2. Особливості політичного розвитку. Соціально-реформістська модель організації суспільства: становлення та криза.

Домінування ідей соціал-реформізму та їхнє практичне втілення в зах­ідних країнах припало на повоєнний період. Інтелектуальним фундаментом цієї політики стала теорія Дж. М. Кейнса з її концепцією регульованої еко­номіки і "повної зайнятості", згідно з якою уряди західних держав узяли на себе відповідальність за стан економіки і соціальних процесів у своїх краї­нах. Поряд з підтримкою курсу на "повну зайнятість" населення характер­ними рисами соціал-реформізму у сфері соціально-економічної політики були настанови на суспільний егалітаризм і націоналізацію та інші форми "соц­іалізації" власності.

В 1950-1970-х роках переважала думка, що "повної зайнятості" і за­безпечення економічного зростання можна досягти за рахунок часткової інфляції. Мало того, в політично-урядових колах побутувало переконання про необхідність підтримання "повної зайнятості" будь-якою ціною. Високі рівні безробіття вважалися згубними не тільки для тодішніх урядів, а й для західної соціально-економічної системи загалом. Саме ця пересторога й спо­нукала уряди боротися з безробіттям шляхом стимулювання споживчого попиту навіть в умовах інфляції, що часто-густо спричиняло новий стрибок цін. Проте швидке економічне зростання, відсутність масштабних кризових струсів і суттєве підвищення добробуту населення, які стали відчутними з кінця другої світової війни до 1970-х років, підтверджували переваги та доцільність соціал-реформістської практики. Водночас сформульована у повоєнні роки концепція регулювання пов'язувала підтримання курсу "по­вної зайнятості", як і інших завдань економічної політики держави, зокрема, стримування інфляції, забезпечення економічного зростання і рівноваги пла­тіжного балансу, із зміцненням господарської могутності держави. Звідси закономірним результатом соціал-реформістської тактики стало не просто активне, а зростаюче втручання держави у процеси відтворення. Найяскра­віше це проявилося у перерозподілі суспільного продукту. Після більш-менш поміркованих на початках державні витрати стали згодом потужно зроста­ти. Це відбилося у збільшенні їхньої частки у валовому національному про­дукті. Так, з 1960 по 1980 рік вона виросла у США з 28,1 до 35,4; у ФРН - з 31 до 46,6; у Франції - з 33,6 до 46; у Великобританії - з 33 до 44,4 відсотка.

Збільшення масштабів перерозподілу відбувалося також під впливом низки економічних і соціальних факторів, передовсім за рахунок зростан­ня соціальних витрат у загальній сумі державних витрат: з 1960 по 1980 рік вони зросли у США з 38,7 до 58,5; у ФРН - з 65,3 до 66,1; у Великобританії - з 42 до 49,6; в Італії - з 56,5 до 64, 7 відсотка.

Кейнсіанська модель регулювання економічної кон'юнктури передба­чала її вирівнювання, попередження криз та різких стрибків. Для цього не­обхідне було продумане регулювання економіки шляхом компенсаційної політики - стимулювати попит за рахунок збільшення державних витрат у роки погіршення економічної кон'юнктури та обмежувати їх у періоди ви­сокого економічного зростання. Передбачалося, що дефіцити держбюджетів, які спричинилися збільшенням державних витрат у кризові роки та в час безробіття, будуть компенсовуватися позитивним сальдо в період високих темпів економічного зростання. Реальність виявилася іншою. Ліквідація зро­стаючих державних витрат виявилася непростою справою, оскільки такі спроби неминуче наштовхувалися на опір зацікавлених груп (як виборців, так і бізнесу). В результаті розвиток державних фінансів набрав однобічного характеру, він відбувався лише по лінії зростання, а дефіцит держбюдже­ту перетворився у стабільне явище,

До середини 1970-х років дефіцитність державних фінансів була прак­тично перманентною. Так, з 1951 по 1975 рік, тобто упродовж 25 років, сальдо державних фінансів Італії ні разу не було позитивним чи нейтральним, а державні бюджети у США і Швеції зводилися 20..разів, у Великобританії і Франції - 18, у ФРН - 17 разів. Осторонь цього ряду перебувала лише Япо­нія, конституція якої вимагала обов'язкового збалансування бюджету.

