Лекція 6. Тема: Антична культура. Мистецтво стародавньої Греції та Риму План лекції

1. Особливості культури античної Греції .

1.1. Натурфілософський світогляд античного суспільства.

1.2. Особливості міфології стародавньої Греції.

2. Доісторична Греція і класична Еллада.

2.1. Крито-мікенська (егейська) спадщина.

2.2. Гомерівська та архаїчна Греція .

3. Культура та мистецтво Греції часів класики та еллінізму.

3.1. Архітектура, скульптура, вазопис.

3.2. Драматургія. Театр.

4.Специфіка й витоки римського генія.

4.1. Культура етрусків.

4.2. Архітектура та скульптура Риму.

4.3. Література. Театр.

Рабовласницька формація знищила родові авторитети, закріпила майнову нерівність і завдяки наявності рабів створила — хоч і невеликий — прошарок вільних та свідомих індивідів. Це означало відкриття реальних можливостей для формування духовних сфер діяльності — науки, мистецтва, творчості. Нова соціальна ситуація відкрила шлях дальшому розвитку людства. У цьому розумінні вірне твердження, що без античного рабства не було б сучасної цивілізації.

1.1.

У Стародавній Греції одним з центральних світоглядних понять було поняття "космос", що означає "порядок". Світ сприймавсь як певний порядок, що проявлявся в космології, музиці, математиці, логіці тощо. Якщо все підпорядковано світовому закону, то головне в роботі — пристосування до природного коло обігу. Головний метод — спостереження. Заняття наукою, теоретичні студії означали "пристрасне споглядання", коли зливаєшся з предметом споглядання і завдяки цьому розумієш, у чому суть справи.

Природне у свідомості стародавнього грека завжди є найдосконалішим, і тому щось виправляти в ньому — абсолютно безглуздо. Мистецтво, яке досягло значних висот, все одно вважалося нижчим щодо природи. Мабуть, тому в античному світі не було особливого інтересу до технічних винаходів. Греки винайшли паровий двигун, але він залишився цікавою іграшкою, бо можливість такого "піднесення над природою" психологічно не сприймалася. Особливостями світогляду можна пояснити й зневагу в античному суспільстві до продуктивної праці. Слід користуватися природним, вважав грек, а не створювати нове. Життя, звичайно, змушувало трудитися: вирощувати зерно, культивувати виноград, пасти худобу, — але в основному це була стилізація природних процесів, наслідування природи, підстроювання під ритми природи. Повністю виключалась ідея праці як засобу наживи.

Натурфілософське ставлення до навколишнього світу, закріпившись у міфах, впливало на художню творчість. У грецькій міфології матеріал давніх легенд пройшов високу художню обробку, став основою епосу, лірики і драми.

1.2.

На відміну від звіриних образів давніших релігій (єгипетської, наприклад) грецькі боги антропоморфні і тому ставали моделями людської поведінки, давали уявлення, як треба поводитися за законами краси: царствені жести Зевса, святкові музикування Аполлона і муз, застигла скорбота Деметри тощо. Грецькі міфи мали особливу пристрасть до естетики. Боги у зображенні греків мали людське обличчя, хоча й набагато естетично вдосконалене.

Жителі Еллади вбачали грізну небезпеку в злочинному зухвальстві людини. Богиня Немезида, супутниця Зевса, карала зухвалість і нечесність як шлях до досягнення несправедливих благ. Покровитель людей Прометей, хотів облудним шляхом добути їм кращу долю. І за це був прикутий до скелі. Цар Сізіф намагався перехитрувати смерть. Відтоді він приречений до безглуздої тяжкої праці — котити вгору тяжкий камінь.

Там, де герої покладаються на силу свого розуму, як у сумній історії Едіпа, котрий розгадав навіть загадку Сфінкса, але так і не зміг розгадати загадку власного життя, доля повертається проти нього.

2.

2.1.

Величезну роль у розвитку давньогрецької культури відіграла крито-мікенська (або егейська) культура (III — II тисячоліття до н.е.). Вона була створена племенами, які населяли острів Крит, Пелопоннес, Західне узбережжя Малої Азії.

Місто Кнос — ще з XVIII ст. до н.е. головне серед міст Криту — славилося майстерно збудованим палацом. У ньому містилися царські палати, святилища, гімнастичні зали, басейни, відкриті майданчики для театральних вистав і релігійних церемоній. Стіни в ньому розмальовані фресками (водяними фарбами по сирій штукатурці) із зображенням рослин, тварин, казкових грифонів (левів з орлиними головами), безліччю людських постатей.

З XV — XIV ст. до н.е. центр егейської цивілізації перемістився на південь Балканського півострова, у Мікени та Тіринф. Тут будували міста-фортеці на пагорбах, звідки й виникла назва "акрополь" — верхнє місто.

Центром Мікенського палацу був мегарон — великий прямокутний парадний зал з вогнищем посередині. У залі влаштовували врочисті зборища і бенкети. Навколо вогнища чотири колони підтримували навіс із отвором для диму. З егейського будинку з мегароном склалась архітектура античного храму.

2.2.

Період історії Греції з XI до VIII ст. до н.е. називають гомерівським, бо все, що про нього відомо, ми знаємо з розповідей Гомера. Гомера греки вважали автором цілого ряду творів. Окремі пісні або частини поем Гомера тривалий час жили в усній традиції співців. Пісня передавалася з покоління у покоління.

Система архітектурних форм склалася ще в період архаїки (від гр. archaios — давній, VII—VI ст. до н.е.).

Грецький храм — сховище казни і художніх скарбів, місце поклоніння богам — був центром усього суспільного життя громадян грецького поліса. Він стояв у центрі акрополя або на міському майдані. Основним типом храму був периптер — храм прямокутної форми, оточений з усіх боків колонами. В основі грецької архітектури з самого початку лежала певна система співвідношення несених і несучих частин — ордерів (від лат. ordo — стрій). Ордери називали за місцем їх виникнення, доричним, іонічним і коринфським.

Доричний храм-периптер з триступінчастою основою, приземкуватими і могутніми колонами був увінчаний двосхилим дахом. Фронтони його заповнювалися скульптурами, скульптурними прикрасами завершувалися й роги даху та його шпиль.

Капітель іонічного ордера, який склався наприкінці VII ст. до н.е., мала ехін з двох витончених завитків і щедро декорованого карниза.

