5. Іспанія

Франкістський режим в роки міжнародної ізоляції та автаркії (1945-1959 роки). Громадянська війна 1936-1939 років в Іспанії завершила­ся перемогою антиреспубліканських сил. В країні утвердився авторитарний режим, очолюваний генералом Франсиско Франко Баамонде (1892-1975). Гро­мадянська війна завдала країні значних втрат: було зруйновано 0,5 млн. буді­вель, виведено з ладу 40 відсотків залізниць, 20 - флоту, промислове вироб­ництво становило 30, а сільськогосподарське - 20 відсотків довоєнного рівня. На півострові розгорталася, підтримувана Москвою, нова громадянська (парти­занська) війна, яка тривала до середини 1950-хроків. Лише з 1943 по 1952рік партизани здійснили 5963 напади, вчинено диверсії, пограбування поїздів, банків, кас. Слід зазначити, що іспанські макі погано орієнтувалися у реаліях своєї країни, їхні сподівання на всенародне повстання виявилися марними. Більше того, їхня, хоч і мужня, боротьба спричинила консолідацію іспанців, які не прагнули пережити нове страхіття громадянської війни, довкола режи­му. Разом з тим боротьба з іспанськими макі потребувала значних матеріаль­них засобів та військових сил франкістської держави.

До того ж франкістська Іспанія опинилася у міжнародній ізоляції. Кон­ференція країн-фундаторів ООН в Сан-Франциско прийняла 19 червня 1945 року резолюцію, в якій йшлося про відмову приймати в ООН ті країни, пол­ітичні режими яких засновані за допомогою сил, що боролися проти Об'­єднаних Націй.

На Потсдамській конференції розгляд питання про режим в Іспанії і заходи проти нього розпочався з ініціативи Сталіна. Проте сталінські закли­ки розірвати будь-які стосунки з режимом та допомогти "іспанським демок­ратичним силам" усунути Франко союзники не підтримали. Розгляд "іспансь­кого питання" завершився 12 грудня 1946 року прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН резолюції, в якій франкістський режим було визнано фа­шистським та причетним до розпалювання другої світової війни. Країнам-членам ООН пропонувалося згорнути зв'язки з Іспанією, відкликати своїх послів. Іспанію позбавили також права на членство ООН та вступ до міжнародних організацій, які діяли під її егідою. Всі країни, окрім Португалії, Ірландії, Аргентини та Ватікану, виконали рекомендації ООН і відкликали своїх послів з Мадрида. Міжнародний бойкот франкістської Іспанії призвів до майже повного згортання зовнішньоторговельних відносин з іншими краї­нами, вона не змогла також взяти участь у плані Маршалла. Це ускладнило її внутрішнє становище, особливо на продовольчому ринку. Щоправда, було укладено у жовтні 1946 року аргентино-іспанську угоду, яку пролонгували 1948 року, про поставки сільськогосподарської продукції. Тривала співпра­ця з Португалією.

В цих умовах розпочався процес адаптації режиму до нових післявоє­нних умов. Голова іспанської держави визначив майбутній курс країни: вона мала стати авторитарною і правовою у визначених межах. Завдання поляга­ло у тому, щоб під режим підвести відповідну правову базу, яка б гарантува­ла основні громадянські права, використання католицизму та посилення конфесійності у державному будівництві при одночасному усуненні з нього фалангістських прикмет.

Основні риси авторитарної франкістської державності складалися по­ступово, її правовою базою стали "основні закони", що мали конституцій­ний характер. За всю історію франкізму їх було сім, починаючи з "Хартії праці" 1938 року. Основні громадянські права та обов'язки іспанців знайш­ли законодавче закріплення в конституційному законі "Хартії іспанців", прий­нятому 17 липня 1945 року. Цей закон базувався частково на конституції 1876 року і традиційних середньовічних іспанських фуерос (законах).

Попри те, що даний законодавчий акт по-різному тлумачиться в літера­турі, його слід вважати важливим і принциповим документом конституцій­ного рівня.

У преамбулі "Хартії іспанців" проголошувалися "недоторканість і сво­бода особи", визнавалося, що людина має "обов'язки і права, здійснення яких гарантується в порядку загального блага". Серед обов'язків, що перера­ховувалися у "Хартії", іспанським громадянам належало "вірно служити Вітчизні, голові державі і коритися законам". Закон також гарантував іспан­цям спільні із західними демократіями: права на повагу особистості та сімей­ну честь, на виховання й освіту, участь у державному управлінні, вільного вибору місця проживання в межах національної території, свободу листу­вання, слова, зборів, об'єднань. Кожен іспанець, зазначалося в статті 12, може вільно висловлювати свої думки, якщо вони не будуть суперечитимуть ос­новним принципам держави, не будуть спрямовані проти духовної, націо­нальної та соціальної єдності країни. Воднораз стаття 25 надавала право державі при потребі тимчасово призупиняти дію цих статей, так само як кожен іспанець міг бути затриманий без санкції суду на 72 години.

Згідно з даним законом іспанці мали право на працю та її справедливу винагороду, яка забезпечить добробут і моральний спосіб життя; визнава­лось також право на допомогу у старості, на випадок смерті, хвороби, по­логів, травми на виробництві, при інвалідності та безробітті.

"Хартія іспанців" стверджувала, що сповідування католицизму, який є релігією іспанської держави, користується її офіційним заступництвом. Вона характеризувала режим як державу органічної демократії, що об'єднує всі політичні асоціації та групи; має представництво "природних джерел" - соц­іальних та професійних груп, муніципалітетів, громад, родин.

Окрім прийнятої "Хартії іспанців", Ф.Франко у липні 1945 року провів реорганізацію уряду, яка є симптоматичною, оскільки міністром закордон­них справ було призначено Альберто Мартіна Артахо - лідера Католицької дії (світської організації, створеної Ватіканом, яка почала активно діяти в Іспанії у 1940-1950х роках). Це стало очевидним свідченням зміщення ідео­логічних акцентів франкізму, його звернення до католицизму як засадничої ідеології режиму.

Ще за законом від лютого 1939 року було заборонено діяльність партій та профспілок, заснованих за партійною ознакою, та громадських органі­зацій. Комуністи, анархісти, троцькісти і соціалісти були оголошені поза законом. У березні 1941 року прийнято закон про державну безпеку, в якому кваліфікувалися як злочини акти саботажу, поширення провокаційних чу­ток, що викликають паніку у суспільстві, організація страйків, пропаганда сепаратизму. Скасовувалася також національна автономія (Каталонії, Галісії та Країни Басків). Починаючи з другої половини 1939 року, голова іспансь­кої держави підписував декрети про політичну амністію. Загалом же, за да­ними провідного американського іспанознавця С.Пейна, на кінець другої світової війни в іспанських тюрмах відбували покарання 17 тисяч політв'язнів, 90 відсотків яких складали комуністи.

Слід наголосити, що при утвердженні авторитарної системи законо­мірним було неминуче обмеження демократії та її засад. Іспанія у цьому випадку не стала винятком, тим більше, що авторитарний характер влади спричинила громадянська війна. Проблема, однак, полягає у тому, якої міри сягало це обмеження. Треба зважити, чи авторитарна система впродовж сво­го існування здійснювала тотальну заборону демократії і відігравала дест­руктивну роль, чи в міру розв'язання соціально-економічних та політичних завдань сприяла поступовій демократизації суспільства і таким чином пере­ходові до повноцінного демократичного ладу, що й сталося в іспанському випадку.

Наступним кроком у матеріалізації "органічної демократії" став Закон про народний референдум від 22 жовтня 1946 року. 6 липня 1947 року іспанці схвалили на референдумі "Закон про спадкоємність посади глави держави", перша стаття якого визначала державний статус країни: "Іспанія як політичне ціле є католицькою, соціальною і представницькою державою, яка у відпо­відності зі своєю традицією проголошує себе конституйованою як королів­ство". Друга стаття містила постанову про те, що керівництво державою на­лежить каудильйо Іспанії і Хрестового походу, генералісимусу збройних сил дону Франсиско Франко Баамонде." Загалом в Іспанії склалася вельми ори­гінальна ситуація; посада глави держави без зазначення терміну зберігалася за Франко, який не був ні королем, ні регентом. Він залишався верховним головнокомандувачем, очолював уряд, володів законодавчою ініціативою, кортеси (парламент) було позбавлено права приймати закони, які б обмежу­вали його владу. За Франко зберігалося також право пропонувати кортесам кандидатуру короля чи регента. Власне, важко уявити інший напрямок цьо­го процесу в Іспанії в умовах авторитарного режиму. "Закон про спад­коємність" передбачав також створення нових органів: Ради королівства та Ради регентства, які сприяли "розширенню лімітованої колективної влади у франкістський Іспанії".

З прийняттям "Закону про спадкоємність" іспанський каудильйо розв'­язав цілу низку проблем: 1. Припинив внутрішні чвари, що перманентно спалахували у франкістському політичному таборі довкола питання про форму державного ладу;

2. Підтримав демократичне реноме франкізму на міжна­родній арені;

3. Інституював Іспанію у монархію;

4.Обумовив момент та порядок переходу влади до представників королівської династії.

