3. Угорщина

Період "народної демократії" (1944-1948 pp.). Великі територіальні придбання, отримані з допомогою Німеччини шляхом Віденських арбітражів, визначили врешті-решт статус Угорщини в роки другої світової війни як со­юзника антикомінтернівського блоку. Хортистському режиму вдалося напе­редодні і в роки війни консолідувати націю, домогтися її лояльності та підтримки. Звідси маємо слабкість, або навіть відсутність антифашистського руху Опору. Компартія була розгромлена, загнана у глибоке підпілля, ча­стина комуністів емігрувала до СРСР. Щоправда, доля угорських емігрантів у Радянському Союзі виявилася трагічною. Сталін знищив більше угорців, ніж їх загинуло в угорських тюрмах за хортизму.

Наближення Червоної армії до угорських кордонів підштовхнуло хортистське керівництво до пошуку альтернативних союзників. Ці спроби були попереджені німецькими військами, які в березні 1944 року окупували Угор­щину, внаслідок чого ставлення різних угорських політичних сил до Німеччини набрало негативного відтінку. Це засвідчили також спроби М.Хорті налагодити восени 1944 року контакти із Заходом та СРСР. 15 жовтня 1944 року він оголосив про вихід Угорщини з війни, укладення перемир'я з дер­жавами антигітлерівської коаліції. Проте того ж самого дня угорські фаши­сти на чолі з Ференцом Салаші з допомогою гітлерівських сил здійснили державний переворот. М.Хорті примусили зректися регентства і вивезли до Німеччини, де утримували до квітня 1945 року. Згодом угорський регент перебрався до Португалії.

У жовтні 1944 року зазнав невдачі план організації загальнонаціональ­ного антифашистського повстання, яке передбачало взаємодію з частинами ЧА і проголошення незалежної демократичної Угорщини.

Радянська Червона армія приступила до звільнення угорської території зі сходу та з півдня. Гітлерівська пропаганда лякала угорців, називаючи ра­дянські війська "червоним страхіттям", "червоним дияволом". В цьому була левова доля правди, оскільки в міру просування угорською територією роз­гортали свою діяльність підрозділи НКВС, почалися арешти угорців, які мали німецькі прізвища, депортації чоловічого населення, що, за деякими дани­ми, сягали 40-60 тисяч осіб.

В лютому 1945 року радянські війська здобули столицю Будапешт, а у квітні - всю Угорщину.

У зайнятому Червоною армією м. Сегеді ще у листопаді 1944 року був створений з ініціативи Москви Угорський національний фронт незалежності (УНФН), до якого ввійшли комуністи, соціал-демократи, партія дрібних сільських господарів (ПДСГ), національно-селянська (НСП) та буржуазно-демократична (БДП) партії, профспілки. Фронт, у свою чергу, ініціював у східних районах Угорщини, контрольованих ЧА, вибори до Тимчасових на­ціональних зборів (парламенту) Співвідношення місць у цьому маріонетко­вому парламенті було на користь комуністів, яким належало 72 мандати, ПДСГ-55, СДП-38, НСП-16, БДП-12, так званим "вільним" профспілкам - 19, безпартійним - 19. Перше засідання тимчасового парламенту відбуло­ся 21 грудня 1944 року у м. Дебрецені. Наступного дня на його основі був утворений Тимчасовий національний уряд з 3 комуністів, 2 - соціал-демок­ратів, 2 членів ПДСГ, 1- НСП, 4-х колишніх високопоставлених хортистів. Один із них Бела Міклош - генерал угорської армії, який в останній період війни виступив проти гітлерівців та салашистів, очолив уряд. Входження хортистів до урядової коаліції мало на меті надати їй загальнонаціонального характеру.

Новий уряд підписав 28 грудня 1944 року перемир'я з СРСР, а 20 січня наступного року оголосив війну Німеччині. Тоді ж була створена Союзна контрольна комісія, яка здійснювала контроль над виконанням умов пере­мир'я та налагодженням господарського і суспільно-політичного життя в країні.

Угорщина за роки війни зазнала великих людських втрат: загинуло 600 тисяч осіб, їй було завдано значної матеріальної шкоди: 90 відсотків про­мислових підприємств лежали в руїнах, підірвано майже всі залізничні мос­ти. Упродовж 1941-1945 років втратила 40 відсотків свого національного багатства.

Відбудовчі роботи супроводжувалися широкою демократизацією гро­мадського життя: відновили свою діяльність практично всі довоєнні партії, окрім фашистських та профашистських.

Найчисельнішою опозиційною партією була Партія дрібних сільських господарів (восени 1945 року нараховувала 700 тисяч членів). Вона була го­могенною за своїм складом - 80 відсотків її членів репрезентували селян­ство, добре була представлена молодь. ПДСГ відстоювала антифашистські і антикомуністичні гасла, орієнтувалася на будівництво у країні західної лібе­ральної моделі і діяла під гаслом "Бог, батьківщина, приватна власність". її очолював Ференц Надь.

Буржуазно-демократична партія віддзеркалювала інтереси міської се­редньої та дрібної буржуазії, ліберальної інтелігенції. Восени 1945 року на­раховувала 50 тисяч осіб. Ці партії складали правий спектр угорських пол­ітичних сил.

До лівого крила належали: Угорська комуністична партія, чисельність якої зросла з 2,5 тисяч у жовтні 1944 року до 30 тисяч в лютому 1945 та 150 тисяч в травні цього ж року; Угорська соціал-демократична партія (300 ти­сяч членів), ліве крило якої виступало за співпрацю з комуністами; Націо­нально-селянська партія (утворена 1939 року) чисельністю в 170 тисяч осіб уособлювала інтереси незаможного селянства, частина її членів виступала за націоналізацію землі, обмеження великого капіталу та союз з комуніста­ми.

Перші заходи Тимчасового уряду мали загальнонаціональний та де­мократичний характер. Такою була і аграрна реформа, проголошена декре­том від 18 березня 1945 року. На той час 53 відсотки угорців жили в сільській місцевості. Відповідно до березневого декрету здійснювалася конфіскація земель зрадників, керівників нілашистського руху, націонал-соціалістичної партії, інших фашистських організацій, воєнних злочинців; поміщицькі землеволодіння, що перевищували 50 га, відрізалися за відповідну компенса­цію; господарства в 200 і навіть 300 хольдів (40-60 га) залишалися недотор­канними за умови, що їхні власники брали участь в антифашистському русі Опору; за одержану землю селяни сплачували викуп упродовж 10-20 років. Загалом велике землеволодіння в Угорщині було ліквідоване. 1,6 млн. га зе­мель розподілили між селянами (640 тисяч господарів); 1,3 млн. га - пере­дано до державного фонду.

Приблизно з літа 1945 року, після того як було виконано більшу части­ну завдань загальнонаціонального характеру (демократизація громадського життя, аграрна реформа), дороги ліберальних та робітничих партій розійш­лися.

Про реальне співвідношення політичних сил в Угорщині засвідчили парламентські вибори, які відбулися в листопаді 1945 року. На відміну від Польщі, Румунії та Болгарії, угорські вибори були майже вільні. Праві партії перемогли: лише ПДСГ завоювала 57 відсотків голосів виборців, тоді як компартія - 17, соціал-демократи - 17, НСП - 7 відсотків. Успіх правих на парламентських виборах призвів навіть до визнання Угорщини Сполуче­ними Штатами та Великобританією. Слід наголосити, що присутність в Угорщині радянських військ з самого початку забезпечував місцевим кому­ністам неспівставний їхній чисельності і вазі політичний вплив у суспільстві. З допомогою ЧА вони заволоділи ключовими позиціями в політиці, захопи­ли силові структури, які використовували не тільки для підтримки порядку і зовнішнього захисту держави, але й для методичного і послідовного витіс­нення та фізичного знищення небажаних їм політиків та демократичних партій. У цих умовах силові органи і особливо політична поліція ставали важливим фактором у політичній боротьбі за владу, вони кардинально впли­вали на розв'язання питання "хто кого?", розгорнувши проти демократич­них партій та їхніх лідерів, представників церкви кампанію дискредитації, судового переслідування тощо. У самій компартії також точилася боротьба між тими комуністами, які пройшли у роки другої світової війни комінтерн­івський вишкіл ("москвичами"), та тими, хто перебував в Угорщині і діяв підпільно ("підпільниками").

Саме під тиском радянського окупаційного командування угорські ко­муністи отримали у новому уряду посади віце-прем'єра та силове міністерство (внутрішніх справ). За даним сценарієм будуть розгортатися події в інших східноєвропейських країнах. Уряд очолив один із лідерів ПДСГ Золтан Тілді. Найвагоміша акція нового уряду стосувалася скасування монархії і проголошення в Угорщині 1 лютого 1946 року республіканського ладу. Пер­шим президентом Угорської республіки було обрано Золгана Тілді, а пре­м'єром - Ференца Надя (ПДСГ).

В цих умовах комуністи розробляють власний сценарій захоплення вла­ди: 1. Весною 1946 року шляхом інтриг та обіцянок створюють Лівий блок, який складався з комуністів, лівих соціал-демократів, НСП, профспілок; 2. В грудні 1946 року органи внутрішньої безпеки, очолювані комуністами, виявили "антирадянську змову", до якої було причеше вище державне кері­вництво Угорщини,- прем'єр-міністр Ф.Надь та голова парламенту Бела Варга (перший знаходився за кордоном і вже не повернувся на батьківщину, Б.Варзі вдалося своєчасно виїхати з країни); 3. Упродовж 1945-1946 років відбулися судові процеси над керівниками угорської фашистської партії та колабораціоністами; 4. Далі - арешти в ПДСГ, одного з її лідерів Белу Кова­ча було відправлено 1947 року у радянський Гулаг, інших організаціях, що її підтримували, чистка від членів цих партій в державних установах.

В нових умовах, в серпні 1947 року, відбулися нові парламентські ви­бори. Лівий блок завоював 203 депутатські мандати, що складало 50 відсотків місць у законодавчому органі (з 411 місць). Так само в умовах репресивних заходів ліве крило ПДСГ (68 мандатів) приєдналися до урядового Лівого блоку. Комуністи отримали і тепер меншість голосів - всього 22 відсотка голосів. Опозиція ( шість партій) завоювала 140 мандатів.

Після тритижневої дискусії було сформовано новий уряд, в якому по­сади віце-прем'єра і чотирьох міністерств залишилося за комуністами, за ПДСГ- прем'єра і трьох міністерств, за СДП - другого віце-прем'єра і трьох міністерств, за НСП - двох міністерств.

1947-1948 роки стали роками "перелому". Були витіснені з політично­го життя або розпущені опозиційні партії. В цих же роках прийнято закони про націоналізацію банків та промислових підприємств. Весною 1948 року до державного сектору перейшли підприємства з числом працюючих в' 100 осіб, 1949 року - з кількістю в 10 працівників. Директорами націоналізова­них заводів та фабрик призначали комуністів. Союз угорських промисловців оголосив саморозпуск. Власникам конфіскованих підприємств надавалася компенсація у вигляді робочого місця. В червні 1948 року були об'єднані -за вказівкою Москви - компартія та соціал-демократична партія в єдину Угорську партію трудящих, яку очолив Матіяш Ракоші. В серпні наступного року прийнято Конституцію Угорської Народної Республіки.

Таким чином, встановлення в Угорщині влітку 1948 року диктатури пролетаріату фактично призвело до припинення діяльності всіх демократич­них партій і утвердження комуністичного єдиновладдя. Угорська партія тру­дящих стала єдиною політичною силою країни. Партія комуністів заволод­іла ще на етапі народної демократії (1944-1948 років) силовими структура­ми - міністерством оборони, внутрішніх справ, політичною поліцією (орга­ни держбезпеки). Ці органи перетворилися у своєрідну "державу у державі", які контролювали всі сфери життя суспільства. На вершині владної пірамі­ди, як і в СРСР, стояв генеральний секретар партії, якому підкорялися всі державні структури. Угорська партія трудящих, маючи монопольну владу, оголосила перехід Угорщини до будівництва соціалізму за відомою радянсь­кою тріадою: індустріалізація, колективізація, культурна революція з репре­сіями, судовими процесами, культом місцевих партійних вождів.

