельності сухопутних сил: на 1957 рік вони зменшилися на півмільйона , тобто на третину, але все одно армія США залишалася вдвоє більшою, ніж до корейської війни. До речі, у 1954 році об'єднаний комітет начальників штабів, національна рада з безпеки і державний департамент п'ять разів рекомендували президенту розпочати інтервенцію в Азії і застосувати атомну зброю. Ейзенхауер вибрав мир через укладення оборонних договорів, створення військово-політичних блоків, економічну допомогу. Так, 8 вересня 1954 року було засновано Організацію договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) у складі США, Великобританії, Франції (з 1965 року обмежила свою участь), Австралії, Нової Зеландії, Таїланду,Філіппін і Пакистану (1973 року вийшов з організації); у березні, лис­топаді та грудні цього ж року США підписали відповідно з Японією, Півден­ною Кореєю та Республікою Тайвань договори про взаємну оборону; а в січні наступного року конгрес прийняв резолюцію, яка надавала головнокомандувачу повноваження використовувати на власний розсуд збройні сили держави за кордоном.

Європейський континент посідав провідне місце у зовнішньополітичній політиці США, яка зводилася до економічного і військового об'єднання, до зміцнення західноєвропейської спільноти. Цьому мала слугувати система НАТО під американською ядерною парасолькою, Європейський оборонний союз та інтеграція в усі європейські структури ФРН. Переслідувалася ще одна мета - рівномірно розподілити витрати між США та Європою на сис­тему безпеки. Ідея створення Європейського оборонного союзу зазнала кра­ху, натомість Брюссельський пакт було реорганізовано у Західноєвропейсь­кий союз із залученням до нього ФРН та Італії. Продовженням цього проце­су стали Паризькі угоди, підписані у жовтні 1954 року дев'ятьма державами, які передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН та входження ФРН у НАТО. Це сталося 9 травня 1955 року. Радянський Союз відповів створен­ням Організації Варшавського Договору. Незважаючи на доктрину "відки­дання", "звільнення"східноєвропейських країн, під час угорських подій 1956 року США, хоч і засудили радянську інтервенцію, проте відмовилися від пропозиції ЦРУ щодо організації польотів літаків над Будапештом для ски­дання повстанцям зброї та продуктів харчування.

На середину 1950-х років у світі склалася певна рівновага. У СРСР відома хрущовська "відлига": на міжнародній арені відбулася нор­малізація його стосунків з Югославією, разом з колишніми союзниками підпи­сано мирний договір з Австрією, за яким вона проголошувалася нейтраль­ною; тоді ж за ініціативою радянського керівництва прийнято рішення про нараду на найвищому рівні глав чотирьох держав. Зустріч керівників США, СРСР, Великобританії та Франції відбулася в липні 1955 року у Женеві. Аме­риканський президент запропонував, по-перше, об'єднати Німеччину і ство­рити загальнонімецький уряд на основі вільних виборів (СРСР вважав, що це можна здійснити шляхом двосторонніх переговорів між НДР і ФРН); по-друге, налагодити належні американсько-радянські торговельні зв'язки; по-третє, проголосив видатну і далекоглядну ідею - план "відкритого неба", тобто обмінятися картами військових об'єктів і підприємств, надати один одному можливості для аерофотозйомок. Ці пропозиції знаменували вели­кий прорив у військовій сфері: ідею "прозорості", створення особливих інсти­туцій довіри з метою зниження загрози несподіваного нападу. Щоправда, ідею "відкритого неба"деякі дослідники та політики оцінюють скоріше як акт психологічної війни, аніж серйозну пропозицію. Цього ж року за ініціа­тивою США на Близькому та Середньому Сході було створено Організацію Центрального Договору (СЕНТО) у складі Великобританії, Туреччини, Іра­ну (вийшов 1958 року), Іраку та Пакистану.

Перебіг та наслідки англо-франко-ізраїльської війни 1956 року проти Єгипту стали лейтмотивом інаугураційної промови Д.Ейзенхауера після по­вторної перемоги на президентських виборах. Зміст та тональність промови свідчили, що "третій світ" посів перше місце у зовнішній політиці Сполуче­них Штатів. "Процвітання Америки буде недовготривалим, якщо не будуть процвітати інші нації", - підкреслив президент і одразу доручив своїй адмі­ністрації зайнятися складанням програм допомоги. Ця промова та прийня­тий на її підставі закон дістали назву "доктрини Ейзенхауера". Висновок двомісячної аналітичної роботи був однозначним: допомога "третьому світу" сприятиме економічному розвитку, яке. у свою чергу, приведе до політичної стабільності і демократичної еволюції суспільств. 9 березня 1957 року прий­нято закон про надання президентові права використовувати американські збройні сили для захисту країн "третього світу" від комунізму. Близькосхід­ним режимам виділялася фінансова допомога в 200 млн.дол. Спираючись на повноваження, надані йому конгресом, Ейзенхауер відрядив 1958 року до Лівану американські частини ВМФ з метою полагодження громадянського конфлікту в цій країні.

Великою несподіванкою для адміністрації Ейзенхауера стало виведен­ня на космічну орбіті у жовтні 1957 року радянського штучного супутника. Пізніше президент згадував, що найбільше вразив його рівень занепокоє­ності американського суспільства. Преса перебувала на грані істерії: на думку коментарів, запуск радянського супутника був для Сполучених Штатів більшою поразкою, ніж Перл-Харбор. Президент не піддався тискові і ви­могам відмовитися від збалансування бюджету й розпочати будівництво ра­діоактивних сховищ та збільшити ядерні запаси. 31 січня 1958 року США запустили на космічну орбіту свій,штучний супутник, хоча і менший за ва­гою. Весною 1958 року було створено Національне управління з аеронавти­ки та вивчення космосу (НАСА).

Серйозна криза виникла у взаємостосунках між США та Латинською Америкою. Після замирення у 1954 році громадянського конфлікту у Гвате­малі Штати розраховували на розвиток "доброго партнерства" з країнами регіону, тому залишилися осторонь громадянської війни 1956-1959 років на Кубі, яка завершилася перемогою революційних сил на чолі з Фіделем Кас­тро. Однак реформи, ініційовані кубинським революційним урядом, серй­озно загрожували американським інтересам, адже США контролювали на кубинській території 40 відсотків виробництва цукру, що складало 80 відсотків кубинського експорту; 50-ма відсотками залізниць, енергетики та зв'язку. Під кінець свого президентства Д.Ейзенхауер розірвав у січні 1960 року дипломатичні стосунки з новою Кубою і санкціонував підготовку антикастрівської. інтервенції на прокомуністичний острів.

Американо-радянські відносини, започатковані знайомством Д.Ейзенхауера та М.Хрущова на Женевській нараді 1955 року, набули конкретно­го втілення у 1959 році. Влітку цього ж року з метою підготовки візиту на найвищому рівні США відвідав А.Мікоян (перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР). У вересні вперше за всю історію американо-радянських відносин відбувся офіційний візит до Сполучених Штатів керівника СРСР. М.Хрущов приїхав з дружиною, дочкою, зятем, його супроводжував вели­кий почет з офіційних радянських посадовців, радників, журналістів. Кері­вники двох держав домовилися про чотирьохсторонню зустріч у травні 1960 року у Парижі та про візит-відповідь Д.Ейзенхауера в СРСР у червні того ж року. Потепління в американо-радянських стосунках перервалося прикрим інцидентом, який стався з американським шпигунським літаком У-2.

Необхідно підкреслити, що інтенсифікація "холодної війни" сприяла розвиткові спецслужб, їхній діяльності у формі всіляких "закритих акцій", політичних та економічних диверсій, які набирали небувалої масштабності та значущості у міжнародній політиці. За президентства Д.Ейзенхауера дуже зросла роль Центрального розвідувального управління (ЦРУ). Якщо у попе­редні роки діяльність цієї інституції зводилася до збору розвідувальних да­них та їхнього аналізу, то Айк перетворив її в один із найактивніших засобів "холодної війни." Безсумнівно, що таємні операції ЦРУ були незаконними та аморальними. Так, президент США скористався послугами ЦРУ в Ірані 1953 року при здійсненні операції "Аякс", тобто для усунення прем'єра цієї держави Мохаммеда Мосаддика та повернення до керівництва Іраном шаха. 1954 року Ейзенхауер дозволив ЦРУ витратити 35 млн. дол. на ство­рення 30 висотних одномоторних, реактивних літаків типу "Локхід" У-2, здатних перетинати територію СРСР "без ризику бути збитими." Шпигунські літаки такого типу мали на своєму борту нові фотокамери, які дозволяли робити знімки високої точності. З санкції президента США, починаючи з 1956 року, здійснювали таємні польоти над радянською територією. 1 трав­ня 1960 року американський літак У-2. який летів на висоті 22 км і заглибив­ся на терени СРСР, був збитий радянською ракетою над Свердловськом. Пілот Френсис Гаррі Пауерс, громадянин США, катапультувався і потрапив до рук радянських служб, як і залишки літака з усією шпигунською апаратурою.

Перша версія американського держдепартаменту з приводу цієї події зводилася до того, що У-2 опинився над радянською територією випадково через несприятливу погоду , не маючи жодних шпигунських чи диверсійних завдань. Після того як Радянський Союз пред'явив незаперечні докази роз­відувальної місії літака, держдепартамент США визнав, що американська авіація здійснює вторгнення у повітряний простір СРСР з шпигунськими завданнями. 12 травня це підтвердив Д.Ейзенхауер, зазначивши, що ці по­льоти санкціоновані його урядом.

Інцидент з У-2 перекреслив усі попередні американо-радянські домо­вленості. Щоправда, керівники США, СРСР, Великобританії та Франції таки зібралися у травні цього ж року в Парижі, але зустріч було фактично зірва­но. М.Хрущов зажадав від Д.Ейзенхауера публічного вибачення та передачі на розгляд радянських спеціалістів усієї американської документації, пов'я­заної з польотом У-2 . Американський президент не прийняв цих умов. Тоді радянський керівник відмовив Ейзенхауерові у візиті до СРСР, що був зап­ланований на червень 1960 року. Шанс для подальшої співпраці обидві країни втратили.

Д.Ейзенхауер визнав, що після зриву чотиристоронніх переговорів у Парижі, гонка озброєнь вийшла з-під контролю і в своєму прощальному звер­ненні до співвітчизників у січні 1961 року попередив про небезпеку, яка чатує над країною з боку "військово-промислового комплексу".

1950-і роки були для Сполучених Штатів роками благополуччя, після корейської війни - миру та спокою. США перетворилися у країну "достатку та споживання": більше половини американців за рівнем доходів поповни­ли середній клас. Проте спадщина 1950-х років була подвійною: з одного боку багата й міцна Америка, з іншого - вона не розв'язала багатьох внутрішньо - та зовнішньополітичних проблем (найдошкульнішими були втрата Куби, інцидент з У-2, скасування офіційних візитів до Японії та СРСР). США не справлялися з новими світовими викликами, вони втрачали динамізм, Західна Європа і Японія не поступалися Штатам за темпами розвитку. СРСР отримав ракетну зброю, географічна недосяжність американського конти­нента відходила у минуле. В Азії, Африці, Латинській Америці набирали сили антиамериканські настрої. США потребували змін, подальшого посту­пу та оновлення у всіх сферах соціально-економічного та політичного жит­тя.

Правління демократів 1961-1969 років. Президентські вибори 1960 року. Джон Кеннеді - 35-й президент США. Демократична партія нажива­ла політичний капітал упродовж 1950-х років на прорахунках республіканців. Окрім того, 1960-і роки виявилися рубіжними у світовій історії і характери­зуються низкою нових реалій в економіці, політиці, військовій сфері, міжна­родних стосунках, нарешті, у психології. Разом з тим стало помітним відносне послаблення американської економічної могутності: якщо після другої світо­вої війни на США припадало 54 відсотки промислової продукції капіталі­стичного світу, то у 1960 році - вже 45. Частка їхнього експорту за ці ж роки знизилася з 32 відсотків до 20. Найдошкульнішим було те, що швидко пада­ла сума золотого запасу Штатів: з 22820 млн. дол. у 1950 році до 17766 млн. дол. у 1960 році. Беззастережна економічна монополія США відходила у минуле, на п'яти наступали такі конкуренти як Західна Європа та Японія, які за темпами економічного розвитку наздоганяли Штати.

Чимало проблем США було пов'язано з адаптацією до нового етапу науково-технічної революції, який припав на початок 60-х років і настійно вимагав широкого запровадження нових технологій, інтенсифікації вироб­ництва, структурної перебудови економіки та радикальних змін у структурі найманої праці.

До того ж у зв'язку з появою ракетної техніки, всупереч антагоністич­ним економічним та військово-політичним блокам, усе виразніше формува­лося усвідомлення глобальної взаємозалежності світу, необхідності дієвого контролю над гонкою озброєнь. Серед американської політичної еліти у цьому контексті можна виділити три підходи: 1) представники першого про­понували враховувати тодішні світові реалії і пристосуватися до них, обме­живши американське втручання у світові проблеми; 2) інші виступали за широке використання економічних, політичних та ідеологічних важелів, а в крайньому випадку і "малих воєн" для захисту американських інтересів; 3) третій, найбільш небезпечний підхід, представники якого - передовсім військово-промислового комплексу - наполягали на можливості застосуван­ня "превентивної ядерної війни".

Серед міжнародних факторів, які до певної міри вплинули на оновлен­ня стратегічних настанов демократичної партії, був радянський соціалізм. Нині це твердження викликає скептичну усмішку. Але річ у тім, що хрущовські реформи другої половини 1950-х років, динамізм радянського ліде­ра на міжнародній арені, успіхи СРСР у космосі насправді реально вплинули на світ і змусили американських демократів серйозно задуматися над державно-реформістськими методами протидії псевдосоціалістичним ідеа­лам Москви.

Нарешті, останній значущий фактор полягав у тому, що прийшло нове покоління людей, непричетне до участі у другій світовій війні та її наслідків. Це покоління інакше сприймало та оцінювало світ, сповідувало нові цінності, відмінні від тих, в які вірили їхні діди та батьки.

Конвент демократичної партії в Лос-Анджелесі уже в першому турі в липні 1960 року висунув кандидатом в президенти Джона Кеннеді, а претен­дент закріпив успіх тим, що запропонував кандидатом у віце-президенти Ліндона Джонсона популярного представника південних штатів, нейтралі­зувавши таким чином досить потужні антинегритянські настрої.

Чимало неординарного пов'язано було з особою самого кандидата від демократичної партії: ще жодного разу у своїй історії Америка не обирала такого молодого президента (Джону Кеннеді в листопаді 1960 року випов­нилося 43 роки); ніколи ще на посаді президента не було католика; тільки один раз на президентських виборах США переміг сенатор (у даному випад­ку - Дж. Кеннеді), а не губернатор провідного штату чи лідер партії.

Також уперше в історії США під час президентських виборів відбува­лися теледебати між кандидатами, очевидцями яких стали 100 млн. амери­канців. У дискусіях зі своїм опонентом республіканцем Річардом Ніксоном, котрий як віце-президент мав перевагу щодо популярності та досвіду, Кен­неді обстоював соціальні реформи, ідею прогресу, просування вперед у всіх сферах. На республіканців він покладав відповідальність за втрату прести­жу США у світі і обіцяв стримати небезпечний занепад американської вла­ди. При цьому будив почуття жертовності у американців, закликаючи їх слу­жити батьківщині. Це знайшло відгук серед молоді та інтелектуалів. Гроші, широкі родинні зв'язки схиляли виборців на бік Дж. Кеннеді, так само як і організаторський талант його брата Роберта і комунікабельність самого де­мократичного претендента, його вміння ладити з людьми. Багато спостері­гачів і вчених стверджують, що чотириразові телевізійні дебати між Кеннеді та Ніксоном зіграли вирішальну роль у перемозі кандидата від демократів. Якщо Р.Ніксон закликав дотримуватися спадкоємності у зовнішній та внутрішній політиці 1950-х років, що їх інколи називають "застійними", вважаючи за необхідне підтримувати добропорядні принципи республікані­зму, то Дж. Кеннеді, навпаки, обстоював думку про оновлення, взяття нових рубежів, закликав сміливо сприйняти виклик 1960-х років. Він гостро кри­тикував попередню адміністрацію за низькі темпи економічного зростання, занедбаність та відсталість освіти (переповненість шкіл, низьку оплату праці вчителів тощо), расову дискримінацію, яка перешкоджала раціонально ви­користати талант і здібності багатьох американців. Лейтмотивом його виступів була необхідність подальшого поступу США у всіх сферах. Дослідни­ки стверджують, що кандидат від демократів у своїй перевиборній програмі дав 220 обіцянок, в тому числі 54 , які стосуються зовнішньої політики, 41-соціального забезпечення і праці, 21 - сільськогосподарської сфери. Зрозу­міло, що багато виборців сприйняли програму Кеннеді як ознаку широких змін. До речі, серед розробників його програми, яка дістала назву "Нові рубежі", були три лауреати Нобелівської премії.

"Нові рубежі" декларували амбіційну програму піднесення економіки через зменшення податків, поліпшення системи соціального страхування, розширення медичної допомоги та підтримку освіти, оздоровлення міст і прогрес у расовому питанні. Однак, як показав час, чимало ініціатив уряду Кеннеді конгрес забалотував.

Загалом шанси обох претендентів були однаковими. За плечима Р.Ніксона був багатий досвід державного управління, але йому приписували про­махи ейзенхауерівської адміністрації Дж. Кеннеді ж обіцяв реформістську (прорузвельтівську) діяльність. Він переміг з перевагою в 100 тисяч голосів (за Кеннеді проголосували 34 млн.200 тисяч осіб, азаР.Ніксона-34млн.100 тисяч).

Родина Кеннеді походила з Ірландії, яка переїхали до Америки 1850 року. Батько майбутнього президента Джозеф був американцем у третьому поколінні. Загальна сума капіталів родини Кеннеді напередодні президентських виборів 1960 року, за різними даними, становила 200-400 млн.до­ларів. Сфера капіталовкладень була різноманітною: нерухомість, нафтові й газові компанії, кіноіндустрія. Після скасування Ф.Д.Рузвельтом "сухого за­кону" Джозеф Кеннеді зайнявся легальним імпортом алкогольних напоїв (до цього, за різними свідченнями, вкладав гроші у нелегальну торгівлю спиртним).

Джон Фіцджеральд (Джек) Кеннеді народився 29 травня 1917 року в Брукліні (штат Массачусетс) і був другим з дев'яти дітей в ірландсько-като­лицькій родині. 1929 року Джозеф створив спеціальний фонд для своїх дітей і вже наприкінці 40-х років кожному з них належало по 10 млн. доларів. Діти росли енергійними, допитливими, честолюбними. З ранніх літ були привчені до спорту. З-поміж братів та сестер майбутній президент відзна­чався слабким здоров'ям, найбільше допікали йому болі у хребті і мабуть з цієї причини, він,чи не єдиним в родині, багато і залюбки читав. В юнаць­кому віці віддавав перевагу історії та географії. Середню освіту здобув у приватних школах. Потім навчався у престижній Лондонській школі еконо­міки. Саме тоді його батько, захопившись політикою та підтримуючи Ф.Д.Рузвельта, отримав посаду посла США у Великобританії. Згодом Джон студіює в Гарвардському університеті, де вивчає державне право та управл­іння. 1940 року він закінчив університет, успішно захистивши дипломну роботу "Умиротворення в Мюнхені" (мова йшла про рішення мюнхенської наради у вересні 1938 року), яку пізніше видав масовим тиражем під назвою "Чому спала Англія?" Вона принесла молодому Кеннеді гонорар у 40 тисяч доларів. Тоді ж він здійснив поїздку по країнах Європи та Близького Сходу: відвідав Францію, Італію, Польщу, СРСР, Угорщину, Австрію, Німеччину, Чехословаччину, Туреччину, Палестину.

Зі вступом США в другу світову війну Джон за сприянням батька дом­ігся призову на військову службу (через хворобу йому відмовляли у цьому) і отримав призначення у військово-морські сили США. Як командир швид­кохідного торпедного катеру брав участь у бойових операціях на Тихому океані. У серпні 1943 року його катер японці потопили, Джон Кеннеді, хоч і був поранений, врятувався разом з іншими моряками. Наприкінці 1944 року після важкої операції подав у відставку у званні старшого лейтенанта. 12 серпня того ж року під час виконання бойового завдання (знищення старто­вих майданчиків німецьких ракет ФАУ-2 на французькому узбережжі) заги­нув його найстарший брат Джо, на якого родина покладала великі надії як на майбутнього політика.

Після війни Джон деякий час працював журналістом, а з 1946 року пішов у політику. Цей крок гаряче схвалила вся родина, допомагала і заохо­чувала його в цьому. 1947 року його, 29-річного, обирають членом палати представників американського парламенту від округу Бостон; 1952 року він став сенатором від штату Массачусетс, 1958 року-знову переобирають на цю посаду. Як конгресмен і сенатор Джон Кеннеді виступав за соціальні реформи, за поліпшення життєвих умов національних меншин та робітників; у зовнішній політиці підтримав план Маршалла і створення НАТО, але кри­тикував політику Г.Трумена щодо Китаю. Як член сенатського комітету за­кордонних справ Кеннеді виявляв інтерес до проблем деколонізації. Важли­вою подією, на яку Кеннеді і багато американців його покоління зреагував гостро, став "супутниковий шок" 1957 року. З радянського космічного успі­ху він зробив висновок про необхідність подолання американського відста­вання у багатьох сферах, починаючи з освіти і закінчуючи ракетним озброє­нням. Корисним у політичному плані виявився його шлюб 1953 року з кра­сунею Жаклін Лі Бувьє.

Інаугураційна промова Джона Кеннеді. виголошена 20 січня 1961 року, віддзеркалювала його тривоги та амбіції. З одного боку, він попереджував про небезпеку можливого знищення ядерною зброєю людської цивілізації, а з другого -- будив життєву наснагу, патріотизм своїх співвітчизників. Лейт­мотивом його звернення стала фраза: "Не питай, що може зробити для тебе твоя країна, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни".

При формуванні свого кабінету Кеннеді керувався професійними, а не партійними критеріями. Він оточив себе молодими фахівцями, менеджерами та інтелектуалами, середній вік яких становив 45 років (проти 56 в адмі­ністрації Д.Ейзенхауера). Разом з Кеннеді у Білому домі запанувала нова ат­мосфера і новий стиль управління та взаємостосунків. Популярності новій адміністрації сприяло телебачення, регулярні прес-конференції та зустрічі Кеннеді з журналістами. Важливим чинником популярності 35-го президен­та США став його ораторський хист. Все це надавало Кеннеді ореолу харизматичного лідера.

Економічний розвиток США у 1960-х роках. Підтримка та розвиток конкурентноздатності американської економіки, тих галузей, які забезпечу­ють провідні позиції і прибутки на світовому ринку - пріоритетні для всіх сучасних американських президентів, незалежно від їхньої партійної прина­лежності. На думку дослідників, 1960-і роки ввійшли в американську істо­рію як етапний і класичний період цілеспрямованих і скоординованих дій держави, приватного сектору і творчої думки провідних економістів стосов­но стимулювання економічного зростання і структурної перебудови народ­ного господарства США. Це роки форсованих темпів НТР, розвитку автома­тики, мікроелектроніки, модернізації усіх галузей, економіки.

