Фактори та рушійні сили розвитку: вроджені передумови, середовище

Сучасна психологія вбачає причини розвитку в процесі життя людини, в конкретних і суперечливих соціально-психологічних умовах, найрізноманітніших аспектах її взаємодії з навколишнім середовищем (буттям). Рушійними силами процесу розвитку вона проголошує притаманні йому внутрішні суперечності. Розв'язання їх є основою розвитку, який визначається взаємодією різних передумов, обставин, умов, чинників, що свідчить про можливість опосередкованого керування ним.

Становлення дитини як особистості здійснюється на ос­нові її активної взаємодії з соціальним середовищем, у якому вона черпає необхідні для її соціалізації засоби (цін­ності, ідеали, норми, знання, вміння, звички тощо). У про­цесі взаємодії з оточенням створюється індивідуальна си­туація розвитку, яка зумовлює своєрідність кожної осо­бистості і значною мірою визначає шлях її розвитку.

Умови психічного розвитку

І. Зовнішні умови – це природа і суспільство, необхідні для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання і праці, для реалізації можливостей розвитку.

Вони завжди впливають на пси­хічний розвиток через внутрішні умови, які є в самому ін­дивіді. Від природи індивіда, його потреб та інших суб'єк­тивних умов залежить, що саме із зовнішнього, об'єктив­ного

ІІ. Внутрішні умови.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку дитини супереч­ливі. Вони не тільки взаємопов'язані, а й переходять одні в інші. Так, зовнішнє, об'єктивне, засвоюючись індивідом, стає внутрішнім. Зовнішнє не прямо стає внутрішнім, а зазнає певних змін, перетворень. Складним є і процес об'єктивації внутрішнього (переходу внутрішнього в зов­нішнє), яке визначає нові ставлення особистості до зовніш­нього світу. Відбувається інтеріоризація практичних, розу­мових, мовленнєвих дій та моделей поведінки, формується здатність оперувати об'єктами в образах, думках, перетво­рювати їх мислено і водночас зовні виявляти ставлення до них, екстеріоризувати їх.

Співвідношення внутрішнього і зовнішнього змінюється у процесі розвитку індивіда, набуває своїх специфічних особ­ливостей на різних його етапах. Так, внутрішні умови не­впинно збагачуються через діяльність дитини. Завдяки поя­ві нових цілей, потреб, інтересів уможливлюється її нове, змістовніше ставлення до зовнішнього світу. Те, до чого ди­тина була байдужою, стає для неї значущим і привабливим.

Важливими умовами психічного розвитку є спадко­вість і соціальне оточення. Врахування цього сприяє ефек­тивному використанню природних задатків і передумов розвитку дитини. Через неадекватність розуміння співвідношення біологічного та соціального безуспішними є практичні спроби розв'язувати складні суперечності між ними, які часом виникають у житті людини (наприклад, за статевої патології, алкоголізму, наркоманії).

За спостереженнями психологів, немало фактів свідчать, про неабияке значення для нормального психічного розвитку людини суспільства і його структурних та функ­ціональних компонентів. Однак це не дає жодних підстав для негативних висновків щодо ролі в цьому процесі при­родної основи людини, в тому числі спадковості, умов пре­натального (до народження), натального (народження) і Раннього постнатального (після народження) розвитку, її біологічної (особливо мозкової) організації.

Аналізуючи дані вікової фізіології, генетики, інших наук, психологи переглянули деякі уявлення про співвід­ношення біологічного та соціального в розвитку людини, передусім їхнє переконання про конфронтацію біологіч­ного та соціального в людині поступилось місцем усвідом­ленню необхідності з'ясування діалектики взаємодії біо­логічного та соціального, соціально-духовної зумовленос­ті біології людини. Все більше прихильників знаходить твердження, що для розвитку особистості характерна не­віддільна єдність природного, соціального, психологічно­го та духовного.

Отже, в розвитку людини генетичне не протиставля­ється соціальному. Онтогенез людського організму визна­чається біологічною спадковістю. Із зародка виростає люд­ський організм із притаманними йому можливостями роз­витку. Він формується за рахунок речовин, засвоюваних із середовища за заданою в його генотипі програмою.

Генотип — сукупність усіх генів організму, успадкованих ним від батьків.

Генотип містить згорнуту інформацію про історичне минуле людини. В ньому закріплена тілесна її організація, універсальність руки, здатність до прямої ходи і засвоєння мови. Це так звана консервативна спадковість. Генотип також несе інформацію про програму індивідуального розвитку, яка адаптується до специфічних соціальних умов життя. Підраховано, що можливих варіантів людського генотипу у мільярди разів більше від кількості людей, що вже жили і живуть тепер.

Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру, мор­фологічні ознаки організму, що відрізняють людину від тварин, будову нервової системи, стать, стадії і темпи дозрі­вання, ряд індивідуальних (нейробіологічних і функціо­нальних) особливостей, зокрема групу крові, особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів, деякі анатомічні та фізичні аномалії, безумовно-рефлек­торні структури. Нервова система таїть у собі спадково зу­мовлені величезні потенції для виникнення нових потреб, форм поведінки, нервових процесів. Вони є природною ос­новою активності людини, її здатності розвиватися, навча­тися і виховуватися.

Однією з природних передумов розвитку є задатки лю­дини.

Задатки — це ще не готові психічні властивості, а лише природні потенції їх виникнення і розвитку. Вони реалізуються в житті людини за допомогою створених сус­пільством засобів.

За відсутності необхідних умов задатки можуть не розвиватися.