Окрім цього, імпульс збільшення державних трансфертів (переведен­ня) ішов не тільки через політику "точного настроювання" економіки, але й через "відкриті" витратні програми, кошти на які не могли бути заздалегідь і точно визначені (економічні та демографічні зміни, рівень безробіття тощо). Часто-густо свій негативний внесок у зростання державних витрат робили особливості процедури їхнього планування, яка здійснювалася за принци­пом потреб, а не ресурсів, якими розпоряджалася держава.

Суттєве зростання державних виплат закономірно супроводжувалося посиленням податкового тиску. З 1955 по 1980 рік він збільшився в частці від ВВП у США з 23,6 до 30,7 відсотка; у ФРН - з 30,8 до 37,2; у Великобританії з 29,8 до 35,9; у Канаді - з 21,7 до 32,8 відсотка.

Проте підвищення податків не встигало за збільшенням державних витрат і в результаті дефіцитність бюджетів західних країн з кон'юнктурно­го і змінного перетворилися в структурний і постійний феномен.

Масштаби участі держави в економічних процесах у післявоєнні роки зросли також у зв'язку з націоналізацією промисловості. За першою повоє­нною хвилею її одержавлення в ряді країн (Франції, Великобританії та інших) піднялася нова. Державний підприємницький сектор у багатьох країнах по­сідав важливе місце в економіці за кількістю зайнятих на виробництві лю­дей, капіталовкладень та виробленої продукції. Суттєво зросли інтенсивність та ареал адміністративно-правового регулювання. Врешті-решт, у соціал-реформістській моделі "змішаної економіки" пропорції між державним та приватним сектором все більше зміщувалися на користь першого.

Соціал-реформістська модель мала дві основні вади: практично цілко­вите заперечення здатності економіки до саморегулювання та акцент на перерозподільних аспектах відтворення на шкоду власне виробничим. Здатність економіки до саморегулювання заперечувалася і тим, що її суб'єкти, на думку ідеологів соціал-реформізму, нібито керувалися лише приватними, взаємосуперечливими інтересами. Таким чином, соціал-реформістська прак­тика свідомо чи несвідомо обмежувала чи принижувала роль приватних еко­номічних стимулів.

До того ж соціал-реформісти вбачали у державному регулюванні лише позитивні моменти, ігноруючи негативні, яких виявилося чимало. Передовсім економічна політика держави деформувала ринкові стимули, а разом з цим і пропорції між споживанням і нагромадженням, збереженнями та інвестиц­іями, прибутковістю різних сфер господарювання, які стихійно формували­ся. При цьому урядове втручання далеко не завжди правильно орієнтувало­ся на стимулювання об'єктивних тенденцій соціально-економічного розвит­ку. Фактори соціальної політики часто суперечили завданням забезпечення максимальної ефективності економіки. В результаті надання економіці більшої контрольованості породжувало диспропорції; субсидовані капіта­ловкладення (прямі чи з допомогою податкових пільг) спричиняли зростан­ня фондосмкості і зниження капіталовіддачі, заохочення найму робочої сили стимулювало, окрім всього іншого, зниження темпів підвищення продук­тивності праці; обмеження «зайвої» конкуренції вело до штучної монополі­зації.

Одержавлення спричинило низку інших негативних явищ, зокрема, роз­ростання державного апарату та гальмівної бюрократизації. Слід вказати на ще один тин деформації - на безсистемне, заплутане, і надмірне оподат­кування трудових доходів, яке послаблювало стимули підприємництва, скорочувало пропозицію робочих рук тощо.

На початок 1980-х років гранична ставка оподаткування (прямого чи побічного) на одного робітника, який отримував середню зарплату, складала у США - 48,6 відсотки, у ФРН - 60,9, у Франції - 68,8, в Італії - 62,7, у Великобританії - 54,5 у Швеції - 73 відсотки. Опозиція щодо зростаючого податкового тиску набирала форму ухилення від сплати податків, «податко­вих бунтів», тобто еміграції коштів у країни з низьким податком, зростан­ням тіньової економіки тощо.