Саме в цей час Сполучені Штати здобули перевагу над іншими індус­тріальними державами у стратегічних напрямках науково-технічної рево­люції, передовсім у створенні та запровадженні електронно-обчислюваль­них машин (ЕОМ). Так, 1959 року у США діяло 2034 ЕОМ, а 1969- близько 56 тисяч. У країнах Західної Європи і Японії, разом узятих, 1969 року фун­кціонувало лише 24 тисячі ЕОМ. Того ж року Сполучені Штати витратили на виробництво ЕОМ в 2,5 раза більше коштів (4,2 млрд. дол.), ніж Японія, ФРН, Франція та Англія. Приблизно на десять років раніше, аніж інші капі­талістичні країни, розпочали вони виробництво електронного обладнання, різних видів пластмас, синтетичних матеріалів тощо. Одночасно відбува­лася оптимізація сільського господарства, запровадження машинних техно­логій, хімізація. Узагальнюючим показником науково-технічної переваги США над своїми основними конкурентами стала продуктивність праці, яка складала у ФРН та Англії 45, а в Японії - 17 відсотків від американської.

1960-і роки називають іноді роками процвітання, оскільки для них ха­рактерні високі темпи економічного розвитку: в середньому до 7 відсотків щорічно. Все це спричинило структурні зміни у формуванні найманої праці: збільшення кількості висококваліфікованих робітників, зменшення питомої ваги ручної праці, кількісне зростання робочої сили в інфраструктурі, сфері обслуговування тощо.

Внутрішня політика Джона Кеннеді. Однією з головних ідейно-теоретичних підвалин демократичної партії у 1960-і роки продовжувало зали­шатися кейнсіанство. Але у тлумаченні кейнсіанських доктрин виникли сер­йозні розбіжності. Чітко визначилися ліві та помірковані прихильники кейнсіанства. Ліві виступали за збалансовану економіку, яка б гарантувала гар­монійний розвиток і забезпечення споживчих інтересів різних верст сусп­ільства, у тому числі людей похилого віку, малозабезпечених, безробітних, інвалідів, тому ліві не тільки допускали, але й вимагали поступитися ідеєю "збалансованого бюджету". На їхню думку, контрольована інфляція навіть сприяє економічному зростанню. Помірковані ж демократи робили акцент на державному стимулюванню економічного розвитку шляхом скорочення оподаткування корпорацій, підтримання стабільності ринку через контроль над цінами і зарплатою.

Джон Кеннеді, а після його загибелі і Ліндон Джонсон, робили спроби поєднати обидва кейнсіанські рецепти. Відповідно до рекомендацій так зва­ної "нової економічної теорії", прихильники якої домінували серед економ­ічних радників Кеннеді, адміністрація взяла курс на активне стимулювання основних факторів економічного зростання, а саме: капіталовкладень, науко­во-технічного прогресу, освіти, підвищення кваліфікації робочої сили та рівня зайнятості тощо. Щоб реалізувати ці завдання необхідно було оновити й поповнити арсенал державного регулювання, широко запровадити важелі державної, бюджетної, податкової і кредитно-грошової політики.

З цією метою вже 1961 року адміністрація Кеннеді запропонувала ско­ротити терміни амортизації основного капіталу для всіх корпорацій, а також піти на семивідсоткову скидку на капіталовкладення у будівництво нових заводів і закупівлю нового обладнання. Конгрес у 1962 році погодився з про­позиціями президента. Прагнучи одночасно не допустити розкручування інфляційної спіралі, уряд Кеннеді вперше в обстановці мирного часу запро­вадив побічний контроль за цінами і зарплатою у вигляді так званих "орієн­тирів" для підприємців та профспілок. Вони передбачали обмеження зрос­тання заробітної платні й цін рівнем досягнутого приросту продуктивності праці. Це викликало загострення стосунків між президентською адміністра­цією та капіталом, який неприязно поставився до ідеї "орієнтирів" у сфері цін та взагалі до соціальної політики Кеннеді. Кульмінацією цього загост­рення стало зіткнення адміністрації^ сталеливарними компаніями, а згодом і електротехнічних, які, незважаючи на введення "орієнтирів" щодо цін, де­монстративно пішли на різке підвищення цін на сталь. Білий дім застосував анти трестівське законодавство, скоротив державні замовлення неслухняним компаніям. Таким чином вдалося повернутися до статусу-кво у ціновій пол­ітиці.

Водночас для нормалізації відносин з промислово-фінансовими кола­ми Кеннеді в січні 1963 року направив конгресу програму скорочення по­датків на прибутки з корпорацій (з 52 до 47 відсотків) і зниження ставок подоходного податку з громадян (з 20-91 до 14-65 відсотків) на загальну суму близько 10 млрд. доларів.

Економічна стратегія адміністрації Кеннеді спрямована на довготри­валий курс стимулювання економічного піднесення втілилася у лютому 1961 року в програму "Економічного оздоровлення та зростання", яка передбача­ла підвищення купівельної спроможності населення, а саме: підвищення мінімуму погодинної зарплатні (до 1 долара 60 центів; 1955 року він складав 1 долар), збільшення термінів виплат (хоча і тимчасово) допомоги безробіт­ним, ряд заходів, спрямованих на підтримку незаможних фермерів, збільшен­ня пенсійних виплат, зменшення квартплати та розширення житлового буді­вництва (було виділено 6 млрд.дол.), 1 млрд. 100 млн. доларів. Було виділено на організацію громадських робіт. Окрім цього, пропонувалася комплексна система заходів для "перетворення" районів хронічної депресії (особливо вугільних), дотації підприємцям, які засновували нові виробництва у таких районах, збільшення допомоги на оздоровлення міст.

Найважливішим у стратегії Кеннеді було прийняття 1962 року першо­го в історії країни федерального закону про розвиток державної системи перепідготовки та професійного навчання робочої сили, за якою 400 тисяч осіб опанували нові професії. Загалом упродовж 1960-х років - у період правління демократів - асигнування на соціальні потреби склали 40 відсотків загальних державних витрат.

Так само адміністрація Кеннеді помітно розширила та вдосконалила механізм співпраці держави з підприємцями та профспілками. При прези­денті був заснований Консультативний комітет, який складався з міністрів праці і торгівлі, керівників корпорацій та профспілок. Головне його завдан­ня полягало у відверненні трудових конфліктів. И цьому сенсі Білий дім всіля­ко заохочував створення різноманітних "комітетів людських відносин" та "дослідницьких комітетів" у різних галузях промисловості.

Особливе місце у політиці "нових рубежів" посідало негритянське пи­тання. За своєю гостротою та глибиною воно було, за висловом радника пре­зидента А.Шлезінгера-молодшого, "найважчою проблемою для президен­та". Негритянське населення США складало на час президентства Кеннеді 25 млн. осіб. Наприкінці 1950-х-початку 1960-років почалася масова мігра­ція чорних американців з південних штатів у великі міста. 1966 року понад 70 відсотків афро-американців жили у містах, що породжувало низку соц­іальних, житлових та морально-психологічних проблем. У зверненні 1963 року до конгресу Джон Кеннеді підкреслив: " Негритянська дитина, народ­жена у США, має у два рази менше шансів отримати спеціальність, удвоє більше шансів стати безробітною; життя її буде у сім разів коротше, аніж життя білого, а прибутки вдвоє менші".

У расовому питання тактика 35-го президента США була обережною: з одного боку, він намагався зменшити невдоволення білого населення півден­них штатів та досягти громадянського консенсусу, з іншого, визнавав необхідність припинення дискримінації чорного населення, яка суперечить демократичним ідеалам Америки. На першопочатках адміністрація Білого дому у законодавчому плані обмежилася скасуванням перевірки грамотності при реєстрації виборців (цей закон був провалений у сенаті), підтримкою конституційної поправки про анулювання виборчого податку, схваленого кон­гресом 1963 року, призначенням афро-американців на державні посади, на­лагодженням стабільних контактів з їхніми лідерами. У листопаді 1962 року президент підписав указ про анти дискримінаційні заходи щодо чорного на­селення в житловому будівництві, яке здійснювалося за сприяння федераль­ного уряду; у лютому наступного року конгрес прийняв до розгляду низку урядових законопроектів про допомогу школам, які запроваджують десегре­гацію, та про забезпечення виборчих прав чорних американців.

Проте "новий виток негритянської революції" (рейси свободи на авто­бусах, "сидячі страйки" у закладах громадського харчування, криваві сутич­ки з поліцією у травні 1963 року у Бірмінгемі) примусив Кеннеді продемон­струвати авторитет та силу федерального уряду. Він неодноразово посилав на південь федеральну поліцію, чи федеральні війська, або й використову­вав національну гвардію для втихомирення расових заворушень та інцидентів, що виникали під час заборони доступу чорних у школи та університети.

Напередодні злочинних пострілів у Далласі конгрес ратифікував зако­нопроекти про федеральну допомогу колледжам; на стадії затвердження була програма скорочення податків, законопроекти про охорону довкілля; з'я­вилися шанси для прийняття законів про державну медичну допомогу лю­дям похилого віку, збільшення зайнятості молоді та розвитку громадського транспорту.

1963 року президент направив до конгресу новий законопроект про громадянські права чорного населення США, який гарантував їм рівноп­равність на виборах, на ринку праці, в громадських закладах. Законопроект дебатували упродовж 83 днів і прийняли вже після загибелі 35-го президен­та США.

Таким чином, більшу частину програми "великого суспільства" було складено Дж. Кеннеді, але запровадив її у життя вже наступний президент.

Демократичні рухи США 1960-х років. 1960-і роки відзначилися не­баченим досі піднесенням молодіжного, передовсім, студентського, руху. На зміну "мовчазному поколінню 1950-х років" прийшло бунтарське покоління 1960-х років. Феномен так званого "студентського бунту" визначив у багато в чому своєрідність соціально-політичного і в ще більшій мірі культурно-ідеологічного клімату Сполучених Штатів цього десятиріччя.

Студентський рух 1960-х років пришов у своєму розвитку ряд етапів: у попередні роки переважали ненасильницькі форми боротьби (сидячі страй­ки, мітинги, демонстрації); лейтмотивом студентського руху у другій половині 1960-х років стали виступи проти війни у В'єтнамі, зводився він до страйків, захоплення навчальних закладів та установ, сутичок з поліцією.

В основі студентського руху лежали перш за все соціальні причини (демократизація студентства: поповнення його рядів вихідцями з робітницт­ва, середніх та дрібних верств; зміна соціальної ролі інтелігенції: перетво­рення вищої школи із закладів, які гарантували привілейований статус їхнім випускникам, у фабрики масової підготовки спеціалістів; відсутність гарантій і перспектив працевлаштування) та авантюрні зовнішньополітичні акції (на­приклад, в'єтнамська війна) американського уряду.

Найпомітнішу роль у розвитку молодіжного руху зіграло об'єднання "Студенти за демократичне суспільство" (1962 рік), яке ідейно сформувало рух "нових лівих". Таку назву він дістав через те, що "нові ліві" виступали з гаслами заміни існуючої в США суспільно-політичної системи новою на базі соціальної справедливості, рівності, ліквідації расової дискримінації, пова­ги до прав національних, конфесійних та інших меншин, вдосконалення си­стеми освіти. Щоправда, програмні документи студентства мали еклектич­ний характер, поєднуючи лібералізм з анархізмом, лівий екстремізм з ре­формізмом тощо. Все це часто виливалося в авантюрні проповіді і орієнта­цію на "абсолютне насильство", силу зброї, лунали навіть заклики до орган­ізації негайної "партизанської війни у джунглях великих міст", до заснуван­ня спеціальних громад зі своїми власними нормами економічного, політич­ного і культурного життя. Такі громади ідеологи студентського руху розгля­дали як перші вогнища ідеального ладу, "оази добра" серед "моря зла". Сту­дентська молодь вдалася навіть до спроб своєрідного "ходіння у народ" з метою створення таких громад (згодом виникали комуни хінні).

З другої половини 1960-х років у зв'язку з активною участю США у в'єтнамській війні розпочався новий етап потужного молодіжного і студен­тського руху. По всій країні вибухали марші і демонстрації, розгорнулася кампанія ухиляння від призову до армії, спалення призовних карток. Яскра­вим проявом цього руху стала облога 300-ма тисячами демонстрантів Пен­тагону, яка тривала кілька діб. Антивоєнний рух відіграв важливу роль у при­пиненні Штатами в'єтнамської війни, а з її завершенням - пішов на спад.

Негритянський рух другої половини 1950-х-1960-х років, відомий як негритянська революція, пройшов два етапи: 1) боротьби за прийняття кон­гресом США законів про громадянські права чорних американців; 2) бо­ротьби за впровадження цих законів у життя.

На 1960-і роки припадає пік негритянської революції. 1961 року всю країну охопили масові "сидячі демонстрації", учасники яких вимагали по­кінчити з расовою сегрегацією у сфері послуг; годі ж виникла нова форма боротьби, а саме: "рейси свободи", які розпочалися 4 травня 1961 року і тривали до серпня цього ж року, коли групи чорних і білих американців на автобусах вирушили з Вашингтону через південні штати Віргінію, Північну Кароліну, Джорджію, Алабаму до Нового Орлеану. Учасники рейсів домага­лися, щоб афро-американців нарівні з білими обслуговували у місцевих рес­торанах, автовокзалах, буфетах, бензозаправках, мотелях і т. п.

На літо 1963 року рух за громадянські права охопив близько 50 млн. осіб. У квітні 1963 року боротьба чорних американців вилилася у криваве зіткнення з поліцією у Бірмінгемі (штат Алабама): були вбиті, поранені та ув'язнені. Щоб попередити подальший розвиток цих трагічних подій, 13 трав­ня цього ж року за наказом президента до Бірмінгема вирушив тритисяч­ний загін солдатів.

Негритянські організації, так звані "шістки", організували влітку 1963 року масовий "похід на Вашингтон" з метою тиску на американський конг­рес щодо прийняття закону про громадянські права. Понад 25 млн. амери­канців - чорних та білих - вирушили 28 серпня у похід ("поїзди свободи" прямували у столицю США). У ті дні до Вашингтона прибуло понад 200 тисяч осіб. Не працювала значна частина столичних урядових установ, банків, магазинів. На всю країну пролунали слова Мартша Лютера Кінга, виголошені на мітингу: "Су мене мрія...". Акція дала свої наслідки: в липні 1964 року закон про громадянські права набрав чинності.

З негритянського руху всередині 1960-х років виділилися угруповання, які виступали з гаслами насильницької боротьби за свої права. Це, зокрема, відбилося у стихійних масових зіткненнях 1965 року на вулицях Лос-Анд­желеса. Приводом стало вбивство негра-водія, який відмовився сплатити штраф. В результаті сутичок загинуло 33 особи. Про масштаби цих подій засвідчує той факт, що на втихомирення їх учасників було відряджено 10 тисяч національних гвардійців та поліцейських.

Американська преса пояснювала вибух невдоволення з боку чорного населення нестерпною спекою, яка охопила 1965 року Сполучені Штати. Проте це повторилося і в наступні роки. Посилювалася радикалізація негри­тянського руху. У відповідь виник гак званий "білий бумеранг", тобто білі американці вдалися до адекватних заходів щодо афро-американців. Його жертвою став лідер негритянського руху, священик Мартін Лютер Кінг, підступно вбитий 4 квітня 1968 року у Мемфісі. У похоронній процесії взя­ло участь 150 тисяч осіб.

Після смерті М.Л.Кінга рух чорних американців розколовся на два уг­руповання: перше виступило за продовження мирних, ненасильницьких дій; друге - за перехід до збройної боротьби. Одвертим апологетом насильниць­ких методів боротьби виступила 1966 року організація "Чорна пантера", яка закликала до расової війни, діяла під сепаратистськими й націоналістични­ми гаслами, наприклад, "Вся влада неграм!", вважаючи за необхідне заміни­ти американську капіталістичну систему соціалістичною. У той же час федеральна влада розпочала кампанію переслідування лідерів та членів «Чорної пантери».

У 1960-і роки в США сформувався радикальний жіночий рух, який мав на меті завоювати найширші громадянські права для жінок. При цьому тлу­мачення громадянських прав набрало розлогого сенсу: феміністки домага­лися зрівняння у правах жінок та чоловіків в економіці, соціальній та пол­ітичній сферах, у побуті й родинному житті. Фактично у США розпочалася безпрецедентна і для них, і для всього світу феміністська революція, спря­мована на заміну не тільки законодавства, а й провідних соціокультурних (в тому числі морально-етичних) норм, на радикальне оновлення традиційно­го місця жінки в суспільстві. Найрадикальніші кола феміністського руху роз­глядали чоловіків та жінок на взірець двох соціальних класів, при цьому чоловіки поставали в ролі експлуататорів, а жінки - експлуатованих. Для визначення статі використовували термін "тендер", який на відміну від тер­міну "стать" включав усю сукупність характеристик чоловіків та жінок, в тому числі, і навіть у першу чергу, їхні соціальні позиції та ролі.

Програма та ідеологія фемінізму розкололи американське суспільство. Кількість американців, як жінок, так і чоловіків, які поділяли принципи фе­мінізму, неухильно зростала. Водночас відбувалася консолідація їхніх опо­нентів. Хоча феміністський рух не досяг повної реалізації усіх своїх про­грамних вимог, але його успіхи були вражаючими. У 1970-і роки конгрес прийняв серію законів, які забороняли дискримінацію жінок і зрівняли їх у правовому відношення з чоловіками. Федеральний уряд схвалив принципи преференцій для жінок, коли йшлося про заміщення вакансій в установах і на підприємствах, які виконували федеральні замовлення. Феміністський рух успішно протидіяв консервативним колам, які виступали за заборону у США абортів. Водночас феміністки домоглися широкого правового і морального засудження практики та різноманітних форм "сексуальних домагань" щодо жінок. Жіноча проблема утвердилася в університетській науці. Створювали­ся кафедри з жіночих та тендерних досліджень. Тендерна соціологія стала одним із провідних напрямків у соціологічній науці. Таким чином, фемінізм увійшов у теорію і практику як вагоме соціальне явище США.

Зовнішня політика Джона Кеннеді. Найважливішою складовою час­тиною своєї діяльності 35-ий президент США вважав зовнішню політику. Він підрахував, що 80 відсотків проблем, які йому довелося розв'язувати, були зовнішньополітичними. Саме у цій царині він мав можливість прояви­ти свою волю і талант, адже ні конгрес, ні конституція не ставили тут особливих бар'єрів.

До того ж короткочасний період його президентства збігся з низкою криз та конфліктів. А усвідомлення того, що СРСР змусив Сполучені Штати вдатися до "глобальної оборони", породжувало необхідність демонструвати волю, твердість та силу, а також підвищену потребу в здобутті міжнародно-політичного престижу. Цілком усвідомлював Дж. Кеннеді і небезпеку для людства, яку несли атомна та воднева бомби. Вдаючись іноді до гострої ри­торики на практиці, він діяв обережно, на мінімальному рівні прагнув стри­мати ризик ескалації.

«Звернення» нового президента до нації засвідчило його готовність продовжувати попередній зовнішньополітичний курс США. Щоправда, Дж. Кеннеді, більше ніж інші американські політики, відчував межі реаль­них можливостей і намагався не порушувати їх. Через таку двоїстість зов­нішня політика 35-го президента США мала досить своєрідний характер. Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку, нагнітан­ням військової противаги, прикладом чого може слугувати співучасть в інтер­венції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 року; з другого, повернен­ням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне послаблення міжна­родної напруги, а саме: заміною попередніх зовнішньополітичних прин­ципів новою стратегічною доктриною «гнучкого реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко не всіма американськими пол­ітиками) мирного розв'язання міжнародних проблем, зрушень у радянсько-американських відносинах.

Піднесення національно-визвольного руху у країнах третього світу примусило адміністрацію Кеннеді розглядати цей регіон як пріоритетний. «Великим полем битви на захист і поширення свободи сьогодні є Азія, Ла­тинська Америка і Близький Схід, землі народів, що пробуджуються», - зая­вив президенту посланні конгресові 22 травня 1961 року. 35-й американсь­кий президент не мав гадки залишати звільнені від колоніального панування регіони на поталу іншим впливам. Кидаючи погляд у майбутнє, він вважав «третій світ» власним «полем бою» в конфлікті між диктатурою та демокра­тією: було розроблено стратегію допомоги, що ставила за мету модерніза­цію країн, які розвиваються, по-американському. В період правління Кен­неді стратегія «модернізації» дістала новий імпульс. Відповідні тактичні зміни відбулися в дипломатичних, політичних і культурних стосунках США із де-колонізованими країнами. Новий, більш гнучкий і «ліберальний» режим до­помоги в ім'я «модернізації» став невід'ємною частиною «нових рубежів», який передбачав здійснення соціально-економічних реформ у країнах «тре­тього світу» з тим, щоб утримати їх в орбіті США та ізолювати від комуні­стичного впливу.

Ще до обрання на посаду президента радники Дж. Кеннеді багато гово­рили про необхідність запровадження нової латиноамериканської політики, спрямованої передовсім на реалізацію соціально-економічних реформ у цих країнах з метою подолання їхньої відсталості та бідності. Цю концепцію під назвою «Союз заради прогресу» Дж. Кеннеді оприлюднив 13 березня 1961 року у Білому домі перед латиноамериканськими дипломатами та членами конгресу, а як програму її було затверджено на спеціальній сесії Організації американських держав (ОАД) у серпні того ж року (після провалу висадки на Плайя-Хірон).

Програма «Союз заради прогресу» (як аналог європейського плану Маршалла) передбачала фінансову допомогу Сполучених Штатів латиноа­мериканським країнам. її розмір: по 2 млрд.доларів (1,1 млрд. - урядова до­помога; 0,9 млрд. - приватні капіталовкладення і позики міжнародних фінан­сових організацій) щороку упродовж 10 років. Країни регіону зобов'язува­лися натомість подавати на схвалення ОАД свої плани економічного та соц­іального розвитку та дотримуватися низки показників: домагатися темпів зростання економіки в 2,5 відсотка в рік, здійснити демократичні реформи тощо. Безперечно, що «Союз заради прогресу» був викликаний до життя революцією на Кубі та прагненням загальмувати її поширення в регіоні. Водночас американська дипломатія часів Дж. Кеннеді застосовувала більш розмаїті та гнучкі методи співпраці з країнами «третього світу»: розробля­лися та запроваджувалися не лише різноманітні програми економічної, тех­нічної та військової допомоги, а й такі нововведення як програми «корпус миру», «продовольство для справи миру». їх з ентузіазмом зустріла молодь США. «Корпус миру» - це організація добровольців, які з власної волі виру­шали у відсталі країни, де працювали у сфері економіки, освіти, медицини тощо. Щоправда, ініційовані Дж. Кеннеді фінансові та кадрові програми до­помоги країнам, що розвиваються, через їхні колосальні потреби не змогли суттєво вплинути на ситуацію. Проте його новації спричинили усвідомлен­ня Америкою, як, зрештою, і Європою, існування такої глобальної пробле­ми як «третій світ».

Висадка на Плайя-Хірон. Разом з тим старий даллесівський дух адм­іністрація Дж. Кеннеді проявила у ставленні до революційних змін на Кубі. Ще за президента Д. Ейзенхауера було розроблено план вторгнення на Кубу антикастрівських сил. Провідним його автором виступило ЦРУ. 17 березня 1960 року Д.Ейзенхауер розпорядився створити на території Гватемали та Нікарагуа бази для військової підготовки кубинських емігрантів. На цю опе­рацію було виділено 13 млн. доларів (найвірогідніше, американськими ком­паніями).

