2. Румунія

Період "народної демократії" (1944-1947 pp.). Румунія належить до тієї групи країн, які воювали на боці гітлерівської Німеччини. її участь у другій світовій війні у складі антикомінтернівського блоку оцінюється сьо­годні по-різному: 1. Як антинаціональна акція, оскільки союз з Гітлером був спрямований проти природних союзників Румунії - Франції та Великобри­танії, в результаті чого країна перетворилася на придаток Німеччини; 2. Деякі дослідники частково виправдовують румунське керівництво, його вступ у війну проти СРСР, обґрунтовуючи це територіальними втратами Румунії внаслідок загарбницької політики Москви; 3. Прихильники третьої точки зору повністю схвалюють участь Румунії у війні на боці Німеччини, кваліф­ікуючи війну проти більшовизму як "священний акт", а генерала Антонеску - як "героя нації", учасників же руху Опору, особливо комуністів, - як зрад­ників і шпигунів,

В умовах очевидної військової переваги держав антигітлерівської ко­аліції перед Румунією постали невідкладні завдання: необхідність виходу з гітлерівського блоку, оновлення існуючих державних структур, демократи­зація економічного та політичного життя, тобто розв'язання загальнонаціо­нальних проблем.

Румунія тих років характеризується слабкістю антиурядового та анти­фашистського руху. Компартія була в підпіллі, більшість її членів - у тюр­мах, тому впливу на хід подій у країні комуністи по суті не мали. Причини цієї ситуації слід шукати у міцності режиму генерала Антонеску (з 1943 року - маршала). В умовах, коли на румунському престолі перебував моло­дий, малодосвідчений король Міхай, йому належали майже диктаторські повноваження. До того ж режимові вдалося консолідувати націю, підігріти в її середовищі націоналістичні та шовіністські настрої, особливо у перші роки війни, коли на радянський фронт було кинуто ЗО румунських дивізій. На окупованих територіях було створено нову румунську провінцію - Трансністрію зі столицею в Одесі (площею в 50 тисяч кв. км). Селян спокушали новими землями, роздавали награбоване майно тощо. Недивно, що профа­шистські та націоналістичні настрої виявилися сильними серед румунсько­го селянства, як і серед більшості інтелігенції.

В міру того, як погіршувалася ситуація на радянсько-німецькому фронті і особливо після розгрому німецьких та румунських військ під Сталінградом, де Румунія втратила 200 тисяч своїх вояків, морально-політична атмос­фера в країні мінялася. Націоналістична ейфорія пішла на спад, активізував­ся антиурядовий рух. Складалася нова розстановка політичних сил. Пред­ставники антиурядової опозиції почали пошуки компромісу із Заходом, що спричинило введення німецьких військ у румунську столицю. Союзники відмовилися провадити сепаратні переговори з румунськими представника­ми, оскільки Румунія за домовленістю між Великобританією та СРСР опи­нилася у зоні впливу останнього. 1943 року комуністам вдалося створити Патріотичний антигітлерівський фронт, до якого ввійшли вони самі, Фронт (селянська організація на чолі з Петру Грозою), Союз патріотів (з інтелігенції), Угорська спілка трудящих.

27 березня 1944 року радянські війська перейшли румунський кордон, а 2 квітня міністр закордонних справ СРСР В.Молотов передав румунсько­му керівництву умови перемир'я, які можна кваліфікувати як великодушні: розрив союзу з Німеччиною і вступ у війну проти неї; відшкодування збитків, завданих СРСР; звільнення союзних військовополонених; повернення Ру­мунії Північної Трансільванії.

Маршал Антонеску не прийняв цих умов і оголосив про перехід до тотальної війни. Проте він уже не був єдиним господарем країни. Комуністи та соціал-демократи створили у квітні Єдиний робітничий фронт,.а у червні з комуністів, соціал-демократів, націонал-цираністів та націонал-лібералів (історичних партій) був сформований Національно-демократичний блок, який поставив за мету вивести Румунію з війни, усунути від влади маршала Антонеску, встановити в країні конституційно-демократичний режим, всту­пити до ООН. Заслані з СРСР спеціально підготовлені групи румунських комуністів поклали початок формуванню партизанських загонів.

Саме тоді у гру вступає король Міхай І. Критичний момент наступив для нього у серпні 1944 року, коли розпочалася Яссько-Кишинівська опера­ція радянських збройних сил проти німецьких та румунських дивізій. Че­рез три дні німецько-румунські сили опинилися в оточенні.

Ще у травні 1944 року король Міхай І пішов на контакти з комуніста­ми. Його цікавили такі питання: чи дозволить СРСР зберегти монархічний лад у Румунії і особисто Міхая на троні, чи Москва врахує при визначенні репарацій важкий стан румунської економіки, як буде вирішено долю Транс­ільванії? На всі ці питання король Румунії отримав позитивні відповіді.

23 серпня 1944 року під час аудієнції у короля маршал Антонеску був заарештований. Міхай І наполягав на негайному перемир'ї, Антонеску ж -на продовженні воєнних дій проти радянських сил з тим, щоб вирвати вигідні умови перемир'я. Маршал вважав також за необхідне за 15 днів до виходу з війни повідомити про це Гітлера. Того ж дня вірний королю бухарестський гарнізон зайняв усі важливі стратегічні пункти Бухареста: Раду Міністрів, міністерство внутрішніх справ, телеграф, радіостанцію тощо. Услід за цим 23 серпня було передано королівську декларацію про вихід Румунії із союзу з державами "осі", про припинення війни проти держав антигітлерівської коаліції та прийняття умов перемир'я. Спроби німецьких сил відновити по­передній статус-кво в румунській столиці виявилися безуспішними.

Події 23 серпня 1944 року в Румунії радянська історіографія трактува­ла як "народне", "національне" збройне повстання або як "антифашистську і антиімперіалістичну революцію в ім'я національного визволення", як по­чаток народно-демократичної (соціалістичної) революції. Оцінка цих подій румунськими дослідниками змінювалася залежно політичної кон'юнктури. Спочатку фігурував термін "історичний акт", потім "національне повстан­ня", "антифашистське національне збройне повстання". В останні роки дик­татури клану Чаушеску день 23 серпня вважався "антифашистською і анти­імперіалістичною революцією соціального та національного визволення". Генерал Іліє Чаушеску (брат диктатора) видрукував чимало опусів, в яких прагнув довести, ніби участь Румунії у війні на боці антигітлерівської ко­аліції скоротила тривалість війни на 208 днів.

Нині, коли відкрито багато архівів, існує розмаїтий спектр оцінок у румунському суспільстві щодо подій 23 серпня 1944 року: як "день націо­нальної зради"; як "державний переворот", як "королівська змова", яка за­початкувала комунізацію" країни; як "історичний рятівний акт короля та "історичних партій" (націонал-ліберальної та націонал-цараністської). Про компартію, яка зійшла з історичної арени, вже не згадують.