Коринфський ордер відзначався колонами, стрункішими, ніж іонічні, вони завершувалися пишною капітеллю, складеною із стилізованого листя.

Грецькі храми архаїчного періоду підмальовували. Фарба підкреслювала архітектоніку будинку, підсилювала святковість образу. Білий, з кольоровими деталями храм, легко "читався" силуетом на тлі неба.

Архаїчна скульптура народилася на стадіонах, у гімнасіях, на олімпіадах. Переможців Олімпійських ігор всенародно прославляли, на їх честь споруджували статуї. Зображення куросів – ( яких називають архаїчними Аполлонами) – представляють постаті, з підкресленою атлетичною будовою, широко розплющеними очами , трохи піднятими кутками губ. Часом такі статуї сягали трьох метрів заввишки і нагадували давньоєгипетські, але відрізнялися такими рисами, як відкритість людини перед світом, життєрадісність, що виражало гуманістичну ідею грецького мистецтва. Куроси присвячувалися богам, ставилися на міських майданах.

Жіночі постаті зображали задрапованими. Вони називалися корами (від грец. kora — діва). Кори мали широко розплющені подовжені очі, "архаїчну", слабо виражену усмішку (трохи підняті кутки губ). Обличчя і куросів, і кор не індивідуалізували: у чоловічих постатях — стриманість, мужність, сила; у жіночих — стриманість і благородство при підкресленій жіночності, ніжності.

3.

Фізично і морально досконала людина, в якій воєдино злилися доброчесність і пропорційна краса тіла, — такою є модель особистості вільного грека. Ритм тіла виховувався атлетикою, ритм душі — "музикою". Для грека мусичні, (тобто під знаком муз) мистецтва означали триєдність поезії, танцю і власне музики. Давньогрецька література жила не тільки у слові — вона жила і в звуці, і в німому жесті, і в танці. Оди або трагедії співали й танцювали, хоча для нас вони — літературні тексти. Розвиткові ліричної поезії дуже сприяли змагання поетів та музикантів, засновані у Греції в VI—V ст. до н.е.

На Олімпійських іграх головну роль відігравали змагання атлетів і перегони на колісницях. Але й тут в урочистих піснях славили переможців, виконували гімни на честь богів і героїв, співали пісень під час урочистих процесій.

Деякі види ліричної поезії були особливо тісно зв´язані з музикою і танцями. Залежно від метричної форми, грецька лірична поезія поділялася на елегію, ямб і мелос.

Була й урочиста лірика. Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Дифірамб співали з пристрасністю, що приводила слухачів у збуджений стан. Акомпанементом до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари. Співання дифірамбу поєднувалося з поривчастим, стрімким танцем.

3.1.

Естетичний елемент грецької культури найбільший прояв дістав у архітектурі та скульптурі.

В архітектурі грецької класики розвивався той самий тип храму - периптеру, переважно доричного ордера. Але він став стрункішим, більш гармонійним, пропорції його набули більшої логіки і простоти. Було визначено кількість колон: по довгій стороні вдвічі більше, ніж по короткій, плюс одна (наприклад, 13:6).

Афінський Акрополь став безсмертним пам´ятником, в якому архітектура і скульптура виступають у нерозривній єдності. Акрополю віддав 15 років життя найвидатніший скульптор класичної Греції Фідій. З Акрополем зв´язані головні свята Афін — Панафінійські — на честь богині, покровительки міста.

Раз на чотири роки по священній дорозі від Афін до Акрополя йшов похід з дарами богині й шатами для неї — пеплосом, котрий ткали найкращі афінські дівчата. Процесія піднімалася на пагорб через парадні ворота Пропілеї, які складалися з іонічної колонади між двома доричними портиками, і далі рушала на площу Акрополя. Праворуч від Пропілеїв, на виступі скелі Акрополя, на високому постаменті стояв храм Ніки, іонічного ордера, з дерев´яною скульптурою богині Ніки Аптерос (безкрилої) всередині. Це рідкісне зображення безкрилої перемоги. У поетичній уяві греків богиня перемоги поставала зрадливою дівою, яка легко перелітала від одного до іншого, і тому найчастіше її зображали крилатою.

Процесія прямувала від входу до центрального храму Акрополя — Парфенону, оточеного 46 колонами заввишки 10 м. У Парфеноні поєднані риси доричного та іонічного ордерів. Мармур його колон, червоний і синій кольори, делікатно введена позолота надавали храму святковості. Пропорційність його частин, точність у розрахунках зробили Парфенон шедевром на всі часи.

Всередині Парфенону стояла, створена Фідієм,13-метрова статуя Афіни Парфенос, (Афіни-Діви). Афіна була в убранні із зображеними на ньому сфінксами та крилатими кіньми. Правою рукою вона спиралася на колонку, в руці тримала двометрову крилату богиню Ніку. У лівій руці Афіна мала щит. Між списом і щитом Фідій умістив величезного священного змія.

Обличчя Афіни, руки, маска Медузи Горгони на грудях були виконані зі слонової кістки, очі — з коштовного каміння, вбрання і зброя — із золота.

Скульптури Парфенону прославляли велич людського розуму, силу краси, мужність греків, які перемогли варварів-персів. Невичерпна фантазія Фідія створила у фризі 365 людських фігур і 227 фігур тварин, при чому пластика рухів жодного разу не повторюється.

Історія Парфенону трагічна. За часів середньовіччя він був перетворений у християнську церкву, потім використовувавсь як пороховий склад. У XVII ст. при облозі Акрополя венеціанцями у Парфенон влучило ядро, і він був зруйнований. Багато скульптур загинуло.

Останньою спорудою Акрополя був храм, присвячений міфічному царю Ерехтею — Ерехтейон. Нове в ньому — каріатиди, жіночі фігури, які підтримують на одному з портиків замість іонічних колон перекриття храму.

Людська краса і досконалість — ось що прагнули втілити вони в образах атлетів. Головний ідеал полісної класики відображений у слові "калокагатія". Kalos — характеристика тіла, не спотвореного рабською працею або "варварським" неробством: його постава, жести відповідають доброму смакові. Agathes — характеристика душі, пройнятої тим самим ритмом, який втілюється вже у вчинках людини перед обличчям общини і перед обличчям смерті.