Утвердження статусу королівства мало доленосне значення для Іспанії, і в цьому проявилася далекоглядність Франко, оскільки монархізм став од­нією з провідних тенденцій у громадській думці та політичних орієнтаціях як франкістів, такі опозиційних сил, котрі вважали, що відновлення монархії буде тим політичним компромісом, який дозволить зберегти майбутнє Іспанії.

Претендентом на іспанський престол було обрано принца Хуана Карлоса, онука короля Альфонсо ХШ, 1938 року народження, який у 17-річно-му віці переїхав на батьківщину. План навчання та виховання майбутнього іспанського короля склав сам каудильйо. Хуану Карлосу належало навчати­ся у військових училищах, академії генерального штабу, засвоїти в Мадридсь­кому університеті гуманітарний та природничий-курси. Водночас принц по­винен був вникнути у суспільно-політичні справи Іспанії, у діяльність проф­спілок, франкістської партії, знайомитися зі специфікою роботи міністерств та інших державних установ і, насамкінець, стати істинним католиком.

На нашу думку, потребує спростування версія радянських істориків про те, що франкістський режим є тоталітарною фашистською диктатурою. Перш за все підкреслимо, що життєвий шлях та військова кар'єра Ф.Франко пролягали рівнобіжно з діяльністю іспанських фашистів - фалангістів, але їхні дороги ніколи не перетиналися. На середину 1930-х років "Іспанська фаланга і ХОНС" так і не спромоглася стати масовою партією, в її лавах перебувало всього 5 тисяч членів, переважно студентська та штелігенстська молодь. На парламентських виборах 1936 року фаланга не виборола жодно­го депутатського мандату в іспанському парламенті. Достатньо підтвердже­но і той факт, що іспанські фашисти-фалангісти - непричетні до підготовки та організації анти республіканського виступу військових у липні 1936 року.

Але існує й інший бік справи, який полягає у тому, що з розгортанням громадянської війни фаланга поступово почала набирати ваги і кількісно зростати. її радикальний націоналізм, авторитаризм, агресивна терміноло­гія приваблювали частину членів інших партій, представників аполітичних середніх класів. Це сталося через те, що з початком громадянської війни ліві та ліберальні партії були заборонені у національній зоні і припинили свою діяльність. Лише карлісти та фалангісти трималися на плаву.

19 квітня 1937 року Франко видав декрет про створення "Іспанської традиціоналістської фаланги і ХОНС" (ФЕТ і ХОНС), який неоднозначно трактується науковцями. Рішення Франко заснувати синкретичну і гетеро­генну партію на базі фалангізму видається логічним й раціональним. По-перше, слід узяти до уваги загальноєвропейський політичний контекст, коли більшість держав перебували у процесі створення синкретичних національ­но-авторитарних систем, наслідуючи італійський досвід, формували державні партії і застосовували корпоративні методи регулювання економіки. По-друге, спектр політичних сил, що репрезентували національну зону, був дуже роз­маїтим. Передовсім фалангу роздирали чвари, керівника якої Хосе Антоніо Прімо де Ріверу було страчено у республіканській зоні. Серед монархістів -альфонсистів та карлістів - тривало уперте протистояння щодо кандидата на іспанський престол. Тліла постійна ворожнеча між фалангістами та монарх­істами. Карлісти, до речі, називали фалангістів "нашими червоними". Військові уникали будь-якої політизації, але теж не бажали віддати результа­ти перемоги у чужі руки.

Таким чином, основна мета створення блоку, що отримав назву "Іспансь­ка традиціоналістська фаланга і ХОНС" - очевидна, вона полягала в об'­єднанні та консолідації соціальних груп та політичних сил, які підтримува­ли Франко. Йшлося про те, щоб запобігти конфліктам між силами, що пере­бували у національній зоні, і, нарешті, поставити під контроль екстремістські елементи фаланги, які закликали до чистої" революції на кшталт націонал-соціалістичної. Об'єднання політичних сил у національній зоні стало запо­рукою перемоги франкістів у громадянській війні. Каудильйо зробив те, чого не могли досягти республіканці, які врешті-решт зазнали поразки.

Реорганізацією "Іспанської традиціоналістської фаланги і ХОНС" в Національний рух згідно з законом від 17 травня 1958 року глава іспанської держави здійснив остаточну "дефалангізицію" режиму, який характеризу­вався як традиційна, католицька і представницька монархія. Новостворений Рух, у свою чергу, визначався як співдружність політичних сил. Відтоді саме слово "фаланга" зникло з політичного лексикону, а групи найбільш ортодок­сальних фалагістів почали відігравати деструктивну роль у суспільстві.

Найбільш дієвою державною структурою була Рада Міністрів. За час франкізму змінилося 19 урядів і 120 міністрів. Уряди каудильйо формував за схемою, що мала репрезентувати весь франкістський політичний спектр. З 1939 по 1945 рік в уряду переважали фалангісти, з 1945 по 1957 - представ­ники політичного католицизму, з 1957 по 1973 - технократи та опусдеїсти. Кабінети міністрів 1974 і 1975 років було сформовано за цією ж схемою.

"Холодна війна",- конкретизація якої припадає на 1947 рік, та віднов­лення монархічного режиму в Іспанії спричинили різкі зміни у взаєминах між франкістської державою та міжнародним співтовариством. З 1949 року відновлюють свою діяльність у Мадриді посольства західних держав. У 1951 році почалися переговори між іспанським урядом та Ватіканом, які завершилися підписанням 1953 року конкордату, за яким глава римсько-ка­толицької церкви визнав режим Франко законним. 1953 року було укладено військово-політичний договір між Іспанією та США. Два роки поспіль Іспа­нію було включено до списку із 16 держав - майбутніх членів ООН. 1955 року вона стала повноцінним членом цієї міжнародної організації. Апогеєм іспано-американських взаємин став візит президента США Д.Ейзенхауера до Іспанії в грудні 1959 року.

Цього ж року, 1 квітня, в день 20-ї річниці перемоги у громадянській війні, в Долині загиблих, в горах, неподалік Ескоріалу, було споруджено ме­моріал, який став місцем перепоховання та останнього спочинку переможе­них й переможців у громадянській війні. На ньому викарбовано напис: "Ви всі боролися за Іспанію. Хто з Вас правий, хай розсудить Бог."

Найбільшою турботою режиму стали питання економічного розвитку країни та поліпшення добробуту іспанців. Заповітною мрією Франко було залишити у спадок співвітчизникам процвітаючу та багату країну.

Економічний курс режиму доцільно поділити на два чітко окреслені періоди: перший з 1939 по 1959 рік як період відбудови, автаркії та держав­ного регулювання; другий - з 1960 по 1975 рік - період переходу до відкри­тої ринкової економіки, "економічного дива" та міжнародної співпраці.

Характер економічної політики франкізму на першому етапі визначи­ли не лише важкі наслідки громадянської війни, але передусім зовнішня ізоляція та особливості попереднього капіталістичного розвитку Іспанії. Основні компоненти автарктичної економічної політики зводяться до тако­го: націоналізації, але у значно менших розмірах, ніж це робилося у Франції та Великобританії в повоєнні роки; обмеження іноземних інвестицій та імпор­ту (вимушений захід); індустріалізація та структурно-галузева перебудова, стимулювання приватного підприємництва, аграрна колонізація, контроль держави над цінами й зарплатами, нормування продуктів, регульований ва­лютний курс тощо.

Загалом, завдяки антарктичній політиці та державному регулюванню режим не зробив жодного кроку назад в економічному розвитку країни. Се­редньорічні темпи росту валового національного продукту склали 4,5 відсот­ки. Прискорено розвивалися електроенергетична, металургійна, хімічна та цементна галузі, видобуток корисних копалин. Так, виробництво електроенергії у 1960 році склало 18 млрд. квт.-год. проти 3 млрд. у 1931 році. В електротехнічній галузі було налагоджено виробництво-генераторів, елек­тромоторів, трансформаторів, електрокабелю, телеграфного і телефонного обладнання, радіоприймачів, телевізорів. Досі всю цю продукцію Іспанія імпортувала. В кінці 1940-х на початку 1950-х років відбулося фактичне на­родження автотранспортної промисловості. Виробництво ж верстатів зрос­ло протягом 1940-1960 років у 268 разів. З 1959 року режим почав поступо­во нагромаджувати валютний запас.