Слід підкреслити, що широкі маси румунського населення участі у перевороті 23 серпня не брали. Він здійснений був по суті радянськими військами разом з невеликою частиною політиків на чолі з королем Міхаєм І, які прагнули зберегти свої політичні шанси на майбутнє.

Основні маси народу не почували себе звільненими в результаті пере­вороту 23 серпня 1944 року та приходу радянської армії. Румунські комуні­сти, яких у радянських документах називали "друзями", утверджувалися при владі з великими труднощами і лише за політичною і навіть силовою допо­могою Москви. Не могла викликати симпатій серед румунів і діяльність в їхній країні радянського НКВС, яка супроводжувалася арештами, депортац­іями тощо.

23 серпня король сформував новий уряд на чолі з генералом К.Санатеску, до якого ввійшли також представники націонал-лібералів, націонал-цираністів, комуністів та соціал-демократів як міністри без портфелів. До березня 1945 року румунські уряди очолювали військовики. Щоправда, у наступному уряді генерала Н.Радеску НЛР і НЦП здобули посади провідних міністрів, що засвідчувало зростання впливу "історичних партій".

31 серпня 1944 року радянські війська вступили до румунської столиці, а наприкінці року під їхнім контролем опинилася вся країна.

Націонал-ліберальна партія віддзеркалювала інтереси великої фінан­сово-промислової буржуазії, орієнтованої ще з міжвоєнного періоду на Захід, і поділялася на два угруповання. Одне з них, очолюване Д.Бретіану, репре­зентувало інтереси підприємців легкої, харчової та обробної галузей; друге (лідер Г.Татареску) виражало інтереси власників підприємств важкої про­мисловості.

Націонал-цараністська партія об'єднувала у своїх лавах найрізно­манітніші суспільні прошарки й була наймасовішою в Румунії. Частина політиків на чолі з Ю.Маніу обстоювала інтереси поміщиків та представників великого й середнього міського капіталу. Інша частина партії, очолювана І.Микалаке, спиралася на підтримку селянства. Ліві в НЦП сповідували аг-раризм і домагалися проведення аграрної реформи на користь селян.

Румунська компартія, яка в серпні 1944 року вийшла з підпілля, ледь налічувала тисячу членів. Однак уже навесні 1945 року вона об'єднувала 35 тисяч осіб. Незважаючи на бурхливе кількісне зростання, компартія і надалі залишалася однією з малочисельних політичних сил Румунії: Фронт земле­робів (ФЗ) налічував близько 1 млн. осіб, СДП - 400 тисяч, Спілка угорсь­ких трудящих (МАДОС) - 225 тисяч.

Керівництво РКП складалося з діячів, які по-різному розуміли розста­новку соціальних сил у країні та політичні можливості партії. Частина лідерів компартії (Л.Патрашкану та інші) перспективу політичного розвитку бачили у зміцненні коаліції різних сил та участі в ній комуністів на основі загально­національної платформи. Реальною можливістю для протидії буржуазії вони вважали об'єднання на цій платформі робітників, селян та дрібних міських підприємців. Інші діячі, здебільшого ті, що повернулися з Москви (А.Паукер, В.Лука), виступали за втілення в життя радянської моделі побудови соц­іалізму.

Іншу політичну структуру, яка репрезентувала робітничий клас, стано­вила соціал-демократична партія. її політичний авторитет до війни був не­значний. Після серпневого державного перевороту СДП легалізувалася й увійшла до нової політичної системи, ставши активним фактором суспіль­ного життя. Кількість її членів досягла 1947 року 500 тисяч (45 відсотків - селяни). Одна частина СДП орієнтувалася на співпрацю з НЦП, інша - на зміцнення зв'язків і з РКП. У жовтні 1944 року соціал-демократи увійшли до Єдиного робітничого фронту. Слід зазначити, що СДП негативно стави­лася до колишніх московських комуністичних емігрантів А.Паукер та В.Луки, вважаючи їх інонаціональними елементами. Більшість соціал-демократів виступала за координацію політичного курсу партії з соціалістичним рухом Західної Європи.

Таким чином, з серпня 1944 року Румунія, як і інші країни Централь­ної та Південно-Східної Європи, вступає в особливий період свого розвитку - період "народної демократії".

12 вересня 1944 року у Москві було підписане перемир'я, за яким Ру­мунія оголосила війну гітлерівській Німеччині, виставивши 12 дивізій. Кор­дони країни визначалися за станом на червень 1940 року (Північна Транс­ільванія переходила до Румунії, а Бессарабія та Північна Буковина - до СРСР). Репарації на користь СРСР мали скласти 300 млн. доларів. В країні здійсню­валися демократичні перетворення: "чистка" держапарату та армії від про­фашистських елементів, дозволено діяльність партій (окрім профашистських), оголошено амністію політв'язням тощо.

Проте провідною суспільно-політичною тенденцією залишалася бороть­ба за владу між компартією та її опонентами - націонал-лібералами та націонал-цараністами. Комуністи, враховуючи, що першочерговими завданнями є участь Румунії у війні проти Німеччини та відбудова народного господар­ства, а, отже, мобілізація всіх ресурсів країни, не висували поки що ради­кальних вимог. Брали також до уваги переважаючий вплив своїх опонентів серед народу. Проте військові уряди, вдаючись до репресивних заходів щодо мітингів та демонстрацій, налаштовували проти себе найрадикальніші еле­менти країни.

Компартія за активним сприянням радянського окупаційного команду­вання діяла за відомим сценарієм: 1. Обіцяє реформи; 2. У жовтні 1944 року створює з прокомуністичних сил Національно-демократичний фронт (СДП, Фронт землеробів, профспілки), до якого не ввійшли "історичні партії". Це означало розпуск раніше створеного Національно-демократичного блоку; 3. Збільшує ряди компартії та формує власні штурмові загони (70 тисяч осіб).

За таких умов комуністи домоглися реорганізації уряду Санатеску. В листопаді 1944 року до його складу ввійшли шість представників НДФ, а Петру Гроза (лідер ФЗ) обійняв посаду заступника прем'єр-міністра; в лю­тому наступного року компартія добилася відставки прокоролівського уря­ду, а в березні був сформований новий уряд на чолі з лідером Фронту земле­робів - Петру Грозою, в якому 12 представників НДФ стали міністрами (всього ж в уряді - 17 міністрів ). НЛП і НЦП опинилися поза урядом. Щоп­равда, під тиском західних держав у грудні цього ж року до уряду було вве­дено по одному представнику від "історичних партій", що жодним чином не могло змінити прокомуністичного характеру урядової влади.