У V ст. до н. е. було створено велику кількість чудових скульптур. З відомих скульпторів, крім Фідія, за цих часів в Афінах працювали Мирон ("Дискобол") і Поліклет (стримано могутні, спокійно величні образи "Дорифора" — списоносця і "Діадумена" — атлета, який увінчує свою голову переможною пов´язкою).

В архітектурі пізньої класики (410—350 p. p.) виявляється потяг до грандіозного, зовні прекрасного. Було відбудовано після пожежі храм Артеміди, який вважався одним з чудес світу. Так само чудом можна назвати велетенську гробницю царя Мавзола у Галікарнасі, від якої і походить пізніша назва "мавзолей". Вона увінчувалася колісницею з кіньми і була прикрашена 150-метровим фризом із зображенням битв греків з амазонками.

В IV ст. до н. е. споруджено знаменитий театр в Епідаврі (архітектор Поліклет), на кам´яних лавах якого могли сидіти 10 тисяч глядачів. Чудова акустика давала змогу розрізнити кожний звук навіть з останнього ряду, віддаленого від орхестри на 60 м по горизонталі і на 23 м по вертикалі (на такому підвищенні розміщувався останній ряд).

У скульптурі замість мужності і суворості образів класики виник інтерес до душевного світу людини. На зміну мужній красі атлета V ст. до н. е. приходить краса витончена і більш одухотворена. Особливої слави здобула скульптура Праксителя — статуя Афродіти Кнідської. Статуя стояла на березі моря, на острові Кнід, і сучасники писали про справжні паломництва на острів з метою помилуватися красою богині, яка збирається ввійти у воду і скидає одяг на вазу, що стоїть поруч. (Це було перше в грецькому мистецтві зображення оголеної жіночої постаті).

Лісіпп Третій, великий скульптор IV ст. до н. е., прагнув показувати атлетів не у мить найвищого напруження сил, а, у мить його спаду, після змагання (такі його Апоксіомен, який зчищає з себе пісок після спортивного бою; Гермес, який стомлено присів на камінь і ладен наступної миті бігти далі у своїх крилатих сандалях).

Елліністичний період охоплює мало не тисячу років (з IV ст. до н. е. — від завоювання Греції Олександром Македонським — і до падіння Західної Римської імперії у 476 р. до н. е.). Еллінізм характеризувався поширенням грецької міської цивілізації на простір від Сицилії до Індії. Культура цієї епохи орієнтована на еллінів. "Еллін" означало: людина, яка примкнула до соціальної верхівки і прийняла її культуру, розмовляє грецькою мовою, змолоду вправлялась у гімнасії, вчила напам´ять Гомера, а в зрілі роки відвідує театр. Еллінство - це належність до певної касти, об´єднаної знанням Гомера та Еврипіда, Платона та Демосфена, чистотою і витонченістю грецької мови, тонким, "еллінським" смаком, "патентом на шляхетність". Еллінами не народжувались, а ставали через школу.

Ранній еллінізм (кінець IV ст. до н. е. — І—II ст. н. е.) — період становлення величезної держави, що закінчився утворенням світової Римської імперії у І ст. н. е. на чолі з імператором Октавіаном Августом. У цей час досить інтенсивно розвивалася математика, медицина, натурфілософія, жили великий математик Архімед, геометр Евклід; були зведені величезні інженерні споруди: Фороський маяк (понад 100 м заввишки), який простояв 1500 років, Колос Родоський — бронзове зображення бога сонця Геліосу (32 м заввишки). Їх не випадково називали чудесами світу.

Культова елліністична архітектура тяжіла до велетенських розмірів. У цей період створено диптер — той самий прямокутний храм, що й периптер, але оточений не одним, а двома рядами колон (Олімпейон). Еллінізм знав і храм-ротонду, тобто круглий в плані храм з діаметром ротонди 19 м.

На острові Самофрак було поставлено статую Ніки — на честь перемоги родоського флоту над ворогами у 306 р. до н. е. Споруджена на п´єдесталі, що нагадує ніс корабля, постать Ніки органічно вписувалась у ландшафт зі скелею, котра зависла над морем. Хітон, який в´ється довкола могутнього тіла, відведені назад могутні крила, нестримний порив уперед надають скульптурі справді титанічного, тріумфального характеру.

Класичним взірцем є статуя Афродіти з острова Мелос, більш відома під римською назвою Венера Мілоська.

Повноправним у скульптурі став побутовий напрям ("Старий, який витягує колючку з ноги", "Хлопчик з гусаком"), декоративна скульптура.

Вівтар Зевса у Пергамському акрополі обрамлений барельєфом близько 130 м завдовжки і 2, 3 м заввишки, де зображені бики і велети, що б´ються. Велетні гинуть, відчай, страждання виражено в їхніх постатях, але вони сповнені благородства і сили духу. Надмірність емоцій, підкреслена динаміка, драматизм образів: ("Галл, який убиває себе і свою дружину") — такі особливості цієї скульптури. Елліністичний майстер ворога зображає не карикатурним, а мужнім і прекрасним.

Великої слави здобула знайдена у XVI ст. скульптурна група — Лаокоон з синами. Троянський жрець Лаокоон був покараний покровителькою греків Афіною за те, що застеріг безтурботних троянців від небезпеки введення у місто залишеного греками дерев´яного коня.

Античний живопис Греції якнайкраще представлений мистецтвом вазопису. Збереглися чудові вази (особливо VI ст. до н.е.) — розпис вкривав усю їхню поверхню, як килим. Стиль цей називався орієнталізуючим, оскільки багато що, особливо в орнаменті, греки перейняли від Сходу: квіти лотоса, мотиви тваринного світу тощо.

Згодом килимовий стиль поступився місцем чорно фігурному. Візерунок наносили чорним лаком на трохи підмальовану вохрою глину посудини — постаті вільно розміщувалися на поверхні стінок. Це були сцени битв, бенкетів, полювання, епізоди з гомерівських поем.

З останньої третини VI ст. до н.е. чорні фігури на вазах замінили червоні (фігури природного кольору глини виступали на тлі, повністю вкритому лаком); на них динамічні жанрові сцени межують з міфологічними.

3.2.

Виникнення грецької драми зв´язувалося з культом Діоніса, бога винограду і вина. "Тотемом" Діоніса був козел, чим і пояснюються виступи його шанувальників у вигляді козлів: пісню на честь Діоніса співали, вдягши козлині шкури, підв´язавши роги і копита. Такі хорові пісні виконували на святі Діоніса, так званих Діонісіях.