Аграрний сектор залишався провідним у народному господарстві Іспанії. Тут було зайнято близько 50 відсотків працездатного населення. Го­ловна мета аграрної політики режиму полягала в тому, щоб досягти самоза­безпечення країни продуктами харчування та сировиною. Зміни у аграрній сфері зводилися лише до техніко-економічних. Всі експерименти перероз­поділу та колективізації землі, здійснені у республіканській зоні, були ліквідовані. Діяльність режиму в аграрному секторі зводилася до освоєння нових земель, захисту оренди, надання преференцій в кредитах та позиках на куп­івлю техніки тощо. Проте через брак державних коштів суттєвих змін у сільськогосподарському виробництві упродовж 1940-х років не сталося. Рівень життя іспанців залишався низьким. Лише з початком 1950-х років стали відчутними зрушення у сільському господарстві, передовсім завдяки збільшенню капіталовкладень, які зросли з 4 відсотків у 40-х роках до 9,3 у 1952 році. Цього ж року було скасовано карткову систему.

Але водночас з цими першими успіхами режим з середини 1950-х років зазнав серйозних випробовувань. Розпочалися страйки робітників та демон­страції студентів. Річ у тім, що величезні грошові видатки спричинили деф­іцит державного бюджету, уряд змушений був вдаватися до перманентних емісій паперових грошей,що, у свою чергу, викликало інфляцію та зростан­ня цін. Причини соціально-економічної та фінансової напруги полягали ще і у тому, що наприкінці 1950-х років все очевиднішим ставало, що політика автаркії вичерпала себе, більше того, вона продукує негативні явища: ва­лютно-фінансову неспроможність країни, вузькість внутрішнього ринку, неучасть у міжнародному поділі праці. Іспанське суспільство потребувало нових суттєвих змін.

Франкістська Іспанія в період переходу до відкритої ринкової економіки, "економічного дива" та міжнародної співпраці (1960-1975 роки).

В цих умовах франкістський режим не обмежився "косметичним ремонтом фасаду" і поліпшенням функціонування існуючих інституцій, а відкрив "зе­лене світло" лібералізації та відкритості (апертурі). Це було справді принци­пове і водночас видатне рішення глави іспанської держави. Свою долю, як і всього режиму, він пов'язав з цього часу з "Опус Деї" ("Божа справа"), като­лицькою організацією, визнаною 1941 року Ватіканом та очолюваною Хосе Ескривою де Балагером. Головна мета "Опус деї" полягала у відродженні католицизму, а сумлінна праця та професіоналізм її членів вважався найви­щою чеснотою людини, що обрала "дорогу апостола". Під виливом "Опус Деї" перебували вже чимало високопоставлених інтелігентів, менеджерів та політиків франкістської Іспанії, що забезпечило їм широку участь у держав­них справах, 25 лютого 1957 року каудильйо сформував новий уряд, в якому основні посади в господарських міністерствах зайняли опусдеїсти. Преса спочатку кваліфікувала їх як технічних спеціалістів, а згодом - як технок­ратів.

Почали вони з адміністративної реформи. Наступним кроком став за­кон (1958 рік) про укладення колективних договорів, спрямований на попе­редження страйків. Було також запроваджено нову податкову реформу, яка збільшила фінансові надходження у бюджет,запроваджено єдиний реальний обмінний курс песети, відчинено двері (хоча і вузькі) для надходжень іно­земного капіталу.

Друга фаза лібералізації почалася з переговорів з Міжнародним валют­ним фондом. В липні 1959 року було підписано "План економічної стабілі­зації", який передбачав виконання програми-мінімум: поступове скасування адміністративного контролю над господарською діяльністю, цінами та зарп­латою, девальвацію песети та її конвертацію, ліквідацію дефіциту держав­ного бюджету, відмову від обмежень у зовнішній торгівлі та переведення імпорту на режим митного регулювання.

Упродовж перших півтора року дії "плану" ситуація в країні не зміни­лася, більше того, почався спад промислового виробництва, зросло безроб­іття через закриття нерентабельних підприємств, не поліпшилася якість жит­тя. З 1960 року почалася масова міграція іспанців до європейських країн: за 10 років виїхало майже 1 млн. осіб.

Лише з середини 1961 року Іспанія вступила у смугу промислового піднесення, яке тривало упродовж десятиріччя. Вже у 1961 році досягнуто позитивного балансу державного бюджету; іноземні інвестиції зросли з 12 млн. доларів у 1958 році до 86,6 млн. у 1960, за ці ж роки подвоїлася кількість туристів: з 3 млн. осіб до 6 млн. і продовжувала зростати.

В контексті іспанської історії успіхи десаррольйо (розвитку) були епо­хальними, в світі заговорили про "іспанське економічне диво". Впродовж 1961-1975 років, які називають роками розвитку, економіка Іспанії зростала щорічно на 7 відсотків, швидше, ніж у будь-якій країні капіталістичного світу, крім Японії. Динаміка росту виробництва в деяких галузях була феноме­нальною. Наприклад, випуск автомобілів збільшився протягом 1962-1974 років з 67 тисяч до 707 тисяч. За ці ж роки потроїлося виробництво електро­енергії, сталі та цементу. За історично короткий час Іспанія перетворилася з відсталої, переважно аграрної країни в індустріально-аграрну, посівши 1972 року за розміром валового внутрішнього продукту 5-е місце в Західній Європі і 8-е в капіталістичному світі. Але найкрасномовнішим показником економ­ічного статусу країни стало зростання національного доходу на душу насе­лення. В Іспанії він зріс за роки розвитку з 517 доларів на одну особу до 1300 доларів у 1975 році, а частка заробітної плати склала у валовому внутрішнь­ому продукті 64 відсотки, що поставило її на один рівень з провідними євро­пейськими країнами.

Іспанія перетворилася у туристичну "Мекку". В 1974 році прибуток від туризму склав 3 млрд. доларів., а золотовалютні запаси Іспанії склали 5 млрд. доларів.

Зміни у сільському господарстві були ще більш разючими, ніж у про­мисловості. Хоча проблеми на селі залишалися, воно набрало разом з тим сучасного вигляду. Лише за десятиріччя (1960-1970) кількість тракторів в іспанському селі зросла у 5 разів, комбайнів -у 6,5 рази. Наближення Іспанії до розряду індустріально розвинених країн закономірно спричинило кризу традиційної агрокультури, що конкретно проявилося у поступовому пере­ході надлишку сільського населення в промисловість. Щодо кількості селян, які мігрували в міста та за кордон протягом 1960-1974 років, немає єдності: від максимальної в 2,5 млн. до мінімальної в 1,5 - 1,3 млн. осіб. Це означає зменшення частки селянства в загальній кількості працездатного населення країни з 41,3 відсотки до 23. Ці показники є типовими для країн, що приско­рено піднімаються до рівня індустріально розвинених.

Політика лібералізації та модернізації "революціонізувала" спосіб життя іспанців. Якщо на початку 1960-х років телефон, телевізор, автомобіль були рідкістю, доступними лише заможнім сім'ям, то у 1970-х роках до цих благ цивілізації долучилася більшість іспанських родин. Ще у 1940-х роках було започатковано скромну систему соціального захисту, яка поширилася спочатку на робітників промисловості та сфери обслуговування. В 1964 році до неї було включено сільське населення - 2 млн. осіб; в 1971 році - дрібні власники. Щоправда, виплати були ще невисокі.

Успіхи у сфері освіти та медицини стали доказом великої трансфор­мації суспільного життя. На початок 1970-х років початковою освітою було охоплено всіх дітей, за винятком тих, що жили ізольовано у горах; кількість університетів подвоїлася, а студентів збільшилося в 10 разів. Показником рівня розвитку медичного обслуговування може бути такий приклад: дитяча смертність на кожну 1000 народжених неухильно знижувалася: з 123 дітей у 1930 році до 18-у 1974 році. За цим показником Іспанія випереджала Вели­кобританію та США.

Найголовніший революційний результат іспанського "економічного дива" полягав у появі численного та впливого середнього класу, який став стабілізаційною основою іспанського суспільства, його мирної трансфор­мації в повноцінне, демократичне.

З процесом переходу франкізму до відкритої ринкової економіки по­в'язаний широкий спектр поміркованих політичних реформ, що стимулюва­ли становлення громадянського суспільства в Іспанії. З кінця 1950-х років Іспанія стала відкритою країною з вільним правом виїзду та в'їзду, на бать­ківщину почали повертатися політемігранти, було проголошено свободу віросповідань, виникають та розгортають діяльність політичні асоціації (партії), яких на середину 1970-х років було від 300 до 400; видано закон про пресу (1966 рік), який скасовував попередню цензуру, дозволено публікацію книг лівого спрямування, вийшли друком всі твори К.Маркса; знято пол­ітичну й карну відповідальність за події, пов'язані з громадянською війною; 1965 року офіційно дозволено економічні страйки тощо.

Упродовж двох років (1974-1975) Іспанія переживала незнану раніше свободу преси, яка зіграла вирішальну роль у формуванні демократичного світогляду та політичної культури в країні. Засоби масової інформації відкри­то й правдиво сповіщали про страйки, теракта, наводили висловлювання лідерів опозиції, в тому числі комуністичної. Толерантне ставлення виявля­лося до діяльності християнсько-демократичної, ліберальної та соціал-демократичної опозиції та їхніх лідерів.