Ситуація в Румунії склалась унікальна. Король Міхай І залишався на престолі, зберігши всі свої привілеї та повноваження. Як глава держави і верховний головнокомандувач, він брав участь у всіх офіційних церемоніях. На демонстраціях його портрет несли поряд з портретом Сталіна. Верховна Рада СРСР нагородила румунського короля найвищою військовою нагоро­дою - орденом Перемоги.

6 серпня 1945 року СРСР налагодив дипломатичні стосунки з Руму­нією, уряд якої в цей час очолював П.Гроза (1884-1958). Поміщик, депутат довоєнного парламенту, він-1930 року став лідером Фронту землеробів, з 1945 по 1952 рік був прем'єр-міністром, а з 1952 року - голова Президії Великих національних зборів Румунії.

У березні 1945 року уряд П.Грозу провів аграрну реформу, яку, власне, вже самовільно здійснювало селянство. Поміщицькі землеволодіння, що ста­новили понад 50 гектарів, були конфісковані й передані селянам у приват­ну власність без права купівлі або продажу. Земельна, як і промислова, власність, майно зрадників, військових злочинців та колабораціоністів підля­гало націоналізації. Над приватними підприємствами встановлювався дер­жавний контроль. Уряд запровадив загальне виборче право, скасував старе законодавство, очистив державний аппарат і армію ( звільнення або арешт) від прихильників маршала І.Антонеску. Відбулася серія судових процесів над воєнними злочинцями ( Антонеску розстріляли в травні 1946 року). У Трансільванії було запроваджено румунську адміністрацію.

Соціально-економічні акції уряду П.Грози викликали опір частини підприємців, що призвело до скорочення виробництва. Дезорганізація гос­подарства супроводжувалася зростанням інфляції, падінням заробітної платні тощо. Влітку 1945 року король зажадав відставки уряду та відмовився зат­верджувати прийняті ним укази. Так розпочався "королівський страйк".

Вирішальним фактором у змаганні між комуністами та демократами стали перші повоєнні парламентські вибори, призначені на 19 листопада 1946 року. Компартія з метою утримання своїх владних позицій ініціювала напе­редодні виборів створення нового прокомуністичного альянсу - Блоку де­мократичних партій (БДП), програма якого передбачала контроль держави над усіма секторами економіки та Національним банком, а також над проце­сом індустріалізації країни, розвитком приватного підприємництва, реорга­нізацією кредитної сфери. До БДП увійшли п'ять політичних партій: РКП, СДП, національно-народна партія, частина НЛП (Г.Татареску) і НЦП (А. Александреску) та Фронт землеробів. Спроби "історичних партій" створити влас­ний блок зазнали невдачі.

Вибори до однопалатного парламенту (сенат було скасовано) принес­ли перемогу БДП, який завоював 80 відсотків голосів ( тоді ще преса по­відомляла про фальсифікацію виборів). РКП здобула всього 68 депутатсь­ких місць (з 348 отриманих БДП), але добилася фактичного домінування у законодавчому органі, як і у виконавчому. НЦП отримала 33 мандати, а НЛП - всього три. Уряд, створений на паритетних засадах (по чотири представ­ники від основних політичних партій та організацій блоку), знову очолив П.Гроза. Комуністи стали керівниками міністерств: внутрішніх справ, юс­тиції та економіки, крім того, вони контролювали військове міністерство, а також міністерства інформації, хліборобства, транспорту та зв'язку. Завойо­вані комуністами політичні позиції не були адекватні їхньому реальному впливові на румунське суспільство.

10 лютого 1947 року Румунія підписала мирний договір з державами антигітлерівської коаліції. Юридичної сили він набрав 15 вересня, після чого повноваження Союзної контрольної комісії, яка діяла на території Румунії, завершилися. Утвердженню владних функцій компартії значною мірою спри­яла матеріальна допомога з боку СРСР. 1945 року Румунію було звільнено від продовольчих поставок до Радянського Союзу, в той же час вона отримала в кредит великі партії зерна та відстрочку виплати репарацій. Пізніше було вдвічі скорочено їхню залишкову частину. Це була своєрідна компенса­ція за постійне втручання сталінського керівництва у внутрішні справи Ру­мунії, плата за нав'язування радянської моделі соціалізму.

1947 рік став рубіжним в історії Румунії. Передовсім у тому плані, що країну другий рік поспіль спіткала засуха (норма чорного хліба на людину склала 300 грамів), понад 6 тисяч підприємств не працювали, наростав са­ботаж власників.

Компартія нараховувала в цей час понад 700 тисяч осіб. її представ­ник Г. Георгіу-Деж, очолюючи міністерство економіки, ініціював заходи, спрямовані на тотальний контроль над народним господарством та приват­ним капіталом (ще у грудні 1946 року був націоналізований Національний банк, що означало перехід до рук держави 87 відсотків кредитних ресурсів країни та право емісії). Того ж року було проведено конфіскаційну грошову реформу, яка завдала непоправного удару промисловій та торговельній бур­жуазії: її представникам дозволялося обміняти суму, не вищу двомісячної зарплати персоналу їхніх підприємств та установ. Величезні суми були заб­локовані в банках або анульовані. Загалом 1 млн. старих леїв прирівнювався до 50 - нових. Робітники могли обміняти 3 млн. лей на людину, а селяни - 5 млн. лей на главу родини. Всього із загальної грошової суми, яка була в обігу, обміну підлягало лише 57 відсотків.

Згадані заходи викликали опір НЛП, представники якої рішенням пар­ламенту були виведені в листопаді 1947 року з уряду. Внаслідок цього міністерства закордонних справ та фінансів перейшли до комуністів. Влітку цього ж року в керівництві комуністичної партії визрів задум політичної провокації, розрахованої як на ліквідацію опозиції історичних партій", так і на дискредитацію "негнучких" партнерів по БДП. Так в середині року з'я­вилися повідомлення про існування в країні підпільних антидержавних орган­ізацій (цей сценарій був апробований майже в усіх країнах Східної Європи). Існування таких груп видається малоймовірним, тим паче їхня спроможність здійснити військовий переворот ( при дислокуванні на румунській території за умовами мирного договору радянських військ).

Разом з тим наприкінці 1947 року були викриті так звані "змови проти держави" за участю націонал-лібералів та націонал-цараністів. Відбулися судові процеси, на яких виносилися смертні вироки та тюремні ув'язнення для членів цих партій. Самі партії були розпущені.

Наступним кроком на шляху абсолютного утвердження компартії ста­ло зречення короля Міхая І. 30 грудня 1947 року короля було запрошено до Бухареста "для обговорення важливої проблеми". Сам Міхай сподівався, що предметом бесіди стане його запланований шлюб з Анною Бурбон-Пармською. Проте прем'єр-міністр П.Гроза зажадав від короля в ультимативній формі підписати акт про зречення, в якому вказувалося, що "монархічний лад не відповідає сучасним умовам державного життя Румунії і є серйозною перешкодою на шляху її розвитку." Пізніше румунський король писав, що "підпис у нього було вирвано силою: нова влада заявила, що потопить у крові промонархічні демонстрації, які проходили в ці дні в столиці. Охорону коро­ля було заарештовано, а артилерія зайняла позиції навколо палацу." 30 груд­ня 1947 року, увечері, відбулося засідання парламенту, який проголосив ліквідацію в Румунії монархії та створення Румунської Народної Республі­ки.