Особливості соціалістичного будівництва наприкінці 1940-х -1953 роках. Після завершення так званої народно-демократичної (соціалістич­ної) революції, що означало зосередження в руках комуністів – Угорської партії трудящих - усієї повноти влади, розпочався в Угорщині період побу­дови соціалістичного суспільства. Найхарактернішою його рисою стало механічне і тотальне копіювання та запровадження сталінської моделі дер­жавного соціалізму і методів управління. Національні особливості власної країни були забуті. Патерналізм "старшого брата", тобто СРСР, його опіка, а вірніше втручання з допомогою радників у внутрішні справи Угорщини перетворилися у норму партійного й державного життя.

Сталінська теорія загострення класової боротьби провокувала у суспільстві почуття істеричної пильності, пошуку класових ворогів серед усіх категорій громадян і. в першу чергу, серед комуністів. Атмосфера свав­ілля, переслідування і тотальної підозри сприяли не без допомоги радянсь­кого керівництва зміцненню особистої влади генерального секретаря ЦК У ПТ Матіяша Ракоші та його оточення.

Матіяш Ракоші (1892-1971) був людиною незвичайною. Народився він у родині дрібного єврейського торгівця у Трансільванії, яка входила в ті часи до складу Угорщини. Батько поміняв 1904 року прізвище Розенфельд на Ракоші. Матіяш з дитинства відзначався допитливістю, успіхами у на­вчанні. Після гімназії навчався і працював у Гамбурзі, згодом у Лондоні. Мав непересічні здібності до мов, вільно володів провідними європейськи­ми мовами, добре знав російську, міг розмовляти турецькою. Рано виявив інтерес до революційної діяльності, вступив до соціал-демократичної партії Угорщини, у Лондоні став членом лейбористської партії.

З початком першої світової війни був призваний до австро-угорської армії, 1915 року потрапив у російський полон і швидко перетворився у ліде­ра військових, провадив серед них просвітницьку та агітаційну роботу. Один з фундаторів угорської комуністичної секції РКП(б).

3 1918 року - на батьківщині, активний функціонер Угорської Радянсь­кої республіки 1919 року. Після повалення радянської влади в Угорщині опи­нився у Відні, а згодом у СРСР. У 1921-1924 роках - функціонер виконкому Комінтерну. 1925 року повернувся на батьківщину для підпільної партійної роботи. Цього ж року заарештований і засуджений до тюремного ув'язнен­ня. Восени 1940 року - звільнений з в'язниці і депортований до СРСР. Разом з іншими угорськими комуністами (Е. Гере, М.Фаркаш, Й. Реваї) очолив угорську компартію в еміграції, організовував радіопередачі на Угорщину, робив спробу підняти на батьківщині збройне повстання, організувати парти­занські загони.

В січні 1945 року в обозі Червоної армії повернувся до Угорщини. У 1945-1948 роках-генеральний секретар ЦК КПУ 3 червня 1948 по 1956 рік генеральний ( з 1952 року - перший) секретар Угорської партії трудящих. У 1952-1953 роках - голова Ради Міністрів Угорської Народної Республіки. 18 липня 1956 року усунений з усіх посад (1962 року виключений з партії ). переїхав в липні 1956 року до СРСР. З середини 1957 року жив у Красно­дарському краї, Киргизії, Арзамасі, а потім у Горькому, де і помер у лютому 1971 року. В 1992 році його прах перепохований у Будапешті.

Перелік жертв періоду культу М.Ракоші - великий. Було сфабриковано немало "справ" проти "націоналістів", "тітовських агентів", інших "ворогів народу".

Першим у цьому трагічному мартиролозі сталінсько-ракошистського терору був Ласло Райк (1909-1949). Він народився у сім'ї багатодітного дрібного власника. Здобув вищу філософську освіту у Будапештському уні­верситеті, спеціалізувався на угорській та французькій філології (за тодіш­ньою традицією філософські факультети включали в себе історію, філосо­фію та філологію). Стажувався у Франції. Ще в університеті примкнув до Союзу комуністичної молоді, а у 1931 році став членом компартії Угорщи­ни. Захопившись марксистсько-ленінською літературою та революційною діяльністю, залишив 1932 року університет. Цього ж року був заарештова­ний і засуджений до трьох місяців ув'язнення. Згодом за рішенням партії переїхав до Чехословаччини для конспіративної роботи.

З літа 1937 року Ласло Райк - учасник інтербригад в Іспанії, член іспанської компартії. В лютому 1939 року після падіння Іспанської республ­іки був інтернований у Франції. Влітку 1941 року за німецько-французькою угодою всіх інтернованих із союзних з Німеччиною країн переправили до третього рейху як робочу силу. Серед них був і Ласло Райк. Німецькі комун­істи організували йому втечу, і через Відень він дістався батьківщини. Тут був знову інтернований. Згодом звільнений. Провадив нелегальну комуні­стичну діяльність. У грудні 1944 року Ласло Райка заарештувала нілашистська влада і відправила у німецький концтабір Маутхаузен. Після виходу на волю у квітні 1945 року обіймає в Будапешті високі посади в структурах компартії, зокрема заступника генерального секретаря. У березні 1946 року його призначили міністром внутрішніх справ. Беззастережно, як і інші кер­івники партії, втілював у життя накреслення М.Ракоші, був ортодоксальним ракошистом. Незважаючи на молодість, заслужив довіру Москви, став по­тенційним конкурентом "угорського Сталіна". Разом з тим Ласло Райк не сприймав деякі ракошистські методи, зокрема, спрямовані на дискредита­цію та переслідування Партії дрібних сільських господарів. Якраз тоді наби­рала обертів внутрішньополітична боротьба в УПТ між "москвичами" та "підпільниками". М.Ракоші приступив до реалізації зловісної сталінської тези про загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму, прагну­чи заодно позбутися своїх конкурентів.

Лайсло Райк з його суперечливими і неоднозначними біографічними даними був оптимальною постаттю, яка могла зацікавити Москву для пока­зового політичного процесу. На допомогу угорським місцевим органам безпеки було відряджено групу "досвідчених" радянських кадебістів із завдан­ням: "Організувати процеси...Не дискутувати, а знімати голови." Першим тривожним симптомом для Ласло Райка стало призначення його міністром закордонних справ і таким чином усунення від контролю за МВС, хоч за ним збереглися всі партійні посади.

У вересні 1949 року розпочався розроблений за радянським сценарієм 1930-х років судовий процес над Ласло Райком. Йому інкримінували співпрацю з хортизмом, шпигунство на користь Франції, гітлерівської Німеччини, США і, нарешті, Югославії. У зв'язку з цим процесом до кримінальної відповідальності було притягнуто 93 особи, з них 15 страчено, інших ув'яз­нено на різні терміни. Згодом у справі "Райка" стратили ще 10 осіб. Харак­терно, що М.Ракоші не забував своїх помічників, він щедро заохочував тих, хто вірно йому служив і допомагав зміцнювати культ вождя. Так, за успішну організацію суду над Л.Райком угорський генерал держбезпеки Г.Петер і його радянський колега генерал Ф.Бєлкін були відзначені високими угорським та радянськими нагородами. Ця нагорода, щоправда, не змогла врятувати від "пролетарської секіри" і самого Г.Петера. М.Ракоші таким чином приховав на деякий час сліди своїх злочинів.

Організовані ракошистами сфальшовані судові процеси, а також серія позасудових розправ над учасниками антифашистського руху Опору при­звели до того, що за гратами опинилася більшість видатних діячів угорсько­го робітничого руху. Серед них слід згадати ув'язнених у травні 1951 року заступника генсека УПТ Яноша Кадара, міністра закордонних справ Дюлу Каллаї, міністра народної освіти Тезу Лошонці, Ференца Доната та інших. За найновішими даними, в ракошистських тюрмах загинуло 6,4 відсотка учасників руху Опору з тих, хто залишився живим після війни, 28,4 відсот­ка відбували тюремне ув'язнення. .

Говорячи про злочини і свавілля, здійснювані під прикриттям лицемір­ної демагогії про захист вищих державних інтересів (при цьому - від імені пролетаріату), слід підкреслити, що таким способом М.Ракоші зміцнював свої позиції. В серпні 1952 року він обійняв, окрім посади генсека УПТ, ще й посаду прем'єр-міністра. Будучи першою людиною в партії та державі, угорський вождь безпосередньо керував роботою органів державної безпе­ки. Ще під час суду над Ласло Райком було створено позасудову трійку в складі М.Ракоші, Е.Гере і М.Фаркаша, яка займалася питаннями боротьби з власним народом.

Необмежена влада М.Ракоші поєднувалася з прийняттям волюнтарис­тських рішень в народногосподарській та культурній сферах, що призвело країну до економічних та соціально-політичних струсів. Після виконання трирічного економічного плану (1947-1949) угорцям було запропоновано п'ятирічку (1950-1954), перший рік якої був успішним. Це вибило угорське керівництво з рівноваги: переоцінивши можливості країни, воно і постави­ло перед нею неральні завдання. Волюнтаристську політику ракошистів найяскравіше віддзеркалює гасло: "Перетворимо Угорщину в країну сталі та чавуну". Це у той час, коли Угорщина не мала власних сировинних запасів для досягнення поставленої мети. Курс було взято на випереджаючий розви­ток чорної металургії, гірничодобувної галузі. Про необґрунтованість еко­номічної політики М.Ракоші засвідчувало постійне коректування народно­господарських планів у бік їх збільшення. Завдання п'ятирічки переглядали­ся десятки разів: так промислове виробництво мало збільшитися на 200 відсотків замість запланованих 80, обсяг виробництва важкої промисловості - на 280 замість 104 відсотків. У деяких галузях накреслювали просто-таки стрибкоподібне зростання: чорна металургія мала зрости за п'ятирічку не на заплановані 15 відсотків, а на 162. У результаті виявилися значні диспро­порції у народному господарстві Угорщини, були занедбані легка промис­ловість, виробництво товарів першої необхідності.

Волюнтаризм в економічній політиці особливо важко позначився на розвитку сільського господарства. Щоб забезпечити поступовість та доб­ровільність колективізації, 1948 року було затверджено положення про по­етапне кооперування, визначалося три типи сільськогосподарських коопе­ративів. Процес кооперування виявився надто повільним: 98 відсотків ор­ної землі в 1949 році залишалися у приватному секторі. Для його динамізації режим вдався до сталінських насильницьких методів. Продподатки з селян з року в рік росли. Це, у свою чергу, згубно відбивалося на економіці та суспільстві загалом. На 1952 рік понад 65 відсотків селянських госпо­дарств опинилися в стані занепаду. За свідченнями колишнього міністра сільського господарства Андраша Хегедюша, щодо селян, особливо замож­них та середняків, влада вживала репресивних заходів - депортації, ув'яз­нення, конфіскації землі та майна. За документальними даними, через ракошистські суди упродовж 1949-1954 років пройшли 800 тисяч селян, 460 ти­сяч з яких були ув'язнені.

Переслідувань і утисків зазнавали й інші верстви населення Угорщи­ни. Так, після 1949 року у Будапешті та інших великих містах інтернували тисячі городян, а протягом лише весни - літа 1951 року з столиці виселили 13, 7 тисяч осіб.

Знаючи про порожні полиці магазинів, багатолюдні черги за продук­тами харчування, про злиденний одяг людей, М.Ракоші, за свідченнями його оточення, пояснював це тим. що селяни начебто згодовують хліб худобі, кур­кулі приховують зерно, дрібна буржуазія наживається - словом, скрізь діє класовий ворог.

Контрастом до сумної картини бідності було бездумне, механічне збільшення армії, введення нової військової форми радянського взірця, на що йшла левова частка бюджету. Болісно сприймали угорці ігнорування вла­дою національних традицій, заборону великих релігійних свят та відзначен­ня дат, пов'язаних з революцією 1848 року, найменування вулиць і майданів на честь російських письменників, діячів культури тощо. Такої неповаги до свого народу й сліпого копіювання радянщини не було у жодній зі східноє­вропейських країн.