Оскільки "першою сходинкою" драми були пісні і танці, то виконували їх на орхестрі, котра входила до складу священної ділянки бога Діоніса. В афінському театрі Діоніса збереглися ще сліди найдавнішої орхестри, що належить до VI ст. до н.е. Навколо неї на пагорбі стояли глядачі, а там, де пагорб був невисокий, споруджували дерев´яний поміст, щоб з його висоти дивитися на орхестру. З цих помостів згодом і розвинувся "театр", тобто місця для глядачів. У подальшому цим словом почали називати всі театральні споруди.

Мімічна гра, яка була неодмінною частиною трагедії, потребувала майданчика як місця дії акторів. Потрібні були і приміщення для переодягання — намет ("скена") стояв так, щоб глядачі не бачили виходу акторів з нього через бічні ходи до орхестри. Посередині орхестри розміщався вівтар Діоніса, на "приступці" до нього і стояв актор.

Минув час, орхестра вже перестала бути головним місцем дії, а перед глядачем з´явилося житло виконавця головної ролі. Це житло зображувалося проскенієм, (передньою стіною скени), ще пізніше, дія п´єси була перенесена з орхестри на скену, горішня поверхня якої стала місцем гри. Місця для глядачів будували з каменю — вони піднімалися концентричними колами і, розіходячись, наче промені, сходами поділялися на клини (амфітеатр).

Грецька драма ставила особливо високі вимоги до голосу акторів. Вони грали у масках. Водночас на сцені перебувало не більш як троє акторів. Акторами були тільки чоловіки. Актори були шанованими людьми. Вони брали участь у політичному житті, їм надавалися великі пільги.

Великий давньогрецький драматург - Есхіл (525—456 p. p. до н.е.). Головний зміст трагедій Есхіла визначається характерним для давньогрецького світорозуміння питанням про долю, трагічну вину людини .

Усі питання і державного, й особистого життя різних верств афінського суспільства V ст., дістали своє відображення у трагедіях Софокла й особливо Еврипіда. Деякі пізніші дослідники вважали, що Софокл по-шекспірівському зобразив у трагедії силу долі, яка тяжіє над людиною. Творчість Еврипіда охоплює всі основні міфи греків: коло легенд про Геракла, перекази про Троянську війну та ін. Викривальна комедія V ст. до н.е. набирає найбільших темпів художнього розвитку в Аристофана (450—390 p. p. до н.е.).

Трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедії Аристофана виховували почуття гідності, громадянськості, відповідальності перед містом-державою, благородність і незалежність духу.

4.

Протиставлення естетиків-греків і практиків-римлян проходить через усю літературу. Мистецтво пізнього еллінізму ввібрало у себе особливості своєї епохи. Римські легіонери, які поступово завоювали все Східне Середземномор´я, постали перед іншими народами представниками досить розвиненої культури. Римляни створили свій чудовий театр, гостру комедію, мемуарну літературу, стрункі історичні твори, виробили кодекс законів (римське право стало основою всієї європейської юриспруденції).

4.1.

Римське мистецтво багато що взяло, творчо переробивши, у Стародавньої Греції, але виросло воно на землі, де була власна, давньоіталійська культура, в якій найцікавішим і найбільш розвиненим було мистецтво етрусків.

Живописне оздоблення гробниць, постаті або погруддя померлих на теракотових поховальних урнах дають уявлення про культи та спосіб життя етрусків.

Цікава й етруська кераміка, яку випалювали до чорного, полірували так, що вироби здавалися швидше бронзовими чи золотими, і прикрашали або надряпаним рисунком, або рельєфним зображенням тварин і птахів.

Були етруски майстрами і в ювелірній справі, і у бронзовому литті. Саме етрускам належить славнозвісна Капітолійська вовчиця (початок V ст.), яка нагадує відому легенду про походження Риму.

4.2.

Римляни шанували грецьке мистецтво як взірець. Чимало оригіналів і копій скульптур Мирона, Фідія, Поліклета, Праксителя, Лісіппа заполонили громадські будівлі Риму, житлові будинки, заміські вілли. Але поетичного натхнення грецького мистецтва, самого ставлення до митця як до обранця богів у Римі не існувало ніколи. Римське мистецтво завжди було більш утилітарним. Це далося взнаки і в архітектурі.

Слідом за етрусками римляни збудували чудові дороги (найдавніша — Аппієва, 312 р. до н. е.), довгі, на десятки кілометрів акведуки, бо постачання Римові води з Альбенських гір через непридатність води з Тибру було однією з найголовніших справ. Акведуки давали воду термам, фонтанам, будинкам городян. Відкриття бетону відкрило нові конструктивні можливості будівництва. Ззовні бетонні будинки облицьовували мармуром або каменем.

Римлянам належить і тип тріумфальної арки, одно -, три - і п’яти прогінної, що зводилася на честь певного імператора.

В імператорському Римі кожний імператор у гонитві за славою споруджував нові майдани, адміністративні будинки, театри і стадіони. При Флавіях, імператорах Веспасіані й Титові, у 75 — 82 p. p. н. е. було збудовано величезний амфітеатр для гладіаторських боїв – Колізей - (еліпс 188 м завдовжки і 156 м завширшки); стіна 50 м заввишки має три яруси склепистих арок, четвертий глухий, поділений лише вікнами. Кожен ярус прикрашений пів колонами доричного, іонічного і коринфського ордерів. У нішах — статуї. Під ареною Колізею, на якій, до речі, могли вести бій відразу до 3 тисяч пар гладіаторів, були розташовані приміщення гладіаторів, клітки для тварин і система водопостачання. Арену можна було затопити водою і розігрувати морські бої.

При імператорі Адріані (II ст.) було зведено ще один знаменитий пам´ятник — Пантеон ("Храм усіх богів").

Близько 170 р. було відлито кінну статую імператора Марка Аврелія, яка стала взірцем для майбутніх монументів Європи.

Скульптурний портрет III ст. – це історичні документи епохи, висловлені мовою мистецтва. Часом у них присутні болісні роздуми, страх, невпевненість (портрет Філіпа Аравітянина).

Портретна галерея періоду Римської імперії передає всю жорстоку історію Риму: сваволю і деспотизм його правителів, неробство римської знаті. Римський портрет пережив кілька стадій: тонкий психологізм (портрети Веспасіана, «Сиріянка»), прагнення ідеалу, подібного до грецького («Антіной»); сатиричний, викривальний .