З січня 1948 року король Міхай покинув Румунію. 22 травня цього ж року Рада Міністрів позбавила екс-короля і членів королівської родини ру­мунського громадянства.

Соціально-економічний й політичний розвиток румунського сус­пільства наприкінці 1940-х - 1965 роках. З 1948 року румунське суспіль­ство приступило до будівництва "основ соціалізму", що означало створення тоталітарного режиму з диктатурою пролетаріату, культом вождів, монопо­лією однієї (комуністичної) партії, індустріалізацією, колективізацією, реп­ресіями, судовими процесами, переслідуванням інакодумців.

Під тиском комуністів у лютому 1948 року відбулося об'єднання РКП, СП та СДП і утворення єдиної Румунської робітничої партії (РРП). Гене­ральним секретарем був обраний Г.Георгіу-Деж (1901- 1965). На парламен­тських виборах у березні 1948 року перемогу здобув блок партійних (ко­муністів) та безпартійних - 93 відсотки голосів. 13 березня цього ж року Великі національні збори схвалили Конституцію Румунської Народної Рес­публіки.

Упродовж 1948-1949 років були прийняті закони про націоналізацію про­мислових і торговельних підприємств, транспорту, про заборону купівлі та продажу землі, використання найманої праці. У сільському господарстві па­нував приватний сектор: в 1948 році в Румунії нараховувалося 3 млн. одноос­ібних селянських господарств. У березні 1949 року пленум ЦК РРП прийняв рішення про перебудову сільського господарства на соціалістичних засадах. На літо того ж року було створено перші п'ять виробничих кооперативи.

У лютому 1948 року між Румунією та СРСР був укладений договір про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу терміном на 20 років. Радянський уряд прийняв також рішення про зниження на 50 відсотків ще не сплаченої репа­раційної суми. Упродовж 1948-1949 років Румунія підписала аналогічні договори зі східноєвропейськими державами.

З початком 1950-х років румунське суспільство приступає до виконан­ня п'ятирічних планів. Перша п'ятирічка припала на 1951-1955 роки, було заплановано вдвічі збільшити обсяг промислового виробництва з виперед­жаючим розвитком важкої індустрії, 80 відсотків усіх капіталовкладень спрямовувалося на виробництво засобів виробництва. Одночасно був затверд­жений десятирічний план електрифікації країни, який передбачав будівниц­тво 13 теплових та 24 гідроелектростанцій. Упродовж 1950-х років Румунія домоглася за допомогою матеріальних поставок та кредитів СРСР, НДР і ЧССР певних економічних успіхів: обсяги промислового виробництва збільшувалися щорічно на 12 відсотків, темпи промислового розвитку - на 13, продуктивності праці - на 7 відсотків.

Як і в СРСР, жертвою прискореного індустріального розвитку стало сільське господарство: якщо 1955 року валові промислові показники пере­вищували довоєнні втричі, то сільськогосподарські - лише на 20 відсотків. Нагадаємо, що 1960 року сільське населення Румунії становило 69,7 відсотків. Колективізація сільського господарства проходила складно. 1955 року вда­лося колективізувати лише третину орних земель. Окрім цього, почався навіть вихід селян з колгоспів. Комуністична влада застосувала силові мето­ди щодо селянства і тільки 1962 року рапортувала про завершення колекти­візації.

Проте у внутрішньому житті Румунії з початком 1950-х років нароста­ли негативні тенденції. Партійно-державне керівництво на чолі з Г.Георгіу-Дежем, зосередивши у своїх руках всі важелі влади, стало на шлях незакон­них репресій. За сфальсифікованими звинуваченнями (наприклад, "єврейсь­ких буржуазних націоналістів") були заарештовані й ув'язнені відомі діячі РРП А.Паукер, В.Лука, І.Кишинівський та ін. До 1950 року з лав РРП вик­лючено понад 200 тисяч осіб, до 1953 року - ще 32 тисячі. 1955 року (вже після смерті Й.Сталіна) страчено одного з засновників РКП - Л.Патрашкану.

Післясталінський період в історії Румунії набрав своєрідних рис. Кер­івництво відмовилося від будь-яких внутрішніх змін. 1955 року Г.Георгіу-Деж проголосив "румунський шлях до соціалізму". Він переніс десталінізацію у сферу стосунків з соціалістичними країнами: домігся 1958 року виве­дення радянських військ зі своєї території; використав погіршення взаємин між СРСР та КНР, відвідавши 1964 року Китай.

1965 року генсек РРП раптово помер. Його лінію продовжив Н.Чаушеску.

Становлення та розвиток диктатури Н.Чаушеску, її особливості. На пленумі ЦК РРП, який відбувся 22 березня 1965 року, першим секрета­рем ЦК було обрано Ніколая Чаушеску. Його злетові на найвищий щабель партійного керівництва сприяв ряд факторів. Передовсім, Н.Чаушеску. буду­чи секретарем ЦК з організаційних питань, розставив своїх прихильників на різні державні та партійні посади. Заручився він також підтримкою найб­лижчих соратників Г.Георгіу-Дежа: 1. Маурера, К.Стойки та інших представ­ників "старої гвардії". За офіційними даними, Н.Чаушеску народився 26 січня 1918 року у бідній селянській родині в селі Скорнічешти провінції Олту. За олтенцями в Румунії йде слава як про промітних і хитрих людей, котрі хоч кого пошиють у дурні. Після початкової школи він переїхав до міста і почав працювати "хлопчиком" у шевця. Але прозаїчне шевське ремесло виявилося не для Чаушеску. Його вабили інші, більш романтичні справи. В 15 років він став членом Союзу комуністичної молоді, бере участь у демонстраціях, мітин­гах. 1933 року відбулося його перше знайомство з поліцією, і після цього арешти та в'язниці стали регулярними. Чаушеску побував у всіх румунських казематах, які й стали його "комуністичними університетами".

Так, ще в ранньому віці зробив він свій вибір, вперто йшов до нього, долаючи цей шлях, не переймався проблемами совісті та моралі. Бракувало освіти, але Чаушеску компенсував цю «дрібничку» ентузіазмом, беззасте­режною вірою в те, про що сам говорив.