Як кандидат на посаду президента Дж. Кеннеді знав про цей план лише в загальних рисах. 20 січня 1961 року він став господарем Білого дому. Ще до цього А.Даллес (керівник ЦРУ) доповів йому про всі деталі антикубинського плану. Новий президент не відхилив його, хоча заявив, що американські збройні сили не братимуть участі у висадці десанту. Експерти ЦРУ безнас­танно повторювали президентові, що народні маси у сільській місцевості налаштовані вороже до Ф. Кастро і прихильно поставились би до висадки біженців. Пентагон поділяв цю думку. 5 квітня 1961 року президент Дж. Кеннеді дав свою остаточну згоду на реалізацію плану ЦРУ. Він звелів тільки виключити з операції прибічників Батісти. Під головуванням Хосе Міро Кар-дони було утворено «Революційну кубинську раду». її завдання, на випадок успіху операції, полягало в тому, щоб встановити на Кубі ліберальний по­міркований режим, ворожий комуністичному. Президент США дав зрозумі­ти цій раді, що американські збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події, але рада була переконана, що американці таки повинні втрутитися. За два дні до висадки десанту американські бомбардувальниками Б-26 з кубинськими розпізнавальними знаками здійснили наліт на кубинські аеродроми з метою знищити кубинську авіацію. Бомбардування виявилося малоефективним. Попри наполягання американських військовиків Кеннеді заборонив повторний повітряний наліт, як і перебування американських кораблів та Підводних човнів в межах 20-мильної зони (30 км) від місця ви­садки десанту.

На світанку 17 квітня 1961 року «бригада 2506», яка пройшла вишкіл у Гватемалі та Нікарагуа, на п'яти кораблях та двох десантних баржах вийшла з нікарагуанської о порту Пуерто-Кабесас і висадилася на кубинському узбе­режжі в районі затоки Кочінос (Свиней), у південній частину провінції Матансас. В операції, яка отримала у ЦРУ кодову назву «Плутон», було задіяно 1500 кубинських емігрантів - найманців. Сьогодні ніхто не піддає сумніву причетність ЦРУ до цієї операції. У провінції Орієнте було також висадже­но невеликий десант з 168 «командос» з метою дезорганізації дій кубинсь­кого уряду.

Через три дні операція зазнала повного краху. Розсекречені нині доку­менти засвідчують, що погано організоване вторгнення, не захопило кубинсь­ке керівництво зненацька. Учасники десанту втратили 114 осіб убитими і 1189 - полоненими, багато з яких були звільнені через півтора року в обмін на американські продукти і медикаменти на суму в 53 млн. доларів.

Хоча мова не йшла про пряму американську інтервенцію, відпові­дальність Америки, особливо її президента, в очах світової громадськості стала очевидною. Для Кеннеді це був важкий удар. Він узяв на себе всю відповідальність за операцію, яку запланував його попередник. Щоправда, головну провину склали на шефа ЦРУ А.Даллеса, якого негайно замінили.

У січні 1962 року новий держсекретар Дін Раск порушив питання про виключення Куби з Організації американських держав, оскільки, говорив він, кубинський режим тоталітарний і несумісний з її демократичними принципами. Пропозицію Д.Раска схвалили 14 голосами з 21. Провідні держави Латинської Америки - Аргентина, Бразилія, Чилі та Мексика - проголосува­ли проти американської пропозиції. Куба, незважаючи на зростання закупі­вель і поставок СРСР, виявилася ізольованою від решти світу.

Європейський континент залишався пріоритетним для американських зовнішньополітичних інтересів. У травні-червні 1961 року Дж.Кеннеді здійснив вояж у Європу: у травні зустрівся у Парижі з Ш. де Голлем. Обидва президенти погодилися на тому, що необхідна тверда позиція Заходу у берл­інському питанні. Проте Дж. Кеннеді не вдалося переконати президента Франції у недоцільності відходу від атлантичної співпраці.

В червні цього ж року у Відні відбулася зустріч американського прези­дента та керівника СРСР М.Хрущова. Ця зустріч дістала романтичну назву «рожеві сади Відня». Наслідки її були вельми скромні. Головна проблема -статус Західного Берліна - залишилася неврегульованою.

За цих обставин у серпні 1961 року керівництво НДР з санкції ЄРСР прийняло рішення про зведення навколо Західного Берліну високої стіни -«антифашистського захисного валу» і запровадило суворий контроль на кор­доні з ФРН. Спорудження Берлінського муру стало несподіванкою для аме­риканського уряду. Тоді ж, у ті серпневі дні, США та СРСР підійшли «ризи­ковано близько до війни.» Разом з тим Дж.Кеннеді, розуміючи, що мур не створює безпосередньої загрози Західному Берліну, не вважав за необхідне поглиблювати кризу. Сполучені Штати погодилися фактично з розділом міста та німецької нації. Під час тріумфального візиту у червні 1963 року до ФРН Кеннеді запевнив німців у твердих гарантіях захисту Західного Берліну, сим­волічно підтвердивши це мовленою по-німецьки фразою: «Я-берлінець».

Карибська криза. На грані атомної війни виявилися США та СРСР у драматичній карибській кризі в жовтні 1962 року. 1 тут позиція Дж.Кеннеді характеризувалася обережністю та стриманістю, хоча розташування радянсь­ких ракет середньої дії з атомними боєголовками на Кубі означало безпосе­редній виклик Сполученим Штатам. У штабі, який засідав майже безперер­вно упродовж двох тижнів, Кеннеді відхилив пропозиції як ракетного бом­бардування радянських ракетних позицій, так і вторгнення на острів. Замість цього він обрав «м'який» варіант військово-морського "карантину" та шлях переговорів. Керівники обох держав дійшли порозуміння і знайшли вихід з надзвичайно складного і небезпечного для долі світу конфлікту. Фінал ка­рибської кризи зміцнив авторитет американського президента.

На кінець третього року свого правління Дж.Кеннеді все більше хви­лювали питання війни та миру. Він зрозумів, що у джунглях В'єтнаму не повинна вирішуватися доля Америки. 2 вересня 1963 року 35-й президент США заявив, що це війна в'єтнамського народу і у кінцевому підсумку в'єтнамці повинні самі або програти, або виграти її.

5 серпня 1963 року США приєдналися (разом з СРСР та Великобрита­нією) до безстрокового Договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах. Того ж року Кеннеді дозволив СРСР закупити в США пшеницю. Відтоді ці закупівлі стали регулярними. Було встановлено також прямий телефонний зв'язок («червоний телефон») між Вашингтоном та Москвою. Нарешті, 10 червня 1963 року в Американському університеті у Вашингтоні пролунала знаменита промова Дж.Кеннеді про необхідність пе­регляду відносин з СРСР, оскільки у випадку війни з Радянським Союзом США стануть об'єктом руйнівного ядерного удару. Та можливість такого політичного повороту обірвала злочинна куля.

Даллаське вбивство. З того часу, як пролунали постріли у Далласі, минуло майже сорок років, але таємниця "вбивства століття" і досі залишає ться нерозкритою і хвилює світ. Друга половина 1963 року проходила для Дж.Кен­неді під знаком підготовки до чергових президентських виборів. 12 листопа­да 1963 року він скликав перше засідання з цього питання. Чи не найбільше йшлося про південні штати, в тому числі про Техас, де Дж.Кеннеді отримав на виборах 1960 року всього 46 тисяч 233 голоси, що було в два-три рази менше у порівнянні з іншими штатами.

Демократична партія в Техасі давно переживала внутрішню нестабільність та чвари. Основна причина полягала в неадекватності дій парт­ійного апарату та позиції, так званих «ліберальних демократів»,незадоволених засиллям і всевладдям у штаті «людей великої політики», завдяки яким 1962 року губернатором штату обрали Коннеллі. Головним режисером цих подій був місцевий нафтовий король Л. Джонсон .

На виборах до конгресу 1956 року демократам все ж пощастило пере­могти і сенатором від штату став Р.Ярборо. Ця перемога не сприяла консол­ідації демократів. Свідченням цього стало те, що Р. Ярборо голосував на з'їзді демократичної партії в Лос-Анджелесі наперекір Л.Джонсону і його прихильникам голосував за висунення кандидатом у президенти Дж.Кен­неді.

Наступні три роки показали, що сенатор Р. Ярборо користувався підтримкою Кеннеді. На осінь 1963 року у Р.Ярборо були всі підстави вва­жати, що в разі об'єднання низових організацій демократів у Техасі, йому і його прихильникам вдасться перебрати контроль над партапаратом у штаті і таким чином вирвати його з під опіки Коннеллі. 1964 року Ярборо плану­вав при підтримці Дж.Кеннеді виставити свою кандидатуру на виборах гу­бернатора штату. 22 листопада 1963 року одна з техаських газет, яка при­хильно ставилась до Коннеллі, опублікувала результати соціологічного опи­тування, котре показало, що 57 відсотків техаських виборців висловились за кандидатуру Р.Ярборо. Отже, Дж.Кеннеді зіткнувся з низкою проблем у штаті Техас. Найважливіше полягало в тому, що він не врахував сили і можливос­тей техаських нафтових королів.

Готуючись до наступних президентських виборів, Дж.Кеннеді вирішив добитися більшої прихильності до себе з боку техасців. Залишаються не до кінця з'ясованими питання, хто був ініціатором поїздки Дж.Кеннеді до Техасу, коли ця ідея виникла і як сам президент реагував на неї? Відомо, що 4 жовтня 1963 року губернатор Техасу Коннеллі поставив перед Білим домом питання про необхідність відвідин Дж.Кеннеді і Л.Джонсоном Техасу. Один із мотивів цієї пропозиції полягав у тому, щоб «примирити перед виборами ворогуючі фракції місцевих демократів». Дж.Кеннеді дав згоду на поїздку, хоч і висловився за те, що краще, якби цим займався сам Л. Джонсон як голова осередку партійної організації демократів у штаті. Пропозицію Кон­неллі підтримав Л. Джонсон , який мав бесіду з Дж. Кеннеді сам на сам.

Пізніше Л. Джонсон признався, що вони з президентом насправді «об­говорювали політичну ситуацію у Техасі». Дослідники підтверджують, що саме після цієї розмови Дж.Кеннеді погодився на поїздку, хоча бажання їха­ти в нього не було. Про це він одверто сказав своєму помічникові з питань преси П'єру Селінджеру (" Я не хочу їхати до Техасу") і міністру фінансів Дугласу Ділону, який саме тоді збирався до Японії ("Я хотів би помінятися з вами місцями").

Чому розмова з Л. Джонсоном стала вирішальною у питанні щодо поїздки? Можливо, тому, що Дж.Кеннеді не хотів одверто виказувати своє ставлення до віце-президента, ведучи свою традиційну «подвійну гру». Але яке б припущення ми не робили, найважливіше було б знати зміст бесіди Л.Джонсона з Дж.Кеннеді перед поїздкою до рідного штату віце-президен­та. На початку 1970-х років Л .Джонсон опублікував свої мемуари «З коман­дних висот», в яких причини поїздки Дж.Кеннеді до Техасу виглядають так: "Дуже багато в написано і пишеться про мету тієї фатальної поїздки до Теха­су. Дуже багато в чому написано неправильно. Президент Дж.Кеннеді відпра­вився туди для збору грошей у передвиборний фонд демократичної партії і для того, щоб проторувати шлях наступній перемозі демократів на прези­дентських виборах 1964 року."

Л.Джонсон не обмовився жодним словом про те, яку роль відводили брати Кеннеді техаському сенатору Р. Ярборо. Екс-президент не наважився оприлюднити власну версію своєї розмови з Дж.Кеннеді, після якої прези­дент погодився на поїздку до Техасу. Можна припустити, що зміст цієї розмови залишиться назавжди таємницею. Або залишається повірити в те, що писав Л.Джонсон у своїх мемуарах.

22 листопада 1963 року об одинадцятій годині 35 хвилин на далласький аеродром приземлився літак військово-повітряних сил США під № 2, в якому прибув віце-президент Л. Джонсон. Через 5 хвилин приземлився ще один літак американських ВПС - під №1. В ньому знаходився 45-річний президент США Дж.Ф.Кеннеді з дружиною. Важко сказати, про що думав Дж.Кеннеді, готуючись покинута літак, перед яким уже зібрався великий натовп.

Підготовкою програми та маршруту президента займався губернатор штату Коннеллі і спеціальний помічник президента. Кортеж повинен був їхати по Мейн-стріт до ділового і торговельного центру міста, далі вули­цею, яка перетинає навпіл майдан Ділі-плаза. Після цього мав бути проїзд під залізничним мостом і перехід на шосе, яке вело до Будинку виставок, де президент повинен був виступити з промовою.

Відомо, що у маршрут було внесено зміни. Даллаські газети вийшли вранці 22 листопада з описом зміненого маршруту Перед самою Ділі-плаза процесія повернула ліворуч на Л.-стріт, яка, перетинаючи по краю майдан Ділі-плаза, вела, як і Мейн-стріт, до згаданого залізничного моста і - до Будинку виставок. Вважають, що два повороти зменшили швидкість авто­машини, і це полегшило ведення прицільного вогню по президентському автомобілю, коли він проїжджав по Л.-стріт.

Стрілянина почалась о 12 годині ЗО хвилин після того, як президен­тська машина минала складське приміщення шкільних підручників. Саме з цього приміщення пролунав перший постріл. Так стверджує більшість дос­лідників.

У президентському автомобілі разом з Джоном та Жаклін Кеннеді були губернатор Д.Коннеллі та його дружина. Після першого пострілу президент перестав махати рукою натовпові, схопився за горло і весь зігнувся вперед. Губернатор Коннеллі, який сидів перед президентом, повернувся праворуч, а тієї миті, коли почав повертатися протилежний бік, друга куля влучила у нього. Третя куля вдарила у верхню частину голови президента. Тільки після третього пострілу з деяким запізненням водій президентського автомобіля натиснув на акселератор. Під звук сирени автомобіль зі смертельно поране­ним президентом помчав у напрямі Парклендської лікарні. За ним рушила машини зі співробітниками Білого дому, журналістами та охороною. Біля шпиталю зібралося декілька сот осіб. Без охорони був залишений президен­тський «Лінкольн», хоча на ньому були сліди злочину.

За твердженнями очевидців, біля шпиталю з'явилися підозрілі особи: один видавав себе за агента ФБР, другий - за агента ЦРУ. Обидва намага­лись проникнути в приміщення невідкладної допомоги, де знаходився Кен­неді, але згодом вони зникли. О 13 годині наступила клінічна смерть 35-го президента США.

Ввечері 22 листопада о 7.35, за офіційною версією, а за іншими дани­ми, о 6.45, тіло Дж. Кеннеді привезли до військово-морського шпиталю у Бетесді ( у приміській зоні столиці США). При розтині тіла президента були присутні тринадцять осіб. Всі вони дали письмову клятву про нерозповсюдження даних експертизи. Офіційна інформація про судову медичну експер­тизу зводилася до того, що на тілі президента знайдено маленьку (3,5мм) рану на горлі і вдвічі більшу - на спині. Рентгенівське просвічування запе­речувало наявність куль в середині тіла. Рану в голові президента також по-різному описали лікарі Далласу і Бетесди. Існують серйозні розходження і між тим, що бачили хірурги, які зробили розтин тіла 1963 року, і тим, що бачили інші хірурги, котрі вивчали фотодокументи у 1969 та 1972 роках. Навіть на офіційному протоколі висновку судової медичної експертизи відсутня дата його складання, що, за американськими стандартами, є сер­йозним порушенням. До того ж існує версія, що протокол набув свого оста­точного вигляду не 22 листопада, а значно пізніше.

У той самий час, коли тіло президента везли до шпиталю, в іншому місці Далласу, на тихій Десятій вулиці, знову пролунали постріли, і один із поліцейських упав мертвим поряд зі своєю патрульною машиною. Очевидці цієї події одностайно заявили, що злочинець на ходу перезаряджав пістолет. На місці злочину при спробі втечі був спійманий Лі Харві Освальда, який мав при собі зброю.

До створення урядової комісії справою далласького вбивства займала­ся місцева поліція. Затриманого Лі Харві Освальда було доставлено до пол­іцейського відділення. Десь біля дев'ятої години вечора , згідно з офіцій­ною версією, у поліції почала складатися думка, що Освальдові можна пред'явити звинувачення і в замаху на Дж.Кеннеді. На чому ж воно ґрунтувалося ? Перед поліцією був службовець складу зі зброєю, за свідчен­нями одного з поліцейських, дуже схожий на стрільця, якого він встиг роз­гледіти у вікні 6-го поверху складу шкільних підручників.

Через два дні Лі Харві Освальд був убитий Джеком Рубі. власником кабаре. Це сталося при переведенні Освальда з однієї тюрми до іншої у підвальному гаражі у присутності багатьох людей.

Журналісти, не чекаючи офіційної версії, у своїх перших повідомлен­нях оголосили, що вбивство Дж.Кеннеді є політичним. До такого висновку дійшли члени урядового кабінету Кеннеді, такої думки дотримувалися деякі військові керівники. Було віддано навіть наказ про спеціальну готовність усіх збройних підрозділів, які дислокувалися в районі Вашингтону.

29 листопада 1963 року наказом президента Л.Джонсона було створе­но спеціальну комісію для розслідування обставин убивства президента Дж.Кеннеді. Складалася вона з семи осіб, очолив її голова Верховного суду США Ерл Уоррен. Він рішуче відмовлявся від цього призначення і тільки особисте звернення Л.Джонсона примусило Уоррена взятися за розсліду­вання. Комісія Уоррена приступила до роботи в перших числах грудня 1963 року. Працювала вона упродовж десяти місяців. 24 вересня 1964 року комі­сія Уоррена подала в Білий дім звіт, який містив свідчення 552 осіб. Основ­ний її висновок зводився до того, що стріляв у президента Лі Харві Освальд. Так з'явилася офіційна версія про вбивцю-одинака.

Нині в Америці мало хто вірить у цю версію і вважають, що слідство, здійснене сумнозвісною комісією Уоррена, с найяскравішою акцією, спрямованою на приховування причин і учасників злочину. До того ж понад 20 найголовніших свідків, починаючи з Лі Харві Освальда, також загинули за загадкових обставин.

Нова спеціальна комісія, створена конгресом через 15 років після вбив­ства Дж.Кеннеді, визнала, що президента США було вбито у результаті змо­ви. Чимало американських експертів, які займалися розслідуванням трагедії, раз-у-раз натикалися на сліди американських спецслужб. Прокурор Нового Орлеану Джім Гаррісон, який провів власне розслідування, одверто заявив, що убивство Дж.Кеннеді було організоване ЦРУ за участі мафії і кубинсь­ких контрреволюціонерів. Мотивами цього організованого злочину, на дум­ку Гаррісона, були: помста за відмову Дж.Кеннеді дати санкцію на пряму участь ВПС США у вторгненні кубинських "контрас" у затоці Свиней у квітні 1961 року: за намір Дж.Кеннеді згорнути інтервенцію США у В'єтнамі та перейти від конфронтації до переговорів з СРСР, що загрожувало інтересам Пентагону та військово-промисловому комплексу; за підготовку президен­том відміни через конгрес великої податкової скидки нафтовим компаніям; за ініційовану братами Кеннеді кампанію боротьби з організовною злочин­ністю у США тощо. Важко сказати, чи дізнається коли-небудь світ справжні прізвища натхненників та організаторів убивць американського президен­та?

"Велике суспільство" та "війна з бідністю" президента Ліндона Джонсона (1963-1969 роки). Через дві години після трагічної загибелі Дж.Кеннеді віце-президент Джонсон склав на борту військового літака при­сягу як глава Сполучених Штатів Америки. За час свого президентства та й після він не зажив слави свого попередника. На його долю випало чимало подій, які залишили негативний слід в історії Сполучених Штатів XX сто­ліття: починаючи з насильницької смерті Дж.Кеннеді і закінчуючи вбивством афро-американського поборника за громадянські права, лауреата Нобелі­вської премії миру Мартіна Лютера Кінга, брата Дж.Кеннеді. претендента на президентську посаду Роберта Ф.Кеннеді та безуспішним фіналом в'єтнамсь­кої війни.

Ліндон Бейнс Джонсон (1908-1973) народився у штаті Техас. Його бать­ко був фермером, маклером, службовцем на залізниці і деякий час - депута­том легіслатури Техасу. Мати, за фахом журналістка, після заміжжя обме­жилась родинним життям. Ліндон ріс кмітливим, честолюбним, але чуйним хлопцем. Джонсони жили скромно, але не бідно. Щоб надати Ліндонові можливість навчатися у педагогічному коледжі, довелося влізти в борги. Успіхи його були посередніми. Але безмежна енергія і працездатність (уп­родовж усього життя він спав менше 4 годин на добу) дали позитивні на­слідки. Особливо проявилося це під час проходження педагогічної практи­ки в одній із сегрегаційних мексиканських шкіл, що й визначило подальшу долю юнака. Конгресмен-демократ Р.Клебер 1931 року запропонував Л .Джон­сону місце працівника свого бюро у Вашингтоні. Тут Ліндон налагодив ко­рисні зв'язки та знайомства, набув досвіду. 1934 року одружився з Клаудією Алтс Тейлор. 1935 року Ф.Д.Рузвельт призначив його керівником відомства у справах безробітної молоді у штаті Техас. Прихильність до "нового курсу" та активна участь у ньому забезпечили 28-річному Ліндону Джонсону успіх на додаткових виборах 1937 року та місце у палаті представників парламен­ту США. Будучи конгресменом, йому вдалося направити на потреби рідно­го штату 70 млн. доларів. Водночас він не погребував участю у маніпулю­ванні фінансами заради власних інтересів.

У бойових діях під час другої світової війни Ліндон участі не брав. Але як член Комітету збройних сил конгресу, старший лейтенант Л.Джон­сон 1942 року був відзначений за сумлінне виконання обов'язків військового спостерігача. 1948 року він став сенатором, а 1951 - керівником парламен­тської демократичної фракції. Характерною рисою його програмних заяв та діяльності було уважне ставлення до інтересів та потреб різних верств аме­риканського суспільства.

Л.Джонсон виявився досвідченим тактиком і одночасно одним з найвпливовіших американських політиків. Активно боровся з маккартизмом, у 1957-1958 роках зініціював закони про громадянські права афроамериканців та створення національного управління з аеронавтики і вивчення космосу (НАСА).

1960 року надії Л .Джонсона кандидатувати на посаду президента США не справдилися. Конвент демократичної партії віддав перевагу Дж.Кеннеді, а Джонсон мусив задовольнятися почесною посадою віце-президента. По­ряд з випускником Гарварду Дж.Кеннеді, він комплексував і почував себе невпевнено.

Проте, ставши президентом, Джонсон прагнув перетворити попу­лярність Кеннеді у власний політичний капітал. Завдяки цьому здобув блис­кучу перемогу на президентських виборах 1964 року (за Л.Джонсона прого­лосували 43 млн. американців, за представника республіканської партії Б.Голдуотера - 27 млн. ). Будучи неперевершеним знавцем законодавчої сфери, слабких та сильних сторін американської політичної системи, новий прези­дент зосередив у своїх руках важелі не лише зовнішньої, але і внутрішньої політики США. контролював усі урядові справи та політичні процеси. На відміну від Дж.Кеннеді знаходив порозуміння з конгресом, сенаторами, вич­ікував сприятливого моменту і проштовхував законопроекти.