Чимало вад мала і соціальна політика. Амбіційні плани створення «дер­жави добробуту», «боротьби з бідністю», помилкові пріоритети та непроду­мані методи соціальної політики, паралелізм, відсутність взаємопогодженості створювали передумови поширення соціального паразитизму.

Таким чином, на кінець 1970-х років традиційні кейнсіанські важелі економічного регулювання, які лежали в основі соціал-реформізму, вичер­пали себе. В умовах бурхливого розвитку техніки та новітніх технологій, необхідності структурної перебудови народного господарства постала про­блема пошуків нової соціально-економічної теорії та практики.

Неоконсерватизм: суть та особливості. Безпосередньою відповіддю на кризу соціал-реформістської моделі став неоконсерватизм. Наприкінці 1970-х - початку 1980-х років у працях багатьох західних політологів, у ви­ступах політиків і оглядачів відчутною стала теза про вступ капіталізму в «еру консервативної політики». Якщо раніше термін «консерватизм» був не дуже популярним, то наприкінці 1970-х він знову набрав респектабельності. Прихід до влади в США 1980 року Р.Рейгана і його переобрання на другий термін 1984 року, перемога консервативної партії на чолі з М.Тетчер в Англії тричі підряд, успіх правих на парламентських та місцевих виборах у ФРН, Італії, Франції, активізація расистських і профашистських угруповань у ряді розвинених країн засвідчили, що ідеї і принципи, які висувалися цими пол­ітичними силами, є співзвучними настроям досить широких соціальних верств: від великих підприємців до «синьокомірцевих» робітників, що мова йде про масштабний, не обмежений національними кордонами, процес.

Консерватизм - це не просто політична програма тієї чи іншої партії чи політичний принцип, а система поглядів на довколишній світ, це тип світог­ляду і політико-ідеологічних орієнтацій та установок, які не завжди асоцію­ються з конкретними політичними партіями. Всі варіанти сучасного консер­ватизму як на національному, так і на міжнародному рівні, об'єднані відпов­ідним комплексом концепцій, ідей, принципів, ідеалів, які у сукупності скла­дають течію неоконсерватизму як самостійного різновиду західної суспіль­но-політичної думки. У західній літературі існує різнобій щодо визначення і характеристики консерватизму: в ньому, як правило, виділяють чотири, п'ять, сім, а то й більше течій чи напрямів. У дифініційному сенсі неоконсерватизм отримав різні назви: власне «неоконсерватизм», «нові праві», «ради­кальний консерватизм» (Р.Рейган, М.Тетчер), традиціоналістський чи патерналістський консерватизм, неолібералізм тощо.

Завдання неоконсерватизму в економічній сфері зводилися до віднов­лення старих, традиційних настанов - економічної свободи, конкуренції, обмеження господарських прерогатив держави, опори на власні сили. Дек­ларувалося, що економіка має високий потенціал до саморегулювання і тому необхідність державного втручання (окрім регулювання конкуренції) по­винна бути не апріорною, а винятково обґрунтованою у кожному конкретно­му випадку.

На думку нових консерваторів, наявне державне регулювання перешкод­жало розвитку ринку і спричиняло порушення рівноваги в господарській системі. Звідси завдання нового консерватизму у сфері економіки полягало в тому, щоб забезпечити простір для дії ринкових сил, тобто вільної взає­модії приватних інтересів.

Слід підкреслити, що першопочатки економічного неоконсерватизму відносяться ще до приходу до влади консервативних урядів. Його відлік зви­чайно починають з часу урядування адміністрації Дж. Картера в США та кабінету Дж. Каллагена у Великобританії. Саме ці політики першими у своїх країнах усвідомили обмеженість можливостей державного регулювання і зробили спроби, щоправда, дуже помірковані, зменшити його масштаби.

Ідеї економічного неоконсерватизму найбільш вичерпно сформулюва­ли й активно спопуляризували Мілтон Фрідмен - голова монетаристського напрямку і Фрідріх фон Хайєк - видатний представник австрійської економ­ічної школи. Зміну економічного курсу підготували інші науковці-економісти.

Все ж головну роль в інтелектуальній атаці на кейнсіанство відіграли монетаристи. Вони вважали, що підтримка «цілковитої зайнятості» за раху­нок «підкачки» попиту не може бути перманентною. На їхню думку, зрос­тання попиту справді веде на перших порах до збільшення зайнятості і об­сягів виробництва, проте вневдовзі це породжує інфляцію. До того ж збере­ження попередніх рівнів зайнятості в кожний наступний момент досягалося тільки за рахунок "ін'єкції"", а це ще більше динамізує інфляцію.