Практично всі роки війни майбутній диктатор провів у в'язниці. Пізніше офіційна румунська історіографія назвала цю тюрму концтабором, але це далеко не так: ув'язнені працювали в майстернях, отримували зарплату. В цій тюрмі сидів і Георгіу-Деж, а Чаушеску був при ньому в ролі своєрідного ординарця. У всякому разі частенько робив вилазки на волю за улюбленим вином Георгіу-Дежа. Так, наблизився він до "першого комуніста" Румунії, увійшов до нього в довір'я. На волю

26-річний Чаушеску, як і всі інші, вий­шов , 23 серпня 1944 року - в день так званої "антифашистської, антиімпер­іалістичної революції". Зразу ж очолив Союз комуністичної молоді; з 1945 року він-член ЦК РКП; з 1946 року-депутат парламенту; з 1948- заступник міністра сільського господарства. З 1950 року Чаушеску — заступник міністра національної оборони у званні генерал-лейтенанта, начальника ви­щого політуправління румунської армії. Перед цим він закінчив восьми-місячні курси в Академії імені М.Фрунзе в Москві. В офіційній біографії цей факт не згадано, напевно, через те, що вже тоді Чаушеску не мав сим­патій до СРСР. Він категорично не вивчав російської мови, користувався послугами перекладача. Пізніше перед усіма офіцерами-румунами, які мали необережність знайти собі дружин в СРСР, Чаушеску поставив вимогу: роз­лучення або відставка.

1955 року Чаушеску увійшов до складу Политбюро, відповідав там за кадри. В 1965 році помер Георгіу-Деж. У вищому партійному керівництві спалахнула боротьба за "крісло" генсека. "Барони" РКП зійшлися на канди­датурі Чаушеску, розцінюючи його як слухняну особу і водночас перехідну. Вони явно недооцінили Чаушеску, його "золота епоха" розтягнулася на 25 років.

«Бухарестська весна». Коли в 1965 році молодий секретар ЦК РКП, що відповідав за кадри, став першим секретарем ЦК, обійшовши багатьох ветеранів і видатних діячів на партійному Олімпі, чимало людей раділи і дивувалися з його політики. Про перші п'ять років керівництва Чаушеску говорили як про " вікно лібералізації": були звільнені політичні в'язні, з'яви­лася перекладна література, для розв'язання соціально-економічних про­блем почали залучати західний капітал, був дозволений деякий економіч­ний плюралізм, а саме: одноосібні селянські господарства. До речі, незва­жаючи на особисту участь у політичних репресіях, Чаушеску звинувачував Георгіу-Дежа в злочинах проти партійних та державних діячів; представ­ників "старої гвардії" переводив на менш відповідальні посади, усуваючи таким чином усіх своїх опонентів. "Фронда" Чаушеску досягла свого апо­гею 1968 року, коли він одверто висловився проти військової інтервенції країн ОВД в ЧССР. Налагодив дипломатичні відносини з ФРН, підтримував КНР, Ізраїль. Рейтинг румунського керівника різко зріс як в середині країни, так і за кордоном.

За "фрондизм" Чаушеску західні держави охоче давали Румунії пільгові кредити. "Спільний ринок" надав їй торговельні преференції; США - ста­тус найбільшого сприяння в торгівлі; Румунію було визнано як країну, що розвивається, а це означало додаткові кредитні пільги тощо.

Особистий рейтинг Чаушеску зростав і він цим скористався: розпочав активну кадрову ротацію вищих ешелонів влади, яка стала перманентною. Лише з 1984 по 1989 рік "геній Карпат" поміняв 10 тисяч осіб партійно-державної номенклатури, тобто половину. Для приборкання своїх против­ників Чаушеску не гребував нічим: у хід ішли збирання досьє, підслухову­вання, доноси, перлюстрації листування, шпигунство за членами родин. Апарат держбезпеки розширювався, зростала чисельність таємних агентів, інформаторів в установах та на підприємствах.

1967 року до Чаушеску перейшла посада голови Державної Ради Ру­мунії (парламенту); 1969 року він став головою Ради оборони і верховним головнокомандувачем збройних сил; 1974 року його обирають президентом. Саме з цього року Румунія почала занурюватися в маразм культу особи Чау­шеску, культу, що мав класичний клановий характер. Епоху Чаушеску нази­вають іноді "династичним соціалізмом". За різними даними, кількість ро­дичів диктаторського подружжя в різних ланках державного, партійного, військового, господарського апарату та засобах масової інформації сягала від 40 до 300-400 осіб.

Прийшовши до влади в 1965 році, Чаушеску скоректував "стратегічну економічну лінію", поставивши завдання у найкоротший термін перетвори­ти Румунію в передову європейську державу. Це мало статися шляхом ши­рокого залучення західних кредитів та спрямування їх у перспективні галузі народного господарства.

Почалася будівельна гігантоманія: нафтохімічні заводи, інші великі будови; щоб "зрівняти село з містом" зносили села, людей переселяли в ко­мунальні квартири -тюрми. До світової енергетичної кризи 1973-1975 років Румунія ще якось справлялася зі своїми економічними проблемами. Але після кризи почалося різке зростання цін на нафту: Радянський Союз відмовився продавати Румунії нафту по демпінгових цінах, і Румунія змушена була ку­пувати її за валюту і по світових цінах. Продукція румунських підприємств у порівнянні з аналогічною західною подорожчала в 3-4 рази.

На початку 1970-х років Румунія взяла курс на закупівлю дорогих про­ектів на будівництво гігантів хімічного, металургійного і нафтопереробного виробництва, обладнання в США, Франції, Італії та ФРН. Торговельні зв'яз­ки було налагоджено більше як з 150 країнами, на 1987 рік Румунія вийшла на 12-е місце в світі за щорічним обсягом торгівлі. В структурі румунського експорту, що виріс з 1967 по 1987 рік майже у 9,6 раза, переважали товари з високим рівнем обробітку (62 відсотки всього експорту). Чаушеску дійшов думки, що краще продавати готову продукцію, аніж сировину, бо "сировин­ний експорт" веде до посилення колоніальної залежності країни. Він праг­нув перетворити Румунію у свого роду перевалочний пункт між Заходом і Сходом, зорієнтований на переробку східної сировини.

В 1972 рощ МВФ відкрив для Румунії кредитну лінію. Чаушеску брав кредити і будував. Щороку країна експортувала 12-14 млн. тонн нафтопро­дуктів, що дозволяло виплачувати відсотки під кредити. Румунія на очах перетворювалась з аграрної в індустріальну, обсяг промислової продукції у 1980-х роках у порівнянні з 1960-ими роками виріс у 6 разів, а порівняно з 1944 - у 100 разів. Цей процес виявився вельми нелегким, бо потребував значних капіталовкладень, швидко повернути які не вдалося.

В кінці 1970-х років румунське керівництво зрозуміло, що потрапило у пастку. Захід не потребував румунських нафтопродуктів, РЕВ теж, бо Руму­нія усунулася від інтеграції з соціалістичними країнами. Борг з 11 млрд. до­ларів на початок 1980-х років зріс до 23 млрд. доларів.