Ракошистська політика з безнастанним озиранням на СРСР і постійною діяльністю в Угорщині його спеціальних радників ( не в останню чергу з беріївського апарату), поступово дискредитувала в очах угорського суспіль­ства не тільки керівництво УПТ, саму партію та ідеї соціалізму, а й Радянсь­кий Союз і радянську модель організації нового, соціалістичного життя. Та­ким чином, на весну 1953 року в країні нагромадилося чимало труднощів і проблем як в економіці, так і в суспільному житті, які загрожували вибухом народного невдоволення..

Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки).

Вперше можливість змін набрала конкретних рис після смерті И.Стал­іна, коли за ініціативою керівництва КПРС та під впливом відповідних про­цесів у Радянському Союзі лідери УПТ змушені були зайнятися переглядом своєї колишньої політичної лінії і нарешті проголосити "новий курс", який так і не був реалізований.

27-28 червня 1953 року проходив пленум ЦК УПТ (після повернення угорської партійної делегації з Москви), в центрі уваги якого став аналіз політичної лінії партії. М.Ракоші вправлявся на пленумі у самокритиці, вис­ловився про відсутність колегіальності в керівництві партії, визнав згубним зосередження в одних руках різних посад (він був генсеком партії, головою уряду і зосередив у своїх руках контроль над органами держбезпеки). Учас­ники пленуму приняли рішення про скасування посади генерального секре­таря, а першим секретарем переобрали М.Ракоші. Головою Ради Міністрів за пропозицією Москви був обраний 1. Надь.

Пленум розробив програму виходу з внутрішньополітичної кризи, ви­корінення ганебних командно-адміністративних методів, олігархічних форм правління та здійснення нової економічної і соціальної політики. Зокрема, передбачалося суттєво знизити темпи індустріалізації, а в сільському госпо­дарстві - темпи кооперації з дотриманням принципу добровільності, дозво­лити вихід з кооперативів і навіть їх розпуск, підтримувати одноосібні гос­подарства, скоротити чисельність армії та держапарату; відновити законність, ліквідувати неконституційну репресивну практику в органах міліції, держ­безпеки та юстиції; розробити проект закону про амністію і звільнити без­винно засуджених, ліквідувати табори. Щоправда, при опрацюванні остан­нього пункту М.Ракоші закликав до особливої пильності. Таким чином, рішення пленуму могли стати основою для оновлен­ня стилю й змісту всього партійного і державного життя. Проте в партії на­ростало суперництво між прихильниками старих методів та поборниками оновлення усіх суспільно-політичних структур, тобто між М.Ракоші та І.Надем. Перший секретар ЦК УПТ не відмовився від своїх догматичних по­глядів та методів. За його вказівкою рішення та перебіг пленуму не були доведені до відома широкої громадськості (повідомлялося лише про скасу­вання посади генсека та обрання першого секретаря ЦК УПТ), про це про­інформували лише верхівку партапарату.

В липні 1953 року на сесії Державних зборів був сформовано уряд УНР на чолі з І.Надем (1896-1958). Він народився у м. Капошварі. Після закінчення гімназії працював на підприємствах Словаччини та Будапешта. У роки першої світової війни потрапив у полон до росіян. Перебуваючи у Сибіру, вступив до лав РКП(б), брав участь у боях з білими. Служив в орга­нах армійської ВЧК. 1921 року за розпорядженням Москви повернувся на батьківщину, де працював у соціал-демократичних організаціях. Зазнав кілька арештів. З 1930 року І. Надь - у Москві, викладач Міжнародного аграрного інституту. Захистив кандидатську та докторську дисертації з проблем аграр­них відносин в Угорщині. З 1930-х років він позаштатний співробітник ОДПУ, НКВС СРСР. З початком другої світової війни співробітник розвідуправління генштабу Червоної армії, заступник редактора передач Всесоюзного ра­діо угорською мовою. 1944 року у складі групи угорських комуністів повер­нувся в Угорщину. З 1945 року - член ЦК і Політбюро КПУ, потім УПТ, міністр сільського господарства, внутрішніх справ. З 1948 року - голова Дер­жавних зборів (парламенту). Будучи міністром сільського господарства, зас­тупником голови Ради Міністрів, І.Надь узяв на себе відповідальність за зап­ровадження обов'язкових сільськогосподарських поставок (за прикладом СРСР). Щоправда, пізніше Надь публічно ревізував свої погляди, а під час дискусій 1948 року щодо аграрної політики виступив на захист селянина-середняка, наполягав на поетапному кооперуванні, вважав нереальними виз­начені терміни колективізації. Навіть така поміркована позиція І.Надя вик­ликала негативну реакцію ракошистів. 1949 року його за "опортуністичні погляди" виключили зі складу Політбюро. Відновили у Політбюро в 1951 році після самокритики, а наступного року призначили заступником голови Ради Міністрів.

Очоливши угорський уряд, І.Надь оголосив про початок нового курсу у будівництві соціалізму, про корекцію народногосподарських планів у бік зменшення питомої ваги важкої індустрії, збільшення частки легкої і харчо­вої галузей та капіталовкладень у сільське господарство. Новий угорський прем'єр висловився проти форсованих темпів колективізації, за її доб­ровільність, підведення під сільськогосподарську сферу промислового фундаменту, заявив про дозвіл на оренду землі та сприяння розвиткові у містах дрібного виробництва, торговельної кооперації.

Лейтмотивом програмної промови І.Надя стало прагнення до послідов­ного підвищення життєвого рівня співвітчизників і, в першу чергу, робіт­ництва. Не залишив він поза увагою і питання культурного та духовного життя угорського суспільства. Ставлячи вимогу відновити законність, запропону­вав звільнити політв'язнів, ліквідувати табори для інтернованих.

У зв'язку з тим, що матеріали червневого пленуму ЦК УПТ не були опубліковані, нова урядова програма Імре Надя створювала довкола нього ореол реформатора. М.Ракоші скористався з цієї обставини, інкримінував­ши йому порушення принципів партійної колегіальності. Насправді ж І.Надь діяв у цілковитій відповідності з партійними рішеннями, проте складалося враження, ніби нові сили зосереджуються не в партійних структурах, а в державних.

Урядову програму громадськість зустріла з ентузіазмом і надією. До того ж її підкріплювали багато конкретних і популярних заходів: скорочення з 1 січня 1954 року обов'язкових сільськогосподарських поставок, дозвіл на вільну реалізацію надлишків селянської праці, скасування податкової забор­гованості, дозвіл вільного виходу з кооперативів, збільшення присадибних ділянок (з 0,5 до 1 хольда; 1 хольд дорівнював 0,57 га); зниження цін на промислові товари (на 15-39 відсотків); започаткування державного житло­вого будівництва у містах; сповільнення темпів індустріального розвитку країни; намітилося зростання реальних доходів населення.

М.Ракоші спробував перехопити ініціативу і на нараді партактиву у Будапешті 11 липня 1953 року він разом з Надем роз'яснював ситуацію в країні. Водночас події, що сталися в СРСР (арешт Л.Берії та його однодумців), надихнули "угорського Сталіна" на контрреволюційні дії проти реформістсь­ких сил.

Тим часом новий політичний курс, пов'язаний з ім'ям І.Надя, хоч і повільно, але почав підточувати застійні й догматичні стереотипи. Влітку 1953 року Президія УНР затвердила укази про амністію, про нову систему прокурорського нагляду, про скасування поліцейського судочинства, ліквіда­цію таборів та реабілітацію репресованих. Почалося також відновлення місце­вого самоврядування. Ці заходи мали ще паліативний характер, і вони не змогли зупинити масовий розпад восени 1953 року кооперативів (30 відсотків від загальної кількості). Проблемою залишалося незавершене будівництво об'єктів-гігантів важкої індустрії. Не пощастило призупинити негативний процес зниження життєвого рівня трудящих.

Прихильникам реформ на чолі з І.Надем не вдалося переломити пе­ребіг та рішення ІІІ-го з'їзду УПТ (травень 1954 року), на якому гору взяли ракошисти. Докорінну реформу політичної системи було відкладено, оскільки принцип єдності' поглядів переміг на партійному з'їзді.

Конфронтація політичних сил дала про себе знати і в економічній сфері. Ракошисти, скориставшись з відсутності прем'єра на засіданні Політбюро, провели рішення про відновлення капіталовкладень у недобудовані підприє­мства важкої промисловості, ініціювали створення Комісії економічної пол­ітики на чолі з Ерньо Гере, яка фактично перейшла на старі позиції форсова­ної індустріалізації. І.Надь чинив опір, його підтримала більшість учасників наступного пленуму ЦК УПТ. Він переконував партійців у необґрунтова­ності прискорених темпів індустріалізації, яка ставить Угорщину у повну залежність від імпортних джерел енергетики та сировини, коли не ведеться пошук власних ресурсів і не враховуються особливості країни. Прем'єр-міністр обґрунтував концепцію соціалістичного будівництва, яка суттєво відрізнялася від сталінської. Це відбилося, зокрема, у його словах: "Що це за соціалізм, який не забезпечує навіть хліба, не гарантує зростаючу кількість продуктів? Кого надихає такий соціалізм, який не може дати м'яса, молока, жиру чи сала?" Позитивні рішення пленуму І.Надь оцінив як перемогу ко­лективного керівництва, як вирішальну підтримку його політичної лінії. Цим духом була пронизана і його стаття у газеті "Сабад неп".

Упродовж другої половини 1954 року уряд І.Надя здійснив реорганіза­цію апарату у бік його скорочення, спростив планування та управління, на­дав більше повноважень та прав підприємствам. З'явилися нові міністри і позиції голови уряду зміцнилися. Відбувалася реабілітація репресованих комуністів. Наприкінці 1954 року були випущені з тюрем Я.Кадар, Д.Каллаї, Ф.Донат, Г.Лошонці, хоч ряд відомих соціал-демократів ще залишалися в ув'язненні (А.Сакашич, Д.Марошан).

Противники реформ активно використовували труднощі та прорахунки у діяльності нового уряду, трактуючи їх як підтвердження правильності старих сталінсько-консервативних поглядів. М.Ракоші перейшов у наступ проти реформаторів, повернувшись восени 1954 року з Радянського Союзу, де він тривалий час відпочивав. На той час популярність прем'єра досягла апогею, найбільшу підтримку йому висловлювала гуманітарна інтелігенція. М.Ракоші заявив ЗО листопада того ж року, що СРСР занепокоєний "зроста­ючою правою небезпекою в Угорщині", падінням впливу партії та критикою на її адресу. При цьому всі прорахунки він приписав І.Надю. Ракошисти ре­гулярно доносили в Москву про всі дії прем'єр-міністра, даючи їм лише негативні оцінки. Вони ж зажадали нової зустрічі з московським керівницт­вом.

8 січня 1955 року до Москви прибула угорська партійно-державна де­легація ( М.Ракоші, І.Надь, М.Фаркаш, Л. Ач і Б. Салаї). Радянське керів­ництво - М.Хрущов, К.Ворошилов, Л.Каганович, В.Молотов, А.Мікоян та інші - підтримали М.Ракоші. Г.Маленков назвав лінію І.Надя помилковою, особливо у сфері промисловості та сільського господарства. М.Хрущов, бу­дучи тоді ще реформатором по духу, також відгукнувся про дії угорського прем'єр-міністра як занадто радикальні. Попри все І.Надь не вдався на цій зустрічі до ритуальної самокритики. У кінцевому підсумку учасники двос­торонньої зустрічі зійшлися на тому, що посаду голови уряду необхідно за­лишити за І. Надем і тим самим уникнути розколу в рядах партії.

Після повернення з Москви М.Ракоші вимагав від І.Надя публічного каяття і навіть запропонував власний сценарій цієї акції. Проте голова уряду не прийняв правила гри, запропоновані ракошистами. Він обрав інший шлях: вирішив пройти з 1 лютого 1955 року курс лікування, пов'язаний з серцевою недостатністю. Але його долю було вже фактично вирішено. Березневий пленум ЦК УПТ відновив старий політичний курс. І.Надя та його реформи критикували по всіх параметрах: звинувачували в недооцінці керівної ролі партії, ревізії марксистсько-ленінського вчення про диктатуру пролетаріату, у політиці, яка суперечить лінії партії, робітничого класу, селянства, інтере­сам народної демократії. Не врятував Надя і М.Суслов, який під час свого перебування в Угорщині відвідав його в лікарні.