Своєрідною відповіддю на зміни у суспільно-політичному житті краї­ни став новий конституційний проект "Органічного закону про державу", схвалений на референдумі 1966 року. Цим законом завершувалася інституційно-правова історія франкізму. У відповідності з законом каудильйо як гла­ву держави оголошено "верховним представником нації, який уособлює на­ціональний суверенітет; здійснює верховну політичну і адміністративну вла­ду." Єдиним обмеженням його всеосяжної влади стало за новим законом розмежування посад голови держави та голови уряду. Закон регулював та­кож правове поле у діяльності всіх інституцій режиму.

Нарешті, 22 липня 1969 року надзвичайна сесія кортесів з ініціативи Ф.Франко оголосила Хуана Карлоса офіційним наступником іспанського престолу. Водночас режим підточувався активізацією терористичної діяль­ності ЕТА, сепаратизмом каталонців та басків, корупційними скандалами, розгортанням опозиційного руху. Франкістська система все частіше давала збої. Це було переконливим свідченням того, що вона трималася на авторитеті та владі каудильйо. Важким ударом для режиму стало вбивство ЕТА Карреро Бланко, незмінного соратника Ф.Франко з 1941 року, згодом віце-прем'єра, а з 1973 року - прем'єра.

Іспанія в роки переходу від авторитаризму до парламентської де­мократії (1976 - 1982 роки). Поштовхом для переходу до реальної демок­ратії в Іспанії стала смерть фундатора авторитарного режиму Ф.Франко (20 листопада 1975 року). На цей час, в країні "склалася своєрідна рівновага сил. Постфранкістський режим не міг зберегти стару систему, а опозиція не спроможна була запровадити іншу". Причини слід шукати перш за все в тому, що франкізм зазнав впродовж свого існування значної демократичної ево­люції, а, отже, підготував грунт для мирної перебудови іспанського суспіль­ства. Вирішальне значення мало й те, що її гарантом став іспанський король Хуан Карлос І, який у своїй інаугураційній промові заявив про свій намір здійснити назрілі в країні реформи.

Перший післяфранкістський уряд очолив Х.Аріас Наварро. До його складу увійшли і представники правих сил, які орієнтувалися на еволюційну заміну режиму, і прихильники "бункера". У програмній заяві нового кабіне­ту міністрів, опублікованій 15 грудня 1975 року, йшлося, щоправда, в загаль­них рисах про "процес еволюції" і наближення Іспанії до західного співто­вариства та здійснення "деяких перетворень".

Між тим у суспільстві відбувалася активна структуризація. Так, 26 бе­резня 1976 року виникла антифранкістська опозиція - Демократична коор­динація. До неї увійшли ліві соціалісти, ліберали (ліві демократи, карлісти), нові профспілки тощо.

Програма Демократичної координації містила 7 пунктів: 1) негайне звільнення всіх політв'язнів, повернення емігрантів, відновлення в правах всіх, хто був їх позбавлений з політичних мотивів; 2) відновлення у повному обсязі основних прав і свобод; 3) ліквідація "вертикальних синдикатів" і визнання свободи профспілок; 4) негайне надання прав і свобод різним на­ціям Іспанії; 5) введення демократичного законодавства; 6) невтручання армії в політику; 7) демократичний розрив з минулим і надання народу права вирішувати питання про майбутнє держави шляхом референдуму. Програма не торкалася соціально-економічних проблем. Першочергового значення Де­мократична координація надавала політичній демократизації суспільства, пов'язуючи саме з нею можливість приступити до розв'язання соціально-економічних питань.

Блокування реформ і жорстоке придушення опозиційного руху загост­рювали ситуацію в країні. Король санкціонував 1 липня 1976 року відставку уряду А.Наварро. Новим прем'єр-міністром став 44-річний адвокат, гене­ральний секретар єдиної офіційно дозволеної партії у роки франкізму "На­ціонального руху" Адольфо Суарес. Саме з його ім'ям традиційно пов’язують успішний "мирний перехід" від авторитарної диктатури до демократії. Його кабінет був сформований з міністрів, які не відігравали провідної ролі за франкізму і не брали участь у громадянській війні. Першочерговим завданням А.Суарес вважав у нейтралізацію "бункеру", подолання протидії реформам в армії, кортесах, "Національному русі", а також забезпечення юридичних норм виходу демократичної опозиції на політичну авансцену післяфранкістської Іспанії. Якщо до 1976 року в країна була лише одна доб­ре організована опозиційна партія, що діяла у підпіллі (КПІ), то в 1976-1977 роках, ще до прийняття закону про партії, виникло понад 150 партій. Незва­жаючи на потужний потенціал, опозиція мала доволі аморфний характер.

Прийняттям Основного закону про політичну реформу уряд забезпе­чив юридичну базу для демократичних нововведень. Важливо те, що цей закон не містив норм, які скасовували б попереднє законодавство, за своєю формою він був виконаний як закон про реформу ( а не скасування) семи Основних франкістський законів, тому дехто навіть називав його восьмим Основним законом. Нечітке формулювання деяких його положень можна було трактувати як збереження чинного законодавства. Цей законопроект передбачав також заміну франкістських кортесів двопалатним парламентом, що обирався на основі загального, прямого і таємного голосування, а також визначав функції нижньої і верхньої (конгрес депутатів і сенат) палат май­бутнього законодавчого органу. Політична реформа, безсумнівно, була кро­ком уперед. Проте в ній нічого не говорилося про відповідальність уряду перед парламентом, проголошувалося, що голова уряду і голова парламенту не обираються, а призначаються королем. Недемократичний характер мало і: положення реформи, яке при затвердженні законопроектів наділяло одна­ковими правами конгрес депутатів і сенат, хоча шосту частину членів остан­нього не обирали, їх призначав король.

Франкістські кортеси затвердили законопроект (425 висловились "за", 59 - "проти", 13 - утримались) 18 листопада 1976 року. Так, за влучним висловлюванням зарубіжних іспаністів, вони здійснили "власне політичне харакірі".

5 грудня 1976 року відбувся референдум з питання Закону про політич­ну реформу. Саме в цей час відбулося перше зіткнення Суареса з антифранкістською опозицією (ліві радикали, в тому числі соціалісти і комуністи), яка вимагала швидкої демократизації і була невдоволена компромісним ха­рактером закону, тому й закликала громадян бойкотувати референдум, не брати в ньому участь. У результаті референдуму за підтримку законопроек­ту висловились 94,2 відсотка виборців, які взяли участь у голосуванні, проти - лише 2,6 відсотка прибічників франкізму. В той же час 22 відсотки ви­борців не взяли участі в голосуванні, продемонструвавши свою незгоду з політикою уряду.

Проведення загальнонаціонального референдуму на початковому етапі реформи став першим важливим елементом іспанського досвіду трансфор­мування суспільства. Склавши реформаторську програму, іспанське керів­ництво насамперед винесло її на суд громадян країни, щоб почути їхню думку і отримати "згоду" на проведення перетворень.

Отже, впродовж 6 місяців Суарес зумів завоювати на свій бік симпатії більшості іспанців. Про це свідчать не лише результати референдуму 15 груд­ня, а й опитування громадської думки, проведені інститутом Геллапа в липні 1976 року: 61 відсоток іспанців висловили задоволення усуненням від влади А.Наварро, 15 відсотків опитаних вбачали у цьому погану ознаку і 24 відсот­ки не змогли визначити свою позицію в даному питанні. Уряд Суареса підтримали 74 відсотки іспанців, 5 відсотків були проти, 21 відсоток утри­малися від відповіді.

Законодавча діяльність іспанського уряду після прийняття Закону про політичну реформу була досить активною. На перший план, безумовно, вий­шли заходи щодо реформування соціально-політичних структур режиму. 4 квітня 1977 року було прийнято закон, який дозволяв вільне об'єднання ро­бітників і підприємців у самостійні профспілки. Держава відмовлялась від прямого контролю за профспілковим рухом. Так були реформовані франкістські "вертикальні профспілки" і забезпечені демократичні норми соціального життя країни. Вагомим політичним кроком уряду у цьому пи­тання та ліквідації франкістських владних інститутів став декрет-закон про розпуск "Національного руху", прийнятий 2 квітня 1977 року. Розпустити Національний рух, який часто неправомірно називають "Фалангою", вияви­лося не важко: ця партія не була ні тоталітарною, ні правлячою чи такою, що масову соціальну базу режиму. Діячі цього політичного об'єднання пе­рейшли в державне підпорядкування. А майно Руху передано Міністерству фінансів. Уряд руйнував стару систему, а не вів боротьбу з її представника­ми. Демократію в країні запроваджували згори, легально і за участю дер­жавних діячів франкістської доби.