4.3.

У римській літературі провідними жанрами стають ораторська та історична проза. Найвидатніші історики — Тит Лівій і Тацит. Ораторське мистецтво далі розвивав Цицерон, популярність якого була незрівнянною.

Чим витонченішим ставав Рим, тим більш відточувалось і його поетичне мистецтво. У Римі народився поет-філософ Лукрецій, який написав поему "Про природу речей". Великі імена — Вергілій, Горацій, Овідій — це вічні взірці добірного смаку з їх класичною правильністю, вишуканістю. У монументальній поемі "Енеїда" Вергілій протягнув нитки від сучасності до легендарного минулого Риму. Широко відомою була поема Овідія "Метаморфози".

Тирани, які правили після Августа, — Тиберій, Калігула, Клавдій, та особливо Нерон — усі були поетами, але вірші потрібні були їм для самовихваляння. Поетичне мистецтво ніколи не важило в Римі так багато, як у Греції. Мужнє красномовство та юриспруденція заміняли римлянам поезію.

Квінтиліан визнавав, що римська трагедія перевершує комедію, бо для останньої римській мові і римським звичаям бракує витонченості. Та навіть трагедія мало цікавила народ. Посеред вистави публіка раптом вимагала битви тварин і гладіаторів (про що писав Горацій), вершники жадали спостерігати тріумфальні походи царів, які підкоряли народи і грабували скарби, і вимоги всього цього супроводжувались таким галасом та плесканням у долоні, що не можна було розрізнити жодного слова акторів. Тому довше за інші ставилися мімічні вистави — римляни дуже полюбляли їх.

Лекція 7.

Тема: Біблія як форманта Світової культури.

Культура стародавніх євреїв

План лекції

1. Біблія як форманта Світової культури.

   1. Багатство літературних жанрів і художніх засобів.

   2. Діалогізм структури тексту та його жанрово-тематичний принцип побудови.

   3. Різновиди прозових та поетичних жанрів Біблії.

   4. Дуалістичність у відтворенні картини світу.

2. Культура стародавніх євреїв.

   1. Історичний огляд.

   2. Релігія. Епос.

   3. Мистецтво.

1.

Біблія займає центральне місце у світовій літературі і культурі в цілому. Уся західноєвропейська культура і частково культура Сходу розвивалися під впливом Книги Книг, яка стала основою релігійного, філософського, естетичного, історичного, морально-етичного мислення світової цивілізації. Незаперечним залишається факт, що без знання і розуміння Біблії неможливо повною мірою осягнути переважну більшість шедеврів світової культури. Саме Біблія є першоджерелом «світових» сюжетів, універсальних архетипів, образів, символів. Біблія є кодом буття, кодом мистецтва і літератури зокрема.

Біблія є унікальною книгою, яку писали біля 40 авторів упродовж 1600 років (від Мойсея, який жив близько 1500 р. до Р. Х. до авторів книг Нового Завіту, які писали у рамках І ст. по Р. Х.) у трьох частинах світу (Азії, Африці, Європі), трьома мовами (давньоєврейською, арамейською і грецькою).

1.1.

Біблія має багатство літературних жанрів. Серед основних жанрів виділяють історичну хроніку (Книги Царів), сімейну хроніку, біографію (Книга Неємії), автобіографію (Книга Ездри), пророчу промову (книги великих та малих пророків), проповідь (промови Ісуса, проповіді у книзі Дій), драму (Йов), драматичну поему (Пісня Пісень), сільську ідилію (Рут), дидактичні настанови та повчання (Послання до Римлян, Колосян та ін.), опис сну чи видіння (Книга Об’явлення), щоденник (Книга Дій святих апостолів), притчу (Книга Суддів, Євангелії), епістолярії (Послання); поетичні жанри – поезія (Псалми), гімн (Псалми, Послання до Колосян), плачі та голосіння (Плач Єремії, Псалми), військові пісні (переможні пісні Міріам, Дебори, Самсона), елегійну поезію, молитву; у Біблії представлені такі жанри, як прислів’я і приказки (Книга Приповістей Соломона), філософські афоризми (Книга Екклезіаста), парадокси, загадки, благословіння та ін.

У жодній іншій книзі не зустрічається такої багатої палітри художніх засобів, як іносказання, художньо-образне шифрування, наукова термінологія стосовно світобудови, астрономічних та природничих процесів тощо.

В Біблії реалізована особлива форма історизму, яка може розглядатись як міф чи розгорнута метафора, що є відображенням певних філософських ідей.

1.2.

Розглядаючи Біблію як єдину художньо-образну текстову структуру, можна з’ясовувати природу її діалогізму .

По-перше, це діалогізм структури тексту (діалог між культурами (аккадо-шумерською, симітсько-єврейською, єгипетською, вавилонською, грецькою, римською), історичними епохами, авторами, релігіями (юдаїзмом, християнством, великою кількістю язичницьких культів).

По-друге, це діалогізм біблійних текстів з іншими текстами, написаними в історичну добу, коли творилася Біблія, особливо рукописними пам’ятками Близького Сходу, документами, де є перехресні зіткнення з описаними чи згаданими у Біблії подіями, особами, реаліями життя.

Третя, найскладніша, діалогічна площина Біблії як тексту літератури, виявляється у надзвичайно великій кількості її перекладних версій іншими мовами, створеними у різні історичні епохи. У множинності перекладів Біблії починається „ діалог” з культурними, філософськими, релігійними, науковими, моральними, етичними, естетичними моделями націй.

У Біблії книги Старого та Нового Заповітів розміщені не за історично-хронологічним, а за жанрово-тематичним принципом. Історичний метод допомагає зрозуміти послідовність описуваних в Біблії подій, виокремити основні мотиви та знайти паралелі поміж різними книгами Біблії, є визначальним у тлумаченні багатьох символічних образів та алегоричних картин Біблії. Для повноти їх розуміння необхідне ознайомлення з різними виявами культур народів, згадуваних у ній. Це стосується вивчення побуту давніх людей, їх ремесел, свят, звичаїв і обрядів, пов’язаних з основними подіями життя.

Усі елементи етнографії та фольклору творять культурологічну структуру Біблії. Оскільки Біблія писалась як культова книга, то релігійний аспект є центральним для розуміння її культурологічного контексту. Для розуміння релігійного життя людей біблійних часів не достатньо знати лише основи юдаїзму.