28 березня 1955 року І.Надь направив на адресу Політбюро листа з проханням відставки з посади голови уряду країни. У квітні того ж року на засіданні ЦК УПТ І.Надя вивели зі складу Політбюро і ЦК УПТ, звільнили з усіх офіційних посад, а 3 грудня відповідно з рішеннями Політбюро від 18 листопада Центральна комісія партійного контролю виключила його з рядів партії.

За час свого короткого перебування на посаді прем'єр-міністра І.Надь зробив першу спробу модернізації директивно-репресивного керівництва, запровадження демократичних принципів. Ці реформаторські заходи мали велике значення ще й тому, що переслідували мету не тільки лібералізації системи і політичної лінії УПТ, а й несли в собі загальне критичне ставлення до сталінського соціалізму, Новаторство Імре Надя означало перший за всю післявоєнну історію Угорщини поворот до реформістських методів як у сфері економіки, так і в усьому суспільно-політичному житті. Лише вони могли зупинити сповзання країни до неминучої кризи і без катастрофічних наслідків допомогти їй подолати феодально-казарменне державовлаштування сталінсько-ракошистського типу.

Поглиблення кризи та крах ракошизму (березень 1955 - жовтень 1956 року). У березні 1955 року відбувся черговий поворот у політичному курс соціалістичної! Угорщини. Ракошистська партійно-державна реакція торжествувала. Це мало трагічні наслідки для країни.

В квітні 1955 року було призначено нового голову Ради Міністрів. Ним став 32-річний Андраш Хегедюш, який до цього виконував обов'язки осо­бистого секретаря М.Ракоші. Кандидатуру нового прем'єра підтримала Москва. Замісником прем'єра було призначено Ерньо Гере, вірного соратника першого секретаря ЦК УПТ. Ці зміни засвідчили, що керівництво країни повертається до старого курсу: капіталовкладення перерозподілили на ко­ристь важкої індустрії; знизили планові намітки зростання доходів робіт­ників та службовців; відновили обов'язкові сільськогосподарські поставки з селянських господарств, збільшили оподаткування селян та дрібних реміс­ників ( в результаті кількість останніх знизилася на 11 тисяч осіб), штучно інтенсифікували так звану класову боротьбу на селі. В управлінській сфері збільшено кількість міністерств та їхніх штатів, усунено з державних уста­нов всіх прихильників І.Надя.

У культурній сфері почали згортання реформ, спрямованих на віднов­лення національних традицій, сповільнили процес реабілітації жертв реп­ресій.

Разом з тим рішення березневого пленуму УПТ 1955 року негативно зустріла інтелігенція. 15 жовтня цього ж року 50 діячів літератури та мис­тецтва звернулися до ЦК УПТ з спеціальним меморандумом, в якому вима­гали не тільки відмови від догматичних методів, але й повернення до пол­ітичного курсу, проголошеного в червні 1953 року. Відповідь на меморан­дум з'явилася у листопаді року, коли за постановою ЦК УПТ "Про праві явища у нашому літературному житті" групу підписантів затаврували як "правих уклоністів" і "фракціонерів", а їхні погляди кваліфікувалися "шкідли­вими" і "антипартійними". Процеси, які мали місце у тодішньому літера­турному житті, оголосили у постанові як такі, що загрожують розвалові Угор­щини. Партійне керівництво не обмежилося цим: декільком письменникам було оголошено догани, інших виключили з партії. Це, безперечно, не спри­яло популярності партії серед інтелігенції.

Після рішень XX з'їзду КПРС (лютий 1956 року) виникла нова мож­ливість для розв'язання складних внутрішньополітичних проблем Угорщи­ни. Але М.Ракоші та його поплічники виявилися неспроможними не тільки реалізувати, але й навіть сприйняти нові ідеї, вони не відмовилися від дог­матичних і репресивних методів керівництва. 12-13 березня 1956 року відбув­ся пленум ЦК УПТ, на якому обговорювалася доповідь партійної делегації, яка брала участь у роботі комуністичного з'їзду в СРСР. "У ході роботи XX з'їзду КПРС, - заявив М.Ракоші,- ми дійшли висновку, що генеральна лінія нашої партії є правильною у всіх сферах. УПТ - сильна і єдина організація; народне господарство базується на здоровій основі". На пленумі не було роз'яснено рішень XX з'їзду КПРС.

Угорці дізналися про хід та рішення XX з'їзду КПРС, про постанову щодо культу Сталіна з радіостанції "Вільна Європа". Це викликало велике замішання у партійних рядах і невдоволення ракошистами, які не зробили відповідних висновків з радянсько-партійного з'їзду. Знову відновлюється в країні масовий рух за демократизацію партійного та державного життя.

В цих умовах І.Надь та його прихильники перебрали на себе роль носіїв демократичних ідей і висунули гасло про необхідність врахування угорської специфіки у будівництві соціалізму. Чисельність їхніх послідовників стрімко зростала серед різних верств населення, особливо серед інтелігенції - пись­менників, журналістів, викладачів та студентів. Симпатики І.Надя виступа­ли зі статтями на сторінках газет, по радіо, з вузівських кафедр. їх підтрима­ло чимало функціонерів в партійних та державних структурах, масових гро­мадських організаціях, на заводах і фабриках. Протестні настрої набирали масового характеру.

В цих умовах М.Ракоші зізнався на столичних зборах партактиву у травні 1956 року у причетності до важких порушень законності. Щоправда, це була вже запізніла акція. Невдоволення ракошистських режимом було всезагальним. До цього додалися резонансні зовнішні події, а саме: розстріл польських робітників-страйкарів у Познані в червні 1956 року.

Виняткову роль у розгортанні жовтневих подій 1956 року в Угорщині відіграв гурток імені Ш.Петефі. Відомо, що у партійних рішеннях та офіційній пропаганді цей гурток найчастіше кваліфікували як "штаб контрреволюції". З точки зору сьогодення можна зробити висновок, що гурток, керівництво яким здійснювали цілком і повністю члени УПТ, виступив фактично рупо­ром руху за реформи. Гурток було створено 1954 року групою молоді за ініціа­тиви молодих працівників Національного музею Угорщини. Офіційною да­тою його фундації вважається 25 березня 1955 року. Він виник і діяв під егідою Демократичного союзу молоді, тобто угорського комсомолу. На зас­ідання гуртка збиралася молодь, комуністична інтелігенція (іноді до 6-7 тисяч осіб), дебати провадилися демократично і кожен міг задавати питан­ня, висловлювати своє ставлення до внутрішньополітичних проблем країни.

Судячи з опублікованих 1989 року протоколів гуртка, під час дискусій, які почалися у травні 1956 року, пролунало чимало конструктивної критики, висловлено багато цінних пропозицій, реформаторський ідей і поглядів щодо поліпшення економічного, суспільно-політичного й мистецького життя, впро­вадження яких могло б попередити катастрофу, оновити угорський соціалізм. На червневому засіданні 1956 року гуртківці висловилися за те, щоб справу оновлення країни перебрало у свої руки центральне керівництво партії. Вони також висунули вимогу свободи друку, гласності і повернення до пол­ітичної діяльності І.Надя.

Необхідно підкреслити, що дискусії у гуртку отримали на першопочатках високу оцінку центрального органу УПТ. Проте згодом ракошисти стали чинити опір його функціонуванню.

Слід зазначити, що М.Ракоші отримав "добро" Москви на повернення до старого політичного курсу і застосування суворих заходів проти неслухняної інтелігенції. Це сталося після таємної поїздки до Москви (одразу після розстрілу польських робітників у Познані).

ЗО червня відбувся пленум ЦК УПТ, який заборонив діяльність гуртка імені Ш.Петефі, а деяких членів партії, які не визнали своїх "помилок", було виключено з партії. Рішення партійного пленуму розвінчували "демагогічні," "буржуазні і контрреволюційні" погляди гуртківців. Проти прогресивно на­лаштованих письменників та гуртківців розпочалася широка кампанія пере­слідувань: організовували спеціальні зібрання трудових колективів на підприємствах та установах, в пресі - "листи протесту". Дійшло до того, що М.Ракоші особисто склав спеціальний список політичних діячів, письмен­ників і журналістів (всього 400 осіб), яких належало заарештувати. Він зап­ланував також серію нових політичних процесів, санкцію на які мав дати наступний липневий пленум ЦК УПТ. "Угорський Сталін" спробував поряд з забороною гуртка імені Ш.Петефі перекласти на І.Надя всю відповідальність за становище в країні і у партії. М.Ракоші прагнув будь-що втримати свою особисту владу.

Проте ідеї оновлення соціалізму проникли влітку 1956 року навіть в армійські кола. У військових училищах та академіях розгорталися гострі дискусії про ситуацію в країні, про необхідність усунення М.Ракоші з поса­ди, про модернізацію армії, відмови від сліпого копіювання в ній всього радянського. Щоправда, невдоволення військовиків не було загальним.

Розв'язка наступила на липневому пленумі ЦК УПТ 1956 року, на яко­му ракошисти планували перейти у наступ проти реформаторів. Проте вони зазнали поразки, їм не вдалося повернути хід пленуму на свою користь. Щоправда, винуватцем злочинів та репресій було оголошено Міхая Фаркаша, колишнього міністра внутрішніх справ, найближчого соратника М.Ра­коші. Цікаво, що М.Фаркаш підготував досить самокритичний виступ на пленумі, але за порадою присутнього на пленумі А.Мікояна так і не висту­пив з ним. За оцінками самого М.Фаркаша, масові репресії в Угорщині були спричинені: 1. Нездатністю "четвірки" (Ракоші, Гере, Реваї, Фаркаш) після їхнього повернення з московської еміграції "консолідуватися з керівними працівниками на батьківщині" і помилкове ставлення до цих товаришів як до "другосортних"; 2. Нездорова атмосфера у партійному керівництві під впли­вом провокаційної діяльності Берії, коли партійці доносили один на одного, ув'язнювали на основі сфальсифікованих звинувачень; 3. Керівництво орга­нами державної безпеки здійснювала не партія, а окремі особи ( до серпня 1948 року Фаркаш, а потім аж до червня 1953 року Ракоші), через що ці органи перетворилися у "державу в державі"; 4. "Трійка" (Ракоші, Гере, Фаркаш) отримали широкі владні повноваження; 5. Склався культ особи Ракоші; 6. Поширилася догматична уява про загострення класової бороть­би; 7. Суд та прокуратура знаходилися у "підпорядкованому становищі".

На пленумі з критикою Ракоші виступили Я.Кадар, Й.Реваї та інші. Вони обґрунтували необхідність перемін, економічного й політичного оновлення країни. Пленум завершився звільненням "за станом здоров'я" М.Ракоші з посади першого секретаря ЦК УПТ, але з визнанням всіх його заслуг та збереженням посади члена ЦК партії. На звільнене місце першого секрета­ря партії було обрано Ерньо Гере, другу людину у партії після Ракоші. До вищого партійного керівництва увійшли також Я.Кадар, який став замісни­ком першого секретаря, Д.Каллаї, Д.Марошан, К.Немет та інші. Деякі з них побували у ракошистських тюрмах і були реабілітовані. Призначення Е.Гере, поплічника Ракоші, та Я.Кадара було певним компромісом між догма­тичними та реформістськими силами в угорському комуністичному керів­ництві. Проте оновлена партійна верхівка не мала єдиної думки щодо ми­нулого та сучасного Угорщини, так само як і у визначенні невідкладних зав­дань і, що, найгірше, не усвідомлювала катастрофи, яка наближалася.

Тим часом І.Надь, в якому чимало угорців вбачало гаранта демокра­тичних перемін і послідовного реформатора, залишався поза партією, від нього продовжували вимагати принизливого покаяння. Щоправда, І.Надь приймав активну участь у громадсько-політичному житті країни. Він над­іслав на адресу ЦК УПТ низку меморандумів, доповідних записок, листів і статей, в яких висловлював своє принципове ставлення до внутрішньопол­ітичних проблем. Але вищі партійці приховували ці матеріали. На липнево­му пленумі А.Мікоян порекомендував відновити І.Надя у партії. Згодом з ним розпочалися переговори і 13 жовтня 1956 року його відновили у лавах УПТ.