Для подальшої нормалізації політичної і соціальної ситуації напере­додні парламентських виборів було прийнято ще ряд законів. Так. 8 лютого 1977 року ухвалено декрет-закон про політичні асоціації, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ втратило право відмовляти в легалізації пол­ітичним партіям, а уряд не мав права тимчасово припиняти легальну діяльність тієї чи іншої партії без санкції суду. Завдяки новому закону було легалізовано компартію Іспанії. Таким чином у політичний процес інтегру­валися всі наявні опозиційні політичні сили. Законом від 4 березня 1977 року визнавалося право на страйки та визначалися шляхи полагодження трудових конфліктів. 11 березня 1977 року уряд розширив амністію для пол­ітв'язнів. У березні 1977 року за наполяганням правої та лівої опозицій було прийнято закон про виборчу систему, за якою право обирати і бути обраним надавалось усім громадянам, які досягай 21 року; позбавлялися цього права міністри, держслужбовці, військовослужбовці. Політичні партії отримували рівні можливості для доступу до мас-медіа. Цей закон був доповнений зако­ном про свободу інформації і друку.

Наступним важливим політичним кроком А.Суареса стало заснування власної політичної партії центристського спрямування-Союзу демократич­ного центру (СДЦ). Це була коаліція "обновленців - франкістів", христи­янських демократів, лібералів, поміркованих соціал-демократів. СДЦ дозво­лив А.Суаресу діяти одночасно за нормами двох режимів - минулого і май­бутнього: як глава останнього уряду авторитарного режиму, він продовжу­вав керувати державою багато в чому ще авторитарними методами, але як лідер парламентської партії включився в процес боротьби за владу у новоствореній демократичній системі.

Перші демократичні парламентські вибори, які показали реальну роз­становку політичних сил, відбулися 15 червня 1977 року. З'ясувалося, що з десяти зареєстрованих партій авторитетом користуються лише чотири: СДЦ - 34 відсотки голосів (167 місць у парламенті), ІСРП - 29,2 відсотка (118 місць), КПІ - 9.2 відсотка (20 місць), Народний альянс - 8,4 відсотка голосів (16 місць у парламенті). Успіх СДЦ закріпив перегрупування сил, а саме: вихід на авансцену суспільного життя промислово-фінансових кіл, які праг­нули перетворити політичну систему країни на кшталт західноєвропейської та відтіснити від державного керма ті групи олігархів, які панували за франкізму.

Однак говорити про повну ліквідацію франкізму як політичної систе­ми в цей період не доводиться, адже демократичні інститути співіснували з формально діючими франкістськими законами. Головний ініціатор і конст­руктор реформ А.Суарес, напевне, був дещо розчарований результатами го­лосування, оскільки доволі успішний хід реформ дозволяв йому сподіватися на більшу підтримку виборців. Розуміючи, що без підтримки лівих партій СДЦ важко буде завершити процес демократизації, голова уряду висунув ідею "національного консенсусу", після досягнення якого буде прийнято Основний закон - Конституцію.

22 липня 1977 року в Мадриді відбулось офіційне відкриття сесії кортесів. Невдовзі парламент затвердив новий склад уряду, до якого увійшли члени однієї партії - СДЦ- на чолі з А.Суаресом. Другий уряд А.Суареса. як і попередній, був урядом підприємців та фінансистів. Дев'ять його членів поєднували керівництво міністерствами з перебуванням на 13 посадах в ад­міністративних радах компаній, пов'язаних з транснаціональними корпора­ціями. Першою акцією нового демократичного парламенту стало прийнят­тя закон про амністію. В цей час це було вкрай важливо. Необхідний був справжній закон із зворотною силою, який би передбачав не тільки негайне звільнення всіх без винятку політичних в'язнів, але й отримання ними ко­лишніх робочих місць, повернення власності, відновлення пенсій тощо. Цей закон став першим загальнодержавним нормативним актом, виробленим шляхом переговорів і угод. ЗО вересня 1977 року соціалісти, комуністи і на­ціоналісти представили єдиний текст закону про амністію. В терміновому порядку уряд підготував свій варіант, щоб мати можливість вести перегово­ри з опозицією. В результаті цих переговорів і виник кінцевий текст закону, затверджений кортесами (парламентом) 14 жовтня 1977 року.

Тоді ж багато відомих політиків Іспанії обмірковували ідею глобально­го договору всіх великих політичних сил, в рамках якого могли б регулюва­тися всі важливі політичні проблеми перехідного періоду. В ситуації, що склалася, необхідним стало скликання широкого форуму, щоб почати пере­говори. У вересні 1977 року уряд направив всім лідерам парламентських груп нижньої палати запрошення на форму в Монклоа (урядова резиденція в Мадриді).

Переговори між урядом і представленими у парламенті партіями три­вали три тижні і завершились досягненням фундаментальної угоди - пакту Монклоа (9 жовтня 1977 року), що передбачав взаємні зобов'язання і взаємні гарантії політичним силам. Обопільні зобов'язання та гарантії підписантів торкались наступних питань: бюджетної та монетарної політики, соціально­го страхування, цін та зарплати, зайнятості. "Пакт Монклоа" складався з двох окремих документів: 1) програми оздоровлення і економічної реформи (з X розділів) та 2) програми діяльності політичних та юридичних інституцій (з IX розділів). Після ухвали кортесами (листопад 1977 року) пакт вступив у Дію.

В економічній сфері передбачалось здійснення комплексу стабілізую­чих заходів: передусім контроль над державними витратами, грошовою ма­сою, ростом заробітної плати, підтримання зайнятості, перегляд політики капіталовкладень, приборкання інфляції, скорочення кредитування, допомога дрібному і середньому бізнесу, стримування цін; виділення 100 000 млн. песет для соціальних виплат, 60 000 млн. - на створення робочих місць; забезпе­чення законодавством аграрних перетворень, сільськогосподарського руху тощо. Іспанська економіка, за пактом, базувалась на ринковому господарстві, "політиці прибутків", ліквідації диспропорцій шляхом прогресивного опо­даткування.

Участь лівої опозиції у переговорах визначила радикальний характер політичної частини пакту, яка передбачала встановлення парламентського контролю над засобами масової інформації, право на політичні об'єднання; перегляд кримінального і військового кодексів; розробку ряду демократич­них законопроектів щодо порядку проведення зборів і маніфестацій, дотримання громадського порядку; реорганізації сил безпеки.

Таким чином, пакт Монклоа забезпечив злагоду в суспільстві і мож­ливість виходу з кризи. Його підписання продемонструвало високий ступінь відповідальності основних політичних сил Іспанії, їх готовність піти на ро­зумний компроміс в ім'я майбутнього своєї країни. Пакт Монклоа - це свідчення політики "співробітництва і поступок головних політичних партій", "розуму і поміркованості, виявлених Ф.Гонсалесом, С.Карільйо та іншими лідерами опозиції". "Пакт Монклоа - це зразок прагматизму і волі до комп­ромісу з боку політичних еліт".

Створений пактом політичний клімат консенсусу сприяв найважливішій події на першому етапі демократизації - розробці та прийняттю у грудні 1978 року конституції, яка створила юридичну базу для подальшої демокра­тичної перебудови іспанського суспільства.

Вибори 1982 року та перемога ІСРП. Правління соціалістів на чолі з Ф.Гонсалесом (1982-1996 роки). У березні 1982 року уряд Леопольдо Кальво Сотело, сформований на базі СДЦ, зазнав невдачі у парламенті: було відхилено, розроблений партією, проект статуту автономії Валенсії, однієї з історичних земель країни (через вихід із парламенту фракції СДЦ - 17 депу­татів, партія втратила більшість). В цих умовах було призначено на 26 жовт­ня 1982 року дострокові парламентські вибори, треті за час пост франкізму. В передвиборчу кампанію включилось близько 20 загальнонаціональ­них і регіональних партій. Взагалі, в Іспанії нараховувалося близько 300 політичних партій, асоціацій, гуртків, груп і офіційно зареєстровано 250 партій. Щоправда, багато з них існували лише на папері.

Союз демократичного центру, зареєстрований 1978 року, нараховував 1981 року 88 тисяч осіб. СДЦ - це коаліція декількох самостійних партій і груп, які виникли на розвалинах франкістського "Національного руху".

Іспанська соціалістична робітнича партія - друга іспанська ліва партія за числом виборців, які за неї голосували. її чисельність склала 1981 року 200 тисяч осіб (в 1976 році - 10 тисяч осіб). Це одна із старих політичних партій Іспанії, яка утворена ще 1876 року. В 1974 році генеральним секрета­рем ІСРП обрано 30-річного Ф.Гонсалеса.

Іспанська соціалістична робітнича партія запропонувала конструктив­ну програму під назвою "За справедливе і рівноправне суспільство". Вона передбачала нормалізувати становище в економіці, зменшити армію "зай­вих людей" (зокрема, протягом чотирьох років створити 800 тисяч нових робочих місць), розгорнути боротьбу з тероризмом, зміцнити громадський порядок, скоротити пенсійний вік до 64 років, підвищити зарплату, посили­ти державний сектор в економіці, вирішити житлові проблеми, завершити процес автономізації провінцій. У сфері зовнішньої політики ІСРП висту­пає за мир, роззброєння, розрядку, за розвиток зв'язків із соціалістичними країнами, розширення і зміцнення співробітництва з державами Латинської Америки, за негайне замороження переговорів про участь у НАТО. І нарешті ІСРП виступає за відмову від розміщення на її території ядерної зброї і за створення безядерних зон, зокрема в Середземномор'ї.