Є значні частини Писання, які неможливо зрозуміти без знання інших релігій та культів сусідніх з Ізраїлем народів. Звичаї східних культур дуже розмаїті і значно відрізняються від європейських.

Не другорядним контекстом є географічний. Найбільшу трудність становлять ті згадані древніми авторами місця чи території, які сьогодні не існують, або ж мають інші назви. Оскільки природа Близького Сходу значно відрізняється від європейського континенту, то важливо знати кліматичні, ботанічні, зоологічні реалії. У першу чергу, це допомагає виявити буквальне значення деяких описаних епізодів, а, по-друге - виявити смисл алегоричних картин і образів.

Тваринно-рослинний світ, розмаїта природа Ізраїлю і навколишніх земель дає багатий матеріал для його фігуративного використання з дидактичною, естетичною чи іронічною метою. Характеристики птахів, звірів, сил природи переносяться в біблійній мові на окремих людей, племена, народи, держави і навіть подекуди стають атрибутами Бога.

1.3.

Прозові жанри Старого Заповіту в юдейській традиції поділяються тільки на дві групи: «галаха» – тексти релігійно-юридичного характеру – та «агада» – усі інші тексти Єврейської Біблії, що сприймаються як повчання, коментар до галахи.

Традиційно до поетичних текстів відносять Книгу Псалмів, Книгу Йова, Пісню Пісень, Приповісті Соломона і Книгу Екклезіаста.

Біблія дає десятки жанрових різновидів єврейської поетичної традиції. З-поміж них виділяються жанри духовної літератури (молитва, духовна пісня, гімн, літургійна поезія), літератури мудрості (поетична притча, приповість, афоризм, загадка), елегійні твори (спогад, роздум, медитація) та ін. Особливої уваги заслуговують явища жанрового синтезу (драматична поема, ліро-епічна поема).

Пророча література є найскладнішою складовою текстів Писання. Зображаючи минулу і майбутню історію з теологічної перспективи, тексти вирізняються й надзвичайною психологічною напругою викладу. Можна назвати не один десяток жанрів, частина з яких належить лише до цього типу літератури (пророче проголошення, видіння, параболічна аналогія), а частина – адаптовані більш традиційні жанри, зокрема проповідь, історіографія, художні прозові жанри (притча, алегорія, біографія, автобіографія), поетичні жанри (пісня, псалом, гімн, поема, молитва, плач, приповість, загадка).

Розміщення книг Нового Заповіту повторює жанрову послідовність єврейського Канону. Першим специфічним жанром Нового Заповіту є Євангелія – ( буквально „ добра новина”). Євангелія - особливий жанр Нового Заповіту, який виявляє спорідненість з іншими жанрами юдейської та еллінської культур, що демонструє наближення до єврейської національної традиції. Із грецькими текстами їх споріднює глибока філософічність, морально-етична домінанта змісту, з юдейськими – релігійне настановлення, містичність.

Євангелія як особливий біблійний текст синтезує в собі багато різних жанрів. Передусім, дві Євангелії (Матвія і Луки) відкриваються генеалогією родоводу Христа. Історіографічний стрижень оповіді наявний у всіх євангелістів: сюжет розгортається навколо подій життя Ісуса Христа. Оповідаючи про служіння Христа, значну частину якого займало поширення релігійної доктрини, автори Євангелій включають до своїх книг уривки проповідей, виголошених Учителем. З-поміж прозових жанрів важливим значенням виокремлюється також «Повчання». Найбільш поширеним супровідним жанром, включеним у тексти Євангелій, є «Притчі». Усі вони стосуються вчення Христа й інтерпретуються як утаємничені одкровення істини.

З 27 книг Нового Заповіту 21 становлять «Послання». Книга – Апокаліпсис – містить 7 Послань до малоазійських церков.

1.4.

Основною прикметою апокаліптики є дуалістичність у відтворенні картини світу. Це передається і концептуально (добро – зло; спокій – війна; духовна чистота–аморальність і т. п.), і формально (наприклад, у кольористиці протиставлення білого – чорного чи білого – червоного).

В Апокаліпсисі вивершуються всі теми і мотиви Біблії: світ і людська історія доходять свого кінця, усі проблеми людства вирішуються з точки зору вселенської справедливості, закону Суду і винагороди праведним.

Апокаліптична література вирізняється й специфічною образністю, не властивою іншим книгам. Такими, зокрема, є образи ангелів, серафимів, херувимів. З художньо-поетичних засобів, окрім традиційних, важливу роль відіграють ефекти руйнації землі, рушення стихій, апокаліптичної битви. Особливе навантаження несе символіка чисел і кольорів.

Перший і основний загальновизнаний принцип інтерпретації Біблії традиційно зводиться до принципу єдності Заповітів. Постать Ісуса Христа - єднальна ланка двох Заповітів.

2.

2.1.

Згідно з старозаповітною традицією, предки стародавніх євреїв до свого приходу в країну Ханаан нібито потрапили зі своїми козами, вівцями та віслюками в Єгипет.

Там вони розмножились, однак урешті-решт змушені були втікати з єгипетської неволі, бо фараони переобтяжували їх господарськими роботами. Організував цю втечу Мойсей, ім’я якого означає вождь. Через нього на горі Сінай (якраз на тому місці, де пізніше виріс монастир св. Катерини) Бог уклав з утікачами заповіт (угоду), пообіцявши їм притулок і свою опіку, якщо вони надалі віддаватимуть все своє релігійне горіння лише йому. Проте біженцям швидко надокучило вести праведне життя, і Бог покарав їх за це, змусивши впродовж 40 років поневірятися в мандрах, перш ніж вони потрапили до землі обітованої — Палестини.

Історики не впевнені, що до своєї міграції в Палестину євреї побували в Єгипті, адже факт залишається фактом: єгипетські писемні джерела жодним словом не згадують про перебування євреїв у цій країні та про їхню втечу звідти, археологи також виявилися безпорадними у вирішенні цього питання, сама старозаповітна традиція висвітлює єгипетський полон євреїв дуже суперечливо. Тому історики здебільшого вважають: якщо Єгипет і став тимчасовим притулком для євреїв, то лише для не багатьох їхніх племен. Церковні автори, зрозуміло, вважають цю старо-заповітну оповідь цілком достовірною, хоча датують вихід по-різному. В ХІІІ ст. до Р.Х. кочові племена стародавніх євреїв завоювали Палестину.