Тиранія Чаушеску - це і необгрунтовані, волюнтаристські економічні проекти, як от: глобальна меліорація і гігантські будови, серед них споруд­ження каналу Дунай - Чорне море, вартість якого склала 180 млрд. лей, а віддача виявилася мізерною, та Народного дому, площею у 60 тисяч квад­ратних метрів, з 1000 кімнат на 11 рівнях. Роботи, на яких зайнято було 20 тисяч осіб, з них половину складали солдати, розгорнулися в центральній частині Бухареста. Тут знесли 13 церков та 7 міських кварталів, кошторис будівництва з'їв три річних бюджети країни.

Тим часом Чаушеску висуває нове "надзавдання" - будь-якою ціною погасити зовнішній борг до кінця 1980-х років. Його виплата здійснювалася за рахунок скорочення імпорту при одночасному збільшенні експорту, в тому числі і таких життєво необхідних для країни товарів, як нафтопродукти (на внутрішній ринок надходило лише 6 відсотків виробленого бензину) за демпінговими цінами. Так забезпечувалося активне торговельне сальдо -щорічно 2-3 млрд. доларів, а всього з 1975 по березень 1989 року Румунія виплатила 21 млрд. доларів зовнішнього боргу.

У 1980-х роках Румунія опинилася в стані глибокого економічного і соціального занепаду. В середині 1970-х років вона добувала 10-11 млн. літрів нафти, яких явно було замало, то ж доводилося купувати нафти вдвічі більше, щоб забезпечити нафтопереробні заводи. В країні був запроваджений "ре­жим суворої економії" (існувала «економічна поліція»): у квартирі могла го­ріти лише одна лампочка на 15 ват, холодильники та інші побутові прилади взимку не вмикалися, газ для опалювання житла, гаряча вода практично були відсутні, телевізор працював 2-3 години на добу. Знову ввели продук­тові картки, розроблялися програми "наукового харчування".

У другій половині 1970-х років у Румунії почалися страйки - вияв сти­хійного протесту проти режиму Чаушеску. Зі страйкарями жорстоко розправлялися. Саме такий фінал мали події 15 листопада 1987 року у Брашові, які слід кваліфікувати як перший відкритий політичний виступ проти тиранії Чаушеску. 7 тисяч робітників промислових підприємств Брашова зібралися того дня перед мерією з вимогою хліба, який не можна було купити навіть за талонами та припинення штрафів, що сягали 40 відсотків зарплати. Робіт­ники штурмом взяли мерію, зірвали зі стіни і спалили портрет Чаушеску. Виступ у Брашові був потоплений в крові, багато його учасників безслідно зникли. В середині 1980- х років було розкрито таємну змову військових; у квітні 1989 року на адресу Чаушеску надійшов викривальний «лист шести» - старих комуністів та його колишніх побратимів. Обійшлося домашнім арештом усіх шести. Взагалі Чаушеску у боротьбі із дисидентами не вдавав­ся до фізичних розправ, як правило, обмежувався підкупом, звільненням з роботи, домашнім арештом, контролем з боку румунського КДБ тощо.

Логічним і закономірним постає кінець диктатури Чаушеску. Стався він наприкінці 1989 року в результаті стихійного виступу народних мас, що мав трагічні наслідки. В Румунії не виявилося організованої опозиції, хоч переважна більшість населення була готова до активних дій проти ненавис­ного режиму. Чаушеску бачив зміни у сусідніх країнах, та в себе не збирався щось міняти. Більше того, на Х1У з'їзді компартії Румунії він оголосив пе­рехід країни до етапу завершення будівництва «всебічно розвинутої соціал­істичної держави". Насправді ж новий етап у розвитку Румунії розпочався у другій половині грудня, але він не був пов’язаний ані з прийнятою парт­ійною програмою, ані з її лідером. Початок йому поклав народ, що повстав проти режиму.

Народна революція 1989 року, її особливості та розвиток. Безпосе­реднім поштовхом румунської грудневої революції стали події, які розгорнулися в трансільванському місті Тімішоарі. 17 листопада 1989 року неве­ликий натовп віруючих зібрався біля будинку популярного серед місцевого населення протестантського священика Ласло Текеша, який був відкритим противником режиму Чаушеску, а до того ж, за офіційною версією, угорсь­ким націоналістом. В Трансільванії живе 1 750 тисяч угорців, що складає 7,5 відсотків населення краю. В роки тиранії Чаушеску їх оголосили "румунами угорської національності". Л.Текеш завдавав службі державної безпеки, «секурітате», чимало клопоту, і вона врешті-решт порадила вищому духівницт­ву перевести Л.Текеша в менш значну сільську парафію. Це було зроблено. Спископ наказав Л.Текешу звільнити будинок, який він займав і переїхати у визначену парафію. За відсутності офіційної інформації почали поширюва­тися чутки про те, що священика відправляють у в'язницю чи на заслання. Саме це спричинило пікетування людьми його будинку, яке тривало протя­гом місяця, починаючи з 17 листопада 1989 року. Нагадаємо, що румунсь­кий уряд застосовував щодо угорців Трансільванії "бульдозерну політику": зносили угорські села, нищили їхні історичні та культурні пам'ятки, здійсню­вали насильницьку асиміляцію численного угорського населення.

16 грудня 1989 року великий натовп, утому числі жінки з дітьми, знову зібрався перед будинком Л.Текеша. Вночі групи молоді рушили до центру Тімішоари. До них приєднались інші люди, з'явились гасла: "Геть Чаушес­ку!", "Геть комунізм!». Поліція оточила демонстрантів. Проте за якийсь час вже майже всі городяни були на вулицях. Найактивніші учасники демонст­рації ввірвалася до мерії та міськкому партії, вчинили там погром, повики­дали на вулицю портрети Чаушеску та комуністичну літературу.

Істерично закликаючи захищати соціалізм, переляканий Чаушеску на­магався будь-якими шляхами утримати владу в руках свого клану. На засі­данні Політвиконкому ЦК РКП 17 грудня 1989 року він зажадав стріляти в неозброєних демонстрантів, наказав перекинути до Тімішоари додаткові військові сили, танки, загони "патріотичної гвардії". В результаті воєнної акції в трансільванському місті упродовж 16-17 грудня загинуло понад 100 осіб, понад 200 було поранено. Антиурядові виступи почалися в інших містах. Події в Тімішоарі влада фальшиво трактувала як акції, інспіровані "зовніш­німи контрреволюційними силами". Декретом Чаушеску в повіті Тіміш був запроваджений надзвичайний стан.

Румунський диктатор, упевнений у непорушності створеного ним ре­жиму, разом з дружиною відбув 17 грудня, як було заплановано, до Ірану, наказавши своєму оточенню навести порядок у країні.