"Народний альянс" - четверта за впливом права партія. Вона створена 1976 року і об'єднала частину колишніх франкістів на чолі з колишнім міністром франкістського режиму Мануелем Фрагою Ірібарне. Ця партія мала імідж "неофранкістської". Вона вбачала шлях подолання кризи у збільшенні капіталовкладень в приватний сектор, у лібералізації економіки, у стимулю­ванні підприємництва.

Комуністична партія Іспанії - третя політична сила в країні - в 1981 році нараховувала 160 тисяч членів. В листопаді 1982 року обрано генераль­ним секретарем Херардо Іглесіаса На виборах в жовтні 1982 року у парла­мент обрано лише 4 депутата-комуніста. Компартія виступає за вихід країни з НАТО, проти проамериканської орієнтації у зовнішній політиці. Для вирі­шення внутрішніх проблем КПІ наголошує на створенні широкого демокра­тичного фронту з участю всіх сил прогресу.

3-иоміж багатьох інших, офіційно дозволених-республіканська партія, що притримується лівої ідеології та права партія "Нова сила", яка відкрито пропагує встановлення в країні авторитарної диктатури за франкістським взірцем.

Окрема стояла світська католицька організація "Опус деі" - "Справа Божа" - 72 тисячі членів, що розкидані по 87 країнах світу.

Перемога на виборах 28 жовтня 1982 року забезпечила ІСРП 202 з 350 мандатів в конгресі депутатів і 134 з 208 у сенаті.

Соціалістам, вперше в історії Іспанії, створившим однопартійний уряд, дісталася важка спадщина. Щорічні темпи інфляції складають майже 15 відсотків, 16 відсотків працездатного населення не має роботи. Недаремно найпопулярнішим пунктом передвиборної програми була обіцянка створити у найближчі чотири роки 800 тисяч додаткових робочих місць.

Кабінет міністрів Іспанії очолив лідер ІСРП Ф.Гонсалес. Він народив­ся 1942 року в Севільї. Батьки мали невелику ферму. В сім'ї панувала атмос­фера працьовитості, організованості, єдності слова та справи.

В коледжі і в середній школі не був ні першим, ні серед відстаючих. Дуже комунікабельний, веселий, багато друзів..Захоплення-футбол. Читав мало, лише після того, як у 13 років захворів астмою, посилено займався самоосвітою. В 1960 році вступив на юридичний факультет Севільського університету (хоча батьки наполягали на професії інженера). В університеті вступає до соціалістичної партії. Опісля працює в Севільї юристом. 1970 року обирається до виконкому ІСРП від Севільї; 1974 року у 32-річному віці - генеральний секретар ІСРП. Серед характеристик, якими наділяють Ф.Гонсалеса, виділяють гнучкість та прагматизм.

Урядова програма соціалістичного уряду передбачала як необхідні ре-| форми з модернізації та технологічної перебудови суспільства, так і низку) соціальних зобов'язань, спрямованих на те, щоб підтягнути іспанське сусп­ільство до європейських стандартів. При цьому соціалісти орієнтувалися на демократизацію держави, підвищення ефективності всіх систем виконавчої влади, з тим, щоб, як підкреслив Ф.Гонсалес, заставити Іспанію функціону­вати. На думку партійних ідеологів, саме держава повинна стати "гарантом соціальних змін", "гарантом демократичного розвитку і солідарності між іспанцями, між націями та регіонами, що складають Іспанію", і двигуном соціального прогресу і справедливості. Держава виступала як консолідуюча загальнонаціональна, загально громадська сила, яка найкращим чином орган­ізує суспільство на розв'язання завдань, поставлених сучасним моментом та станом держави.

Ситуація, в якій прийшли соціалісти до влади, вимагала термінових та І енергійних заходів. Темпи росту ВВП впали до 1,2 відсотка на рік, інфляція, [ незважаючи на заходи СДЦ, залишалася на рівні 16 відсотків, безробіття складало 16,5 відсотків економічно активного населення, зростала соціаль­на напруга у суспільстві.

Оскільки на першому етапі постфранкізму 1975-1982 років була здійсне­на загальна політична модернізація, соціалістичний уряд зосередився на соціально-економічних проблемах. Для зменшення соціальної напруги перші урядові закони стосувалися соціальної сфери: було запроваджено 40-годин-ний робочий тиждень, відпуски до 30 днів, зниження на першопочатках пен­сійного віку до 65 років; збереження за звільненими з роботи 80 відсотків попередньої зарплати аж до нового працевлаштування. Водночас політика соціалістів була обережною щодо підприємців, вона- враховувала їхні інте­реси. По суті, ІСРП продовжувала в основному курс, започаткований СДЦ. План реконструкції СДЦ 1981 року було розвинуто в плані реіндустріалізації соціалістів. Розвиток нових передових галузей виробництва, які базу­валися на мікроелектроніці та роботехніці, оздоровлення неефективного й дефіцитного держсектору уряд Ф.Гонсалеса провадив через стимулювання приватного сектору. Тим підприємцям, які вкладали свої кошти у розвиток новітнього виробництва, зменшувався податок на прибутки на 40 відсотків. Модернізація трудових відносин у контексті європейських стандартів, зап­ровадження монетаристських методів боротьби з інфляцією (девальвація песети, збільшення цін на нафтопродукти, замороження зарплати) були дру­гою стороною медалі політики уряду соціалістів.

Політичний курс уряду Ф.Гонсалеса, в якому "жорстка економія" по­єднувалась з політикою перерозподілу доходів і вдосконаленням державних соціальних систем, отримала в літературі досить влучну назву "політики роз­рахованої амбівалентності".

Необхідно підкреслити, що якщо на першому етапі демократизації (1975-1982 роки) більшість трудящих погоджувалась на зниження вимог за­ради стабілізації "тендітної демократії", то після перемоги ІСРП на виборах 1982 року політика затягування поясів і необхідності "жертв" з боку всіх соціальних верств відбувалася під гаслами національного відродження краї­ни. При цьому сама перебудова і економічний ріст ставали основою і гаран­тією процвітання як країни, так і процвітання кожного громадянина. Таким чином, соціалісти намагалися у політиці та на практиці поєднати ідеї націо­нального відродження, економічного прогресу, демократизації і соціальної справедливості і надати країні на основі цих ідей нового динамізму.

Проте та обставина, що тодішній іспанець був тільки пасивним та інер­тним створювало труднощі в реалізації запланованих соціалістичних про­грам. Соціалісти, як це не видається дивним, вимушені були виступати про­пагандистами буржуазних цінностей - ініціативи, діловитості, підприємниц­тва, здорової конкуренції, щоправда, пов'язуючи їх з ідеями національного відродження, демократії та соціалізму.

Соціалісти, перехопивши неоконсервативні ідеї, вдалися до послідов­но жорстких заходів, як, наприклад, замороження зарплати на 2 відсотки, заохочення приватних інвестицій, денаціоналізації, приватизації провідних підприємств кризових галузей держсектору тощо. Соціалістична партія, при­стосовуючись швидко до сучасних умов, здійснювала ідейно-політичну ево­люцію, відмовившись від марксизму і багатьох концепцій попередніх літ.

Разом з тим соціалістичні заходи сприяли покращенню економічних показників, передовсім, росту ВВП на 5,4 відсотки у 1988 році, інтеграції в ЄС, зменшенню безробіття та створенню за останні три роки близько 1 млн. нових робочих місць. Це, у свою чергу, помітно змінювало соціально-психо­логічний клімат в країні. Люди вже не задовольнялися своєю роллю тільки в день виборів, свідченням цього став страйк у грудні 1988 року за участю 8 млн. осіб, які вимагали демократизації при прийнятті рішень, відповідаль­ності уряду, налагодження зв'язків між виконавчою владою та суспільством. Гонсалеса критикували за президентський стиль керівництва. Він визнав факт недостатності зв'язків влади із суспільством і у ході тривалих переговорів з профспілками дійшов порозуміння. На чергових парламентських виборах 29 жовтня 1989 року соціалісти підтвердили прихильність до старої форму­ли влади, яка поєднувала "соціальну солідарність" з адекватним економіч­ним ростом, і зуміли отримати підтримку (40 відсотків) іспанців для повтор­ного формування однопартійного уряду.

Модернізація та впорядкування системи соціального забезпечення стали для соціалістичного уряду однією із найскладніших справ. Нагадаємо, що в період франкізму в Іспанії існувала досить розлога система соціального стра­хування та допомоги. У постфранкістський період конституція 1978 року зберегла державний характер системи соціального забезпечення, До почат­ку 80-х років консервативні уряди розробили і прийняли нові закони і декре­ти, які стосувалися зайнятості, зниження вікового цензу для виходу на пен­сію до 64 років, запровадження нових норм забезпечення інвалідів, безроб­ітних тощо.