Всі реформаційні задуми, які не встиг втілити в життя Дж.Кеннеді, пе­рейняв його наступник на президентській посаді Л.Джонсон. Але не бажаю­чи бути лише тінню Кеннеді, він дав реформаторським програмам нові гучні та амбіційні назви: "Велике суспільство" , "Війна з бідністю" ( за офіційними даними, 20 відсотків американців перебували нижче "межі бідності").

За час свого президентства (1963-1969) Л.Джонсон виступав у двох ролях: з одного боку, нарощував ескалацію війни у В'єтнамі, що створюва­ло йому імідж консерватора, а, з іншого, здійснював активну реформаторсь­ку політику в межах країни, незмінно виділяючи як пріоритетні забезпечен­ня рівних громадянських прав для чорних американців та боротьбу з бідністю. Таке поєднання в особі Джонсона консерватора і ліберала мало на увазі відпо­відний стратегічний маневр: реформаторський курс всередині країни пови­нен був пом'якшити протест громадськості проти війни у В'єтнамі.

8 січня 1964 року у першому посланні про становище в країні прези­дент Л.Джонсон урочисто проголосив початок "безкомпромісної боротьби з бідністю в Америці". Щоправда, адміністрація президента відмовилася від популярної у 1930-1950-х роках ідеї "соціальної добродійності" і відстоюва­ла концепцію "вкладення в людський капітал". Закон 1964 року про еко­номічні можливості передбачав чотири види заходів у боротьбі з бідністю ("вкладень в людський капітал"): професійне навчання та підготовку, про­грами так званих "громадських дій", здійснюваних під егідою місцевої вла­ди; спеціальні програми допомоги для сільської місцевості та дрібного бізне­су; діяльність організації місіонерського типу "Добровольці на службі Аме­рики".

У проведенні внутрішніх реформ Л.Джонсон переважив навіть Дж. Кеннеді. Щоправда, не все робилося з його власної волі, його політику ак­тивно стимулював і підштовхувалася могутній демократичний рух ("нових лівих", жінок, негрів). Реформаційні успіхи Л.Джонсона пояснюються та­кож тривалим терміном його президентства і тим, що чимало реформаторсь­ких проектів були зініційовані та підготовані його попередником. Таким чи­ном, Л.Джонсон значною мірою пожинав плоди, посіяні Дж.Кеннеді та його "мозковим трестом". Так, закон про громадянські права, запропонований ще попереднім президентом та який застряг у парламентських тенетах, Л.Джонсон зумів відстояти і затвердити у найкоротший термін. Афроамери­канці здобули нарешті рівні права у всіх сферах громадського життя, це ж стосується жінок тощо. Четвертий закон 1968 року визначив різні форми покарання за дискримінацію афроамериканців.

Необхідно зазначити, що програма "великого суспільства" була підпо­рядкована не економічній (антикризовій), а одверто ідеологічній меті - істо­ричній суперечці з соціалізмом. Вона стосувалася не всього суспільства і не його працездатної верстви, а лише паріїв - бідняків, багатодітних матерів-одиночок, дітей, людей похилого віку. Це були непродуктивні витрати, оск­ільки не сприяли поліпшенню економічної ситуації в США, а навпаки, вони лише ускладнили нездорові економічні явища, зокрема, стали головним джерелом інфляції. До того ж закладена у "великому суспільстві" егалітаристська тенденція в цілому суперечила основам американської цивілізації.

Водночас з цим активно, масштабно й успішно провадилася державна політика, спрямована на розширення купівельної спроможності населення, переважно нижчих його верств. Соціальні витрати особливо різко зросли в і 960-і роки: тоді в рамках оголошеної президентом Л.Джонсоном програми "війни з бідністю" було визначено офіційну межу бідності, і десяткам мільйонів американців, які опинилися за цією межею, почали виплачувати допомогу та видавали продовольчі талони. З 1965 року почали діяти дер­жавні програми з фінансування медичних послуг людям похилого віку (по­над 65 років) і незаможним громадянам. Іншими законами передбачалися аналогічні заходи у сфері освіти, зокрема модернізація вищих навчальних закладів, надання позик студентам, розв'язання проблеми їхнього працев­лаштування, а також фінансова допомога музеям, бібліотекам, розробка еко­номічних програм. Загалом же щорічні федеральні витрати на "людські ре­сурси", за термінологією держбюджету, або на "соціальний добробут", як їх інколи називають дослідники, збільшилися за 60 років з часу запровадження "нового курсу" Ф.Д.Рузвельта - з 4 млрд. до майже 1 трлн. доларів і склали в кінці XX століття 60 відсотків державних витрат.

Кількість бідних протягом 1964-1968 років зменшилася з 34,4 млн. до 25,4 млн. осіб (офіційно встановлений у США "рівень бідності" для сім'ї з 4-х осіб у 1960 році становив 3 тисячі доларів на рік). Наприкінці 1960-х років на соціальні програми виділялось до 40 відсотків федерального бюд­жету. Середній прибуток американської родини зріс у 1969 році порівняно з 1947- им майже на 4 тисячі доларів на рік.

Новий еміграційний закон скасував дискримінаційні статті 1920-х років щодо азіатських емігрантів, 1964 року скасовано також статтю закону Ландрема-Гріффіна про заборону комуністам займати посади у профспілках, а через рік Верховний суд визнав неконституційним закон Маккарена-Вуда і сприяв еміграційним процесам.

На фоні процвітаючої економіки Л.Джонсонові вдалося здійснити зап­лановане ще Дж.Кеннеді зниження податків для дрібних власників. Наступ­ним його кроком став білль про мінімум погодинної зарплати з 1,25 до 1,4 долара. 1965 року було прийнято закон про забезпечення житлом громадян США, за яким федеральний уряд гарантував субсидії сім'ям при оренді жит­ла, якщо орендна плата перевищувала 25 відсотків їхніх прибутків. Загалом середній дохід американських родин реально зріс упродовж 1960-х років на 85 відсотків. Щоправда, вже з 1967 року почалося скорочення ряду соціаль­них програм і знову було підвищено податки, оскільки війна у В'єтнамі по­глинала величезні кошти. Проте, незважаючи на окремі прорахунки, успіхи "великого суспільства" вражають: якщо 1965 року 90 відсотків афроамери­канців південних штатів не могли брати участь у виборах і тільки декілька сотень з них займали в країні високі державні посади, то через двадцять років участь чорних американців у виборах стала стовідсоткова, 6000 негрів перебували на високих державних посадах; якщо 1965 року більше полови­ни всіх пенсіонерів не мали страховки на випадок хвороби і третина з них жила нижче офіційного рівня бідності, то через двадцять років ці диспро­порції були усунені.

Загалом внутрішньополітичні програми Кеннеді-Джонсона при всіх їхніх суперечностях віддзеркалювали тенденції соціал-демократизації демок­ратичної партії США.

Наслідки реформаційного курсу, спрямованого на створення держави загального добробуту, стали відчутними в першій половині 1970-х років, вже за президентства Р.Ніксона. Тоді ж конкретних обрисів набрали такі нега­тивні явища як: ріст цін, зниження темпів економічного розвитку, безробіт­тя. Позначилося й те, що з середини 1960-х років, тобто з часу прийняття Л.Джонсоном програми "великого суспільства" та "війни з бідністю", темпи збільшення соціальних витрат в 3-4 рази переважали темпи зростання вало­вого національного продукту, а на середину 1970-х років соціальні витрати вже становили половину федерального бюджету і 2/3 бюджетів штатів та органів місцевої влади.

Зовнішня політика Л.Джонсона. Доктрина "гнучкого реагування", взята офіційним Вашингтоном на озброєння на початку 1960-х років, діяла і у роки президентства Л.Джонсона. Він продовжив політику нормалізації відносин з СРСР: всупереч позиції конгресу надав московському урядові кредити на закупівлю хліба в американських фермерів; 1964 року оголосив доктрину "наведення мостів" (розвиток торговельних і гуманітарних зв'язків із деякими соціалістичними країнами), 1968 року підписав Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, а під завісу свого урядування готувався до переговорів щодо обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).

Діючи в дусі кеннедівського "Союзу заради прогресу", Л.Джонсон все ж 1965 року проголосив нову доктрину, названу його ім'ям, яка передбачала право США на військові дії на латиноамериканському континенті з метою захисту своїх громадян". «Куди б не прямували американські громадяни, разом з ними йде цей прапор (йдеться про американський прапор-О.1.), щоб захистити їх,» - заявив президент. У зв'язку з цим у травні 1965 року амери­канський військовий контингент було введено на територію Домініканської Республіки, яка переживала серйозну політичну кризу.

У близькосхідному конфлікті, зокрема, під час шестиденної війни Ізраї­лю з арабськими країнами (5-10 червня 1967 року), американські збройні сили стали на бік Тель-Авіву і таким чином було знехтувано політику нейт­ралітету, започатковану ще Д.Ейзенхауером.

Фатальною для Джонсона і взагалі для американців с і ала в'єтнамська війна. Саме її безславний для США фінал призвів до забуття діяльності гла­ви Білого дому у внутрішній сфері, до одіозних оцінок його президентства.

Якщо корейська війна вибухнула в точно означений час, то у в'єтнамські події США втягувалися поступово. У липні 1954 року Франція замирилася з В'єтнамом. Сполучені Штати почали підтримувати Південний В'єтнам, проголошений республікою. В Сайгон прибуло кілька сот американських військових радників, які не мали права брати безпосередню участь у воєн­них діях.

Урядова політика Нго Дінь Д'єма у Південному В'єтнамі невдовзі вик­ликала загальне невдоволення: всіх своїх опонентів він вважав комуністами і тому у в'язницях опинилося чимало лібералів; зазнавала утисків буддистська більшість населення. Відомо, що з 15-мільйонного населення Півден­ного В'єтнаму -2,5 млн. - становили католики, 10,5 млн. - буддисти, 2,5 млн. - китайці. Нго Дінь Д'єм був католик, синекури він щедро роздавав своїм родичам. Це викликало посилення комуністичного опору у Південному В'єтнамі, учасники якого отримували допомогу з Півночі. Американці нази­вали їх в'єтконгівцями, вони ж іменували себе "Національним фронтом виз­волення".

В листопаді 1963 року сім'ю Д'ємів усунули від влади у Південному В'єтнамі. Було створено Тимчасовий уряд.

Л.Джонсон, скориставшись сутичкою в 1964 році американських ко­раблів з північнов'єтнамськими у Тонкінській затоці, вдався 1968 року до прямої військової інтервенції, кількість американців у В'єтнамі склала 500 тисяч осіб. Але сухопутні американські війська не переходили 17-у пара­лель, тобто не вторгалися на територію Північного В'єтнаму, діяли вони у складі південнов'єтнамських збройних сил. Однак, уже в лютому 1965 року Джонсон віддав наказ про бомбардирування Північного В'єтнаму, розрахо­вуючи зламати опір Ханою. Результат виявився зворотній: СРСР та Китай значно збільшили допомогу Хо Шіміну (помер у 1969р.). На теренах Півден­ного В'єтнаму діяло на той час вже 50 тисяч північнов'єтнамських парти­занів. Особливо активізувалися вони в січні 1968 року, навіть обстрілювали із ракет Сайгон.

Починаючи з 1966 року, тема в'єтнамської війни домінувала в амери­канських засобах масової інформації. Телевізійні канали день у день транс­лювали жахливі кадри війни. Американські втрати склали на кінець 1968 року 23 тисячі вояків, заяви ж Л.Джонсона, що США крокують дорогою перемог, звучали як глузування. До того ж війна забрала 25-27 млрд. доларів із 75 млрд. доларів військового бюджету.

Весною 1968 року почалися переговори між США і Північним В'єтна­мом, але згоди не було досягнуто.

Таким чином, успіхи реформаторського курсу Л.Джонсона перекреслили невтішні наслідки в'єтнамської війни. Американське суспільство опи­нилося на грані соціального вибуху. В таких умовах восени 1968 року відбу­лися чергові президентські вибори. Шанс на перемогу отримала республі­канська партія.

Л.Джонсон, прагнучи підтримати кандидата від демократичної партії Х.Хемфрі, З0жовтня 1968 року за п'ять днів до виборів оголосив про поча­ток мирних переговорів з Північним В'єтнамом. Але цього виявилося зама­ло для перемоги демократів.

В січні 1969 року Джонсон повернувся на своє ранчо у Техасі. Втомле­ний і психічно надломлений, він уже до самої смерті (27 січня 1973 року) майже не брав участі у громадському житті країни. Аналіз його діяльності триває: з одного боку, Л.Джонсона як соціального реформатора можна відне­сти до когорти великих президентів США (А.Лінкольн, Ф.Д.Рузвельт); з іншо­го, його ім'я назавжди і нерозривно пов'язане з американським фіаско у В'єтнамі, котре, як і Л.Джонсона, американці не хочуть згадувати.

Вибори 1968 року. Перемога республіканської партії. Річард Ніксон та "нова економічна політика". До президентських виборів 1968 року де­мократична партія підійшла з негативним вантажем: падіння темпів еконо­мічного розвитку, інфляція, безробіття і, найголовніше, з невиправданими численними жертвами у в'єтнамській війні. Після вбивства Роберта Кеннеді, молодшого брата Дж.Кеннеді, одного з найавторитетніших претендентів на президентську посаду, демократи 1968 року висунули своїм кандидатом віце-президента Х.Хемфрі, якого американці повністю ідентифікували з невда­чами адміністрації Л.Джонсона. Натомість республіканці цілком скориста­лися сприятливою для них ситуацією.

Необхідно підкреслити, що на рубежі 1950-1960-х років склалася пев­на рівновага в республіканській партії між помірковано-консервативними і ортодоксальними діячами. На президентських виборах 1960 року республі­канці висунули своїм кандидатом Річарда Ніксона, який тривалий час вико­нував роль своєрідного "моста між двома партійними фракціями". Ідеологіч­но Ніксон стояв ближче до ортодоксальних республіканців, але справжньою суттю цього політика був прагматизм, здатність модифікувати свої погляди і симпатії відповідно до вимог часу, що робило його кандидатуру прийнят­ною і для поміркованих республіканців.

В 1968 році Р.Ніксон знову в'язався у президентську гонку, озброїв­шись програмою, яка містила значно радикальніші реформаторські ідеї, ніж програма 1960 року; загалом це була найбільш прогресистська програма республіканської партії в XX столітті. Вона вимагала розширення соціаль­ної і медичної допомоги людям похилого віку та незаможним, обіцяла забез­печити доступ до сучасної освіти незалежно від майнового стану, декларувала абсолютну рівність чорної і білої рас. І, нарешті, республіканський канди­дат спокушав своїх співгромадян обіцянкою відновити законність і порядок у країні та укласти "почесний мир" з Північним В'єтнамом.

Р.Ніксон переміг свого конкурента з перевагою в 0,7 відсотка голосів, тобто майже з таким же відривом, з яким програв президентські вибори 8 років тому. 1972 року він знову став переможцем у президентських перего­нах і його правління тривало з 1969 по 1974 роки.

Річард Мілхаус Ніксон (1913-1994), 37-й президент США, народився в південнокаліфорнійському містечку Йорбе-Лінда у простій родині квакерів (члени християнської громади, що виникла у XVII столітті в Англії; квакери заперечують інститут священиків, церковні таїнства, проповідують добро­чинність та пацифізм). Батько був механіком трамвайного депо, працював потім на фермі в Огайо, і на нафтопромислах, опанував фах столяра і, на­решті, придбав продовольчу крамничку неподалік від Лос-Анджелеса. Ди­тинство та юність Річарда минули у праці, в атмосфері, де цінували кожний трудовий цент. Інтелігентний, спортивний, музично обдарований, він виді­лявся серед студентів місцевого коледжу. З 1934 року студіював право в університеті Північної Кароліни. Одержавши диплом, повернувся в рідні місця, займався приватною юридичною практикою. 1940 року одружився з учителькою Телмою Кетрін ("Пет") Ріан. У них народилося дві доньки, і родина стала для Ніксона надійним захистом від усіх життєвих негод.

У роки війни, незважаючи на те, що квакери звільнялися від військової служби, попросився на фронт, служив в інтендантських структурах і здобув прихильність як вищого начальства, так і підлеглих.

Після демобілізації прийняв у 1946 році пропозицію стати республі­канським кандидатом до конгресу від 12-го каліфорнійського виборчого ок­ругу і переміг. Будучи конгресменом, став знаним у межах країни завдяки своїй участі у повоєнних антикомуністичних кампаніях (маккартизм). У бо­ротьбі з політичними конкурентами не гребував навішуванням на них яр­ликів "прихованих комуністів". З 1950 року Р.Ніксон - сенатор. 1952 року претенденти від республіканської партії на посаду президента намагалися залучити його на свій бік. Р.Ніксон прийняв пропозицію Д.Ейзенхауера і з 1953 по 1960 рік обіймав посаду віце-президента в його адміністрації. На цій посаді відігравав важливу роль, брав участь у засіданнях кабінету та Ради безпеки, 1955 і 1957 року, під час хвороби президента, виконував його функції. Великий інтерес виявляв до зовнішньої політики, побував з офіційним візи­том у 61 країнах.

Логічним завершенням швидкої політичної кар'єри стала участь Р.Ніксона у президентських виборах 1960 року. Дж. Кеннеді виграв у нього з перевагою у 108 тисяч голосів. Цим не закінчилася смуга невдач для екс-віце-президента: поразки зазнав він і на губернаторських виборах у Каліфорнії. Р.Ніксон повернувся до юридичної практики, не полишаючи надії реалізувати "американську мрію".

Його зоряний час настав 1968 року. США переживали складні часи: суспільство лихоманив потужний демократичний рух. ескалація війни у В'єтнамі, політичні вбивства, падіння авторитету демократичної партії.

Президентство Р:Ніксона започаткувало по-суті цілу республіканську епоху в політичній історії США, оскільки республіканці обіймали найвищу державну посаду упродовж п'яти із шести термінів, тобто з 1968 по 1992 рік, за винятком чотириріччя президента - демократа Дж. Картера, яке припало на 1976-1980 роки.

Так само 1970-і роки стали для Америки "десятиріччям криз". Жоден із попередніх періодів новітньої історії США, окрім важких 1930-х років, не позначений такою кількістю гострих внутрішніх проблем. Серед них гало­пуюча інфляція, енергетична криза, яка спричинила економічну, різке зни­ження темпів розвитку промислового виробництва, зростання чисельності армії безробітних.

Негаразди Сполучених Штатів болісно переживав увесь західний світ. Це занепокоєння вилилось в те, що в 1973 році з ініціативи Рокфеллерів було створено "тристоронню комісію" - так званий інтелектуальний парла­мент провідних діячів Північної Америки, Західної Європи і Японії під ке­рівництвом З.Бжезінського. У своєму фундаментальному дослідженні внутрішніх процесів на Заході, названому "Криза демократії", комісія зазна­чила, що "незадоволення діяльністю демократичних інститутів, "криза дов­іри до влади" пронизують усі сфери суспільства." Лідери західного світу закликали зробити все, щоб зміцнити "керівництво соціально-економічним і політичним механізмом США".

Водночас президентство Р.Ніксона та його наступника Дж. Форда ста­ло також періодом найбільшого зближення реформаторської політики двох провідних партій - республіканської та демократичної. У внутрішній пол­ітиці республіканської адміністрації спостерігається своєрідне поєднання лібералізму та консерватизму, 1968-1976 роки можна вважати перехідними до політики неоконсерватизму, яку здійснюватиме згодом Р.Рейган.

Внутрішня політика республіканської адміністрації була спрямована головним чином на розв'язання економічних проблем. Перші заходи нового уряду були спрямовані на зменшення грошової маси (отже, зниження інфляції) у країні шляхом підвищення облікової ставки, тобто запроваджен­ня високого відсотку на кредити - до 6 відсотків (такий високий процент був визначений лише під час "великої депресії" 1929-1933 років). 1 хоч було до­сягнуто позитивного бюджету (дефіцит за Л.Джонсона дорівнював 25 млрд. доларів), але зупинити інфляційні процеси не вдалося. До того ж з другої половини 1969 року почався економічний спад. Тому на початку 1971 року ніксонівська адміністрація почала послаблювати політику кредитно-фінан­сових обмежень.

З серпня цього ж року Р.Ніксон спеціальним декретом запровадив "над­звичайний стан" і проголосив "нову економічну політику", спрямовану пе­редовсім на скорочення державних соціальних програм та витрат на дер­жавний апарат, зменшення субсидій та дотацій. Одночасно він надав подат­кові пільги капіталу, підвищив пенсії й допомогу багатодітним сім'ям та сім'ям, дохід яких був нижчим прожиткового мінімуму.

Наприкінці свого президентського терміну Ніксон навіть оголосив себе кейнсінцем і з метою приборкання інфляції спробував запровадити держав­ний контроль над цінами та заробітною платнею, обмеживши їхнє зростан­ня на рівні 2,5 відсотка в рік. Один із американських історіографів так оці­нив ніксонівські реформи:" Пропозиція налагодити урядовий контроль над заробітною платою і цінами означала не тільки розрив з усією традиційною республіканською філософією і етикою бізнесу, переконаного, що вільна ринкова філософія врешті-решт принесе найбільше блага максимальній кількості людей. Це був розрив з усім американським економічним мину­лим, масштаби якого можна порівняти з тим, що здійснив ЗО років тому Руз­вельт". Щоправда, у цій сфері 37-й президент успіху не мав: 1973 року інфля­ція зросла до 5,2 відсотка, а 1974 - до 12, досягши найвищого рівня з часу завершення другої світової війни. Слід, однак, зазначити, що причини інфляції 1970-х років були закорінені у попередніх роках. Так, 1960-і роки дали для США, з одного боку, розквіт економіки, з другого, започаткували ряд нега­тивних тенденцій: перш за все зменшення запасів золота, що пов'язане було з допомогою слаборозвинутим країнам, в'єтнамською війною, утриманням власних окупаційних військ, експортом капіталу за кордон та дефіцитом тор­говельного балансу. Якщо у 1957 році золотий запас країни становив 28 млрд. доларів, то у 1968 році - лише 14 млрд. доларів. Якби рантом сталося загальне падіння довіри до долара, американці не мали б достатніх запасів золота, щоб відповідно до Бреттон-Вудської угоди обміняти свою валюту на дорогоцінний метал.

До того ж ще у 1965 році Шарль де Голль заявив,що "валюти Західної Європії відновилися до такого рівня, що загальні запаси золота шести країн дорівнюють нині американським запасам. Це означає, що загальна згода визнавати за доларом функції міжнародної валюти вже не будується на первісній основі, коли США володіли левовою часткою світових запасів зо­лота". В цих умовах 15 серпня 1971 року уряд США відмовився від рішень Бреттон-Вудської міжнародної фінансової конференції, тобто на невизначений термін (отже, назавжди) погодився на обмін доларових резервів інших країн на золото за визначеним курсом. Щоправда, справу вже було зроблено: долар став найбільш поширеною і ліквідною грошовою одиницею світу.

Разом з тим скасування обміну доларів на золото поховало автоматично всю систему фінансових валютних курсів: на валютних ринках запанував хаос.