2.2.

У стародавніх євреїв виділяється культ головного бога Яхве. До поселення в Палестині та утворення своєї держави старозаповітний союз 12-ти ізраїльських племен насправді являв собою низку ворогуючих племінних груп, не об’єднаних між собою ні етнічно, ні релігійно, кожна — зі своєю історичною долею. Плем’я Іуди, наприклад, за словами історика, "скоріше являло собою осілий рід ханаанеїв, аніж кочівників-арамеїв", і "злилося з ізраїльським народом та стало схожим на нього набагато пізніше". Сам прихід цих кочівників— семітів у Палестину відбувся кількома хвилями.

Перші племена (старозаповітні коліна), очолювані виборними вождями-суддями, оволоділи Єрихоном, який зберігав вірність єгипетським фараонам. Першими прийшли в Палестину ізраїльські племена, тому вони поселилися в північних, землеробських областях країни, іудеям же дістався неземлеробський Південь.

Місцеві ханаанейці вчинили євреям стійкий опір, відображений у біблійному епосі про Самсона, Дебору та інших єврейських героїв. Характерно, що хоча єврейські коліна й громили ханаанейські міста, самих ханаанеїв вони не вирізали, а злилися з ними, бо вважали окремі ханаанейські племена (моавітян, едомітян, аммонітян) своїми родичами. Розташований на неприступній скелі Єрусалим (цю назву перекладають як «Хай Бог встановить мир») євреї попервах узяти не змогли.

Врешті-решт євреї та місцеве ханаанейське населення порозумілися між собою, бо треба було боронитися проти спільного ворога — двох племен морських народів, філістимлян і чакара, які також оселилися на окраїні Палестини і в яких, на відміну від євреїв, уже була залізна зброя. Запекла боротьба між євреями та філістимлянами за Палестину відображена у біблійній легенді про Давида та Голіафа.

Поселившись у Палестині, євреї швидко запозичили землеробську культуру і торгові традиції ханаанейців. Вони стали вирощувати злаки, виноградну лозу та маслини. В них з’явилися майнова та соціальна нерівність, рабовласництво, родова община змінилася територіальною, зародилася державність.

У 586 р. до Р.Х. Іудея опинилася під владою Вавилону, значна частина населення потрапила в полон і виведена до Вавилону. Тут була закладена основа Старого завіту.

Унікальним джерелом інформації про давньоєврейську культуру є Біблія. Її поява сприяла розвитку літургійної й світської поезії, збагаченню жанрових поетичних форм. Літургійна поезія в поєднанні з хоровим співом була введена царем Давидом у богослужебну практику. Первісний текст Старого завіту був написаний давньосемітським шрифтом без означення голосних і без поділу слів. В останні століття перед Р.Х. Старий завіт був переписаний арамейським шрифтом. Іудаїзм пов’язав віруючих 613 заповідями, викладеними в Торі.

2.3.

У період так званого Другого храму (536 р. до н.е. – 70 р. н.е.) у давньоєврейській літературі формується новелістична й історична література, що несе у собі ознаки впливу античної грецької традиції – це книги Йосифа Флавія "Іудейські старожитності” та “Іудейська війна”.

Зародження іудейського образотворчого мистецтва пов’язане з появою синагог, що після знищення Єрусалимського храму стають не лише релігійним, а й громадськими осередками євреїв. Археологічні розкопки давніх синагог в Ізраїлі та Сирії показали, що мозаїчні й фрескові зображення тварини й людини складають звичайний елемент не лише синагогального інтер’єру, а й зовнішнього декору.

Останні століття епохи Другого храму було відзначено посиленим впливом еллінізму на культуру стародавніх євреїв, особливо у середземноморській діаспорі, а саме в Олександрії. Саме там з’являється новий жанр єврейської літератури - драма. Автором декількох п’єс був Ієхезакель на прізвисько Трагік. Одна з його п’єс, «Вихід з Єгипту», що була створена за законами давньогрецької трагедії, збереглася до наших днів.

Олександрійський історик Артапан намагався синтезувати елліністичні мотиви з традиційним світоглядом іудаїзму. У творі про історію єврейського народу він міфологізує образ пророка Мойсея за грецько-єгипетським зразком, наділяючи його рисами божества Гермеса - Тота.

Найвизначнішим представником єврейського еллінізму в діаспорі був теолог і філософ Фелон Олександрійський (І ст. н.е.). Використовуючи ідеї грецької філософії він розробляє метод алегоричного тлумачення Біблії, створює вчення про Логос (Слово), що було посередником між Богом та людьми.

Елліністичні тенденції у розвитку єврейської культури розкололи єврейство на елліністів та ортодоксів, а в епоху Середньовіччя елліністичні традиції були значною мірою винищені.

Лекція 8.

Тема: Культура середніх віків: Західна Європа,

Візантія, Київська Русь

План лекції

1. Особливості середньовічної культури.

2. Західноєвропейське середньовіччя.

2.1. Романська культура: літургія та карнавал.

2.2. Готичний стиль і схоластика.

3. Культура та мистецтво Візантії V—VIII ст.

4. Культура Київської Русі.

4.1. Особливості світогляду людини часів Київської Русі.

4.2. Література. Освіта. Наукові знання.

4.3. Образотворче мистецтво.

4.4. Театр. Музика. Танок.

1.

Вся середньовічна культура мала своїм центром релігійний ідеал і навколо цього центру розвивалася. Наука обґрунтовує існування Бога. Середньовічне світосприймання в Європі оформлюються в ідеї покори та ієрархії.

В епоху середньовіччя широко розглядалися різні знаки, що позначали співвідношення центру і периферії. Ікони мали точно визначений канон: у центрі зображення Бога, Богоматері, святого, а навколо сцени з їхнього життя або деталі події - за тим самим принципом центру і периферії, головного і побічного. Безплотність персонажів підкреслена зображенням облич — одухотворених, з величезними очима страдників.

В архітектурі східного християнства у центрі храм, довкола — галереї; у готичних соборах ця ідея була реалізована по вертикалі.

Церква наполягала на тому, що мистецтво має бути морально-виховним, повинне благотворно впливати на людську душу. Найважливішим музичним символом церковного ідеалу стає унісонний хоровий спів.

У науці домінують повчальність, регламент, класифікація. Однак алхіміки, виконуючи замовлення на винахід золота, водночас роблять кілька цікавих відкриттів.