Генотип зумовлює ознаки і властивості організму через хромосомний апарат і гени. У розгортанні його програми існують певні перешкоди, зокрема такі зовнішні чинники, як радіація, екологія, харчування, пологові травми. Тому не всі властивості організму зумовлюються спадковістю. Наприклад, на основі однакового типу нервової системи часто формуються різні характерологічні риси людей і, навпаки, на основі різних типів нервової системи розвива­ються схожі за характером особистості. Це залежить від індивідуальної ситуації розвитку.

Головною ланкою, яка опосередковує можливі впливи генотипу на становлення психічних особливостей людини, є центральна нервова система. Генетичні фактори, ініціюючи процеси дозрівання окремих утворень головного моз­ку, забезпечують внутрішні умови для виникнення психіч­них новоутворень. Центральна нервова система виконує і зворотну функцію — опосередковує вплив середовища на реалізацію генетичної програми розвитку.

Незалежно від рівня актуальної сенситивності (чутли­вості) основою засвоєння, наприклад, рухів, мови є акти­вація певної частини генів. Однак головна особливість та­ких сенситивних періодів — це зумовленість розвитку ото­ченням. Тому однією з найважливіших їх характеристик є специфічність досвіду індивіда. Ці періоди є своєрідними фільтрами, які «пропускають» одні впливи оточення і бло­кують інші. Вони можуть бути вузькими, їх пропускна здатність інколи обмежена передачею одного стимулу з оточення (наприклад, вчасно дати дитині в руки музичний інструмент, пензель і фарби).

Генотип ініціює стадії розвитку, зумовлює періодич­ність виникнення чутливості до певних зовнішніх впливів. Однак неможливо з певністю стверджувати, наскільки конкретний тип поведінки залежить від генетичних чинни­ків, а наскільки від чинників оточення, оскільки індивіду­альні відмінності певної характеристики, в тому числі й психологічної, можуть бути спричинені оточенням, геноти­пом або одночасно ними обома. Ці відмінності можуть бути значними. Так, за даними досліджень, співвідношення між максимальними і мінімальними значеннями часу реакції може відрізнятися удвічі, показники пам'яті за тестом — майже втричі, а деякі показники темпераменту — більше, ніж у 30 разів. Тому дані про середнє значення конкретної величини дають мало інформації, оскільки індивідуальні відмінності завжди більші за групові.

У процесі психічного розвитку дитини співвідношен­ня впливу генотипу і середовища змінюється. Наприк­лад, вивчення впливу генотипу і середовища на форму­вання у близнюків такої психічної характеристики, як загальний рівень реактивності, дало змогу дослідникам зробити висновок, що у дітей 4-х років 46% варіативностей цієї характеристики пов'язані з впливом генотипу, а 54% — із впливом оточення; у дітей 7 років вплив геноти­пу становив 67% , однак тільки 12% варіантів були таки­ми, що і в 4 роки, тобто 55% припало на частку впливів генотипу, які в 4 роки виявлені не були.

За результатами досліджень, індивідуальні відмінності різних інтелектуальних функцій у середньому більш ніж наполовину визна­чаються генотипом, з віком вплив генотипу на їх варіа­тивність зростає.

На ранніх етапах онтогенезу людини передусім форму­ються загальновидові (універсальні) форми поведінки, розвиток яких забезпечується переважно стійкою части­ною гена. Індивідуально-специфічні особливості поведін­ки розвиваються пізніше в процесі активної взаємодії лю­дини з оточенням. Воно може бути сприятливим для роз­витку людини з одним генотипом і менш сприятливим для людей з іншим генотипом. Наприклад, у дворічних дітей їхні емоційні особливості визначають, чи буде інтелекту­альний розвиток пов'язаний з особливостями їх оточення. За низької емоційності дитини такі особливості, як міра включення матері в спілкування та ігри з нею, різноманіт­ність чи однотипність іграшок, вид використовуваних по­карань, не пов'язані з рівнем розвитку інтелекту. У дітей з високою емоційністю такий зв'язок є.

Дитина може одержувати від батьків не тільки генетич­но зумовлені передумови певних здібностей, а й відповідні для їх інтенсивного розвитку обставини. Свідченням цього є професійні, творчі династії, наприклад музикантів, ху­дожників, ремісників, спортсменів, науковців, політиків.

Співвідношення між генотипом та оточенням може бу­ти різне. Якщо дитина, успадкувавши певні гени, живе у відповідних умовах для розвитку здібностей та нахилів, то така відповідність між генотипом та оточенням є пасив­ною. Це виявляється у тих випадках, коли дорослі зверта­ють увагу на розвиток дитини і допомагають їй у цьому. Бу­вають ситуації, за яких дитина сама активно шукає умови для розвитку своїх задатків (без відома батьків записується у музичну чи спортивну школу). Загалом, значні індивіду­альні відмінності в розвитку інтелекту зумовлені співвідно­шенням генотипу, оточення та активності дитини.

Оточення дитини — це не стільки предмети та явища природи, а передусім люди, їхні взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мова, духовні цінності. Але не все те, що оточує, є оточенням (ситуацією) її розвитку. На дитину впливають тільки ті аспекти зовнішніх умов, з якими вона вступає в активний зв'язок, в яких вона діє. З часом оточення дитини не тільки розширюється територі­ально, а й збагачується змістово. У процесі розвитку вона стає вибірково сприйнятливою до конкретних чинників оточення, опановує нові види та форми діяльності.

Соціальне оточення по-різному впливає на розвиток дитини. Цей вплив залежить від рівня його культури, вза­ємин людей, освіти батьків, їх уболівання за становлення особистості дитини. У зв'язку з цим в одній сім'ї часто ви­ростають різні діти, хоч спадковість є близькою.