Ставало очевидним, що кейнсіанські методи регулювання економікою вичерпали себе. Новий етап НТР, широкий вихід американських товарів на зовнішні ринки, створення транснаціональних компаній, конкуренція Захід­ної Європи і Японії вимагали нових економічних підходів, навіть нових еко­номічних теорій. Загалом новий республіканізм зберігав свої позиції до се­редини 1970-х років, після чого його вплив почав слабнути. На зміну йому йшов неоконсерватизм.

Інший напрямок внутрішньої політики Р.Ніксона - Дж. Форда полягав у прийнятті ряду антипрофспілкових та антистрайкових законів, у вжитті за­ходів, спрямованих проти негритянського та молодіжного руху, радикаль­ної організації "Чорних пантер", організованої злочинності та наркоманії.

Зовнішня політика. "Доктрина Ніксона". Американо-радянські відносини.

Президентство Р.Ніксона та Дж. Форда припало на своєрідний період у міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід згада­ти: переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі зміною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі. Відігра­ли свою роль досягнення військово-стратегічного паритету між США та СРСР; необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних впливів (США зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із серйоз­ними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи тощо.

Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у В'єтнамі, в якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка поглинала величезні кошти, роз'єднувала націю і підривала міжнародний авторитет США.

Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969 року проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала назву "доктрини Ніксона". Суть її полягала передусім у "в'єтнамізації" війни («азіати воюють проти азіатів»), тобто заміні американських збройних сил південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і надалі надавати військову та матеріальну допомогу Сайгонові; провадити зовнішню політику адекватну можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність на союзників у всіх конфліктних ситуаціях.

Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного американсь­кого контингенту з Південного В'єтнаму. На травень 1972 року тут залиша­лось 69 тисяч американців. Але при цьому відновилося бомбардирування північнов'єтнамських територій. Саме це, на думку деяких істориків, змуси­ло Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року угоду про "припинення військових дій та відновлення миру у В'єтнамі". Упродовж наступних 60 днів були виведені всі американські сили, здійснено обмін військовополо­неними. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму завершився у березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після повернення на батьків­щину надзвичайно важко проходили адаптацію до мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у нові кровопролитні воєнні конфлікти надовго запанував серед американців. Не дивно, що конг­рес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повідомляти упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не оголосить війни, припинити воєнні дії через два місяці.

У слід за "доктриною Ніксона" та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування військово-політичної стратегії США: на зміну "гнучкому реагу­ванню"' прийшло "реалістичне стримування". Міністр оборони пояснив: "Чо­тири головних фактори реальної дійсності викликали нову стратегію: стра­тегічна реальність, фінансова реальність, реальне становище з людськими ресурсами і політична реальність".

У сфері озброєнь керівництво США і Пентагон зробили ставку як на вдосконалення ракетно-ядерного арсеналу, так і на розгортання звичайної зброї. Концепцію "переваги" (в її кількісному сенсі) було замінено концеп­цією "достатності" збройних сил. У цьому контексті зменшувалась чи­сельність армії (з 3 548 тис. до 2 100 тисяч осіб). І лише 1973 року Сполучені Штати відмовилися від загальної військової повинності і перейшли до ство­рення професійної армії на добровільній основі. Посилена увага приділяла­ся формуванню мобільних військово-морських сил. Молоді надавалося пра­во голосу з 18 років.

Барометром політичної розрядки були американо-радянські відноси­ни. В грудні 1969 року США зняли деяке обмеження у торговельній сфері з СРСР, через місяць конгрес ратифікував підписаний 1968 року Сполучени­ми Штатами, Великобританією та Радянським Союзом Договір про непо­ширення ядерної зброї, згодом розпочалися американо-радянські попередні переговори в Гельсінкі, а потім у Відні про обмеження систем протиракет­ної оборони та стратегічних озброєнь. ЗО вересня 1971 року у Вашингтоні підписано угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни та вдос­коналення прямого телефонного зв'язку між США і СРСР. Нарешті, відбу­лося декілька зустрічей на найвищому рівні: у травні 1972 року - візит пре­зидента США Р.Ніксона до СРСР; у червні 1973 року - візит-відповідь Л.Брежнєва до Сполучених Штатів; у червні 1974 року-зустріч Р.Ніксона і Л Брежнєва в Криму: в листопаді цього ж року - зустріч Дж. Форда та Л.Бреж­нєва у Владивостоці. В результаті було підписано кілька десятків різного роду угод, більше ніж за всю попередню історію американо-радянських сто­сунків. Серед них найважливіші: про основи взаємовідносин між СРСР та США; про обмеження стратегічних озброєнь; про обмеження систем проти­ракетної оборони (ПРО); торговельна угода (у жовтні 1972 року конгрес прийняв до неї поправку Джексона-Веніка, яка обумовлювала надання СРСР у торгівлі режиму найбільшого сприяння за умови демократизації радянсь­кого законодавства щодо еміграції); про співпрацю у мирних цілях у кос­мосі, охорону навколишнього середовища, у сфері охорони здоров'я, в га­лузі науки й техніки.

Ці та наступні домовленості сприяли значному послабленню напруги як в американо-радянських, так і загалом у міжнародних відносинах. Показ­ником цих позитивних зрушень став, зокрема, радянсько-американський ек­сперимент в липні 1975 року, в ході якого було здійснено стикування в кос­мосі кораблів двох країн - "Союзу" та "Аполлона".

Адміністрація Р.Ніксона скористалася погіршенням, а згодом розри­вом радянсько-китайських відносин. 8 січня 1970 року в американському посольстві у Варшаві почалися переговори між США та КНР на рівні послів. Тоді ж США стосовно Китаю вдалися до тактики "малих кроків": скасували ембарго на торгівлю з Китаєм та деякі обмеження на американський екс­порт до цієї країни, відбулися дві поїздки. Г.Кіссінджер двічі їздив до Пекіна з метою підготовки офіційного візиту президента США, який відбувся в лютому 1972 року. Сполучені Штати і КНР визнали одне одного, хоча дип­ломатичними службами обмінялися лише 1979 року. США зняли вето на вступ КНР до ООН і надання йому місця постійного члена Ради Безпеки. При цьому Білий дім продовжував дотримуватися політики "двох Китаїв", тобто визнання Республіки Тайвань та її членства в ООН.

Уотергейтська справа та відставка Р.Ніксона.

Драматичним апо­феозом правління 37-го президента США став скандал, пов'язаний з прези­дентськими виборами 1972 року, на яких Р.Ніксон здобув чергову перемогу. Цей скандал дістав назву "Уотергейтської справи".

Слід зазначити, що зловживання можливостями ФБР чи податкових органів уже давно були в арсеналі боротьби з політичними конкурентами, але за "уотергейтською справою" масштаб цих зловживань і особиста при­четність американського президента набрали нової якості. Передісторія цієї справи така. Ще 1971 року газета "Нью-Йорк Таймс" опублікувала підбірку секретних документів про воєнні дії США у В'єтнамі. У відповідь Білий дім санкціонував створення спеціального секретного підрозділу, названого "сан­технічним", завдання якого полягало у попередженні витоку небажаної інфор­мації. Незабаром його почали використовувати і для інших цілей.

У ніч на 17 червня 1972 року п'ять членів "бригади сантехніків" були затримані в штаб-квартирі демократів. Падають, що їм належало встановити нові "жучки". Мали вони звукозаписну апаратуру. Однак виявилося, що зав­дання "сантехніків" полягало в тому, щоб вилучити компрометуючі Р.Ніксона матеріали. Щоправда, на час президентських виборів в листопаді 1972 року ця справа не набрала розголосу і Р.Ніксон здобув переконливу перемо­гу. Згодом репортери почали розкручувати уотергейтські події, доводячи, що в Овальному кабінеті провадилися таємні магнітофонні записи всіх розмов. Незважаючи на опір Ніксона, записи врешті-решт були оприлюднені і з'ясу­валося, що президент особисто причетний до проникнення в офіс демок­ратів його людей. Сам Ніксон у своїх мемуарах "На арені. Спогади про пере­моги, поразки та відродження" (М., 1992), пізніше признався, що декілька осіб, пов'язаних з підготовкою до нових президентських виборів, попалися на встановленні підслуховуючи телефонних пристроїв у штаб-квартирі на­ціонального комітету демократичної партії, яка знаходилася в готелі "Уотергейт" у Вашингтоні. Після їх арешту Р.Ніксону інкримінували: санкцію на проникнення у штаб-квартиру, спроби перешкодити розслідуванню цієї спра­ви ФБР; намагання заплатити людям і таким чином прикрити розслідуван­ня; знищення плівок, на яких зафіксовано розмову про підкуп. Отже, був набір звинувачень, за які Р.Ніксон мав відповідати перед судом, його нале­жало піддати процедурі імпічменту. Щоб цього уникнути, Р.Ніксон 8 серпня 1974 року подав у відставку, заявивши, що боротьбу за свою реабілітацію вестиме протягом 20 років. Пізніше він писав, що пережив цю неприємну історію завдяки трьом життєвим принципам: 1) Залиш и минуле у минулому. Проаналізуй і зрозумій причини своєї поразки, але не дозволяй їй домінува­ти над тобою. Краще подумай про майбутні справи; 2)Не дозволяй своїм противникам заважати тобі. Пам'ятай, що вони перемагають лише в тих ви­падках, коли втягують тебе у боротьбу з ними, відволікаючи тебе від праг­нення досягти своєї мети; 3) Став перед собою важкодосяжну мету. Уникай спокуси жити заради задоволення або для того, щоб залишити якнайбільшу матеріальну спадщину.

Р.Ніксон все ж повернувся до громадського життя, і процедура веле­людного державного похорону 22 квітня 1994 року засвідчила, що амери­канці віддали шану Р.Ніксону. як президентові, заслуги якого перед нацією, безперечні.

38-й президент США Дж.Форд, його діяльність (1974-1976 роки).

9 серпня 1974 року віце-президент Джеральд Рудольф Форд перебрав після відставки Р.Ніксона функції президента США. Він був не причетним до "уотергейтської справи", мав солідний політичний досвід.

Дж. Форд народився 1913 року і виріс в штаті Мічіган в релігійній ро­дині. Отримавши державну стипендію, вивчав юриспруденцію в Польсько­му університеті. Брав участь у другій світовій війні, служив офіцером на авіаносці. 1948 року його обрали конгресменом від 5-го округу штату Мічіган. 1905 року він очолив парламентську фракцію республіканців. На пропози­цію Р.Ніксона в жовтні 1973 року (після відставки віце-президента С.Егню, якому інкримінували хабарництво та підкуп) Дж. Форда призначено віце-президентом .

Першою акцією, яка фактично позбавила його ймовірної перемоги на майбутніх президентських виборах 1976 року, стало помилування Р.Ніксо­на. Як заявив сам президент, цим він прагнув уберегти націю від тривалого й болісного процесу. Більшість істориків відкидають версію, що цей жест був наслідком закулісних переговорів.

Вразливість президента Дж. Форда полягала і в тому, що він був пер­шим американським президентом, якого не обрали, а призначили. До того ж на проміжних виборах до конгресу восени 1.974 року демократи отримали більшість у сенаті та дві третини в палаті представників. За таких умов Фор­дові важко було провадити власну політику, і він обмежувався тим, що засто­совував право вето на законопроекти конгресу (66 разів упродовж шести місяців), а здебільшого плив за течією.

Дж. Форд намагався приборкати інфляцію, яка в результаті енергетич­ної кризи досягла 10-відсоткового рівня, обмежив державні витрати, що у свою чергу спричинило спад виробництва та зростання безробіття на 11 відсотків. Власне, для змін, навіть малосуттєвих, йому забракло часу.

Так само у зовнішньополітичній сфері президентство Дж. Форда при­пало на той час, коли розрядка завершувалася. Потужнім залпом по американо-радянських відносинах, а отже, і по розрядці, стала поправка Джексо­на - Веніка 1974 року. До того ж поразка Південного В'єтнаму і встановлен­ня комуністичного контролю над усією в'єтнамською територією не додало популярності республіканській адміністрації. Щоправда, під її завісу відбу­лася зустріч Дж. Форда з Л.Брежнєвим у Владивостоці, на якій обговорю­вався проект укладення не тимчасової, а довготривалої угоди про обмежен­ня стратегічних озброєнь, але яка так і не була реалізована, та Нарада з без­пеки і співпраці в Європі 1975 року в Гельсінкі за участю 33 європейських країн, а також США і Канади.

Тим часом у лавах республіканської партії сформувалася внутріпартій­на опозиція на чолі з Р.Рейганом, яка рішуче заперечувала соціал-реформістські акції, у соціально-економічній сфері, критикувала розрядку і вимагала рішучих дій у зовнішній політиці.

Дж. Форд зі значними труднощами здобув перевагу на конвенті партії над своїм суперником Р.Рейганом при процедурі висунення кандидатур на участь у президентських виборах 1976 року. Але поступився правим одно-нар гінцям, висунувши гасло «мир з допомогою сили», збільшення військо­вого бюджету та розгортання виробництва нових видів озброєнь (бомбарди-рувальник Б-1, підводний човен «Трайдент» тощо). Проте шанси у республіканської партії на перемогу на президентських виборах були ілюзорними, за нею тягнувся шлейф поразки у В'єтнамі, Уотергейт, корупція та хабар­ництво у вищих ешелонах влади.

Президентство Дж. Картера (1977-1981 роки). 1976 року Сполучені Штати урочисто відзначили двохсотріччя з часу проголошення своєї неза­лежності. Славний ювілей дещо затьмарював комплекс розмаїтих проблем і що, найголовніше, морального плану, які переживало американське суспіль­ство. Цього ж року відбулися чергові президентські вибори, на яких канди­дат від демократичної партії Джіммі Картер обіцяв американцям позбавити їх політичного та психологічного приниження, яке вони пережили після уотергейтської справи та безславного фіналу в'єтнамської війни. Кандидат-демократ пропонував співвітчизникам обрати президентом морально чисту люди­ну, яка відновить традиційні американські цінності та чесноти, скоротить військові витрати та безробіття, поліпшить систему охорони здоров'я та ос­віти. Американці повірили Джіммі Картеру і віддали йому перевагу: 51 відсо­ток голосів проти 48 відсотків, відданих за його опонента Дж. Форда.

Та політична доля зіграла з 39-м президентом злий жарт. У тих драма­тичних обставинах Штати потребували професіонала, досвідченого і силь­ного політика, а не провінційного дилетанта, яким був Джіммі Картер. Він народився 1 жовтня 1924 року в Плейнсі, на півдні Джорджиї, і виріс у про­вінційному містечку у відносно заможній сім'ї. Батько був фермером і виро­щував арахіс, мати, освічена жінка, медсестра за фахом, у 68-річному віці працювала в Індії в «корпусі миру». Від неї Джіммі успадкував інтерес до політики. 1945 року він завершив навчання у військово-морській академії, тоді ж побрався з Розалією Сміт, подругою юності, яка стала йому надійною порадницею і опорою у житті. 1953 року після смерті батька Дж. Картер за­лишив військову службу і продовжив його справу - вирощував арахіс, що допомогло йому стати мільйонером. На початку 1960-х років він почав зай­матися політикою. 1970 року його обирають губернатором штату Джорджія від демократичної партії. На президентських виборах 1976 року американці голосували, за різними даними, не так за Джіммі Картера, як проти респуб­ліканців в особі Дж. Форда.

Свою діяльність Дж. Картер розпочав із заходів, які можна назвати «сим­волічним популізмом». Так, в день інаугурації 39-й президент США відмо­вився від лімузина і своїм ходом подолав шлях від Капітолію до Білого дому, спростив помпезний характер інаугураційних урочистостей, дав розпоряд­ження продати президентські яхти, скасував супровід президентського гімну, дозволив іменувати його в офіційних документах по-панібратськи - Джіммі Картером, а не Джеймсом Ерлом Картером. Замість того, щоб шукати кон­тактів з відомою політичною елітою, він оточив себе вихідцями з Джорджії_? часто-густо молодими, які не мали досвіду політичної діяльності. Спроба ж Дж. Картера зосередити в своїх руках всі важелі державного управління вия­вилася невдалою.

Тим часом проблеми, які успадкував новий президент, і які вимагали для свого розв'язання високого професіоналізму, компетентності та опори на вашингтонські політичні й фінансові кола. Першим рядком у переліку завдань нової адміністрації були економічні питання: країна знаходилася в стані переборення негативних наслідків в'єтнамської війни, енергетичної та економічної кризи 1973-1975 років; давалися взнаки інфляція, яка досягла високої позначки, безробіття, дефіцит держбюджету та зовнішньоторговель­ного балансу.

Економічна програма адміністрації Дж. Картера передбачала підвищен­ня темпів економічного розвитку та стимулювання капіталовкладень в еко­номіку. З цією метою передбачалися нові податкові пільги для бізнесу, збільшення асигнувань на громадські роботи і створення додаткових робо­чих місць, організацію виробничого навчання та перекваліфікації безробіт­них.

1978 року Картер підписав новий податковий закон з пільгами для бізне­су, але досягти бажаного зниження подоходного податку для малозабезпе­чених йому не вдалося. У цьому ж році було оприлюднено інфляційну про­граму, в основі якої - принцип «добровільних обмежень»: приватний сектор повинен був відмовитися від підвищення цін на свою продукцію, а проф­спілки - від вимог підвищення зарплатні. Щоправда, програма декларувала більше добрі наміри, аніж реальні шляхи подолання інфляції.

Однією з найголовніших проблем Сполучених Штатів і надалі залиша­лася енергетична. На середину 1970-х років країна імпортувала половину необхідних енергоресурсів. Проте конфліктні ситуації у провідному нафто-постачальному регіоні - на Близькому Сході, підвищення країнами ОПЕК цін на нафту робили упродовж 1970-х років непрогнозованими її поставки до США. Енергетичні негаразди спричинили певною мірою дефіцит дер­жавного бюджету та торговельного балансу, а також зростання інфляції.

Розв'язання енергетичної проблеми Дж. Картер вважав одним із пріо­ритетів своєї внутрішньої політики. Його програма передбачала комплекс заходів у цій сфері, зокрема, збільшення видобутку нафти та вугілля в США; створення в країні великих стратегічних запасів нафти; запровадження ре­жиму економії нафти в промисловості та побуті; розробка та виробництво за сприяння держави нових видів палива та джерел енергії. Після тривалих дебатів конгрес затвердив більшу частину енергетичної програми Дж. Кар­тера. В її прикінцевому варіанті скасовувався поетапно державний контроль над цінами на нафту та газ, водночас запроваджувався податок на додаткові прибутки, які отримували від цієї пільги нафтові компанії; заохочувалися заходи, спрямовані на ощадливе використання енергоресурсів, створювалася корпорація з синтетичного палива, фінансована державою.

Складовою частиною антиінфляційної політики адміністрації демок­ратів стало скорочення федеральних витрат, а саме, замороження зарплати державним службовцям, призупинення асигнувань на виробництво бом­бардувальника Б-1, застосування вето на розробку авіаносця з ядерним дви­гуном та на затверджений конгресом «водний проект» - будівництво каналів та дамб у різних штатах.

Проте ні звичайні, ні «пожежні» заходи уряду демократів не запобігли інфляційним процесам. Інфляція досягла 1980 року 18 відсотків, хоча темпи приросту ВНП склали 4 відсотки. Тому у проект бюджету на 1981 рік було внесено суттєву корективу - зменшення витратної частини на 15 млрд. до­ларів, головним чином за рахунок військової та соціальної сфер. Проте зба­лансувати бюджет урядові не вдалося.

Втілення в життя адміністрацією Дж. Картера продекларованих у пере­двиборній програмі соціальних заходів наштовхнулося на опір консерватив­ної частини конгресу, особливо після парламентських виборів 1978 року, в ході яких консерватори, хоч вони і не здобули більшості, проте зміцнили свої позиції. Однак скоротити чи заморозити урядові асигнування на пра­цевлаштування безробітних, громадські роботи, медичну допомогу для малозабезпечених та житлове будівництво їм не пощастило.

Більшість заходів Дж. Картера соціального характеру припала на другу половину його президентства. Так, зазнала фіаско спроба підвищити п даткові відрахування з підприємців у фонд державного соціального страху­вання. Це ж сталося і з урядовою пропозицією в умовах високого рівня безробіття частково фінансувати соціальні витрати за рахунок бюджету . За протидії консервативних сил були відхилені закони про рівні права жінок, про запровадження національної системи медичного страхування та ство­рення федерального відомства захисту споживачів.

Більш успішною виявилася діяльність картерівського уряду в сфері охорони навколишнього середовища: були прийняті закони про державне регулювання умов вуглевидобутку відкритим способом та утилізацію відходів хімічної промисловості.

В руслі традиційної політики демократичної партії щодо профспілок уряд Дж. Картера підтримав низку спрямованих на реформу трудового за­конодавства проектів, у яких ішлося про розширення права робітників-будівельників на страйки, підвищення мінімуму зарплати, право на створення профспілок тощо.Але реформа трудового законодавства також зазнала не­вдачі, конгрес відхилив її.

Загалом у другій половині президентського терміну помітним був дрейф адміністрації Картера у сфері соціальної політики від лібералізму до консерватизму. То ж не дивно, що у своєму посланні конгресові 1978 року Дж. Картер фактично зрікся ліберально-реформістського кредо своїх попе­редників Дж.Кеннеді та Л.Джонсона. «Ми повинні зрозуміти, що роль і функції уряду мають обмежений характер. Уряд не може розв'язати всі наші проблеми. Уряд не може покінчити з бідністю, забезпечити економічне про­цвітання, знизити темпи інфляції, врятувати наші міста, покінчити з непись­менністю, забезпечити країну енергією чи досягти всезагальної добро­дійності»,- заявив 39-й президент США.

Відповідну роль у цьому повороті зіграли зміни у настроях консерва­тивної частини американського суспільства, підтримані засобами масової інформації, не на користь "держави загального добробуту". Саме в цій теорії та практиці чимало політичних сил вбачали причину негараздів США.

Тоді ж зафундувалися громадські організації, так званих "нових пра­вих", які апелювали до рядових американців, афішуючи свою стурбованість розгулом злочинності, деградацією моральних підвалин, падінням прести­жу та довіри до влади. Як панацея для відновлення в американському суспільстві таких традиційних цінностей, як родина, релігія, мораль, патріо­тизм пропонувалася нова консервативна ідеологія та політика, яка набрала завершеного характеру в роки президентства Р.Рейгана.

Зовнішньополітична діяльність адміністрації 39-го президента США здобула суперечливі та неоднозначні оцінки. Вона давала чимало підстав для критики Дж. Картера.

