3. Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х роках. Поворот від розрядки до нового витка напруженості

Перші ознаки нетривкості періоду розрядки окреслились уже у 1974 році, коли американський конгрес прийняв поправку Джексона-Веніка, яка позбавляла СРСР режиму найбільшого сприяння в торгівлі з США. Прези­дентська кампанія 1976 року в США проходила під гаслами переходу до політики з позицій сили, про що оголосив у березні того року президент Дж. Форд. І хоча 1979 року між СРСР та США було підписано договір про ОСО-2, проте американський конгрес не ратифікував його. Того ж року США, проігнорувавши домовленість про багатосторонні переговори за участю СРСР, організували підписання єгипетсько-ізраїльського мирного договору, за яким Єгипет та Ізраїль встановлювали дипломатичні відносини, а Єгипту був повернений Синайський півострів.

Перемога на президентських виборах 1980 року республіканця Р. Рей­гана була логічним завершенням відкидання політики розрядки та переходу до нового етапу конфронтації. З першим періодом президентства Р. Рейгана зв'язані такі одіозні акції, як програми масового переозброєння Америки та зоряних війн (або "СОЇ").

СРСР, зі свого боку, підбадьорений успішними результатами зовніш­ньої політики першої половини 1970-х років (досягнення стратегічного па­ритету зі США, статусу-кво в Європі) вирішив закріпити успіхи. Мало того, він удався до дій, які різко загострили міжнародні відносини. В другій поло­вині 1970-х років Кремль розмістив в Східній Європі ракети середньої дії. У відповідь НАТО в грудні 1979 року зажадав від Радянського Союзу демон­тувати ракети в східноєвропейських країнах; в разі невиконання цього розм­істити у 1983 році американські ракети аналогічного типу в Західній Європі. Водночас, використовуючи остаточний розпад колоніальної системи і прагнучи азіатсько-африканських та ла­тиноамериканських країн "країнами соціалістичної орієнтації". Навіть за найменший натяк на марксистські погляди новоспечені лідери постколоніальних країн отримували від СРСР колосальні військові арсенали та все­бічну матеріальну допомогу. Невдовзі добра половина Африки була "нафар­ширована" понад потреби радянською військовою технікою. Освоювати її місцевим кадрам допомагали радянські спеціалісти, загальна кількість яких тільки на африканському континенті становила більше 25 тис. осіб.

СРСР вдавався і до інших нерозсудливих заходів, які викликали світо­ву напругу. Так. після того, як у 1975 році Ангола отримала незалежність від Португалії, тут розпочалась громадянська війна між двома військово-пол­ітичними угрупованнями: марксистською МПЛА і націоналістичною УН1-ТА. Кремль негайно став на бік МПЛА та її лідера Агостиньє Нето, постача-ючи йому зброю та радянських емісарів. Проте успіх був на боці націоналістів. Тоді Москва наважилася на безпрецедентний крок: улітку 1975 року на ра­дянських транспортних кораблях під прикриттям бойових кораблів та літаків до Анголи прибули 20 кубинських піхотних та бронетанкових бригад, по­вністю екіпірованих радянською зброєю. їх чисельність складала 42 тис. вояків. Антиурядові сили на чолі з Савімбі підтримували США та ПАР. Ан­гола, таким чином, стала у 1970 - 1980-х роках свого роду полігоном, напру­женою точкою суперництва двох наддержав.

Лише перебудовчі процеси в СРСР дозволили у і 989 - 1991 роках до­сягти домовленості про мирне розв'язання ангельської проблеми. Кубинські сили були виведені. Ситуація, подібна до ангельської, виникла і в Мозамбі­ку, де владу після проголошення незалежності у 1975 році захопив марксис­тський союз ФРЕЛІМО на чолі з Саморою Машелом. СРСР активно допо­магав С. Машелу в боротьбі з повстанськими загонами. Окрім військової допомоги в 1 млрд. доларів, марксистів ФРЕЛІМО також підтримали ку­бинські війська. В Ефіопії ставку було зроблено на військову хунту маркси­стського спрямування на чолі з підполковником Менгісту Хайле Маріамом, який захопив владу в 1974 році.