20 грудня подружжя повернулося до Бухаресту. Події вийшли з-під кон­трою влади. 22 грудня агенти служби держбезпеки "секурітате" застрелили міністра оборони генерала В.Мілю. який відмовився віддавати наказ військам стріляти в народ. Ще задовго до грудневого конфлікту в Тімішоарі за вказівкою Чаушеску був розроблений горезвісний «план М», тобто план його втечі в разі небезпечного розвитку подій: вирито підземні ходи, споруджено таємні аеродроми в околиці Бухаресту. Проте події розвивалися так швидко, що Чаушеску не зміг скористатися жодним із об'єктів "плану М".

22 грудня на підготованому владою мітингу в столиці "титан думки" Чаушеску то залякував народ, то обіцяв підвищити зарплату, пенсії. У відповідь на балкон, де стояли диктатор, його дружина та їхнє найближче оточення, полетіло каміння, грудки болота. В цей же день надзвичайний стан був поширений на всю країну. Проти людей почали діяти загони спеціально­го призначення. В результаті збройних сутичок станом на 25 грудня загину­ло 1 104 особи, поранено - 3 321.

Того ж дня за вироком імпровізованого військового трибуналу подруж­жя Ніколас і Єлена Чаушеску було розстріляне. Йому інкримінували "гено­цид, що призвів до 60 тисяч людських жертв; підрив державної влади шля­хом організації збройних акцій проти народу; заподіяння шкоди державно­му майну, руйнацію і пошкодження будівель; організацію вибухів у містах; підрив національної економіки; спробу втечі з країни з використанням коштів, які зберігаються в іноземних банках на загальну суму понад 1 млрд. до­ларів."

На час падіння диктатури Чаушеску в Румунії, як уже зазначалося, не існувало організованої опозиції, як, наприклад, у Польщі або ЧССР. Справу ліквідації деспотичного режиму взяла на себе частина компартійної номенклатури, яка 22 грудня в передачі "Вільного румунського телебачення" по­відомила про створення демократичного руху - Фронту національного по­рятунку (ФНП) та перебирання ним влади в країні. Серед лідерів "грудневої революції" були І.Ілієску, П.Роман, С.Ніколаєску, М.Дінеску та інші.

Наприкінці грудня ФНП опублікував декрет-закон про створення та функціонування Ради ФНП і територіальних організацій Фронту. В доку­менті підкреслювалося, що ФНП "об'єднує всі патріотичні сили країни, всі соціальні категорії і всі національності заради побудови по-справжньому демократичного суспільства і забезпечення фундаментальних прав людини і громадянина".

Рада ФНП як орган державної влади взяла на себе обов'язки видавати декрети, призначати і відкликати прем'єр-міністра, затверджувати склад уряду та бюджет, регламентувати виборчу систему, затверджувати Комісію для підготовки нової конституції, ратифікувати і розривати міжнародні угоди. До Ради ввійшло 145 осіб, до її виконкому - 11. Головою Ради ФНП було обрано Іона Ілієску.

Програма ФНП передбачала: багатопартійність (але заборону ком­партії), проведення вільних виборів у квітні 1990 року (відбулися 22 трав­ня); поділ влади на виконавчу, законодавчу та судову; відмову від адміністративно-бюрократичних методів господарювання, свободу засобів масової інформації; повагу до прав національних меншин; свободу культів. Водно­час ФНП задекларував відмову від будь-якої ідеологічної орієнтації.

Свою програму ФНП виконував вже як вищий законодавчий орган краї­ни. Відповідно до декрету від 2 січня 1990 року інституювалися міністер­ства і держкомісії, регламентувалося створення та діяльність уряду, який очолив П.Роман, політичних партій, членами яких не могли бути військові, дипломати, судді, прокурори та працівники телебачення.

На початку березня 1990 року ФНП оголосив себе політичною партією, мета якої - попередження кризи у суспільстві, забезпечення переходу до рин­кової економіки, передача 30 відсотків земельних угідь у приватну власність тощо. Керівництво ФНП висловило намір брати участь у парламентських та президентських виборах.

Одна за одною виникали нові партії. У травні 1990 року їх нараховува­лось 76 - від республіканських і "зелених" до християнсько-демократичних та циганських. Фронтові національного порятунку опонували два об'єднан­ня - Національний альянс (24 партії і 50 профспілок) та Демократичний центр (14 партій). Разом з тим на перших вільних парламентських виборах 22 травня 1990 року румуни віддали перевагу ФНП, який отримав 83 відсотки голосів виборців. У нижній палаті парламенту Фронту належало 263 з 387 депутатських мандатів, в сенаті - 92 з 119

Президентом було обрано Іона Ілієску, за якого проголосувало 85 відсотків виборців. Уряд очолив Петру Роман. 1992 року І.Ілієску був вдру­ге переобраний на посаду глави держави.

Іон Ілієску народився 3 березня 1930 року. Вищу освіту здобув у Буха­рестському політехнічному інституті та Московському інституті енергети­ки. Свою діяльність розпочав на науковій ниві. Та згодом, зрозумівши, що наука не найпростіший шлях до висот, перейшов на комсомольську роботу. Вибір виявився вдалим. У 1967 році він уже міністр у справах молоді, а з 1971 року - секретар ЦК РКП. Фортуна, однак, від нього швидко відверну­лася. Н.Чаушеску, перебуваючи з візитом у Північній Кореї, захопився звер­шеннями тамтешнього лідера Кім 1р Сена. От де виструнчили народ, от де був послух! Ілієску входив до складу делегації. Коли ж Чаушеску поділився з ним своїми планами щодо запозичення і використання корейського досві­ду в Румунії, Ілієску мав необережність відмовляти свого патрона від цього задуму. Розгніваний Чаушеску виключив його з ЦК і вислав до Тімішоари на 3,5 роки, потім до Ясс. Відбувши адміністративне заслання, Ілієску повер­нувся до столиці і працював у готельному господарстві, пізніше у видав­ництві. Він вдало використав грудневі події 1989 року. Саме йому випало першим виступив по телебаченню в ніч з 22 на 23 грудня і заявити про ліквіда­цію старого режиму. Дехто твердить , що Ілієску скористався здобутками інших, тобто « вкрав революцію».

До цього часу залишається нез'ясованим, що то були за терористи на нічних вулицях Бухареста та інших міст. Саме у цих сутичках загинуло 942 особи зі 104, що загинули під час революції. Терористи втекли одразу після страти подружжя Чаушеску. Сам Ілієску говорить, що то була особиста гвар­дія Чаушеску, а опоненти Ілієску твердять, що криваву вакханалію затіяла нова влада на чолі з Ілієску, щоб мати привід застосувати силу.

Парламентські вибори не принесли спокою та порозуміння в країні. Все гострішою з боку опозиційних партій ставала критика ФНП, який, на їхню думку, нездатен був здійснити "перебудову" в Румунії, оскільки в ньо­му заправляють колишні комуністичні функціонери. Та й у самому ФНП намітилися розходження між президентом та прем'єром, гору брали групові інтереси, особисті амбіції керівників.