Важливою, хоч і короткотерміновою, метою майбутньої неоконсерва­тивної економічної стратегії стало подолання інфляції шляхом здійснення рестриктивної (обмежувальної) кредитно-фінансової політики. Боротьба з інфляцією тісно пов'язувалася з ліквідацією дефіцитності державних бюд­жетів та зменшенням витрат, а у перспективі - із збалансуванням бюджету. Поширення набула також монетаристська теорія " природного" рівня безро­біття .

Одним з найважливіших заходів у країнах із сильним профспілковим рухом неоконсерватори вважали обмеження його монопольного впливу на ринок праці.

Важливим елементом неоконсервативної економічної програми стала приватизація-розпродаж державних підприємств. Нові консерватори зага­лом негативно ставилися до державної власності. Первинною і природною за моральними, релігійними, політичними і економічними мотивами вони визнавали лише приватну власність. Загалом негативне ставлення до націо­налізації, яке сповідували не тільки неоконсерватори, а її широкі верстви, мало під собою реальні підстави. Досвід націоналізації, якщо не у всіх, то у більшості країн розчаровував, оскільки ефективність функціонування дер­жавного сектору виявилася нижчою, аніж у приватному; Неоконсерватори пропонували покінчити з проблемами державного сектору шляхом його ліквідації.

Консервативна соціальна політика також різнилася від соціально-ре­формістської філософії, хоча практично ніхто з неоконсерваторів не підтри­мував ідею повної ліквідації системи допомоги. Стрижнем їхнього підходу стала ідея, за якою умовою добробут знедолених є не державна допомога, а свобода економічної діяльності. "Головний ворог бідності,- заявляв прези­дент США Р.Рейган, - система вільного підприємництва". Вказуючи на не­гативні наслідки соціальної політики "держави добробуту", він вирізнив пе­редовсім провокування нею паразитизму, нові консерватори пропонували змінити її принципи. Держава, на їхню думку, повинна підтримувати тільки тих, хто через різні обставини, не зможе забезпечити себе засобами до існу­вання. Через це вони пропонували переорієнтувати соціальну політику на ті верстви, які насправді потребують допомоги.

Значне місце в конструкціях неоконсерватизму займають питання куль­тури, морально-етичних чеснот, соціальних настанов, релігії тощо. Необхід­но підкреслити, що інтерес нових консерваторів до цих питань невипадковий і має під собою життєву основу, а саме: невдоволення широких верств населення типовими для останніх десятиріч тенденціями - розгулом пор­нографії, вседозволеності, руйнацією сімейних традицій, релігійним нігілізмом тощо. Особливий акцент неоконсерватори робили на зникненні у людей впевненості у своїх можливостях, на занепаді таких "традиційних" цінностей, як "закон і порядок", "дисципліна", "стриманість", "взаєморозу­міння", патріотизм тощо. Їхня стурбованість соціокультурними і морально-етичними проблемами знаходила відбиття в одвертій ностальгії за більш простим, більш організованим і гомогенним світом, який, на їхню думку, існував у ХУІІІ-ХІХ століттях, у період вільного капіталізму. Вони аргумен­товано наполягають на потребі зміцнення родини, громади, церкви і в цьому мали підтримку з боку широких верств населення.

Неоконсерватори внесли суттєві корективи і в логіку функціонування державних інститутів. "Розвантаживши" державу від багатьох, передовсім соціально-економічних функцій, які вона взяла на себе в період функціону­вання кейнсіанської моделі, скоротивши державний апарат і підвищивши його якість, вони прагнули зміцнити авторитет держави і підвищити її полі­тичну роль. Значну увагу звернули неоконсерватори на питання місцевого самоврядування та регіональної політичної активності.

Загалом неоконсерватизм - суперечливе і неоднозначне явище сусп­ільного життя Заходу. При цьому неоконсервативна політика, позначена за­гальними для розвинених капіталістичних країн рисами, має у кожному кон­кретному випадку свої національні особливості.