Липневі рішення пленуму партії могли стати ґрунтовною базою для розв'язання політичних та соціально-економічних проблем, для ліквідації наслідків ракошизму. Проте спадкоємець М.Ракоші Ерньо Гере, який давно дискредитував себе в очах народу причетністю до всіх злочинів режиму, був нездатним до рішучих реформаторських дій. А.Хегедюш (тодішній голова уряду). згадував пізніше: "Якби після усунення М.Ракоші прем'єр-міністром став не я, а Імре Надь, а першим секретарем партії - Янош Кадар, то, вірог­ідно, ми б уникли національного повстання 1956 року." Він же писав: "Я усвідомив, що всі ми не здатні до здійснення нової, по-справжньому мо­ральної і політичної практики." Як видно, в тих умовах навіть у вищому ешелоні влади була наявною морально-політична криза, яка була складовою частиною загальнопартійної, а у більш широкому плані - загальнонаціональ­ної громадсько-політичної кризи.

У цій складній обстановці велася підготовка до перепоховання останків Л.Райка і його товаришів, запланованих на 6,13,20 жовтня 1956 року. Дана акція була фактично першим і єдиним у своєму роді актом публічного каят­тя комуністичної влади за скоєні злочини. За задумом її організаторів, перепоховання репресованих повинно було продемонструвати, що нове керів­ництво УПТ і країни рішуче відмежовується від сталінізму.

У траурних процесіях взяли участь десятки тисяч угорців. Ці події всу­переч сподіванням партійно-державного керівництва країни не тільки не призупинили кризу, а навпаки наблизили її розв'язку, тобто спричинили сти­хійний вибух народного невдоволення.

Народна революція 1956 року. В останні роки в Угорщині, як і в інших країнах колишнього радянського блоку, відбулася цілковита переоці­нка жовтневих подій 1956 року. Ці трагічні дні упродовж трьох десятиріч трактувалися по-різному: спочатку як "революція", згодом - просто "жовт­неві події", далі - "заколот" і нарешті надовго закріпилося визначення "кон­трреволюція". 1986 року, коли відзначали 30-річчя тих подій, їх характери­зували вже як акції " на захист і оновлення соціалізму". Проте у ході дис­кусій, які розгорнулися навесні 1989 року з ініціативи реформістського крила УСРП, сформувалася нова точка на те, що відбувалося 1956 року, кваліфіку­валося тепер як "народне повстання проти сталінізму", проти "казарменного соціалізму". Наявність у цих подіях контрреволюційних тенденцій і сил не заперечувалося, але їм відводилося другорядне місце.

І сьогодні в Угорщині побутують різні думки, незважаючи на те, що об­рані вперше за 40 років на багатопартійній основі Державні збори прийняли 2 травня 1990 року спеціальний закон "Про значення жовтневої революції і бо­ротьби за свободу 1956 року". Новий угорський парламент, де абсолютну більшість становили політичні сили, які практично втілювали ідеї соціалізму, зафіксував у ньому, що "революція 1956 року прирівнюється за значенням до революції й визвольної боротьби угорського народу у 1848-1849 роках". 23 жовтня-день, коли почався революційний виступ угорських патріотів, парла­мент оголосив національним державним святом. І у цьому ж законі зазна­чається, що в Угорщині й досі відсутня однозначна оцінка тих давніх і трагі­чних подій.

Боротьба за зміни у суспільно-політичному житті охопила всю країну, найактивнішу участь взяла у ній інтелігенція, зокрема працівники засобів масової інформації, молодіжні організації, студенти, спілка письменників. Всередині партії визначилося три течії: прихильники Е.Гере, опозиція ракошистській більшості партійно-державного керівництва (колишні репресовані) та демократична опозиція (прибічники І.Надя). 14 жовтня керівники партії та уряду, в тому числі перший секретар ЦК УПТ Е.Гере і прем'єр-міністр А.Хегедюш відбули з офіційним візитом до Югославії і повернулися до Будапешта опівдні 23 жовтня. А тим часом ситуація в столиці погіршувалася. Почалося все у Сегеді, де на зборах студентів було створено самостійну молодіжну орган­ізацію, її емісари роз'їхалися по всіх вищих навчальних закладах країни. 20-22 жовтня пройшли збори у багатьох вищих освітніх закладах столиці. Особливо бурхливими були збори й мітинг в Університеті будівельної промисло­вості і транспорту. їх учасники заснували Союз студентської молоді (МЕФЕС), який разом з гуртком Імені Шандора Петефі висунув 14 вимог: внести зміни у складі ЦК партії, сформувати новий уряд на чолі з І.Надем, провести вибори до Державних зборів на багатопартійній основі, домогтися рівноправності у радянсько-угорських відносинах, скасувати планування в економіці тощо. 22 жовтня ці вимоги були опубліковані в усіх центральних газетах. Цього ж дня студенти прийняли рішення провести біля пам'ятника польському генералові Ю. Бему, учасникові революційної боротьби 1848-1849 років в Угорщині, мітинг на підтримку польських подій (під тиском народу в Польщі до влади було повернено репресованого В.Гомулку). Міністр внутрішніх справ Ласло Пірош спочатку заборонив мітинг, а згодом дозволив його.

23 жовтня в атмосфері соціального вибуху, що назрівав, і під впливом польських подій у Будапешті відбулася велелюдна демонстрація, яку розпоча­ли студенти, а взяли в ній участь представники майже всіх верств столиці. Вона розпочалася під гаслами національної незалежності, демократизації, цілковитого засудження помилок керівництва Ракоші, притягнення до відпов­ідальності винних у репресіях. Демонстранти вимагали також негайно скли­кати партз'їзд, призначити Імре Надя прем'єр-міністром, вивести радянські війська з Угорщини, зруйнувати пам'ятник Сталіну. Чисельність мітингуючих швидко зросла з 15 до 60 тисяч. Невдовзі з'явилися антиурядові плакати.

З приміщення ЦК УПТ Е.Гере звернувся по радіо до учасників мітингу з погрозами. Повсталі рушили до радіостанції імені Кошута, сподіваючись, що там знаходиться перший секретар ЦК партії, і розпочали штурм її приміщен­ня. Тоді ж пролунали перші постріли. З приводу того, хто першим вистрілив, і досі точаться дискусії.

В ніч з 23 на 24 жовтня, окрім радіостанції, демонстранти захопили при­міщення газети "Сабад неп", вокзали, кілька мостів через Дунай, склади зі зброєю, телефонну станцію, військові казарми та зброю у них, деякі інші об'єкти. Між силами угорської держбезпеки та озброєними повстанцями спа­лахнули запеклі бої.

Вночі пленум ЦК УПТ створив новий уряд на чолі з 1. Надем. На цьому ж засіданні ЦК прийнято рішення про передислокацію в Будапешт радянсь­ких військ. І.Надь не заперечував проти цього. Але наступного дня, коли оку­паційні частини були вже у столиці, він відхилив прохання радянського посла в Угорщині Ю. Андропова підписати звернення до керівництва СРСР про допомогу. Цю ганебну місію виконав колишній глава уряду А. Хегедюш. У зверненні говорилося: «Від імені Ради Міністрів Угорської Народної Респуб­ліки прошу уряд Радянського Союзу надіслати на допомогу радянські війська для ліквідації заворушень, що виникли у Будапешті, та швидкого відновлення порядку і створення умов для мирної творчої праці". Цей документ, датований 24 жовтня, надійшов до Москви тільки через чотири дні. Проте ще 23 жовтня в Кремль зателефонував Е.Гере. На його дзвінок московське керів­ництво відреагувало негайно і рішуче. О 23-й годині 23 жовтня начальник Генерального штабу маршал В. Д. Соколовський віддав командиру Особливо­го корпусу розпорядження про введення в дію плану «Компас». Дві радянські бронетанкові дивізії розпочали передислокацію зі своїх баз на угорській тери­торії і о 3-ій годині наступної ночі, маючи наказ не застосовувати зброю, увій­шли до Будапешта. При в'їзді до міста армійські колони були обстріляні, люди закидали камінням бойові машини. Однак зброю радянські військовики не застосовували. Вони взяли під охорону деякі мости, приміщення парламенту, ЦК УПТ, радянського посольства.

Після вступу радянських частин до столиці Угорщини уряд І.Надя ого­лосив про запровадження у країні надзвичайного стану. Не виходили газети, не працювали підприємства, школи, магазини, кафе тощо.

За розпорядженням міністра оборони СРСР маршала Г. К. Жукова, в бойову готовість були приведені ще дві дивізії: 128-а гвардійська стрілецька Прикарпатського військового округу та 3-я механізована зі складу окремої механізованої армії, що була дислокована в Румунії. Загалом згідно з рішен­ням уряду СРСР про надання допомоги уряду УНР, Міністерство оборони Радянського Союзу у ті дні привело в дію п'ять дивізій сухопутних військ, особовий склад яких налічував 31550 офіцерів і солдатів, а також 11 ЗО танків та САУ, 615 гармат і мінометів, 185 зеніток, 380 бронетранспортерів, 3830 автомашин. Водночас були приведені у бойову готовність чотири авіаційних дивізії (159 винищувачів і 122 бомбардувальники). Винищувальна авіація при­кривала війська на марші, а бомбардувальна, готова до виконання наказу, зна­ходилася на аеродромах. Загальна чисельність радянських військ, які діяли у Будапешті упродовж жовтня, була доведена до 20 тисяч вояків.

24 жовтня до Будапешта прибули члени президії ЦК КПРС А. І. Мікоян і М. А. Суслов, а також голова КДБ СРСР 1. А. Сєров і заступник начальника Генерального штабу генерал армії М. С. Малинін. Основну увагу вони зосере­дили на кадрових перестановках в угорських керівних органах, а також на арештах "підбурювачів і організаторів заворушень".

Тим часом у столиці розгорнулися справжні бої. Посол СРСР в Угор­щині Ю.Андропов навіть не зміг зустріти радянську делегацію,оскільки його машину було обстріляно. Повстанці зайняли частину приміщення управління держбезпеки.

24 жовтня було передано по радіо звернення ЦК УПТ та прем’єр-міністра І.Надя до угорців, в якому вказувалося, що метою "контрреволюційного напа­ду є повалення народно-демократичного ладу" і що винуватці заворушень постануть перед військово-польовими судами. Пізніше виявилося, що прем'єр не мав жодного відношення до цього звернення.

Революція в Угорщині розвивалася з карколомною швидкістю, тому в урядових колах країни не було єдності з багатьох питань. Події, які сталися 25 жовтня, набрали широкого резонансу. Це, по-перше, інцидент біля будинку парламенту, де під час мітингу були обстріляні з дахів радянські солдати і спа­лено один танк, у відповідь окупанти відкрили вогонь, у результаті чого заги­нуло 60 угорців; по-друге, перестрілка біля приміщення ЦК партії: радянські танкісти, які охороняли будинок, обстріляли роту угорської охорони, прий­нявши їх за повстанців. 10 угорців було вбито. Важливо підкреслити, що час­тини угорської армії, займаючи очікувальну позицію, не чинили опору повста­лим. Багато нервозності вносили передачі радіостанцій «Вільна Європа» і «Голос Америки». Голова КДБ СРСР Сєров інформував, що в окремих містах населення, захопивши тюрми, звільнило понад 8000 ув'язнених, які відібрали зброю у працівників охорони, а боєприпасами і додатковою зброєю забезпе­чили себе, нападаючи на військові склади; в ряді регіонів країни «населення гостро збуджене... Озброєні особи розшукують по квартирах комуністів і роз­стрілюють їх». Керівник радянського КДБ також повідомляв, що «у зв'язку з рішенням угорського уряду про ліквідацію органів держбезпеки серед опера­тивного складу настрій підупав і агентурна робота, спрямована на виявлення організаторів виступу, яка почала розгортатися, припинилася». 25 жовтня за працівниками держбезпеки вже велося справжнє полювання. Деякі групи угорських кадебістів, побоюючись розправи, пробивалися зі зброєю до ра­дянського кордону, інші - до кордону з Чехословаччиною.