Разом з тим до активу картерівського уряду слід віднести спробу розв'­язання близькосхідного конфлікту. В березні 1979 року після тривалих пере­говорів Бегіна й Садата у заміській резиденції американських президентів Кемп-Девіді був підписаний сепаратний мирний договір між Єгиптом та Ізраї­лем, який фактично вивів Єгипет з блоку країн, які боролися проти Ізраїлю. Зате підписання з Панамою договору про повернення їй до кінця століття Панамського каналу викликало значні труднощі з його ратифікацією у конг­ресі та не слугувало престижу Дж. Картера. Ще важче склалися стосунки з СРСР. 1977 року збіг п'ятирічний термін дії ОСО-1. Ще за три роки до цьо­го під час зустрічі Дж. Форда і Л.Брежнєва у Владивостоці було розроблено базу для укладення довготривалої угоди про обмеження стратегічних озб­роєнь. Проте підписання договору ОСО-2 Дж. Картер пов'язав з двома несу­місними для радянського уряду умовами - поступками у сфері "прав люди­ни" та запровадженням контролю над озброєннями. Нарешті, в червні 1979 року під час зустрічі на вищому рівні у Відні був підписаний договір про ОСО-2. Американський конгрес затягував його ратифікацію, хоча обидві сторони за обопільною згодою й дотримувалися провідних положень дого­вору. Картер змушений був погодитися на різке збільшення військового бюд­жету, що не тільки спричинило бюджетний дефіцит, а й знизило довіру до президента, який на першопочатках свого правління виступав за скорочен­ня військових витрат. СРСР поклав кінець усяким сподіванням на дієвість ОСО-2, коли наприкінці 1979 року вторгся в Афганістан і тим самим пере­креслив всі здобутки періоду розрядки. Адміністрація Картера, як відомо, почала одразу надавати підтримку афганському руху опору, застосувала ряд санкцій щодо СРСР, зокрема, запровадила ембарго на продаж зерна та бой­кот Олімпійських ігор у Москві 1980 року. 1 нарешті, за наполяганням США керівництво НАТО на Брюссельській нараді в грудні 1979 року прийняло рішення про розміщення в країнах Західної Європи, починаючи з 1983 року, ракет середнього радіусу дії. Таким чином, американо-радянські відносини знову відкотилися від розрядки до глухих кутів "холодної війни".

Завершального удару по престижу Дж. Картера завдали події іранської революції 1979 року. Нагадаємо, що ще 1953 року Д.Ейзенхауер оголосив Іран зоною американських інтересів. Того ж року ЦРУ організувало держав­ний переворот і відновило на іранському престолі шаха Мухаммеда Резу Пехлеві. Під час революції 1979 року США недооцінили ситуацію в цій країні, вплив духівництва і зокрема аятоли Хомейні на іранське суспільство, що мало драматичні наслідки. Коли хворий на рак шах наприкінці листопада знайшов притулок у Штатах, найбільш радикальні учасники революції ("стражі ісламської революції") захопили в Тегерані американське посоль­ство і оголосили 60 його співробітників заручниками. Перші стримані заяви Дж. Картера щодо цього інциденту американська громадськість сприйняла з розумінням. Але в міру того як конфлікт затягувався, невдоволення амери­канців зростало: уряд все більше демонстрував свою безпорадність. Щоп­равда, у своєму зверненні до конгресу 23 січня 1980 року президент заявив про поворот у зовнішній політиці, названий пізніше "доктриною Картера", відповідно до якого спроби будь-якої іншої держави насадити свій вплив у регіоні Перської затоки оцінювалися як зазіхання на життєво важливі інте­реси США, які могли захищати їх силовими методами. Проте спроба США військовою силою визволити заручників у Тегерані ганебно провалилася. Громадськість сприйняла це як вияв американського безсилля. Тема амери­канських заручників домінувала на президентських виборах 1980 року. Тільки в день інаугурації нового президента - республіканця Р.Рейгана дипломати-закладники повернулися на батьківщину.

Дж. Картер та його дружина глибоко пережили цю драму. Та з часом гострота тих подій пригасла, екс-президент завоював навіть повагу. В Ат­ланті він створив президентську бібліотеку, названу його ім'ям, узяв участь у розв'язанні деяких міжнародних проблем. Дж. Картер виступив миротвор­цем 1994 року на Гаїті, а 1995 року-в Боснії. Справедливим видається твер­дження про недооцінку діяльності 39-го президента США. Слід врахувати й те, що він дістав у спадщину низку проблем і взявся їх розв'язувати у складний час. Заслуговує на повагу те, що йому випало виступити ініціатором цілої низки перспективних політичних заходів, зокрема в енергетичній сфері, у реформуванні системи соціального страхування та охорони здоров'я. У зовнішньополітичній сфері саме він поставив на порядок денний питання про права людини та нормалізацію стосунків з противниками у часи "холод­ної війни".

США на рубежі 1970-1980-х років. Президентські вибори. Р.Рейган - 40-й президент США (1981-1989 роки). Ситуацію, яка склалася у Сполу­чених Штатах у 1970-і роки, часто порівнюють зі становищем 1930-х років, в період "великої кризи", коли в країні сформувалася політична стратегія та ідеологічна система, яка домінувала до початку 1970-х років. Паралелі на­справді очевидні. По-перше, у згадані періоди країна переживала кризи, хоча і неспівставимі за масштабами економічних та політичних струсів та їх соц­іальних наслідків. По-друге, і це головне - і 1930-і і в 1970-і роки - правля­ча еліта була поставлена перед необхідністю ідейно-політичного вибору: як іти далі, як мобілізувати потенціал суспільно-економічного розвитку. Оче­видно, банкрутство вільно-ринкових відносин у 1930-і роки не залишало альтернативи: інтереси економічного розвитку вимагали створення ефектив­ного регульованого механізму. Тоді вибір було зроблено на користь регульо­ваного державою капіталу, корпоративізму. соціальних реформ, соціальної відповідальності держави. У ліберальній формі варіант державного втру­чання в економічну та соціальну сфери суспільного життя віддзеркалився в "новому курсі" Ф.Д.Рузвельта.

На початку 1970-х років виявилося, що система державного регулю­вання має свої межі, що низка її механізмів працює з перебоями, а деякі з них взагалі зжили себе. А ще через десять років вже мало хто сумнівався, що американська економіка переживає передкризовий стан. Чимало економістів та політиків стверджували, що США відстають у темпах економічного роз­витку від інших розвинених країн, передовсім, Японії, що врешті-решт може привести до втрати ними провідних позицій у світі. Вперше з часу завер­шення першої світової війни інфляція досягла двозначної цифри ( у 1980 році - 12,4 відсотка). Американська частка у світовому промисловому ви­робництві скоротилася з 54 відсотків у 1948 році до 35-у 1982 році, у світо­вому експорті - з 35 до 12 відсотків, а золотий запас зменшився з 78 відсотків у 1948 році до 27 - у 1980-х роках.

Упродовж 70-х років XX століття США мали позитивний торговель­ний баланс і вважали це своїм своєрідним символом. Проте вже у 1960-і роки американський експорт переважав імпорт на 4 млрд. доларів. 1971 року торговельний баланс країни вперше був зведений з дефіцитом в однозначну цифру, а 1978-1979 років він дорівнював 30 млрд. доларів. США втрачали провідні позиції щодо зростання продуктивності пращ. Так, за цим показником в обробній промисловості, на яку припадало 70 відсотків американсько­го експорту, США відставали від Японії, ФРН і Франції. Якщо 1960 року кожен другий автомобіль, випущений у світі, був зібраний у США, то 1984 року світове виробництво автомобілів зросло в 2,5 рази, але американським був лише кожен четвертий. До того ж Сполучені Штати на невійськові нау­ково-дослідні і конструкторські роботи виділяли 1,5 відсотка від ВНП, тоді як її конкуренти - 2 відсотки. Додамо дефіцит державного бюджету, який склав на 1980 рік 74 млрд. доларів, та державний борг, що наближався до 1 трлн. доларів.

Зовнішньополітичні події - тегеранську історію з американськими за­ручниками і радянську окупацію Афганістану в грудні 1979 року - більшість американців також сприймали як приниження національної гідності. Краї­на опинилася на стратегічному перехресті. Все свідчило про необхідність нагальної розробки нової стратегічної лінії. її запропонувала республіканська партія, яка бачила вихід у неоконсерватизмі , зокрема, в його американсько­му варіанті -рейганізмі. Звернення до неоконсервативних рецептів еконо­мічного та соціального регулювання в різних західних країнах відбулося відносно синхронно і. безперечно, диктувалося в першу чергу внутрішніми факторами.

У США політика неоконсервативних контрреформ розпочалася у Кал­іфорнії за губернаторства Р.Рейгана. Саме в цьому штаті пройшли випробу­вання організаційні форми та ідеологічні рішення рейганізму, перенесені пізніше на всю країну. Колишнього каліфорнійського губернатора Р.Рейгана на парламентських виборах восени 1980 року було висунуто кандидатом на "посаду президента. Правління демократа Дж. Картера республіканському претендентові давало чимало підстав для критики. Щоправда, були мінуси і в Р.Рейгана, передусім - вік: йому виповнилося 69 років, у такому віці жоден із претендентів не став господарем Білого дому. По-друге, за каліфорнійсь­ким губернатором закріпилася репутація екстреміста, з цим були пов'язані побоювання, що він демонтує всі державні соціальні програми, вдасться де необдуманих кроків на міжнародній арені; нарешті, йому бракувало політич­ного досвіду, адже за плечима Р.Рейгана було лише два терміни на посаді губернатора. Проте претендент від республіканської партії виявив на вибо­рах колосальну енергію та працездатність. Він незмінно заявляв, що вира­жає інтереси не якогось одного класу, а всієї нації, проголосив себе архітек­тором нової республіканської партії, яка широко відчиняє двері перед вели­ким і малим бізнесом, мільйонами простих трудівників, білими і чорними співвітчизниками. Риторика його була майстерна: монополії привертав на свій бік обіцянками різко знизити податки на надприбутки, а дрібний бізнес переконував, що саме він є справжнім творцем багатств нації, нових техно­логічних ідей. Президент підгравав ідеології ультраправих, але засуджував расизм і схиляв голову перед пам'яттю Мартіна Лютера Кінга. Ідеологічною основою єднання американців він вважав заповіти Дж. Вашингтона та А.Л­інкольна, які здобули для Америки вічні демократичні цінності.

Важливим компонентом президентських виборів у США є теледебати претендентів. У 1980 році вони відбулися на користь Р.Рейгана. Він постав перед виборцями гуманнішим і простішим. У наступ перейшов у останні хвилини, поставивши перед американцями такі зрозумілі їм питання:" Чи живете ви краще, ніж чотири роки тому? Чи легше вам придбати те, що ви хочете? Збільшилося чи зменшилося безробіття?" Ці запитання були не на користь Дж. Картера.

Результати виборів були такі:.із 160 млн. американців, що мали право голосу, 44 млн. проголосували за Р.Рейгана (76 млн. американців взагалі за­лишилися вдома); 40 млн. - за Дж. Картера. На чергових президентських виборах 1984 року громадяни США вдруге висловили довіру Р.Рейгану: та­ких було 54 млн. осіб. Його популярність і авторитет зросли того року до рівня таких видатних президентів Сполучених Штатів, як Д.Ейзенхауер, Дж.Кеннеді і навіть Ф.Д.Рузвельт.

Рональд Уілсон Рейган народився 6 лютого 1911 року в сім'ї зі скром­ними статками в містечку Тампіко (штат Іллінойс). Родина походила з Ірландії. У 10-річному віці дізнався, що його батько. - алкоголік. Це було причиною того, що сім'я Рейганів не затримувалася довго на одному місці. Мати, про­тестантка англо-шотландського походження, була авторитетом для сина, за­хоплювалася сценічним мистецтвом. Юний Ронні брав участь у виставах. У 14 років почав заробляти на хліб: розвозив молоко, працював будівельни­ком, рятувальником на річковому пляжі. У школі був "твердим середняч­ком", хоча мав феноменальну пам'ять. Систематичні заняття спортом зроби­ли його фізично розвиненим і привабливим. 1928 року Рейган вступив до коледжу, вивчав економіку, соціологію, був лідером на бігових і плавальних доріжках, на футбольному полі та в студентських спектаклях, очолював сту­дентську раду. Закінчив коледж з дипломом бакалавра суспільних наук та економіки. Після цього працював диктором на радіо, публікував у місцевій газеті статті на спортивні теми. 1937 року коментував бейсбольний турнір поблизу Лос-Анджелеса. Тоді ж відвідав Голівуд і загорівся бажанням стати актором. Допомогла йому імпозантна зовнішність. У 26 років Рональд Рей­ган розпочав кінокар'єру в Голівуді. Знявся у 54 фільмах, його герої - пере­важно коханці та ковбої. Сам він оцінював свої ролі скептично. Але актором став знаним і добре оплачуваним.

1942 року Р.Рейган пішов на військову службу, але медики визнали його непридатним для участі у бойових операціях через короткозорість. Дове­лось йому обмежитись озвучуванням військово-навчальних фільмів. У грудні 1945 року він звільнився з армії у званні капі гана й повернувся до Голівуду.

Через два роки його обрали президентом профспілки гільдії кіноакторів. На цій посаді взяв участь у антикомуністичній кампанії - маккартизмі.

Після війни розпався його перший шлюб з акторкою; 1952 року - одру­жився вдруге і щасливо - з Ненсі Девіс, також артисткою.

З 1954 року Р.Рейган працює на телебаченні, завдяки чому стає відо­мим в усій країні.

За своїми суспільно-політичними поглядами він був демократом рузвельтівського типу, але 1962 року оголосив себе республіканцем. Показово, що вже 1965 року група каліфорнійських бізнесменів створила організацію "Друзі Рональда Рейгана" й забезпечила йому участь у виборах губернатора Каліфорнії. Р. Рейган переміг свого опонента з великою перевагою, і був переобраний на цю посаду і 1975 року. (За такими показниками, як валовий внутрішній продукт, Каліфорнія поступалася тоді лише самим США, СРСР, ФРН, Японії та Франції.)

Восьмирічна губернаторська діяльність висвітлила такі риси характе­ру і стиль роботи, як оптимізм, упевненість у своїх силах, прагматизм, умі­ння виділяти пріоритети й знаходити компроміси, політична інтуїція. Мав він ораторський хист, його виступи завжди ідентифікувалися з американсь­кими цінностями і традиціями. Все це імпонувало і його підлеглим і ши­рокій громадськості.

Першу спробу перебратися до Білого дому Р.Рейган зробив 1976 року, але тоді переміг демократ Дж. Картер.

Зусиллями преси, радіо і телебачення, як американських, так і зарубіж­них, склався негативний політичний імідж Р.Рейгана як особистості неви­разної, інтелектуально поверхової, а в державних справах - байдужої і ліни­вої. Це не відповідає реаліям. Бо як же тоді ця людина двічі перемагала на президентських виборах? Як увійшла до до числа найпопулярніших прези­дентів США XX століття.

Успішна діяльність Р.Рейгана на президентській посаді значною мірою пояснюється особливостями американської системи виконавчої влади, підбо­ром співробітників, поєднанням колективного та індивідуального підходів у розв'язанні державних проблем. Рейган не займався дрібними поточними справами (як, наприклад, Дж. Картер), натомість концентрував увагу на пи­таннях стратегічних, що, власне, й має робити політик такого рангу. Він ото­чив себе професіоналами високого класу (віце-президент Дж. Буш, керів­ники управління адміністрацією Дж. Бейкер, К.Уайнбергер, Дж. Шульц), довіряв колективній думці, виявляв твердість при реалізації рішень.

"Програма оздоровлення" адміністрації Р.Рейгана. Економічна пол­ітика ("рейганоміка") нової республіканської адміністрації була сформульо­вана 1981 року у програмному документі, що дістав назву "Новий початок для Америки. Програма економічного відновлення". Серед основних засобів та механізмів реалізації цієї програми пропонувалися такі: вільне, нічим не обмежене, підприємництво, підтримка дрібного бізнесу, скорочення "вели­кого уряду" та обмеження економічної функції держави, пільги для стиму­лювання приватного капіталу (зниження податків), збалансування федераль­ного бюджету, зміцнення долара та зниження темпів інфляції, зменшення державних витрат, особливо на нераціональні соціальні програми, стиму­лювання інвестицій у нові технології, науку й техніку.

Концепція "економіки пропозиції", яку традиційно сповідували респуб­ліканці, набрала завершеною вигляду і практичного втілення саме у роки президентства Р.Рейгана. Вільний ринок і вільну конкуренцію він оголосив як найбільш надійний засіб забезпечення економічного зростання, відтво­рення і розподілу робочої сили. Державне ж регулювання, на його думку, повинне лише забезпечувати сприятливі умови для цієї конкуренції. Суттєве зниження податків на бізнес сприяло активізації підприємницької діяльності, створенню мільйонів нових робочих місць, зменшенню безробіття. Вищи­ми стали показники американської промисловості на світовому ринку. Уряд Рейгана відповідно до монетаристської концепції зменшив "уприскування" грошей в обіг, що призвело до різкого зниження інфляції (з 18 відсотків на­передодні приходу Рейгана до влади до 3,5-4 відсотків у роки його правлін­ня).

Щоправда, концепції "економіки попиту" та "економіки пропозиції" при їхній зовнішній несумісності репрезентували насправді дві взаємодо­повнюючі стратегії державного впливу на економіку. Стратегія "економіки пропозиції" виступала як знаряддя економічного зростання, яка збагачує заможні верстви, а "стратегія попиту" зарекомендувала себе як засіб пере­розподілу національного доходу з метою розширення купівельної спромож­ності основної маси населення. Зворотною стороною стратегії "економіки попиту" було збільшення бюджетного дефіциту і зниження можливостей при­ватнокапіталістичного нагромадження, в результаті чого у відповідний мо­мент знову довелося повертатися до "економіки пропозиції".

В ході економічної реструктуризації 1980-1990-х років у США було закрито багато неконкурентноздатних підприємств і дано потужній поштовх до розвитку високотехнологічних галузей. Про масштаби реструктуризації свідчать такі цифри: було ліквідовано 48 млн. старих робочих місць і ство­рено 73 млн. нових. Тільки за перший термін президентства Р.Рейгана ви­никло 600 тисяч нових фірм, що вдвічі переважило їхню кількість за 10 по­передніх років. На 1988 рік безробіття виявилося на найнижчому рівні за останні сім років і становило 6 відсотків.

Адміністрація 40-го американського президента розробила цілу низку заходів "неопротекціонізму". тобто захисту внутрішнього ринку від напли­ву іноземних товарів. Тільки и І півріччя 1985 року в палату представників конгресу було внесено 300 законопроектів протекціоністського характеру.

Науково-технічна перевага США у 1980-1990-х роках стала безпереч­ною, їм належало 40 відсотків усіх світових інвестицій на комп'ютериза­цію; комп'ютерів у цій країні на одного працюючого було в кінці XX сто­ліття в шість разів більше, ніж у Західній Європі чи Японії.

Адміністрація Р.Рейгана здійснювала жорстку антипрофспілкову пол­ітику. У 1981 році заборонено у зв'язку зі страйком професійну спілку авіадиспетчерів. Внесено деякі зміни до еміграційного закону Маккарена-Уолтера, прийнятого у 1952 році (нагадаю, що за цим законом бралися відбитки пальців, обмежувався в'їзд до США людей, запідозрюваних у комуністичній діяльності). З часу прийняття закону і по 1980-і роки понад ЗО тисячам іно­земців було заборонено в'їзд до США (серед них були Грем Грін, Альберто Моравіа, Габріель Гарсіа Маркес). За даними американської преси, в елект­ронній пам'яті комп'ютера зовнішньополітичного відомства США зафіксо­вано прізвища 40-50 тисяч осіб, в'їзд яких до США був небажаний.

Необхідно наголосити на тому, що різке зменшення у США кількості профспілок - це стійка тенденція. Так, у 30-50-х роках XX століття членами профспілок було до 35 відсотків робітників, у 80-х - лише 20, а у другій половині 90-х - 15 відсотків. Одна із причин цього процесу полягає в тому, що конфлікт робітничого класу та капіталу набирав латентного характеру, оскільки "білокомірцевий" пролетаріат інтегрувався в середній клас і поз­бувся радикалізму. Сучасна соціальна напруга в американському суспільстві спричинюється переважно не класовим, а расово-етнічним фактором.

Типова аргументація та атаки Р.Рейгана на концепцію "держави загаль­ного добробуту" зводяться до такого: збільшення державних витрат веде до гальмуючої інфляції та дорожнечі; підвищення державних податків на до­ходи бізнесу -до падіння підприємницької активності і зрештою до економ­ічної стагнації та безробіття; державна допомога малозабезпеченим та бідним сім'ям нівелює у цих людей здатність до "самовиживання", а, отже, веде до деградації особистості; гарантована соціальна допомога спричиняє зло­чинність, оскільки в індивідуума в умовах "держави загального достатку" формується переконання, що йому суспільство завинило, а він нічим йому не зобов'язаний.

Щоправда, президент США зумів зіставити свої світоглядні засади з реальним життям та його потребами. Він часто поступався принципами, вміло балансував між різними соціально-політичними інтересами, чим викликав невдоволення правих консерваторів.

Передовсім необхідно підкреслити, що прогнозоване різке скорочення соціальних витрат за роки президентства Рейгана не сталося. Власне, відбу­лася деяка корекція та уніфікація 83 федеральних соціальних програм. Так. були зменшені витрати на медичну допомогу, на виплати і підтримку безробітних. Термін виплати грошової допомоги безробітним скоротився з 65 тижнів до 39 (допомога безробітним у США - це повна, або 3/4 зарплати); 5 млн. американців частково або повністю втратили право користуватися про­довольчими картками.

Воднораз Рейган підписав понад 100 інших соціальних програм - вони були уніфіковані і більшість їх передано у відання штатів. Як і раніше, 34 млн. американців отримували державну допомогу, яка складала до 60 відсотків федерального бюджету, а це 850 млн. доларів

Пріоритетним у державних соціальних програмах і надалі було забез­печення людей похилого віку. Тільки за першу половину 1980-х років їхні доходи зросли з 9,5 до 15 відсотків. 1991 року було визначено нову мінімаль­ну погодинну зарплату в 4,5 долара ( у 1938 році - 25 центів). Загалом соц­іальна структура американської-о суспільства наприкінці 1980-х років мала такий вигляд: найнижча верства з річним доходом в 25 тисяч доларів склада­ла 30 відсотків населення; до середньої верстви належало 60 відсотків осіб, щорічний прибуток яких складав від 25 до 100 тисяч доларів; 10 відсотків американців належали до верхнього прошарку, їхній щорічний дохід пере­важав 100 тисяч доларів. При цьому третина афроамериканського населен­ня поповнила ряди середнього класу.

Зовнішня політика адміністрації Р.Рейгана. Якщо внутрішня пол­ітика 40-го президента США мала в цілому прагматичне спрямування, то зовнішня видається більш заідеологізованою. Він послідовно і рішуче відсто­ював американські інтереси на міжнародній арені. Його обіцянки поверну­ти Америці втрачені позиції, відвоювати виняткове місце у світі були попу­лярними, вони пожвавили патріотичні почуття, сприяли відродженню "мо­рального духу" нації. Зовнішня політика Р.Рейгана була антирадянською, про-ізраїльською і спрямована на атлантичну співпрацю та солідарність. У зовн­ішньополітичній діяльності президента Рейгана варто розрізнити два пері­оди (відповідно до термінів президентства): 1981-1984 роки -час різкої кон­фронтації з СРСР, курсу на військову перевагу США у світі, домінування силових методів у розв'язанні міжнародних конфліктів, дії "доктрини Рейга­на" - "доктрини неоглобалізму" - тобто протистояння з СРСР у будь-якому куточку планети; 1985-1989 роки - період пошуку шляхів для виходу із пол­ітики глобального протистояння з СРСР, нормалізації стосунків з СРСР, підпи­сання кардинальних договорів щодо ядерного роззброєння.

Під час президентських кампаній 1976 і 1980 років складалося вра­ження, що Р.Рейган є абсолютним противником переговорів з СРСР щодо співпраці та скорочення стратегічних озброєнь. Широко відомими його ха­рактеристиками Радянського Союзу, як "імперії зла", "держави монстрів", "держави безбожного комунізму". Красномовні і його висловлювання про ймовірність локальної ядерної війни. Однак, ставши 40-м президентом США. він виявився прагматиком та реалістом.