До розробки нової концепції соціальної політики уряд залучив, незва­жаючи на серйозні розходження, профспілки та патронат (Іспанська конфе­дерація підприємницьких організацій - ІКПО). В січні 1985 року закон про реформування системи соціального забезпечення було схвалено кортесами. Серед його новацій були такі: внески держави на соціальне забезпечення склали наприкінці 80- х років 25,3 відсотки ВВП, що відповідало середньоє­вропейським стандартам; водночас за прикладом країн Західної Європи за­охочувався розвиток всіляких фондів, які фінансувалися приватним капіта­лом; скорочувалися внески підприємців у соціальну сферу у відповідності до рівнів держав ЄС ( в Іспанії на долю підприємців припадало 70 відсотків внесків у систему соціального страхування, тоді як в країнах ЄС тільки 38,5 відсотків); окрім пенсій за віком, запроваджувалися соціальні пенсії (за ра­хунок податків) в межах 50 відсотків міжгалузевої зарплати (40 тисяч песет на місяць) тим, хто не працював, або не платив соціального внеску (таких було 460 тисяч осіб); з'явився новий тип пенсій-відстрочені пенсії; змінено страховий стаж з 10 до 15 років; пенсії за віком ставали базою для інших видів пенсій (по інвалідності, вдівству, втрати годувальника, сирітству ) і вони становили 65 відсотків міжгалузевої гарантованої зарплати замість 50 відсотків, виплачуваних раніше.

1988 року уряд соціалістів, виконуючи своє зобов'язання, прийняв дек­рет про підвищення пенсій в середньому на 5 відсотків. Це стосувалося близь­ко 6 млн. пенсіонерів.

Серед політичних реформ, здійснених соціалістичним урядом, необхі­дно вказати на військову реформу, яка була викликана бажанням позбутися синдрому військового перевороту. Вперше було створено генеральний штаб оборони у складі командувачів та начальників штабів трьох родів військ, скорочено кількість військових округів та вищих кадрових військовиків. Ко­мандувачі сухопутними силами, ВВС та ВМС позбавлялися автономності у прийнятті рішень, їх треба було погоджувати з генштабом, як колегіальним та консультативним органом при главі уряду. Щоправда, проблема технічно­го переозброєння армії залишалася нерозв'язаною.

ІСРП, тричі підтримана іспанцями на парламентських виборах (1982, 1986, 1989 років), оголосила 1993 року дострокові вибори. Дві головні при­чини заставили Ф.Гонсалеса піти на цей крок: рівень безробіття (понад З млн. осіб, тобто понад 20 відсотків активного населення країни). Йому нага­дували слова, сказані 1982 року, коли він вперше очолив уряд: "Мені було б соромно керувати країною з двома мільйонами безробітних". Другим уда­ром по репутації ІСРП став скандал про незаконне фінансування партії і пов'язана з цим корупція у вищих ешелонах соціалістичного керівництва: прем'єр-міністр, не чекаючи розголосу скандалу, під гаслом "позбавити країну від політичних корчів" оголосив дострокові вибори, сподіваючись, що вони дозволять йому вчетверте завоювати владу. Тим більше, що сам Ф.Гонсалес користувався великою популярністю.

Значної шкоди ІСРП нанесла низка фінансових скандалів напередодні виборів, до яких були причетні її речники. Ф.Гонсалес знайшов у собі сили визнати допущені прорахунки і тим самим зберіг свій високий моральний авторитет. І виборці дали шанс голові уряду.

Проте ІСРП ослаблювалася серйозними суперечками між центриста­ми, лінія яких уособлювалася у Ф.Гонсалесі, і групою на чолі з А.Геррою, яка виступала за лівіший урядовий курс, за блок з об'єднаними лівими, кістяк яких складали комуністи. У подальшому фактором дестабілізації позицій урядової партії став 24-годинний страйк (27 січня 1994 року) проти заплано­ваних урядом змін у трудовому законодавстві.

В центрі виборів 1993 року став економічний спад та питання економ­ічної стратегії. В 1992 році ВВП Іспанії зріс всього на 1 відсоток. Це був найнижчий показник за останнє десятиріччя. Скоротилися інвестиції і при­бутки, ріст числа банкротів і колективні звільнення сприяли масовому без­робіттю, яке перевищувало 20 відсотків економічно активного населення. Дефіцит держбюджету і платіжного балансу за рік збільшився вдвічі. Песе­та девальвувала за 8 місяців тричі. Наявні запаси валюти перестали покри­вати зростаючу зовнішню заборгованість. Економіка була найболючішим місцем в діяльності ІСРП, яка по-старому наполягала на політиці "ріст на основі пропозиції" і широких соціальних програмах. її головними орієнти­рами були надзвичайний план боротьби з безробіттям і маастрихтська про­грама заходів подальшої конвергенції з ЄЕС.

Проте у ході теледебатів з Х.М.Аснаром Ф.Гонсалес привів досить пе­реконливі позитивні результати в соціально-економічній сфері. За десяти­річчя правління в ІСРП розрив між Іспанією та середнім рівнем СЕС за ве­личиною національного доходу на душу населення скоротився з 27 до 20 відсотків, реальна купівельна вартість національної валюти збільшилася на 10 відсотків. Створено 280 тисяч нових місць. Населення пенсійного віку забезпечується автоматично індексованими пенсіями: 80 відсотків (проти ЗО відсотків у 1982 році) отримують допомогу. Кількість людей, охоплених національною системою охорони здоров'я, збільшується на 6-7 млн. осіб. У вузах країни навчалося вдвоє більше студентів, аніж 10 років тому. 1982 року, коли соціалісти прийшли до влади, річний дохід на душу населення складав 4 тисячі доларів, 1993 року - 14 тисяч. В той же час песета чотири рази девальвувала. Нарешті, все це досягнуто при збереженні головного - "істо­ричного вибору" Іспанії на користь демократії та інтеграції з ЄС.

Проте в іспанському суспільстві перемогла орієнтація виборців на підтримку статусу-кво.

На виборах 1993 року ІСРП отримала 39 відсотків голосів іспанців і 159 мандатів, (недостатня кількість для формування однопартійного кабіне­ту), тоді як 1989 .року вона виборола абсолютну більшість 175 місць з 350. Провідна опозиційна Народна партія, навпаки, різко збільшила свою при­сутність в конгресі з 106 до 141 місця.

Таким чином, позачергові парламентські вибори в Іспанії 6 червня 1993 року завершили тривалий період безроздільного політичного домінування Іспанської соціалістичної робітничої партії (ІСРП) і відкрили новий етап в розвитку країни, яка зуміла у 80-і роки здійснити серйозну структурно-галу­зеву перебудову економіки і суттєво наблизитися до західноєвропейських стандартів життя. Хоча соціалістам і на цей раз вдалося втриматися при владі здебільшого завдяки особистому авторитетові свого лідера Ф.Гонсалеса, за­гальний баланс політичних сил в результаті виборів суттєво змінився. Впер­ше за постфранкістський період в країні з'явилася в особі Народної партії, сильна опозиція "цивілізованих правих", очолюваних молодим, динамічним Х.М. Аснаром, яка опиралася на широкі підприємницькі верстви

Головний опонент соціалістів - консервативна Народна партія, утворе­на 1976 року, вперше отримала також шанс отримати владу шляхом демок­ратичних виборів. Ії лідер Хосе Марія Аснар зумів перетворити партію в реального конкурента ІСРП, переклавши на соціалістів відповідальність за ріст безробіття, девальвацію песети, корупцію.

Народна партія, головний опонент соціалістів, виступила з програмою, що повторювала настанови неоконсерватизму: зниження податків та про­центних ставок, прискорення приватизації. Іспанські ділові кола схилялися до підтримки опозиції. НП набрала нового іміджу, коли її очолили нові та молоді політики, які сформувалися вже в період демократії, не пов'язані з франкістським минулим. Таким був і її лідер Х.М.Аснар.

Серед іншого необхідно назвати дві обставини, які завадили Народній партії перемогти на виборах: слабкість її впливу в ряді регіонів (передовсім у Каталонії, Країні басків, Андалузії) та відсутність опори у профспілок. Все ж на попередніх парламентських виборах 1982. 1986. 1989 років НП домо­глася стабільних результатів: 25-26 відсотків голосів виборців. Успішний старт Народної партії приведе її до перемоги 1996 року.

Значні зміни відбулися за період соціалістичного правління у зовніш­ньополітичній сфері. Найголовнішими подіями стали: вступ Іспанії до НАТО (рішення про це було прийнято попереднім урядом) та 31 січня 1986 року до "Спільного ринку".

Парламентські вибори 1996 року та перемога Народної партії. Діяльність правоцентристського уряду Х.М. Аснара (1996-2002 роки). Весною 1996 року в Іспанії відбулася зміна влади. В результаті дострокових парламентських виборів, які відбулися 3 березня, відносну більшість голосів і право на формування уряду отримала правоцентристська Народна партія (НП). 4 травня її лідер Хосе Марія Альфредо Аснар Лопес, юрист за фахом, склав присягу як голова уряду і зайняв палац Монклоа. Так було перервано майже 14-річне урядування Іспанської соціалістичної робітничої партії.