У Будапешті спалахували нові вогнища повстання. Ситуація підійшла до критичної межі. Під впливом цих подій радикалізувалися погляди та діяльність І.Надя. У своєму виступі по радіо 28 жовтня він підкреслив, що уряд відкидає оцінку нинішнього народного руху як контрреволюції, а також заявив, що «ра­дянська війська починають повертатися на свої бази». Одночасно прем'єр-міністр оголосив про розпуск угорської армії та органів безпеки. В країні по­чалося формування нових збройних сил на базі старої армії та загонів по­встанців.

І.Надь обнародував програму "великого, демократичного, національно­го, народного руху, яка має забезпечити національну незалежність, са­мостійність, суверенітет, розвиток демократизму у громадському, господарсь­кому і політичному житті, оскільки саме ці гасла є основою соціалізму в Угор­щині. Як бачимо, не йшлося про відмову від соціалістичної перспективи. Тоді ж І.Надь запевнив співвітчизників, що ініціює переговори з СРСР про повне виведення його військ з країни.

Правлячі кола західних держав пильно стежили за розвитком угорських подій і вживали відповідних заходів, щоб привернути до них увагу світової громадськості. Домогтися цього їм почасти вдалося. 28 жовтня у Нью-Йорку розпочала свою роботу Рада Безпеки ООН. Одним з центральних питань, що розглядалися на ній, були вимоги США, Англії і Франції про включення в програму роботи Ради пункту «Ситуація в Угорщині». Радянський Союз вис­тупив категорично проти цього. Однак більшістю голосів його протест було відхилено. Генеральна Асамблея 53 голосами включила «угорське питання» в порядок денний своєї XI сесії. Дев'ять делегацій, у тому числі СРСР, голосу­вали проти, вісім - утримались.

Тимчасом уряд І. Надя продовжував наполягати на негайному виведенні радянських військ зі столиці, а Мікоян та Суслов дедалі більше схилялися до збройного розв'язання «угорської проблеми». У донесені в Москву від ЗО жов­тня вони повідомляли про дальше погіршення політичної обстановки як у ціло­му по країні, так і в Будапешті, що виявлялося в безпорадності керівних органів Угорської партії трудящих, розпаді партійних організацій, захопленні ворожи­ми елементами приміщень державних установ, партійних комітетів, розпра­вах над комуністами та їхніми сім'ями, у простоюванні підприємств і заліз­ниць, невиході анти контрреволюційних газет, в очікувальній позиції угорсь­кої армії і зменшені довіри до радянських офіцерів з боку їхніх угорських ко­лег.

"Наставники з Москви» рекомендували продовжувати концентрацію ра­дянських військ поблизу угорського кордону, а також наполягали на необхід­ності "негайного прибуття до Угорщини тов. Конєва".

Увечері 31 жовтня розпочалося виведення радянських військ з Бу­дапешта. До кінця дня всі радянська з'єднання і частини зосередилися за 15-20-км від столиці Угорщини. Штаб Особливого корпусу розташувався на аерод­ромі в Текелі, де базувалася одна з його авіаційних частин. Одночасно під приводом забезпечення евакуації військ розпочалося додаткове вторгнення радянських частин.

І.Надь та угорський МЗС протестували, заявляючи, що цим порушуєть­ся Варшавський договір. Вони погрожували зверненням до ООН, виходом з Організації Варшавського договору та оголошенням нейтралітету Угорщини. Тим часом від імені Тимчасового революційного уряду та Комітету безпеки батьківщини, створених повсталими, лунали радикальніші вимоги. З усіх ре­гіонів країни надходила інформація про створення національних рад, які пе­ребирали владу на місцях. З-за кордону через Австрію до Угорщини (технічну загорожу на угорсько-австрійському кордоні було демонтовано) вантажівка­ми й літаками прибували люди, колишні емігранти, а також зброя.

У Москві гарячково шукали виходу із ситуації, що склалася. Оцінювали її однозначно. М.С. Хрущов був переконаний у тому, що країни НАТО спря­мовують зусилля на те, «щоб розпалити боротьбу, розпочати громадянську війну, ліквідувати революційні завоювання, повернути Угорщину на капіталі­стичні рейки». Він вважав, що місія СРСР полягає у «підтримані прогресив­них рухів, допомозі народам у переході від капіталізму до соціалізму». Радянське керівництво, прогнозуючи подальший розвиток подій, дійшло вис­новку: якщо переможе контрреволюція і сили НАТО увійдуть на терени Угор­щини, виникне загроза соціалізмові в Чехословаччині, Югославії, Румунії і безпосередньо Радянському Союзу. Рішення, які визначили подальший хід подій, було прийнято в останній день жовтня на засіданні президії ЦК КПРС, що проходило під головуванням М. С Хрущова. Міністру оборони СРСР було дано вказівку «розробити відповідний план заходів щодо подій в Угорщині і доповісти ЦК КПРС». Прийняте рішення про великомасштабне застосування воєнної сили Хрущов, Молотов і Маленков погодили з лідерами інших східноє­вропейських країн. Консультації та зустрічі відбулися також з П.Тольятті, ліде­ром ІКП, Лю Шаоци, другою людиною після Мао Цзедуна в Китаї, В.Гомул­кою та Ю.Циранкевичем (Польща), Т.Живковим (Болгарія), Г.Георгіу-Дежем (Румунія) та Й.Броз Тіто (Югославія), які підтвердили радянські оцінки угорсь­ких подій та схвалили військовий план дій.

Поки у Будапешті перебували Мікоян і Суслов програма І.Надя не вихо­дила за межі тих настанов, які він виголосив 25 жовтня. До того ж солідарність з цією програмою висловило керівництво Польщі та Югославії. Щоправда, польсько-югославська підтримка демократичних змін в Угорщині буда дозо­ваною, як і Заходу, який більше переймався суецькою кризою. Президент США Д.Ейзенхауер інформував М.Хрущова про відсутність інтересу до угорських подій, оскільки це "внутрішня справа радянського блоку."

З виведенням радянських військ з угорської столиці ситуація не стабілі­зувалася. Бої не припинялися і уряд не мав впливу на події. ЗО жовтня по­встанці з допомогою шести танків штурмували приміщення будапештського міськкому партії, в якому перебувало 30-40 партійних працівників та дві роти солдатів держбезпеки. Секретар міськкому, прагнучи врятувати своїх людей, вийшов з білим прапором, але був розстріляний. Всього під час штурму заги­нуло 60 захисників міськкому партії. У столиці лютував терор.

Цього ж дня І.Надь заявив про запровадження в країні багатопартійності. Окрім партій 1945 року, конституювалися десятки інших партій, в тому числі ультраправі. Угорська партія трудящих оголосила про свій саморозпуск. На­томість 1 листопада було створено нову партію - Угорську соціалістичну ро­бітничу (УСРП) на чолу з Я.Кадаром. У відповідності з принципом багатопар­тійності був реформований на коаліційній основі уряд, який скасував систему обов'язкових сільськогосподарських поставок, звернення "товариш" в армії (запроваджено "соратник по зброї"), відкликав з ООН угорського представни­ка. У столиці тривали мітинги та демонстрації під гаслами: "Росіяни - геть!", "Іван, забирайся додому!" і т. п. 2 листопада новий уряд, не отримавши від Ю.Андропова пояснень, чому на угорську територію вводяться додаткові кон­тингенти радянських військ, заявив про вихід Угорщини з Варшавського до­говору та про її нейтралітет. Відповідну телеграму було надіслано генсеку ООН. Деякі історики безпідставно стверджують, що це рішення приймалося у вузь­кому колі прихильників І.Надя.

СРСР вирішив діяти. Напередодні відбулися зустрічі радянських керів­ників у Бухаресті з партійно-державним керівництвом Румунії, Болгарії та ЧССР, на о. Бріоні - з Й.Броз Тіто. Всі слухняно підтримали кремлівський план збройного придушення угорської революції. Тоді ж доставили літаком у Москву Я.Кадара. А 3 листопада тут же був визначений склад нового Угорсь­кого революційного робітничо-селянського уряду, очолюваного Я.Кадаром. Наступного дня призначений Москвою прем'єр звернувся з Сольнока (за 100 км від Будапешта) до співвітчизників зі зверненням, в якому повідомляв про запрошення радянських військ для наведення порядку в країні.

Ще 2 листопада до Сольнока прибув маршал 1. С. Конєв, на якого покла­далося керівництво діями радянських військ в Угорщині за планом операції «Вихор». Сюди ж для одержання бойового завдання викликали командира Особливого корпусу генерала П. Н. Лащенка.

А в цей час навколо Будапешта повстанці створювали оборонний пояс. Збройні загони займали найважливіші об'єкти, на вулицях патрулювали наря­ди військовослужбовців і національної гвардії. Чисельність особового складу угорських частин у столиці досягла 50 тис. осіб. Крім того, понад 10 тис. осіб входило до національної гвардії, озброєних груп та загонів. У повстанців було близько 100 танків.

На 3 листопада всі радянські сили були приведені у бойову готовність. Про початок операції сповістив сигнал «Грім». У спеціальних передових заго­нах знаходилися співробітники КДБ СРСР, які мали заарештувати уряд І. Надя та керівників збройного повстання. Тим часом з метою маскування цього ж дня у Текелі розпочалися радянсько-угорські переговори про умови виведен­ня радянських військ з території Угорщини, але в ніч на 4 листопада угорську делегацію було заарештовано.

Цього дня радянські війська вдруге вдерлися до угорської столиці. Всьо­го у листопаді на території Угорщини будо задіяно близько 60 тисяч солдатів та офіцерів. І.Надь разом зі своїми соратниками (15 осіб та 19 членів сімей) знайшли притулок у югославському посольстві. Інтенсивні бої у Будапешті тривали до 10 листопада включно, а спорадичні - до початку грудня 1956 року.

У питанні щодо кількості жертв угорської революції існують розбіжності. За свіченням угорської статистики, мартиролог подій з 23 жовтня по 31 грудня 1956 року становить 21 728 осіб, з яких 2502 загиблих і 19 226 - поранених.

Угорські спеціалісти спробували визначити також втрати радянської сто­рони: кількість загиблих радянських військовослужбовців, на їхню думку, ста­новить 1600, а поранених - 2 тисячі осіб. За найновішими даними, радянські втрати склали 2260 осіб, з яких у боях загинуло 669 солдатів, сержантів та

офіцерів, було поранено 1450, пропав без вісті 51 вояк .

До середини листопада радянські органи безпеки заарештували в Угор­щині 1372 особи. 22 листопада І.Надь та його однодумці покинули югославське посольство і одразу були заарештовані. На судовому процесі опальний прем'єр, якому інкримінували "організацію змови з метою скинення народно-демокра­тичного ладу" і "зраду батьківщині", не визнав себе винним, відмовився від прохання про помилування, сказавши, що останнє слово про нього належить історії. 16 червня 1958 року І.Надь і чотири його соратники були страчені за вироком суду і поховані у безіменній могилі.

6 липня 1989 року, в день смерті Я.Кадара, Верховний суд УНР виніс рішення про юридичну реабілітацію І.Надя, голови уряду Угорщини з 24 жов­тня по 4 листопада 1956 року.

Угорські реформи 1960-1970-х років. Епоха Я.Кадара. Видатний по­літик Я.Кадар відчував необхідність реформування закостенілих партійно-дер­жавних структур. Водночас, прагнучи зберегти суспільну стабільність, він тримав під контролем баланс сил, чітко простежував грань між традицією, що склалася, і процесом оновлення. Його курс, названий кадаризмом, був угорсь­ким різновидом соціалістичних реформ 1960-1970-х років. Разом з концеп­цією громадського самоврядування в Югославії, експериментами "празької весни" 1968 року, політичний курс Я.Кадара репрезентував спробу нівелюва­ти найбільш одіозні риси сталінської адміністративно-командної моделі, вне­сти корекцію в структуру влади та управління.

Але потенціал кадаризму був об'єктивно лімітований, а план реформ реалізувати повністю не вдалося через вимушені компроміси, зумовлені про­тидією консервативних сил як всередині країни, так і за її межами.