Іноді перший термін президентства Р.Рейгана називають роками втра­чених можливостей у царині американо-радянських відноси. Якщо у 1970-і роки між США та СРСР було укладено кілька десятків різноманітних угод, то у 1981-1984 роках -лише дві: 1) про вдосконалення прямого телефонно­го зв'язку між Вашингтоном та Москвою; 2) про закупівлю Радянським Союзом у США фуражного зерна (17 млн. тонн вартістю 2 млрд. доларів). Водночас американський уряд здійснював тиск на своїх західноєвропейсь­ких партнерів щодо обмеження торгівлі з СРСР. 1982 року США заборони­ли дочірнім фірмам у Європі, які працювали за американськими ліцензіями, продавати свою продукцію в СРСР. Зауважимо, що Радянський Союз давав підстави для конфронтаційної позиції з боку США (окупація Афганістану, розміщення ракет середньої дії у країнах Східної Європи, польські події 1980 - 1981 років). У серпні 1983 року радянський винищувач збив над терито­рією СРСР цивільний пасажирський літак південнокорейської авіакомпанії з 269 пасажирами на борту (в тому числі 60-ма американцями). У ці дні у США прокотилася хвиля протестів проти вандалізму Москви, обурені аме­риканці палили перед ООН радянські прапори, розбивали вітрини магазинів, які торгували радянськими товарами. Чимало громадян і політиків вимага­ли від президента країни рішучих дій.

Проте вже наприкінці 1983 року Р.Рейган заявив, що дотримуватиметься, з одного боку, політики переговорів з Радянським Союзом, з другого - наро­щування виробництва нової зброї. Щодо другого пункту своєї заяви амери­канський президент був послідовним.

Програма модернізації американських ядерних озброєнь, вартість яких оцінювалася в 180 млрд. доларів, передбачала завершення будівництва міжконтинентальних ракетних систем MX, випуск 100 стратегічних бомбар­дувальників та підводних човнів "Трайдент", вдосконалення радарно-супутникової системи попередження ядерного удару, продовження наукових по­шуків з метою виведення ядерних оборонних засобів у космос.

У березні 1983 року у своєму виступі по телебаченню, який дістав назву "Промова про зоряні війни". Р.Рейган наголосив на необхідності "стра­тегічної оборонної ініціативи" (СОІ), тобто розгортання у космосі системи протиракетної оборони, яка здатна знищувати балістичні ракети ворога в момент їх запуску або в польоті. СОІ здобула підтримку низки західноєвро-. пейських партнерів США.

У жовтні цього ж року США під приводом можливого державного перевороту і виникнення загрози життю американських громадян (студентів-медиків) висадили десант морських піхотинців на о. Гренаду. Тут з допомогою СРСР споруджували аеродром із злітною смугою в 3 км. Реакція амери­канців була ейфористичною. Тоді ж почалося розміщення в Західній Європі 572 американських ракет-носіїв ядерної зброї.

Проте вже в кінці 1984 року Р.Рейган зробив офіційну заяву про перс­пективи розвитку американо-радянських відносин: США, на думку прези­дента, досягли такого рівня, коли готові вступити в переговори з СРСР. Він виділив три основні вузлові проблеми у стосунках з СРСР: 1) відмова від використання сили і погрожування силою у розв'язанні міжнародних конфліктів; 2) скорочення світових запасів зброї; 3) налагодження більш про­дуктивних робочих відносин між обома країнами.

Причина такого різкого повороту була очевидною: 1984 рік - рік черго­вих президентських виборів. Військова конфронтація двох наддержав хви­лювала американську спільноту. Справжній же поворот у американо-радянсь­ких стосунках відбувся після 1985 року, коли генсек КРПС М.Горбачов про­голосив так звану "перебудову". Відтоді відбулося п'ять зустрічей Р.Рейгана М.Горбачова. Перша у листопаді 1985 року у Женеві була свого роду зустріччю-знайомством. Але керівники обох держав підписали заяву про те. що у ядерній війні не може бути переможців і альтернативи мирному співіснуван­ню немає. Наступні зустрічі -у жовтні 1986 року в Рейк'явіку; в грудні 1987 року - у Вашингтоні, яка ознаменувалася підписанням Договору про повну ліквідацію ракет середньої та малої дії (від 500 до 5,5 тисяч км) та їхніх пускових установок, додаткових споруд і обладнання. Мова йшла про ліквіда­цію двох класів ракетно-ядерного озброєння СРСР та США. 1 червня 1988 року договір набрав юридичної сили.

1990 року американський президент з дружиною прибув з офіційним візитом до Москви. Цього ж року сторони розпочали переговори про скорочення звичайних озброєнь у Європі, які завершилися підписанням відповід­ного договору. Безпосереднім результатом американо-радянських переговорів стало розширення співпраці обох держав у торгівлі, космосі й науці, надан­ня американської допомоги Вірменії, що постраждала від землетрусу.

"Поміркований курс" Дж. Буша (1989-1993 роки). Своєрідність пре­зидентських виборів 1988 року полягала в тому, що вони по-суті перетвори­лися у всенародний референдум американців щодо статусу-кво рейганівської моделі управління державою. Так само вперше за останні 40 років теза про радянську воєнну загрозу не стала головною темою передвиборних де­батів у США, як і питання про негаразди в економіці через сприятливу еко­номічну кон’юнктуру, яку залишив Р.Рейган своєму спадкоємцю. Обидва пре­тенденти - від республіканців Дж. Буш - віце-президент у рейганівській ад­міністрації та від демократичної партії М.Дукакіс - колишній губернатор штату Массачусетс - зосередилися передовсім на соціальних та морально-етичних проблемах (зміцнення інституту сім'ї, скасування смертної кари, доступність для всіх соціальних послуг, заборона абортів, боротьба з нарко­манією). Чимало залежало від особистих якостей претендентів, симпатій виборців. Вразливим місцем у передвиборній боротьбі для претендента від демократичної партії були його сімейні проблеми. Дж. Буша американці добре знали, як віце-президента. Він мав славу "свого хлопця", відповідну роль зіграли тут короткі телевізійні кліпи: Буш у колі родини, з онукою, з падчер­кою свого сина тощо.

Треба відзначити активну участь Дж. Буша в діяльності адміністрації Рейгана як віце-президента. Відомо, що за Конституцією США посада віце-президента передбачає спадковість повноважень на випадок звільнення пре­зидентської посади. Він також головує в сенаті і бере участь у голосуванні, якщо голоси сенаторів поділяються порівно. Проте історично склалося так, що статус віце-президента США визначається не тільки статтями Консти­туції, а й залежить від президента і в кожній конкретній ситуації може бути різним. Президент може доручити своєму заступникові важливі та відпові­дальні справи і, навпаки, має право тримати його на віддалі від урядових заходів.

Виконання Бушем своїх обов'язків упродовж двох термінів (рідкість в історії США !) засвідчує важливу роль, яку вій відігравав в адміністрації. Ще до вступу на посаду віце-президент уклав з Рейганом угоду про характер своєї діяльності. Відповідно до цієї домовленості він на регулярних особис­тих зустрічах з президентом міг висловлювати свою точку зору з будь-яких питань внутрішньої та зовнішньої політики. Окрім цього, йому надавали копії конфіденційних документів, які були у розпорядженні президента, а також дозволялося бути присутнім на всіх нарадах, які відбувалися у Білому домі, що робило його одним з найвпливовіших осіб у найвищих коридорах влади. Дж. Буш очолював низку урядових комісій, керував групою співробіт­ників Білого дому, яка займалася розблокуванням міжнародних конфліктів. Він виконував роль своєрідного координатора (часто і арбітра) у процесі вироблення і погодження рішень між Радою національної безпеки, Міністер­ством оборони і держдепартаментом. Віце-президент користувався знач­ним авторитетом в американських політичних колах.

На посаді віце-президента Дж.Буш уник помилок, уміло примножував ряди своїх прихильників серед виборців та політиків і тому наприкінці дру­гого терміну президентства Р.Рейгана в очах мільйонів американців став майже єдиною можливою кандидатурою для зайняття Білого дому. Лояльність до Р.Рейгана, свого колишнього політичного суперника, а пізніше патрона і соратника, забезпечила Бушу його активну підтримку в ході виборчої кам­панії. Все це разом узяте вирішило політичну долю Дж. Буша, його було обрано 41-м президентом США. Свої голоси йому віддали 54 відсотки ви­борців, Дукакісу - 46.

Джордж Герберт Уолкер Буш народився 12 червня 1924 року в м. Мілтон (штат Массачусетс), у заможній родині. Його батько Прекотт Шелдон Буш-був шанованим банкіром, з 1952 по 1963 рік-сенатором. Мати Дороті Уокер походила з багатого нью-йоркського видавничого клану. Джордж виховував­ся в аристократичній обстановці. Разом з тим у родині панували строгі, май­же суворі правила: постійна праця, скромність і особиста чесність. Джордж відвідував академію Філіпса в Андовері - один з найпрестижніших навчаль­них закладів на східному узбережжі. З 1942 по 1945 рік служив добровольцем у військово-морській авіації США - літав на бомбардувальнику. У 18 років Дж. Буш, один з найкращих пілотів ВПС США, вже був нагороджений орденом і трьома бойовими медалями. Після війни навчався у престижному Єльському університеті і був одночасно капітаном університетської бейс­больної команди.

Ще 1945 року одружився з Барбарою Пірс, а 1948 року подружжя пе­реселилося у Техас. Родина розрослася: у ній - чотири сини і донька, десять онуків. Ділову кар'єру Дж.Буш розпочав у нафтовій кампанії. 1953 року він заснував власну нафтобурову компанію. У Техасі почалося його сходження на політичний Олімп: спочатку брав участь в акціях місцевої організації республіканської партії; згодом продав своє підприємство і повністю пере­ключився на політичну діяльність. Упродовж 1966-1971 років він - конг­ресмен; 1971-1972 років — голова національного комітету республіканської партії; 1973-1974 років - представник ЄНІ А в ООН; 1974 - 1975 років - на дипломатичній службі у Китаї; 1976-1977 -директор Центрального розві­дувального управління; нарешті, з 1982 по 1989 рік - віце-президент США в адміністрації Р.Рейгана. Таким чином, Дж.Буш досконало вивчивши політич­ну систему США, набувши досвід дипломатичної, політичної і партійної ро­боти, був цілком підготований до виконання функцій президента США.

Зайнявши Білий дім, 41-й президент США оточив себе людьми, схожи­ми на нього: поміркованими, врівноваженими і професійними політиками. Але несподівано виявилася одна з рис нового президента, він не мав яскра­вого лідерського хисту Не було в нього даних, щоб наелектризовувати, моб­ілізувати громадськість чи тим більше маніпулювати нею. Основний прин­цип діяльності Буша, особливо у внутрішній політиці, можна сформулювати так: "Головне - жодних різких рухів". І як переконаний консерватор, 41-й американський президент не відзначався кипучою діяльністю.

У спадщину від Рейгана він отримав і проблеми: дефіцит бюджету, дер­жавні борги і банкрутство ряду банків, які збагатилися у роки буму на зрос­танні цін на землю і житло. Загалом результат внутрішньої політики Дж. Буша скромний: були прийняті закони про охорону навколишнього середови­ща та допомогу інвалідам. Не виконав він однієї із своїх передвиборних об­іцянок - не підвищувати старих і не запроваджувати нових податків. Загалом економічна політика і економічний розвиток були ахіллесовою п'ятою для адміністрації Дж. Буша: вони переживали застій, зовнішньоторговель­ний дефіцит, передусім з Японією, продовжував зростати і число безробіт­них збільшилося на 3 млн. осіб. Це, власне, коштуватиме 41-му американсь­кому президентові повторного обрання у 1992 році.

Улюбленим заняттям "Поппі" (скорочене ім'я Дж. Буша) була зовнішня політика. Можливо, йому трохи пощастило. Розвал комуністичної системи у СРСР та Східній Європі дав американським лідерам унікальний шанс, і вони скористалися ним, щоб міцно ввійти в історію. Сорок перший президент не дуже вірив у миролюбство більшовицьких Рад, але підписав дві угоди щодо обмеження озброєнь — СТАРТ-1 і СТАРТ-2 (1991 та 1993 pp.). Глава Білого дому узяв активну участь у процесі об'єднання Німеччини 1990 року.

Під час панамської кризи Дж.Буш намагався вплинути на генерала Антоніо Мануеля Норьєгу, але той не пішов на жодні поступки, і тоді у грудні 1989 року президент США віддав наказ про вторгнення до Панами. Генера­ла Норьегу було захоплено в полон, вивезено до Сполучених Штатів і, зви­нувачено у зв'язках з терористами та наркобаронами, засуджено.

У серпні 1990 року Ірак окупував Кувейт, і Буш відрядив американські війська до Саудівської Аравії для захисту своїх стратегічних партнерів. Скла­лася коаліція західних держав проти Іраку. Півмільйонна армія чекала нака­зу. Після того, як Саддам Хусейн відкинув основні вимоги союзників, у ніч з 16 на 17 січня 1990 року під командуванням американського генерала Нор­мана Шварцкопфа почалася операція "Буря в пустелі". Упродовж 42-х днів опір іракців було зломлено.

Дж.Буш не завоював високу популярність на міжнародній арені, за Буша в Америці розвивалася економічна криза. Тому в лютому 1992 року на президентських виборах перемагає демократ Уїльям Білл Клінтон. З того часу Дж.Буш залишив не тільки Білий дім, а й політику взагалі, оселився Х'юстоні, зайнявся бізнесом. Щасливий і гордий за своїх дітей, зокрема,] старших синів, які також стали політиками, були обрані губернаторами "Техасу і Флориди. Його сина Джорджа Буша-молодшого 2000 року обрано пре­зидентом США.

Президентські вибори 1992 року та перемога демократичної партії. Уїльям Клінтон - 42-й президент США (1993- 2001 роки). Демократична партія, упродовж 20 років перебуваючи в опозиції, на рубежі 1970-1980-х років виробила нову платформу, відому під назвою неоліберальної. Вона аж ніяк не відкидає традиційні демократичні цінності нації. Спадкоємність ви­явилася в першу чергу в прийнятті концепції соціальної відповідальності держави. Проте одним із головних пріоритетів неолібералів стала турбота про стабільність економічного зростання. На одному з перших місць у їхньому політичному словнику стоїть поняття "індустріальна політика". її провідниками на ґрунті національного консенсусу повинні стати держава, бізнес і робітники. Ці сили спільно виступають як регулятори ринку. На відміну від консервативної концепції абсолютної свободи ринку, неоліберали наполяга­ли на тому, щоб держава брала участь у створенні ринку, їй належить визна­чати умови і межі підприємницької діяльності на основі прийнятих суспіль­них норм та відповідальності уряду за здорове функціонування економіки.

Неоліберали висунули програму державного фінансування технологі­чного переозброєння промисловості, допомоги малому бізнесу та зміцнен­ня енергетичної збалансованості США.

Демократи розробили також концепцію трипартизму - тристоронньої співпраці бізнесу, держави і профспілок з метою підвищення ефективності американської економіки. Підвищенню зацікавленості і причетності робіт­ників до процесу технологічної перебудови і прискорення економічного зро­стання мало слугувати поширення серед них акцій підприємств. Ідеологи неолібералізму наводили переконливі цифри, які засвідчили, що поширен­ня акцій серед працівників американських заводів і фабрик сприяло швид­кому зростанню на них продуктивності праці і прибутків у півтора рази.

Неолібералам імпонував японський досвід діяльності робітничих "гуртків якості", покликаних напряму залучати робітників до НТР. Постіндустріальна економіка, на їхню думку, базується не тільки на найбільш доско­налих технологіях, але й на високоємному людському капіталі, і тому вона потребує "освічених робітників з високим рівнем знань і здатних швидко перебудовуватися залежно від нових завдань та змін у промисловості".

Технологічний підхід, погляд на життя через призму економічної виго­ди характеризував ставлення неолібералів до соціальної політики держави. Вони переконували, що подальше розширення соціальних програм розорить економіку, і вимагали, щоб урядові субсидії витрачалися не на продовольчі талони і всілякі допомоги, а на систему освіти, підготовку і перепідготовку робітничих кадрів.

У 1980-х роках неоліберали посіли провідні позиції в демократичній партії. Окрім них, у партії помітною була група традиційних лібералів (Е.Кеннеді, У.Мондейл та інші) та радикально-реформістське крило, очолюване не­гритянським лідером Д.Джексоном.

1992 року, коли Дж.Буш домагався переобрання на посаду президента США, в хід виборчої кампанії втрутився техасський мільярдер Росе Перо, як незалежний позапартійний кандидат. Виступаючи з програмою, близькою до платформи республіканської партії, він "перетягнув" на свій бік частину голосів, які могли дістатися Дж.Бушу. В результаті перемогу здобув пред­ставник демократичної партії губернатор штату Арканзас Білл Клінтон. Він отримав 43 відсотки голосів, Буш - 38. а Перо - 19 відсотків.

Новому президенту Сполучених Штатів Біллу Клінтону сповнилося тоді 46 років. Він став наймолодшим главою американської держави після Дж.Кеннеді і першим президентом США, який народився після другої світової війни.

Білл Клінтон, названий при народженні Уїльямом Джефферсоном Блайтом, народився 19 серпня 1946 року в арканзаському містечку Хоупі (19 ти­сяч мешканців) через три місяці після того, як в автомобільній катастрофі загинув його батько. Хлопчика виховували дідусь та бабуся, оскільки мати поїхала вчитися на медсестру. Повоєнні роки у Хоупі були нелегкими. Дід був власником невеликої бакалійної крамниці у бідному районі зі змішаним чорно-білим населенням. Родина мала убогі статки, мешкала у маленькому будиночку без зручностей.

1950 року мати вийшла заміж за торгівця Роджера Клінтона і родина переїхала до Хот-Спрінгса. Клінтони жили заможно, але хоч і не без прикрощів - вітчим зловживав алкоголем.

Відраду Білл знаходив у школі. Був старанним учнем, активно займав­ся громадськими справами, він грав на саксофоні у шкільному оркестрі, співав у хорі баптистської церкви. Вже тоді шкільні друзі жартома пророкували йому посаду президента країни. Труднощі дитячих та юнацьких літ, родинні негаразди, пов'язані з вітчимом, сформували у нього співчутливий харак­тер.

Питання вибору майбутньої професії вирішилося під час однієї непе­ресічної події: влітку 1965 року Білл брав участь від штату Арканзас у семі­нарі молодих лідерів, який проходив у Вашингтоні. У програмі семінару була також зустріч його учасників з президентом у Білому домі. Фотограф зафік­сував момент, коли президент Дж.Кеннеді потискував руку 17-річному Б.Клінтону.

З 1964 року юнак навчався в Джорджтаунському університеті у Ва­шингтоні. 1968 року він отримав професію політолога-міжнародника і од­ночасно престижну стипендію для продовження навчання в Оксфордському університеті в Англії. З 1200 американців, які претендували на цю стипен­дію, було відібрано 32-х. Серед них був і Б.Клінтон, який став душею Окс­фордського студентського товариства.

1970 року Клінтон повернувся на батьківщину і продовжив навчання на юридичному факультеті Єльського університету. Тут він зустрів свою майбутню дружину Хілларі Родем, з якою побрався 1975 року, а ще через п'ять років у них народилася донька Челсі. Навчання в Нільському універ­ситеті Клінтон поєднував з політичною діяльністю: очолював і успішно провів виборчі кампанії ряду конгресменів і навіть кандидата на посаду президента від демократичної партії.

Клінтон отримав диплом юриста 1973 року. Його успіхи у навчанні за­безпечували блискучу кар'єру в столиці. Та він повертається до рідного шта­ту і почав трудову діяльність на посаді доцента права. 1974 року вперше спробував зайнятися політикою: взяв участь у виборах до конгресу. 1 хоч зазнав поразки, але зібрав 48,5 відсотка голосів виборців, що засвідчило пер­спективність його як політика. Через два роки Клінтон, у 29-річному віці, виставив свою кандидатуру на посаду головного прокурора штату і переміг. А вже 1978 року його обрали губернатором штату. У першому випадку жур­налісти назвали його "вундеркіндом-демократом". а в другому, після пере­моги на губернаторських виборах - "хлопчиком-губернатором". Клінтон виявився наймолодшим на цій посаді (з 1938 року).

Ставши губернатором, Клінтон почав складати амбіційні плани. Пер­шочергово вирішив модернізувати шосейні дороги штату, запровадивши для цього податок на бензин та збір за номерні знаки автомашин. Серед меш­канців штату, який був одним із найбідніших у країні, ці заходи нового гу­бернатора викликали обурення. 1 це була не єдина помилка. Розплата наста­ла через два роки, коли Б.Клінтон повторно балотувався на губернаторську посаду і зазнав фіаско.

Слід, проте зауважити, що екс-губернатор умів визнавати свої помилки і вчитися на них. 1982 року він знову балотувався на посаду губернатора і переміг.

Губернаторська діяльність Клінтона упродовж десяти років була усп­ішною: ряд заходів сприяли удосконаленню системи освіти (підвищено за­робітну плату вчителям, а водночас запроваджено екзамен на їхню профес­ійну придатність та систему тестів для учнів). Під його керівництвом життя штату, хоч і повільно, але поліпшувалося: податки були найнижчими серед інших п'яти штатів. Арканзас носів третє місце в країні за витратами на ос­віту. Думка про президентство все частіше навідувала енергійного губерна­тора. Клінтон брав провідну участь у ряді загальнонаціональних організацій: Національній асоціації губернаторів штатів та Раді демократичного керів­ництва, створеній 1985 року групою демократів з метою оновлення партії після нищівних поразок 1980 та 1984 років.

З жовтня 1991 року Клінтон оголосив у столиці штату Арканзас Літл-Році про свій намір балотуватися на посаду президента США. В ході гос­трої внутріпартійної боротьби з'їзд демократичної партії затвердив його кандидатом у президенти країни на виборах 1992 року.

Під час передвиборної кампанії Клінтон обнародував загальнонаціо­нальну програму, якій дав назву: "Головне - це люди". Він переконував: "Нам потрібен економний і більш гуманний уряд. Робочі місця. Охорона здо­ров'я. Освіта. Наша мета зрозуміла. На першому місці у нас повинні бути люди".

Як президент Б.Клінтон, поділяючи ідеї неолібералізму, задекларував намір розширити зайнятість у країні шляхом вдосконалення інфраструкту­ри, транспортної системи, освіти, переведення частини оборонних витрат на цивільні потреби, реконструкції міст, заохочення приватних капіталовк­ладень та радикальної перебудови системи соціальної допомоги незамож­ним. Планував він також запровадити систему загального медичного обслу­говування, реформувати страхові програми, переглянути оборонну страте­гію США у зв'язку із завершенням "холодної війни". Йшлося про зменшен­ня чисельності збройних сил, переорієнтацію їх на розв'язання регіональ­них конфліктів, про скорочення ядерного арсеналу США. При цьому новий президент звернувся до американців із закликом допомогти йому та сумлін­но виконувати свої громадянські обов'язки.

Неоліберальна ідеологія дозволила Б.Клінтону зайняти Білий дім, а її успіхи, незважаючи на скандали під час першого терміну президентства, дозволили йому виграти президентські вибори 1996 року і залишитися у Біло­му домі ще на один термін.