Економічна ситуація залишалася складною. Восени 1990 року почала­ся лібералізація цін (окрім цін на електроенергію, продукти харчування, житло). Ціни зросли у 2-3 рази. Зарплата і пенсії не виплачувалися. Було прийнято закон про гарантії приватної власності та аграрну реформу: в ко­ристування селян перейшло 85 відсотків сільськогосподарських угідь; зем­лю повертали колишнім власникам безкоштовно (до 10 га); селяни отрима­ли право на купівлю та оренду землі (до 100 га).

На весну 1991 року 1500 підприємств припинили роботу (через неста­чу сировини, електроенергії, фінансів), армія безробітних склала 550 тисяч осіб. Тоді ж прем'єр П.Роман при підтримці МВФ розпочав другий етап лібе­ралізації цін, що викликало новий тур соціальної напруги, гострі сутички людей з органами правопорядку. Робота правозахисних органів була пара­лізована.

До того ж 25 вересня 1991 року розпочався страйк шахтарів, декілька тисяч яких прийшли до столиці, пікетували, а згодом штурмували будинок уряду, спробували захопити телевізійний центр, підпалювали магазини. Під тиском їхніх вимог ("Геть ринкові реформи і приватизацію!", "Не допусти­мо розпродаж вітчизни!") прем'єр-міністр подав у відставку. Президент, позбувшись свого основного конкурента, П.Романа, сформував коаліційний уряд на чолі з Теодором Столожаном, який мав репутацію технократа. Більшість міністрів нового уряду представляла ФНП і тільки три були чле­нами інших партій.

Новий уряд продовжував ринкові реформи: відповідно до вимог МВФ здійснив "велику приватизацію" (6 тисяч підприємств); дозволив вільний продаж землі та її передачу-у спадок. Але економічна ситуація не поліпшилася: інфляція у 1992 році досягла 500-6000 відсотків, безробітних нарахо­вувалося 1 млн., збільшився імпорт продуктів, навіть традиційної для Ру­мунії кукурудзи.

Ускладнилася і політична ситуація, спричинена поглибленням супер­ництва між І. Ілієску та П.Романом, яке завершилося розколом ФНП. Так виникли: Демократичний фронт національного порятунку (ДФНП) на чолі з І.Ілієску та ФНП, лідером якого став П.Роман. На цьому справа не заверши­лася: з легкої руки екс-прем'єра за румунським президентом закріпився імідж "консерватора", "неокомуніста", а його партія почала асоціюватися з понят­тям "соціалізм", "комунізм" з орієнтацією на тоталітаризм. Насправді такі звинувачення на адресу 1.Ілієску безпідставні: курс Румунії на демократичні економічні та соціально-політичні перетворення не змінився, президент був лише прихильником поступових реформ.

27 вересня 1992 року в Румунії відбулися другі з часу падіння диктату­ри Чаушеску демократичні вибори за участю 80 політичних партій та блоків. "Конкурс" був доволі високий: на 471 парламентське місце претендувало 10 тисяч кандидатів. Напруженою очікувалася і боротьба за президентське крісло: кандидатувало 6 претендентів (замість 3-х 1990 року). Найбільші шанси мав діючий президент та лідер опозиції - ректор Бухарестського уні­верситету Еміль Константинеску, підтриманий Демократичною конвенцією. Перемога на президентських виборах знову дісталася 1.Ілієску, за нього про­голосувало 61 відсоток виборців, його ДФНП здобув на парламентських виборах в обидві палати 28 відсотків голосів. Це було більше, аніж виборов будь-який інший опозиційний блок.

Новий уряд очолив Ніколає Векера Він продовжив програму ринко­вих перетворень, але в дещо сповільненому темпі. Через це МВФ відмо­вився 1993 року надати Румунії обіцяний резервний кредит в 3 млрд. до­ларів. Проте в 1994 році намітилася деяка стабілізація лея, уповільнилася інфляція, спад промислового виробництва у порівнянні з 1990 роком склав 50 відсотків. Разом з підстави для критики були вагомі..

Після краху режиму Чаушеску в Румунії гостро лунало гасло "вкрали революцію" у зв'язку з тим, що Іон Ілієску і "другий ешелон" комуністич­ної номенклатури, яка прийшла до влади, не спромоглися на радикальні пол­ітичні та економічні реформи. Натомість творили в Румунії сурогат перебу­дови : країна топталася на місці, розрослася корупція, падав життєвий рівень населення.

У листопаді 1996 року відбулися чергові президентські та парламентські вибори. Перемогу в обох випадках здобула опозиційна Демократична кон­венція (ДФНП, який назвав себе "Партією соціальної демократії", перей­шов в опозицію). Президентом було обрано Еміля Константинеску, юриста за освітою. За нього проголосувало 55 відсотків виборців. Народився він 19 листопада 1939 року в м.Тігін (нині м. Бендери в Республіці Молдова). Коли весною 1940 року СРСР висунув Румунії ультиматум - віддати Бессарабію, батьки президента, зібравши свої небагаті пожитки, і подалися за Прут. Е.Константинеску - відомий вчений, доктор наук у галузі мінералогії, автор бага­тьох наукових праць. З 1992 року - ректор Бухарестського університету.

Ще 1990 року Е.Константинеску, будучи безпартійним, очолив опо­зиційні громадські організації - "Університетську солідарність" та "Громадсь­кий альянс", які 1991 року об'єдналися в Демократичну конвенцію, до якої ввійшли націонал-цараністи. Під час виборів 1996 року активно розігрува­лася "територіальна" карта (йшлося про приєднання до Румунії Бессарабії).

2 червня 1997 року у місті Констанца (Румунія) президент України Л.Кучма та президент Румунії Е.Константинеску підписали Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, який заклав надійні міжнародно-правові підвалини для подальшої розбудови співпраці між двома державами і народами.

Таким чином, у листопаді 1996 року до влади в Румунії прийшли праві консервативні партії. Своє правління вони розпочали під гаслами боротьби із "залишками комунізму" та реставрації довоєнних принципів у сфері при­ватної власності. В їхній діяльності взяв гору ринковий фетишизм. Було зроб­лено ставку на прискорену вестернізацію країни, її інтеграцію в Європейсь­ке економічне товариство та НАТО. Така політика виявилася для Румунії новим ринковим шоком, який зруйнував тендітну макроекономічну рівнова­гу, якої було досягнуто у попередні роки. Загалом на час реформ, незважаю­чи на те, що приватний сектор домінував (60 відсотків ВВП), відчутною ста­ла деіндустріалізація (скорочення промислового виробництва на 56 відсотків), падіння майже в 2 рази життєвого рівня румунів, які на президентських ви­борах восени 2000 року знову віддали перевагу І.Ілієску та його Партії соц­іальної демократії.