Х.М. Аснар народився 1953 року в аристократичній родині, традиції якої мали великий вплив на становлення політичних поглядів нинішнього іспанського прем'єра. Його дід був директором однієї з найбільших правих газет "Ель Соль" і одним із біографів Ф.Франко. Батько - директором радіо­станції і одночасно школи кіно у часи, коли міністерство інформації та ту­ризму в уряді Франко очолював М.Фрага Ірібарне. У 18-річному віці Х.М. Аснар, ще у роки франкізму, примкнув до правого руху, а 1979 року вступив до партії Народний альянс (НА), яка в січні 1989 року була перейменована в Народну партію.

Саме у партії завдяки своїм діловим та вольовим якостям Х.М.Аснар зробив блискучу кар'єру. Коли на виборах 1982 року НА перетворилася на провідну опозиційну партію, Аснара обрана депутатом конгресу (до ниж­ньої палати парламенту). 1985 року він очолив регіональну організацію партії в автономній провінції Кастилія та Леон, а менше ніж через два роки - уряд цієї автономії.

На цій посаді молодий політик енергійно та сміливо запроваджував неоконсервативну політику, нерідко конфліктував з центральною владою з питань державної політики у галузі повноважень автономій. Ставши членом національного виконавчого комітету НА, брав активну участь у внутріпарт­ійних дискусіях з приводу стратегічних напрямів цієї партії. На Х-му з'їзді НП у квітні 1990 року Аснара було обрано головою партії. У вересні цього ж року в результаті таємного голосування (на цьому наполіг сам Аснар) він стає кандидатом від НП на посаду голови уряду Іспанії ("проти" не було жодного голосу, лише п'ятеро "утрималися").

Новий лідер взяв курс на реорганізацію і омолодження партійних рядів, розширення соціальної бази НП. більш тісне об'єднання трьох її провідних компонентів - консерваторів, демократів і лібералів. На парламентських виборах 1993 року НП вперше за весь постфранкістський період заявила про себе як сильна й організована опозиція "цивілізованих правих", яка опирається на широкі підприємницькі верстви.

1995 року Х.М. Аснар, враховуючи те, що упродовж років партію сприй­мали як вкрай консервативну, авторитарну та неофранкістську, вдався до продуманого та точно розрахованого ходу і висунув гасло перетворення НП в центристську політичну силу, як спадкоємицю партії Союз демократично­го центру (СДЦ), яка у складний післяфранкістський перехідний період взя­ла на себе місію здійснення демократичних перетворень і опісля зійшла з політичної арени. Використовуючи прихильність населення до СДЦ, осо­бисті контакти з центристами і свій досвід взаємодії з ними, Аснару вдалося фактично монополізувати на загальнонаціональному рівні весь політичний спектр, який знаходився правіше 1СРП. Водночас "перебудував під себе" керівництво НП та її апарат і домігся перемоги 1996 року.

Незважаючи на образливі характеристики соціалістичної преси (типу "сеньйор Посередність"), прихильники Аснара відзначають такі його якості як великодушність, висока самодисципліна, почуття відповідальності, твердість переконань і професіоналізм. За цими критеріями він підбирає і свою "команду". Коло людей, з яким народно партійний прем'єр підтримує дружні зв'язки, дуже вузький, йому закидають пихатість, схильність до авто­ритарних методів керівництва, надмірну серйозність, що позбавляє його харизми. Він має репутацію люблячого сім'янина. У них з дружиною Анною Ботелья троє дітей (два сини і донька), які закінчили релігійні коледжі. Що­неділі родина відвідує месу. У прем'єра склалися гарні стосунки із засобами масової інформації, а його бездоганний зовнішній вигляд сприяє створенню йому в ЗМ1 досить привабливого іміджу.

Народна партія прийшла з гаслами "нової більшості", стабільності, формування "міцного, ефективного, чесного уряду", "світових змін та мо­дернізації" Іспанії. Х.М. Аснар не раз заявляв про свій намір провадити діа­лог і шукати компроміси з усіма політичними силами країни. Зокрема, ним висунута ідея двох загальнонаціональних пактів - широкого соціального і між органами влади всіх рівнів. Разом з тим він рішуче налаштований на боротьбу з тероризмом, який приносить іспанцям стільки бід, і з корупцією. Нове керівництво Іспанії виступає за "розкріпачення" економічного потенц­іалу країни з метою розв'язання проблеми безробіття, якнайшвидшого до­сягнення маастрихтських критеріїв Європейського союзу з метою запровад­ження у числі перших єдиної європейської валюти.

У зовнішньополітичній сфері Аснар і його соратники наголошують на рішучому захисті національних інтересів Іспанії, втому числі перед партне­рами по ЄС, посиленні ролі та ваги Мадрида у міжнародних справах, водночас зберігаючи курс, який вже склався.

Шлях Іспанії в нове тисячоліття в багато дечому визначали результати березневих парламентських виборів 2000 року. Вони знову принесли переконливу перемогу правлячій Народній партії та її лідеру Х.М. Аснару. За партію проголосувало 10,2 млн. іспанців (44,5 відсотків). Вона отримала 183 депутатських мандати (всього у парламенті 350 місць), значно обігнала сво­го головного суперника ІСРП, за яку проголосувало 7,8 млн. голосів (34 відсотки) і, відповідно, 125 депутатських мандатів. Таким чином, вперше з 1976 року правоцентристська партія НП, домоглася у парламенті абсолют­ної більшості, що дозволило їй сформувати стабільний однопартійний уряд.

Головною причиною перемоги НП стало ефективне керівництво краї­ною у попередні чотири роки, здатність "бути поміркованим, не перетворю­ючись при цьому у слабкого" та розлад в стані опозиційної ІСРП.

Невдача соціалістів на виборах 2000 року спричинила відставку генсе­ка партії Х.Альмуніа, було сформоване тимчасове політичне керівництво на чолі з головою уряду Андалузії М.Чавесом. Відчутно послабила свої позиції і Об'єднана ліва, яка виборола на виборах 2000 року лише 8 депутатських місць (1996 року - 21). В її рядах набирає сили протидія лінії ортодоксаль­ного керівництва компартії Іспанії на чолі з Ф.Фрутосом.

Іспанська економіка з року в рік демонструє стабільний ріст, а з 1996 року, за час правління кабінету Аснара, ВВП зріс на 1/5. 1999 року він зріс на 3,7 відсотка, що виявилося найвищим показником серед країн ЄС. Ос­новні економічні показники дозволили Іспанії інтегруватися в зону єдиної європейської валюти.

Безробіття, яке традиційно є найболючішою іспанською проблемою, складало 1996 року 23 відсотки, 2000 року - 15 відсотків. Число ж іспанців, які зареєструвалися на отримання допомоги по безробіттю, ще менше - близь­ко 10 відсотків (на 2000 рік). Загальний рівень зайнятості в Іспанії упродовж 1996 по 2000 рік зріс на 13 відсотків - це втричі вище середнього показника Європейського союзу.

Успішними виявилися урядові заходи в царині удосконалення фінансо­вої системи. Процентна ставка стабільно тримається на рівні 3,5 відсотка, тоді як на початку 90-х років вона була вп'ятеро вища. Ціна ж акцій іспансь­ких компаній неухильно зростає. За обсягом продажу акцій мадридська біржа займає сьогодні п'яте місце в Європі - після лондонської, франкфуртської, паризької та стокгольмської.

Лідер іспанських право центристів успішно, хоча і обережно, здійснює приватизацію, яка, щоправда, ще не торкнулася таких національно важли­вих і великих галузей, як газовидобувна, залізничний транспорт, інші прива­тизовані галузі, такі як енергетична, залишаються монополістами на іспансь­кому ринку. Збиткові галузі економіки позбавлялися державних субсидій поступово, що мінімізувало негативні наслідки. Уряд знизив також подоходний податок з 56 до 48 відсотків. Інфляція контролюється в рамках середнь­оєвропейських показників, бюджетний дефіцит зменшився вчетверо, вперше за 20 років відбулося зниження податкових ставок. В січні 1999 року Іспанія вступила в Європейський Економічний і Валютний союз (ЄВС), зовнішні інвестиції в країні за 1999 рік стали 12 млрд. євро. Досягнуті ре­зультати інколи називають "аснаристським економічним дивом". Натхнен­ний успіхами, уряд Х.М. Аснара обіцяє співвітчизникам досягти у 2010 році повної зайнятості, в недалекому майбутньому приєднатися до "великої сімки", стати членом "клубу" найрозвиненіших країн сучасного світу. На цьому шляху доведеться виправити регіональні економічні диспропорції, зрівнятися э та­кими показниками, як доходи на одного іспанця із середньостатистичним показником країн ЄС (нині він складає 83 відсотки від середнього по ЄС), і, чи найголовніше, припинити терористичну діяльність бакських сепаратистів з угруповання ЕТА.