"Нова економіка" адміністрації Б.Клінтона. "Справа в економіці, дурнику", - улюблене гасло передвиборної кампанії Б.Клінтона 1992 року -життя підтверджувало його актуальність. Якщо взяти за "точку відліку" 1992 рік, то президент-демократ отримав у спадщину 10 млн. безробітних амери­канців, високі процентні ставки, дефіцит федерального бюджету на рівні 290 млрд. доларів із тенденцією до подальшого зростання, державний борг, який за останні 12 років збільшився вчетверо. Економічна стратегія, що її 1993 року обрала демократична адміністрація, базувалася на трьох основних прин­ципах: дотримання бюджетно-податкової дисципліни, збільшення "інвес­тицій у людські ресурси" та торговельно-економічна експансія. Втіленню в життя економічних планів 42-го президента США сприяв ряд обставин: з'я­вилися перші позитивні наслідки господарської реструктуризації, ініційова­ної ще адміністрацією Р.Рейгана; розпад СРСР і завершення "холодної війни" дозволили Клінтону зупинити зростання військових витрат, в результаті чого за останнє десятиріччя XX століття на цивільні потреби було витрачено до­датково як мінімум 1 трлн. доларів; на середину 1990-х років припав апогей економічного циклу.

Економічна доповідь Б.Клінтона конгресові, яку він виголосив 12 січня 2001 року, була останньою і підсумковою. Цікаво, що вражаючі результати своєї економічної діяльності президент-демократ назвав "новою економікою". Цей термін тепер повторюють економісти та науковці, характеризуючи ним наступний етап економічного розвитку розвинених капіталістичних країн. Поки-що не зовсім зрозуміло про що йде мова, чи про "вищу" фазу постіндустріального суспільства чи про цілком новий етан розвитку, щось на взірець "надпостіндустріальну" стадію.

В цілому адміністрація Б.Клінтона прагматично прокладала так зва­ний "третій шлях"розвитку економіки - поєднання сучасних ринкових ме­тодів з ефективним механізмом її державного регулювання. 42-й президент США намагався уникнути надмірного втручання держави в господарські справи, не відмовляючись від її соціальної функції. Це зближує його пози­цію з поглядами європейської соціал-демократії, яка очолює уряди ряду зах­ідних держав. Вірогідно, що "третій шлях" стане на початку XXI століття домінуючим напрямком в соціально-економічному житті США та Західної Європи. Як би там не було, зміни, які сталися в економіці США упродовж 1.990-х років, називають "фундаментальними".

По-перше, сім років безпрецедентного зростання ВВП стали одним з найтриваліших в історії США періодів економічного процвітання. Щоріч­ний приріст ВВП за президентства Клінтона склав у середньому 3 відсотки, що значно вище, аніж в інших розвинених країнах. При цьому інфляція зни­зилася до рівня менше 2 відсотків у рік. Як заявив Б.Клінтон 3 грудня 1999 року, на США припадає лише 4 відсотки населення планети, але 22 відсотки світового доходу. Це забезпечило американцям один з найвищих у світі рівнів життя - на 27 відсотків вищий, ніж в Японії, і на 41 відсоток вищий, ніж у ФРН.

По-друге, однією з найвизначальніших характеристик розвитку амери­канської економіки у 1990-і роки стало потужне; зростання сектору, пов'яза­ного з інформаційними технологіями (виробництво комп'ютерів і комуніка­ційного обладнання, програмного забезпечення, а також обслуговування цих галузей). Важливу роль відіграло тут швидке зближення ключових техноло­гічних систем, пов'язаних з обробкою, збереженням і передачею інформації, які дозволили трансформувати технологічні новації в реальні економічні результати. Прибутки американського сектору інформаційних технологій виросли за 1990-і роки на 120 відсотків, в той же час як ціни на комп'ютери знизилися на 80 відсотків. Розширення Інтернету сприяло виникненню ти­сяч нових компаній, ринкова вартість яких складає мільярди доларів. Дос­татньо зазначити, що обсяг електронної торгівлі по Інтернету у США склав у 1998 році 50 млрд. доларів.

Цьому потужному розвиткові технологічних нововведень та їхньому практичному використанню сприяли винятково сприятливі обставини, які склалися на рубежі ХХ-ХХІ століть. Вони зумовили суттєвий попит в еко­номіці на продукцію нових технологій. Різко зросла кількість венчурних фірм та інвестицій у них. Якщо у 1980-і роки інвестиції у венчурний капітал що­року збільшувалися на 17 відсотків, то у 1990-і роки темпи зростання капі­таловкладень подвоїлися, а загальна вартість інвестицій у венчурні фірми стрибнула з 14,3 млрд. доларів у 1998 році до 54,5 млрд. - за перші гри квартали 2000 року. Випереджаючими темпами зростали витрати на наукові і конструкторські розробки: з 1995 до 1999 рік вони збільшилися майже на 40 відсотків, тобто випередили темпи зростання всієї економіки. Кількість фірм, зайнятих у сфері інформаційних технологій, подвоїлися протягом 1990 - 1997 років.

По-третє, починаючи з "нового курсу", однією з найгостріших амери­канських проблем - зворотною стороною посилення соціально-економічної . активності держави - став дефіцит державного бюджету та державний борг. Упродовж 1930-х до початку 1990-х років державний бюджет США (за ви­нятком 1947-1949, 1956-1957,1960, 1969років)був дефіцитним. У порівнянні з рузвельтівськими часами дефіцит до 1990-х років збільшився у десятки разів, наблизившись до 300 млрд. доларів. Відповідно зростав і державний борг, який в середині 1990-х років склав 4,7 трлн. доларів. З 1986 року дер­жавний борг жодного разу не опускався нижче 40 відсотків валового внутр­ішнього продукту. Чимало спеціалістів та й рядових американців у зростаю­чому боргові вбачали загрозу національної катастрофи, інші ж вважали, що боятися нічого, поки економіка динамічно розвивається, а держава стабіль­но збирає податки і ефективно обслуговує державний борг. Проте в керів­ництві країни взяла гору думка, що зменшення боргу і скорочення дефіциту повинно стати одним з найголовніших пріоритетів національної політики.

Можливості ефективної боротьби з першим і другим злом зросли після закінчення холодної війни. В роки першого президентства Б.Клінтона (1993-1997) бюджетний дефіцит був зменшений у 2,5 раза - з 290 до 117 млрд. доларів. В 1997 році він упав до 40 млрд. доларів, або до 0,4 відсотка ВВП. Тоді ж було прийнято п'ятирічний план ліквідації бюджетного дефіциту і прийнято відповідні закони. Це, однак, не означало відмову від основних напрямків соціально-економічної політики держави. Зміни стосувалися лише співвідношення і конкретного наповнення цих напрямів. 1998 року переви­щення доходів над витратами склало 1,3 відсотка ВВП, а 2000 року - 2 відсот­ки. Таким успіхом не могла похвалитися жодна з великих держав світу. По­ступово розв'язувалася і проблема державного боргу, який міг стати важким тягарем для наступного покоління американців. Якщо 1993 року він склав 68 відсотків ВВП, то 1999 року він скоротився до 57, а 2004 року знизиться, за різними прогнозами, до 35 відсотків.

По-четверте, вплив нових технологій відчутно позначився на міжна­родних торговельних зв'язках США. За період після 1996 року понад 70 відсотків американського експорту складала продукція високих технологій, включаючи такі вироби, як комп'ютери, напівпровідники і телекомунікацій­не обладнання. В той же час імпорт, найбільшою часткою якого було облад­нання, підтримував політику Сполучених Штатів у сфері інвестицій. За при­клад можна взяти комп'ютери: за рахунок імпорту забезпечувалося понад 60 відсотків попиту на цю техніку в країні, незважаючи на те, що експорт ком­п'ютерів із США зростав швидкими темпами (розширенню експортних по­ставок сприяла наявність необхідних дешевих імпортних компонентів). Саме така глобалізація, на думку президентської адміністрації, вигідна всім американцям: споживачі виграють від розширення конкуренції та зниження цін. а фірми мають прибуток від розширення мережі постачальників з усього світу і експортних ринків.

По-п'яте, до числа найпомітніших результатів тривалого економічного зростання і стимулюючої політики у сфері нових технологій належить висо­кий середньорічний дохід, який склав у 1999 році 40 816 доларів. Бідність у США скоротилася до найнижчого рівня за останні 20 років, а безробіття також упало до найнижчої позначки за останню третину XX століття, склав­ши 1998 року 4,5 відсотка (1992 року - 7,5 відсотка), що у півтора рази мен­ше, ніж в інших розвинених країнах. За сім років у США створено понад 20 млн. нових робочих місць, з них третина - в інформаційному секторі. Підне­сення загального рівня життя позначилося і в тому, що кількість людей, які жили за рахунок державної допомоги, після 1993 року скоротилося на 8.3 млн. осіб, або на 59 відсотків, при цьому багато з тих, хто користувався дер­жавною добродійністю, перейшли у розряд працюючих.

По-шосте, важливу роль у становленні "нової економіки" відіграла політика організованої допомоги, яку федеральний уряд почав надавати системі народної освіти. Федеральна адміністрація заохочує нові інвестиції та нововведення у цій сфері, особливо у школах, де навчаються діти з родин з низькими доходами. За рахунок федеральних коштів купується четверта частина всіх нових комп'ютерів в американських школах і з цих же джерел виділяється 2,25 млрд. доларів щорічно на оплату телекомунікаційних по­слуг, якими користуються школи та бібліотеки.

Так само використання здобутків найновіших технологій дозволило пол­іпшити діагностику й лікування багатьох захворювань. Але в зв'язку з цим збільшилися витрати на охорону здоров'я. Щоправда, уряд Клінтона спро­бував запровадити державну систему загального медичного страхування, тобто здійснити те, що не вдалося Г.Трумену півстоліття тому. В країні, де панує приватне медичне страхування і де, як наслідок. 40 млн. осіб (тобто більшість нижчих верств суспільства) взагалі не можуть придбати медичної страховки, це завдання вельми актуальне. Клінтон та його прихильники мали за приклад канадську модель. Вони доводили, що запропонована ними сис­тема медичного страхування потрібна і ефективна. Проте всі їхні зусилля були нейтралізовані лобістськими організаціями бізнесу, страхових компаній та медиків. Не зупиняючись перед пропагандистськими витратами, вони зуміли переконати суспільство і законодавців, що "соціальна медицина" зруй­нує здоров'я американців. Ініціативу Б.Клінтона конгрес США відхилив.

Більш успішним виявився пакет законів, які стосувалися боротьби із злочинністю. Зважаючи на очевидне загострення криміногенної обстановки, конгрес у серпні 1994 року схвалив розроблені президентською адміні­страцією закони. Вони передбачали витрати в розмірі 30,2 млрд. доларів для збільшення поліцейських сил на 100 тисяч осіб, розширення тюрем та опра­цювання урядових програм, як, наприклад, заборону 19 типів напівавтома­тичної зброї.

Нарешті, найяскравішою рисою діяльності адміністрації Б.Клінтона ста­ла соціалізація (чи "гуманізація") урядової економічної політики. Частка фе­деральних витрат на розвиток людських ресурсів сягнула двох третин за­гальної суми витрат державного бюджету.

Зовнішня політика Б.Клінтона. Зовнішньополітична діяльність де­мократичної адміністрації Б.Клінтона припала на специфічний період в історії міжнародних відносин: завершення "холодної війни" та біполярного світу, пов'язаних з розпадом СРСР та Варшавського договору. США залишились єдиним світовим лідером, їхнє домінування у світовій політиці було безпе­речним. Щоправда, зосередженість 42-го президента США на внутрішньо-економічних проблемах відбилася на американській зовнішній політиці. Те­пер же акцент було перенесено з проблем безпеки на зовнішньоекономічні. Цьому сприяли заходи, спрямовані на лібералізацію світової торгівлі. Серед них - ратифікація Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НА­ФТА) між США, Канадою та Мексикою. її можна розглядати як особистий успіх президента, оскільки йому довелося подолати значний протекціоні­стський опір як у конгресі, так і у власній партії.

Свідченням активної зовнішньоекономічної політики адміністрації Клінтона став потужний тиск на Японію з метою відкрити її ринок для аме­риканських товарів і тим самим послабити хронічний негативний торговель­ний баланс. У стосунках з державами Європейського Союзу також спостер­ігалося прагнення американського уряду досягти зрівноваженого співвідно­шення між відповідальністю за безпеку і економічним розрахунком. У цей сценарій вписується і те, що Б.Клінтон висловився за прийняття економічно міцних "супердержав" Німеччини та Японії до Ради Безпеки ООН. США, не зрікаючись своїх провідних позицій у міжнародно-політичному житті, вва­жали, що їхні союзники в Європі та Азії повинні значною мірою перебрати на себе регіональну відповідальність, і тоді Штати зможуть позбутися ролі всюдисущого "світового жандарма".

Зникнення спільного ворога - Радянського Союзу - змусило перегля­нути завдання та форми діяльності найважливішого військово-політичного альянсу - НАТО. На пропозицію США до його функцій колективної оборо­ни додались нові. По суті Північноатлантичний союз почав виконувати функції колективної безпеки в Європі, відтіснивши ОБСЄ на задній план. Разом з тим схвалення на вашингтонському самміті в квітні 1999 року нової стратегічної концепції НАТО передбачало забезпечення "спільних інтересів" західних держав, у тому числі "проектування сили" у глобальних масшта­бах. Цю концепцію було апробовано на практиці в ході війни проти Юго­славії в березні - червні 1999 року і цим" було створено прецедент викорис­тання Північноатлантичним альянсом, військової сили з метою, яка супере­чила нормам міжнародного права, включаючи Статут ООН і навіть Вашин­гтонський договір 1949 року про створення НАТО. Підмінивши Раду Безпе­ки ООН і ОБСЄ, НАТО фактично діяло як самозваний світовий поліцейсь­кий, а не в інтересах самооборони проти агресії.

Водночас розпочався процес розширення катівського блоку; до його складу ввійшли Польща, Чехія та Угорщина. Потенційними членами альян­су стали ще десять східноєвропейських держав. Окрім цього, 25 країн, у тім числі Україна, беруть участь у програмі "Партнерство заради миру", яку в січні 1994 року прийнято на конференції НАГО у Брюсселі.

Відмовою ж Білорусії, Казахстану і України від ядерної зброї Б.Клінтон домігся важливого, хоч і часткового, успіху у своєму намірі попередити роз­ширення клубу ядерних держав.

Важливим напрямком американської зовнішньої політики були відно­сини з Росією. Б.Клінтон підтримав президента Росії Б.Єльцина під час пут­чу восени 1993 року, фактично схвалив тотальну війну Москви проти че­ченського народу. Росію було залучено до політичних консультацій держав "сімки". Надання їй економічної допомоги конгрес США пов'язав із пробле­мою остаточного виведення російських військ з країн Прибалтики.

Динамічними і більш визначеними стали американо-українські взає­мини. Це стосується не лише політичного, а н економічного співробітницт­ва. На початку серпня 1994 року з офіційним візитом до Києва прибув віце-президент США А.Гор. Він підтвердив зацікавленість своєї держави у по­дальшому розвитку двосторонніх відносин з Україною. Державний візит до США президента Л.Кучми 19-23 листопада 1994 року започаткував якісно новий етап міжнародної співпраці, сторони підписали "Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва". На шляху поглиб­лення партнерських відносин важливими стали: державний візит президен­та США Б.Клінтона до Києва 11-12 травня 1995 року та робочий візит пре­зидента України Л.Кучми до Вашингтона 20-22 лютого 1996 року, в ході яких підписано спільну заяву про підтримку демократичних та ринкових про­цесів в Україні, її політичного суверенітету і а територіальної цілісності.

Президентські вибори 2000 року. "Консерватизм і людським об­личчям" Дж. У. Буша - 43-го президента США. У політичному житті Сполучених Штатів 2000 рік позначений різного роду збігами. Передовсім, на цей рік випали останні президентські вибори XX століття. Відбувалися вони одночасно з загальнонаціональним переписом населення, який прова­дять один раз в десять років. На основі даних про чисельність і склад громадян країни "перекроюються" межі 435 округів для виборів до палати пред­ставників конгресу США. Питання, яка партія зуміє найбільш успішно ско­ристатися з цього розмежування, залежить від співвідношення сил між рес­публіканцями та демократами у законодавчих органах окремих штатів. Тому особливу увагу 2000 року було звернено на вибори у штатах.

Подібні збіги періодичні, вони трапляються кожні 20 років. Були вони і 1960 та 1980 років, коли проходили президентські вибори, пов'язані з Дж.Кеннеді та Р.Рейганом, внаслідок яких сталися зміни політичного курсу. Тому експерти, намагаючись знайти якісь закономірності, прогнозували, що 2000 року на американській політичній арені відбудуться серйозні зміни.

Безперечно, визначальною подією на політичному ландшафті США 2000 року стали президентські вибори. Обидві партії плекали надію завою­вати Білий дім. Власне, демократи намагалися залишитися в ньому, викори­стовуючи справді вражаючі соціально-економічні результати президентства Б.Клінтона. У демократичній партії питання про нового претендента на най­вищу посаду виконавчої влади було розв'язане швидко: віце-президент А.Гор офіційно оголосив про свій намір брати участь у президентських перегонах. Передвиборна стратегія демократів базувалася на "двох китах" - протис­тавленні "інтелектуала Гора" "антиінтелектуалу Бушу" та в аргументації того, що Сполученим Штатам не потрібні зміни, оскільки 8-річне правління Клінтона-Гора забезпечило країні небачене досі процвітання.

Дещо інша ситуація склалася в республіканській партії: в її списку ви­явилося десять претендентів. Щоправда, фаворитом став Дж.У.Буш-молодший, "звичайний хлопець" з елітарної родини.

Команда республіканців вибивала з рук своїх опонентів-демократів головний козир - економічне процвітання Америки. Контраргументи Буша – претендента були переконливі. По-перше, пояснював він, нову економіку створив не уряд, а підприємці. По-друге, він запропонував визначити мету процвітання країни. Великої шкоди демократам завдали скандали, пов'язані з недотриманням Б.Клінтоном морально-етичних норм поведінки.

Пріоритетами виборчої кампанії республіканців стали зниження по­датків, реформа системи освіти, соціального забезпечення, зміцнення зброй­них сил США. Буш доводив, що четверту частину фінансового профіциту федерального бюджету необхідно повернути людям, а то вашингтонські бюрократи розтринькають його. Претендент - республіканець запропонував збалансовану економічну програму: половину профіцитних грошей ( на май­бутнє п'ятиріччя профіцит прогнозували в сумі 5 трлн. доларів) спрямувати на потреби соціального забезпечення, (зокрема, на відкриття персональних пенсійних рахунків), четверту частину - на зменшення податків, а решту -на реформу освіти, охорону здоров'я та інші соціальні потреби. Внаслідок реформи, міркував Буш. багаті будуть сплачувати менший федеральний податок, а шість мільйонів бідняків не сплачуватимуть жодного цента.

У сфері оборони мова йшла про відновлення довіри між президентом та військовиками, про захист США з допомогою ефективної системи націо­нальної протиракетної оборони, про створення сил. які матимуть змогу відпо­вісти на виклики XXI століття. "Краще озброєння, краща підготовка, краща оплата праці!" - таким було одне із гасел Буша.

Президентські вибори 2000 року, крім сказаного вище, виявилися найскандальнішими. Демократи поставили під сумнів достовірність результатів у штаті Флорида, губернаторській парафії молодшого брата республікансь­кого кандидата. Для перевірки вдалися до процедури ручного перерахунку голосів. Тривала вона до спеціального рішення Верховного суду про припи­нення перерахунку та визнання перемоги у цьому штаті Дж.У.Буша.

Він став господарем Білого дому, отримавши більшість голосів виборців (271 проти 266), але обраний меншістю виборців (49 млн.700 тис. проти 50 млн. 148 тис, які проголосувати за А.Гора).

43-й президент США Джордж Уокер Буш народився 6 липня 1946 року в Нью-Хейвені, штат Коннектикут. Дитинство минуло в Техасі. Джордж ріс як звичайний американський хлопець, захоплювався бейсболом, хоча, на відміну від Б.Клінтона, він належав до однієї із найзнаменніших родин су­часної Америки. У 22-річному віці завершив навчання в Єльському універ­ситеті з дипломом бакалавра-історика. Згодом здобув ступінь магістра з уп­равління економікою в Гарвардській школі бізнесу. Служив пілотом у Націо­нальній гвардії, літав на винищувачах. Після навчання повернувся до Теха­су, де із змінним успіхом займався нафтогазовим бізнесом. 1977 року одру­жився з Лорі Велч - вчителькою та бібліотекарем за фахом. 1981 року у под­ружжя Бушів народилися двійнята, названі на честь бабусь - Барбарою та Дженною.

Поворотним у житті Дж.У.Буша став 1986 рік. Йому виповнилося 40 років, він відмовився від алкоголю, яким, за чутками, зловживав, серйозно зацікавився релігією.

Джордж-син упродовж тривалого часу не виявляв інтересу до політи­ки. 1977року спробував балотуватися у палату представників американсько­го конгресу, але програв вибори. Проте участь у виборчій кампанії 1988 року, в результаті якої Дж.Буш-старший став президентом США, стала для сина президента доброю політичною школою. Після повернення до Техасу він заявив 1989 року, що буде балотуватися на посаду губернатора. Проте відкрито у політичну боротьбу за цю посаду він вступив після поразки батька на пре­зидентських виборах 1992 року. 1994 року його обрали губернатором Теха­су, 1998 року переобирали вдруге. Це була переконлива перемога: за Дж.Буша-молодшого проголосували 70 відсотків голосів громадян штату. У тому числі 65 відсотків жінок. 49 - іспаномовних та 27 - афроамериканських виборців. Ці цифри спростовують створений пресою, близькою до демократів, його імідж як легковажного, провінційного політика, до того ж антиінтелектуала.

Адміністрацію 43-го президента США, яку часто порівнюють з рейганівської. було сформовано не з ідеологів-ортодоксів, а з реалістично мисля­чих, прагматичних людей, чимало з яких працювали з його батьком-президентом. Ці люди мали досвід державного управління. Склад кабінету харак­теризувався непритаманним республіканським урядам етнічним та соціаль­ним складом. Фактично, його склад вперше відповідав принципові "Амери­канська адміністрація повинна виглядати так, як сама Америка."

Одразу після інаугурації Дж.У.Буш направив до конгресу низку законо­проектів, які випливали з його передвиборчої програми, в тому числі про заборону абортів, реформу системи освіти, федеральний бюджет і програму скорочення податків.

Трагічні події у Нью-Йорку та Вашингтоні і 1 вересня 2001 року стали поворотним моментом в історії США. Вперше після 1941 року американсь­ка територія стала об'єктом зовнішньої агресії. При цьому раптовий напад вчинила група строго втаємничених терористів, а не іноземна держава. їхньою жертвою стали мирні жителі: (загинуло приблизно 5 тисяч осіб). Це майже вдвічі більше від людських втрат під час нападу японців на американську військово-морську базу Перл-Харбор. У результаті терористичної операції, у якій використано було цивільні літаки, зруйновано частину Пентагону і повністю висотні вежі Всесвітнього торговельного центру у Нью-Йорку. Президент Дж.У.Буш-молодший назвав цю акцію "першою війною XXI століття".