Радянська інтервенція в Афганістан. Монархічна влада була ліквідо­вана в Афганістані ще в 30-х роках XX століття. Після другої світової війни . вплив СРСР на цю країну посилився. Конституція 1977 року закріпила в Афганістані парламентський однопартійний режим з президентським прав­лінням. Країна взяла курс на неприєднання до будь-яких блоків. Проте стабільність виявилася нетривкою. У 1978 році відбувся військовий перево­рот, владу захопили радикальні офіцери, які створили Революційну Раду на чолі з лідерами напівлегальної Народно-демократичної партії Афганістану (НДП А). У квітні цього ж року було проголошено Демократичну Республіку Афганістан з орієнтацією на будівництво соціалізму. Тоді ж СРСР та Афган­істан уклали договір про дружбу, добросусідство та співробітництво. Але саму НДПА роз'їдала постійна ворожнеча між двома угрупованнями (Хальком та Парчам), причому боротьба йшла не на життя, а на смерть. У вересні 1979 року керівника Революційної ради та НДПА Н.Таракі убито його про­тивником X. Аміном, який до СРСР ставився негативно. В Афганістані розпочалися репресії, чистки, НДПА втрачала вплив серед населення, що засвідчували масові втечі не тільки представників панівних верств, але й рядових хліборобів та скотарів. Це зіграло фатальну роль у долі Х.Аміна та всієї країни. В грудні 1979 року до Кабулу були введені радянські військові сили, президентський палац оточено, Аміна вбито, а на чолі Революційної ради та НДПА поставлено привезеного з Москви колишнього посла Афган­істану в ЧССР Бабрака Кармаля. З цього часу Афганістан опинився у вог­нищі війни, яка тривала 13 років. Це була, з одного боку, війна громадянська, а з другого - війна проти радянських окупантів, чисельність яких сягала 100 тис. вояків.

Вторгнення радянських військ до Афганістану було грубим втручан­ням у внутрішні справи суверенної держави, фактичною інтервенцією.. Ра­дянське керівництво, як завжди, сподівалося на силу, забуло чи не хотіло знати історію і традиції волелюбного афганського народу. СРСР опинився у фактичній міжнародній ізоляції. Радянсько-американські відносини перерва­лися, конгрес не ратифікував ОСО-2, наклав заборону на продаж СРСР зер­на. Генеральна Асамблея ООН зажадала негайного виведення радянських військ з Афганістану. Багато країн бойкотувало Олімпіаду-80 у Москві.

Лише прихід до влади М. Горбачова поклав початок принциповим зру­шенням у сфері зовнішньої політики СРСР. 1989 року розпочалося виве­дення радянського контингенту з Афганістану, Кармаля замінено Наджибуллою, прийнято нову Конституцію, оголошено багатопартійність. Проте дні прорадянського режиму в Афганістані були вже пораховані. В 1992 році уряд Наджибулли впав, до влади прийшла збройна опозиція, яка продовжувала боротьбу, але вже з іншими угрупованнями афганських військово-політичних сил.

СРСР втратив у цій війні понад 13 тис. солдатів та офіцерів, понад 300 осіб пропало безвісті. Втрати афганського народу у братовбивчій війні та боротьбі проти кремлівських окупантів склали близько 1 млн. осіб. Економ­іка країни зазнала жахливих руйнувань.

Отже, міжнародні відносини у першій половині 1980-х років характе­ризувалися конфронтацією та нестримною гонкою озброєнь. У 1983 році США заявили про програму "СОІ" (часткове виведення протиракетної техн­іки в космос), почали розміщення ракет середньої дії у Європі. СРСР роз­робляв аналогічну військово-космічну програму. Становите ще більше за­гострилося у зв'язку із збиттям над Сахаліном за наказом радянського командування корейського пасажирського літака «Боінг-747» (вересень 1983 року). Тоді загинуло 269 осіб.

Радянсько-американські відносини у другій половині 1980-х років.

Відхід нового радянського керівництва на чолі з М. Горбачовим (1985 р.) від класових пріоритетів у зовнішньополітичній сфері, принципова переоцінка з позицій гласності та нового політичного мислення власної зовнішньої пол­ітики сприяли значному потеплінню міжнародних відносин. Це стосується, в першу чергу, радянсько-американських взаємин. В листопаді 1985 року почався діалог М. Горбачова та Р. Рейгана у Женеві, в ході якого лідери обох держав заявили про неможливість досягти будь-якою стороною перемоги в ядерній війні. Після цього відбулося ще ряд зустрічей на вищому рівні. На­решті, в грудні 1987 року американський і радянський лідери підписали Договір про повну ліквідацію ракет середньої та малої дії (від 500 до 5500 км). Мова йшла про ліквідацію двох класів ракетно-ядерних озброєнь США та СРСР. 1 червня 1988 року Договір набрав чинності. Одночасно в ряді "гарячих точок" (Нікарагуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на примирення та пошуки шляхів для розв'язання спірних питань за столом переговорів. Поїздка М. Горбачова до Пекіна сприяла нормалізації радянсько-китайських відносин.'