Життя лідера УСРП, його політична і громадська діяльність сповнені драматичних моментів. Справжнє прізвище Я. Кадара- Янош Черманек (Ка­дар - псевдо, взяте в роки підпільної діяльності). Народився він 12 травня 1912 року в Рієці (нині в складі Югославії). Рано розпочав трудове життя, був робітником, потім механіком. З 16 років - в робітничому русі Угорщини. 1931 року вступив до КПУ. Неодноразово зазнавав арештів. З 1940 року працював у підпіллі, відновив розгромлену хортистським режимом компартію; з 1942 року - член ЦК КПУ, з 1943 - секретар ЦК. Після звільнення країни від фашизму ввійшов до складу ЦК і Політбюро КПУ, а в 1946 році став заступником генсека партії. В 1948 - 1950 роках Я.Кадар - міністр внутрішніх справ, потім секретар, заввідділу УПТ. Весною 1951 року на основі сфабрикованих зви­нувачень заарештований і засуджений до пожиттєвого ув'язнення.

Через рік після смерті Сталіна його реабілітували; в червні 1956 року обрали членом Політбюро і секретарем ЦК УПТ; 31 жовтня 1956 року він став першим секретарем Тимчасового ЦК нової партії, створеної замість роз­пущеної УПТ. Угорської соціалістичної робітничої партії (УСРП) і одночасно державним міністром в уряді І.Надя.

У листопаді 1956 року Я.Кадар ініціював створення Угорського револю­ційного робітничо-селянського уряду. Головою уряду залишався до 1965 року (з перервами у 1958 - 1961 роках). До травня 1988 року - незмінний Перший ( Генеральний) секретар УСРП. З 22 травня 1988 року - голова УСРП. 8 трав­ня 1989 року звільнений з усіх партійних посад. Помер 6 липня 1989 року в Будапешті на 78 році життя.

Після трагічних подій 1956 року перед Я.Кадаром, партією і всією краї­ною гостро постало питання "Яким шляхом іти далі?" Кадар обрав шлях на­ціональної згоди, компромісів і поступових реформ. Це був реалістичний вибір, він враховував специфіку внутрішньополітичної боротьби та зовнішніх об­ставин. Новий партійний керівник Угорщини зумів зробити виважені виснов­ки з трагічних подій 1956 року. Акцентуючи на необхідності пошуку власного шляху розвитку країни, він у своїй реформаторській діяльності вдало визна­чив допустимі межі лібералізму в рамках старих ідеологічних догматів.

Політичний курс Я.Кадара був позначений прагматизмом і здоровим глуз­дом. В його основі лежали прості істини, які мали філософську цінність: люди повинні відчувати зростання життєвого рівня в міру просування по шляху соц­іалізму; не можна допускати розриву між словом і ділом; партія зобов'язана працювати в масах, самі комуністи не зможуть побудувати соціалістичне сус­пільство. Його крилата фраза "Хто не проти нас, той з нами" сприяла згурту­ванню суспільство на ґрунті національного порозуміння. Особистий автори­тет і популярність Я.Кадара в країні і за кордоном в 1960-1970-х роках був високий. І хоч він не володів широкими і спеціальними економічними знання­ми, але розумів необхідність економічних реформ, усвідомлював їхній тісний зв’язок з політичною структурою суспільства. Програми реформ з'явилися ще 1957 року. Вже тоді було очевидним, що етап екстенсивного розвитку еко­номіки завершився. Проте фактична реалізація реформ розпочалася лише в 1966 - 1968 роках. Разом з успішною перебудовою сільськогосподарської сфе­ри, здійсненням радикальної економічної реформи в інших галузях відбулися зміни в суспільному житті країни: угорці першими в соціалістичному таборі почали висувати на один депутатський мандат по декілька кандидатів, розши­рили функції місцевого самоврядування, лібералізували політику в сфері куль­тури та практику виїзду громадян за кордон

За оцінками більшості угорських економістів, система так званого по­бічного економічного регулювання (стимулювання підприємств за допомо­гою податків, кредитів, рівня зарплати тощо), яка почала діяти з 1968 року, дозволила демократизувати господарські відносини, зміцнити самостійність первинних господарських одиниць, віднайти резерви для підвищення їхньої ефективності на макрорівні. Значну увагу керівництво звернуло на розвиток прямих договірних відносин між виробництвом і торгівлею та зовнішнім світом. Було скасовано монополію в системі матеріально-технічного забезпе­чення.

Першими в Угорщині почалися реформи в сільському господарстві. Го­ловний їх напрямок - посилити господарську самостійність радгоспів і коо­перативів. 1967 року був прийнятий новий закон про землекористування, який затвердив нову форму власності на землю - кооперативну й підвищив закупі­вельні ціни на сільськогосподарську продукцію.

Специфіка реформ у сільському господарстві виявилася у вдалому по­єднанні інтересів окремого селянина, кооперативу й держави, яка не втруча­лася у ці взаємовідносини, а лише регулювала аграрне виробництво за допо­могою економічних стимулів. Це дозволило Угорщині вже у 1970-х роках ув­ійти у першу десятку країн світу за рівнем урожайності та виробництва най­важливіших продуктів харчування на душу населення. Модель, що склалася в Угорщині наприкінці 1980-х років, не можна розглядати як чисто кооператив­но-соціалістичну. Була вона швидше фермерсько-кооперативною. Ця система ґрунтувалася на тісних горизонтальних і - особливо - вертикальних зв'язках між різними формами господарств - кооперативами, держгоспами, великою кількістю приватних господарств та переробними і торговельними підприєм­ствами.

Це дозволило досить швидко досягти високих показників у забезпеченні країни продовольством: наприкінці 1980-х років в Угорщині вироблялося до 1,5 тонни зерна і 160 кг м'яса на душу населення. Користуючись радянською термінологією, можна сказати, що в Угорщині вже наприкінці 1960-х років було повністю розв'язано "продовольчу програму". Варто зауважити, що в 1968 році, коли реформи в Угорщині почалися, в СРСР їх згорнули, а в ЧССР саму спробу оновити суспільно-економічне життя придушили зброєю. Угорщина опинилася наодинці у своїх реформаторських пошуках. Більше того, аж до горбачовської перебудови сусідні держави ставилися до кадарівських реформ підозріло.

Окрім успішного реформування сільського господарства, Я.Кадар зі своєю командою здійснив загальну економічну реформу. Тоді ще не прийнято було говорити про ліквідацію командно-адміністративної системи, проте угорці пер­шими скасували державне адресне планування, запровадили індикативне пла­нування та економічні методи господарювання, демократизували виробничі відносини, урівняли в правах обидві форми власності - державну і кооператив­ну. Функції міністрів було обмежено, підприємствам надано широку самостійність. Тоді ж запроваджено торгівлю засобами виробництва, здійснено ре­форму ціноутворення. Ринок швидко заповнився різноманітними товарами.

Зміни мали кардинальний характер, хоча Я.Кадар і стримував тих, хто прагнув більшого. Відбувалися вони в несприятливих зовнішніх умовах. Угорські новації наштовхувалися на нерозуміння в інших соціалістичних країнах. Саме тоді в СРСР, як уже зазначалося, економічні реформи були припи­нені. В ЧССР розгорталася політична криза, щодо якої Я.Кадар дотримувався справедливої думки, що чехам і словакам необхідно надати свободу у розв'я­занні назрілих проблем. Він довго чинив опір вторгненню збройних сил п'яти держав Варшавського договору в ЧССР у серпні 1968 року, наполягав на пол­ітичних методах врегулювання конфлікту. До акції ОВД приєднався лише після того, як усі соціалістичні країни підтримали рішення СРСР. В 1989 році він скаже:" А що було робити? Адже чехословацькі товариші не бажали поступи­тися, не зробили тих кроків, з допомогою яких, можливо, вдалося би уникну­ти катастрофи, а в Москві з'ясували, що ми, угорці, залишаємось наодинці зі своєю реформою і цим протиставили себе більшості соціалістичних країн".

"Інтернаціональна" акція 1968 року проти ЧССР реанімувала анти реформаторські сили в Угорщині. До того ж реформи висвітлили низку нових проблем: збільшилася диференціація прибутків, що спричинило соціальну напругу; прибутки на селі росли швидше, ніж промислових робітників; по­гіршилося становище великих державних підприємств, директори яких не поспішали скористатися новими правами; невдоволення викликало зростан­ня роздрібних цін. Чимало проблем виникало через збої у функціонуванні еко­номічних важелів. В УСРП почастішали суперечки стосовно ролі партії в еко­номічній політиці та функцій партійних організацій на виробництві; непооди­нокі були спроби обмежити висування альтернативних кандидатур на вибо­рах.

До того ж на початок 1970- х років в умовах господарської реформи за­гострилися всі задавнені проблеми угорської економіки: її незбалансованість, зовнішній борг, відсутність сировини, низька продуктивність праці. Ситуація була цілком логічною, оскільки для розв'язання цих проблем необхідно було здійснити глибокі структурні зміни, знайти інвестиції, кошти на соціальні по­треби, щоб забезпечити порівняно високий рівень життя, про що керівництво вимушено дбало від часів трагічного 1956 року. Відтоді країна все більше спо­живала, ніж виробляла. З 1971 року невпинно зростав зовнішній борг, оскіль­ки кредити і позики спрямовувалися часто не на виробництво. Труднощі по­глиблювалися "нафтовою кризою" та зміною цін у середині РЕВ.

Таким чином, реформи в Угорщині опинилися на роздоріжжі, боротьба навколо них набирала обертів. Вважається, що після зустрічі 1972 року Я.Кадара з Л.І.Брежнєвим у Москві, в реформуванні угорської економіки та сусп­ільства наступала пауза. 1984 року подав у відставку "батько" угорських ре­форм, член Політбюро УСРП Реже Н'єрш. Згодом Я. Кадар, прагнучи встано­вити рівновагу між лівими і правими, між "робітничою опозицією" та рефор­містами, здійснив інші кадрові переміщення. Пауза затягнулася до 1984 року, час було втрачено. Кризові явища, передусім в економіці, поглиблювалися: зовнішній борг сягнув 18 млрд. доларів.

Таким чином, вади хоча й модернізованої, але в своїй основі все тієї ж сталінської системи стали на перешкоді справжнього відродження угорського суспільства. Але важливо те, що епоха "реального соціалізму" завершилася в Угорщині в 1989-1990-х роках мирним шляхом. Крах "кадаризму" став про­вісником розпаду радянської системи.

Революція кінця 1980-х - початку 1990-х років в Угорщині, її розви­ток та особливості. Угорщина належить до тих країн, в яких демократичну революцію кінця 1980-х - початку 1990-х років можна визначити, як "перего­ворну", тобто революційні зміни ініціювало тут реформаторське крило Угорсь­кої соціалістичної робітничої партії (УСРП), вони й домовилися про це з опо­зиційними силами шляхом переговорів за "круглим столом".

До середини 1980- х років в Угорщині вже були вичерпані ресурси ек­стенсивного розвитку. Це призвело до збільшення капіталовкладень у народ­не господарство, скорочення імпорту, зниження життєвого рівня населення, до сповільнення загальних темпів розвитку. З 1986 по 1989 рік зовнішня за­боргованість країни зросла з 8 до 20 млрд. доларів. І хоча, починаючи з 1960-х років, тоталітарна влада в Угорщині набрала модернізованого авторитарно­го характеру і вигідно відрізнялася від режимів в інших країнах соціалістич­ного табору, зокрема, своїм відносним демократизмом, вона все ж не змогла уникнути іманентного комуністичній системі розкладу.

У цих умовах Державні збори (парламент) прийняли ряд законодавчих актів про демократичні свободи й права громадян, про боротьбу з господарсь­кими злочинами та корупцією.

Угорська ситуація відносно більшої свободи сприяла порівняно ранньо­му зародженню і згуртуванню в надрах режиму опозиційних сил. Одним із перших у березні 1987 року сформувався Угорський демократичний форум (УДФ), який об'єднав представників інтелігенції. У форумі взяв участь Імре Пожгаї, член Політбюро ЦК УСРП, один з ініціаторів реформ 1960-1970-х років. Невдовзі в різних регіонах Угорщини виникли місцеві групи УДФ. Де­бати велися навколо питання про вихід з кризи, шляхи оновлення, про доко­нечну потребу ефективних реформ. УДФ поступово брав на себе функції виразника демократичних прагнень в угорському суспільстві в умовах по­глиблення кризи монопартійної політичної системи. Зупинити цей процес на­магалася Всеугорська партійна конференція УСРП (травень 1988 року) шля­хом запровадження посади почесного голови партії для 76-річного Я.Кадара, оновлення (наполовину) політбюро партії, визнання необхідності реформ. Генеральним секретарем УСРП обрали Кароя Гроса (56 років), який підтвер­див, що новації ініціювала невелика група комуністів.

До 1989 року в політичному житті країни брали участь вже 32 партії, у тому числі Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ), соціал-демократична партія (СДП), національно-селянська партія (НСП), Союз вільних демократів (СВД). християнсько-демократична партія (ХДП) та ін. Партії мали різні програми, але було в них спільне завдання - демонтаж "соціалізму" як сусп­ільного ладу, створення демократичного суспільства,та ринкового господар­ства. У лютому 1989 року УСРП визнала багатопартійність у країні і фактич­но відмовилась від монополії на владу.

Рамки переходу до демократичного суспільства були вироблені під час переговорів "за круглим столом" протягом червня - жовтня 1989 року між УСРП, Вітчизняним народним форумом, Загальноугорською радою профспілок та опозицією - Угорським демократичним форумом, Союзом вільних демок­ратів, ПДСГ та іншими організаціями. Учасники переговорів визначили низ­ку юридичних умов, необхідних для побудови правової держави: йшлося про прийняття нової конституції, нові парламентські вибори за багатопартійною системою, про запровадження посади президента та заснування двопалатно­го парламенту, схвалення низки соціально-економічних законів, про розпуск УСРП та утворення Угорської соціалістичної партії (УСП). У грудні 1989 року група ортодоксальних комуністів відновили УСРП.

Протягам 1989 року Угорщина одержала закони про громадянські пра­ва, про страйки, про довіру до уряду, про президента республіки та його вибо­ри, про заборону діяльності партійних організацій на підприємствах тощо. 23 жовтня 1989 року було прийнято конституцію та проголошено нову назву дер­жави - Угорська Республіка. Створено також Конституційний суд, відбулося розмежування владних структур.

Цього ж року (1989) з'явився ряд законів, що дозволяли декларувати ринкову економіку, зокрема, закон про трансформацію державної власності, про приватну, акціонерну власність тощо.

Економічна ситуація в країні залишалась складною: національний при­буток протягом 1989 року зменшився на 2,2 відсотки, промислове виробницт­во впало на 3 відсотки, ціни росли (держава скоротила добування на 23 млрд. форинтів),збільшувалася кількість збиткових підприємств, багато з них зак­ривалися, з'явилося безробіття (на кінець 1989 року матеріальну допомогу одержували 10 тисяч безробітних).

Подальший процес демократизації країни залежав від рішень з двох го­ловних питань - визначення терміну проведення виборів президента та фор­ми голосування на цих виборах.

УСП (Угорська соціалістична партія), посилаючись на домовленості "круглого столу", виступила за прямі вибори президента загальним голосу­ванням одночасно з парламентськими виборами. Така вимога пояснювалася тим. що лідером у країні на був той час один із керівників УСП І.Пожгаї -автор реформ 1960-1970-х років. Опозиційні партії наполягали на тому, щоб президента обирав парламент. Вони ініціювали загальнонаціональний рефе­рендум з цього питання і домоглися перемоги.

У березні-квітні 1990 року на багатопартійній основі відбулися вибори до парламенту. Перемогла на них опозиція. 3 386 депутатських місць найбіль­шу кількість (164) отримав Угорський демократичний форум, ПДСГ здобула 44, а ХДП - 21 місце. Ці партії створили коаліцію. В опозиції до них опинився Союз вільних демократів (92 мандати ), УСП - 83, Союз молодих демократів - 21 мандат. Ортодоксальні комуністи та соціал-демократи до парламенту не потрапили.

Новий уряд у травні 1990 року очолив лідер УДФ, історик Йожеф Анталл (1932-1993). Він походив з родини політичного діяча. Після закінчення історико-філософського факультету Будапештського університету став голо­вою міського управління освіти. Активну участь узяв у народному повстанні 1956 року, за що був ув'язнений. 1962 року амністований без права на викла­дацьку роботу. Працював бібліотекарем, архівістом, директором музею. 1987 року виступив як організатор УДФ та президент. З травня 1990 року по гру­день 1993 року - прем'єр-міністр Угорщини.

Ставши провідною правлячою партією, УДФ взяв курс на цілеспрямо­ване продовження "тихої революції", на демократичне реформування угорсь­кого суспільства.

До першого, демократично створеного уряду ввійшли, окрім членів УДФ, 4 представники від ПДСГ, 1 - від ХДП, 3 - безпартійних. (1993 року Й. Анталл помер, прем'єром було призначено 65-річного Петера Бороша, члена УДФ).

За обопільною згодою між партіями урядової коаліції та опозицією З серпня 1990 року президентом на наступні 5 років переважною парламентсь­кою більшістю був обраний Арпад Гьонц - голова Союзу вільних демократів (СВД). Тоді ж обрали і голову парламенту від УДФ історика Д.Сабада та його заступника представника СВД.

Арпад Гьонц народився 1922 року. Під час другої світової війни - актив­ний учасник антифашистського руху опору. Член ПДСГ. За фахом - агроном. За участь у народному повстанні 1956 року засуджений до довічного ув'яз­нення. 1962 року амністований. Працював перекладачем, займався літератур­ною творчістю, став головою Спілки письменників Угорщини. 1995 року пе­реобраний президентом Угорщини вдруге.

Така поступовість та порозуміння між партіями дозволили Угорщині зберегти як політичну, так і економічну стабільність та прискореними темпа­ми піти по шляху ринкових перетворень. Що ж стосується законодавчої бази, то інфраструктура ринкових реформ початку 1990-х років була закладена ще у другій половині 1980- х років. Здійснена в 1987 році реформа банківської системи активізувала роль фінансово-кредитних важелів в економіці країни. У 1988-1989 роках Угорщина першою серед членів колишньої Ради економі­чної взаємодопомоги перейшла на систему оподаткування, прийняту в розви­нених країнах і прийняла закон про господарські товариства, який дозволив створили юридичні умови для залучення іноземного капіталу. 1990 року ці заходи були доповнені законами про іноземні інвестиції, про регулювання цін. Потім, уже після зміни політичної влади, в Угорщині приступили до розв'я­зання проблем роздержавлення власності збиткових підприємств. Упродовж 1991-1992 років прийнято закони про банкрутство, про реорганізацію коопе­ративів в аграрній сфері, низку законів, які регулювали процес приватизації. 1991 року Угорщина підписала договір з ЄЕС про асоціацію.

Угорці відмовилися від варіанту передачі власності та ще й без компен­сації трудовим колективам, як і від реприватизації в чистому вигляді. Колишні власники отримали право на часткову компенсацію націоналізованого у них наприкінці 1940-х років майна. їм видали спеціальні цінні папери (бони), які можна було використати для придбання нових земельних ділянок, окремих видів нерухомості, а також при приватизації різних об'єктів.

Угорське керівництво не прагнуло приватизувати абсолютно все - час­тина власності передовсім у базових галузях і надалі повністю залишалася в руках держави ( виробництво і торгівля зброєю, лісове господарство), або частково - не менше 51 відсотка (електроенергетика, нафтопереробка, авіаперевезення, великі комерційні банки, найважливіші зовнішньоторговельні підприємства). Це залишало за державою право втручатися в стратегічно важ­ливі сфери економіки. В інших галузях частка не тільки приватної, але й іно­земної власності могла сягати й 100 відсотків.

"Мала приватизація" (магазини, підприємства громадського харчування та сфери послуг) в Угорщині завершилася в 1993 році. Цьому сприяли багаторічні традиції розвитку орендних відносин і приватного підприємництва у торгівлі та сфері послуг. Наступний етап передбачав "велику приватизацію" (великі і середні підприємства). На початок 1992 року у приватному секторі було зайнято 20 відсотків працездатного населення, вироблялася третина всієї промислової продукції та 25 відсотків валового національного продукту. Негативним фактором приватизації стало безробіття, соціальне розшарування.

Угорцям вдалося досягти компромісу в реформуванні сільського господар­ства. По-перше, вони відмовилися від повернення землі і нерухомості попереднім власникам, обмежившись лише частковою компенсацією у вигляді бонів; по-дру­ге, не зруйнували кооперативний сектор. За законом 1992 року кооперативам була надана можливість або припинити своє існування і поділитися на приватні госпо­дарства, або ж діяти як кооперативи, але вже на новій основі - як добровільні об'єднання пайовиків.

Результати. 1992 року, як вирішального у реформуванні угорського села, по­казали, що з 1410 сільськогосподарських кооперативів попередню форму госпо­дарювання зберегли 1200. Окрім того, на уламках старих кооперативів виникло чимало нових і стільки ж товариств з обмеженою відповідальністю. Індивідуаль­но господарювати вирішили близько 70 тисяч осіб, які в ході реформи отримали майнові і земельні паї. Важливо, що ідеологи аграрних перетворень 1990-х років відмовилися від однієї із найбільших переваг - вертикальної інтеграції в сільсько­му господарстві.

Більшість угорських спеціалістів одностайні в тому, що успіх аграрної пол­ітики буде визначатися в подальшому "плюралізмом" різних форм власності. Але водночас із згаданими успіхами наростали проблеми. За 1989-1992 роки спад промислового виробництва склав в Угорщині 42 відсотки. Валовий національний продукт скоротився на 20 відсотків, дефіцит бюджету склав понад 7 відсотків, число безробітних наблизилось до 1 млн. (17 відсотків працездатного населення).

Серед причин кризових явищ слід назвати помилки уряду Й. Анталла - суб'­єктивізм та волюнтаризм у питаннях економічної політики, втрата ринків на тере­нах колишнього СРСР і нездатність оновити зв'язки з пострадянськими держава­ми.

На цьому ґрунті виникли суперечності в урядовій коаліції. Вихід (точніше - один із них) знайшли у залученні іноземних інвестицій при наданні їм законо­давчих гарантій. Лише у 1993 році західні підприємці вклали в економіку Угор­щини 4 млрд. доларів. Того ж року країна добилася активного платіжного ба­лансу, найнижчої у Східній Європі інфляції, валютні запаси склали 5 млрд. до­ларів.

У травні 1994 року проходили чергові парламентські вибори, на яких пе­ремога дісталася Угорській соціалістичній партії (реформованій УСРП) - 54 відсотки голосів, СВД- 18, УДФ - 9,5, ПДСГ - 6,7 відсотків. Коаліційний уряд очолив соціаліст Дюла Хорн (1932 року народження), економіст за фахом. За соціалістичної доби він обіймав різні високі посади, в тому числі міністра за­кордонних справ. Новий соціалістичний уряд задекларував соціально зорієнто­вану ринкову економіку та вступ Угорщини до ЄЕС та НАТО.

У травні 1998 року після чергових парламентських виборів на зміну соціа­лістичному урядові прийшов новий на чолі з 35-річним Віктором Орбаном, ви­пускником Оксфорду, партія якого «Фідес» завоювала 38 відсотків голосів ви­борців (УСП - 34 відсотки). «Молоді демократи» домоглися видатних успіхів. З точки зору економіки, Угорщина найуспішніша країна з усіх держав колишньо­го радянського блоку: економічне зростання тут вдвічі перевищило середній показник Європейського союзу. Угорщина займає перше місце за інвестиціями з розрахунку на душу населення. Щоправда, угорське суспільство сильно дифе­ренційоване у соціальному плані.

Саме цю обставину розіграли угорські соціалісти, головні опоненти «мо­лодих демократів», на парламентських виборах у квітні 2002 року. У другому турі виборів вони перемогли. Прем'єр-міністром було призначено соціаліста Петера Медд'єші.

Розділ IV. Країни Латинської Америки