Праця найбільшого визнання здобула як засіб урятування від гріховності. Ченці злидарювали. Бере початок благодійність, милостиня. У шлюбі схвалювалася невинність. Оспівувалися романтика зречення кохання, постриг у монахи.

2.

2.1.

В архітектурі романського періоду дерево витіснив камінь. Тип феодального замку склався саме в цю епоху: він стояв на підвищенні, на зручному для спостереження й оборони місці і був символом влади феодала над навколишніми землями. Церкви, збудовані на дорозі до "святих місць", були величезні за розмірами.

Мистецтво на вимогу церкви повинно було не тільки виховувати й наставляти, а й застрашувати. Звідси обов´язковий "Страшний суд", апокаліпсичні видіння, історія страждань і смерті Христа ("Страсті Христові"). Виникає зображення чорта. Боротьба за людську душу між ангелами і сатаною стає улюбленим мотивом романського мистецтва.

Розвивається книжкова мініатюра (заголовна літера, ініціал розростались у цілу картину). Яскраві барви, оклад з металу, слонової кістки, коштовного каміння, емалі перетворювали середньовічний рукопис у коштовну річ. Книги переписували ченці в спеціальних майстернях — скрип торіях.

Романський період — це пора найвищого розквіту середньовічної культури: світської літератури і поезії, театру, в якому ставлять і містерії, і світські фарси; музики, де на зміну унісону прийшло багатоголосся церковних хорових гімнів.

Середньовічний героїчний епос репрезентований такими літературними пам´ятками, як французька "Пісня про Роланда", німецька "Пісня про Нібелунгів".

У період середньовіччя остаточно складається образ лицаря. Зазвичай лицар мав походити з хорошого роду, але іноді у лицарі посвячували за виняткові воїнські подвиги. Лицар мав бути вродливим, що звичайно підкреслювали його шати, рясно прикрашені золотом і коштовним камінням. Лицар мав бути сильним, бо інакше не зміг би носити обладунок вагою 60—80 кілограмів. Лицар повинен невтомно дбати про славу, а слава вимагає все нових випробувань. Постійне честолюбне суперництво не виключає рівності всіх лицарів, що у легендах про короля Артура символізує, як відомо, круглий стіл, за яким вони сидять.

Двобої лицарів із закритим обличчям є в куртуазних романах темою трагічних історій, в яких лицар, піднявши забрало переможеного, переконується, що вбив близького родича або улюбленого друга. Славу здобувала не стільки перемога, скільки поведінка в бою. Якщо супротивник упав з коня (а в обладунку він не міг піднятися в сідло без сторонньої допомоги), то той, хто вибив його з сідла, теж злізав з коня, щоб вирівняти шанси.

Коли ми сьогодні говоримо про лицарську поведінку, то звичайно маємо на увазі ставлення до ворога і ставлення до жінки. "Воювати і любити!" — таке гасло лицаря, бути закоханим — його обов´язок. Кохання повинно бути взаємно вірним, має долати серйозні труднощі і тривалу розлуку. Подружня невірність у жінок каралася спаленням на вогнищі. Щоправда, коли засуджену з розпущеними косами і в полотняній сорочці вели до місця покарання, в останню мить звичайно з´являвся лицар, ладний мечем довести будь-кому її безвинність.

Головна тема поезії трубадурів (провансальських поетів в XII — XIII ст.) — оспівування служіння дамі, проголошення права земного кохання (на противагу релігійному аскетизму). Мандруючи менестрелі продовжували цю традицію. Вони були і співаками, і музикантами, і потішниками, і декламаторами, а звичайно і поетами.

Емоційне життя середньовічного простолюдина тяжіло немовби до двох полюсів — християнської літургії (вона живила чуттєвий світ людини піднесеними, релігійними мотивами) і карнавальної, сміхової стихії.

Карнавал — не видовище, у ньому живуть усі, бо за своєю природою він всенародний. Поки карнавал триває, для жодної людини немає іншого життя, крім карнавального, це тимчасовий вихід за межі звичайного життя, коли панує особлива форма вільного фамільярного контакту між людьми. Крім карнавалів влаштовувалися також "свято дурнів" і "свято осла". Карнавальний сміх звучить у фабліо (коротких оповіданнях типу анекдотів) і у сміховій ліриці вагантів (мандрівних школярів, збіднілих городян і лицарів).

Серед джерел середньовічного театру також знаходимо літургію і карнавальну стихію — це балади і танцювальні пісні трубадурів, вистави сільських жартівників і танцюристів, які поступово стають професіональними гістріонами. Щодо літургічної (церковної) драми, то вже у IX ст. театралізується меса. З часом літургічна драма від простих сценок переходить до складніших — з костюмами, режисерськими інструкціями. Надалі драма переходить з латини на місцеву мову, в ній з´являються побутові деталі, природні жести. У XIII ст. комедійний струмінь у театральному видовищі заглушався театром міраклю, який мав своєю темою життєві, але звернені до релігії події. Саме слово "міракль" перекладається з латинської як "чудо".

2.2.

Домінуючими в духовній атмосфері середньовіччя все ж лишалися релігійне світовідчуття і богословські інтелектуальні шукання, що спричинило виникнення схоластики. Суть її полягала у спробі логічного синтезу античної філософії і християнського віровчення, розуму і віри. Хоча схоластика і не створила жодних оригінальних ідей, вона стимулювала розумовий розвиток людства. Без неї неможливим був би і дальший розвиток самої філософії. Протягом ХII—XIII ст. виникають перші європейські університети. З кінця XII ст. Франція стає центром європейської освіченості. Паризький університет — одне з провідних місць наукового життя Європи.

Готика пов´язана з розвитком міста. Міське життя породжує нові типи будинків цивільного призначення: біржа, суд, лікарні, склади, ринки тощо. Складається обличчя міського муніципалітету — ратуші. Особлива увага приділяється сторожовій вежі ратуші, що була символом незалежності. На майдані перед собором відбувалися диспути, лекції, розігрувалися містерії.

Готичний храм, зберігши ту саму базилікальну форму, що й у романський період, має нову конструкцію склепіння, основою якого є каркасна система з нервюрами. Нервюри сходяться у пучки на опорних стовпах, на яких концентрується все навантаження перекриттів. Нове склепіння неминуче викликало зміну інтер´єру. Його особливостями стали грандіозна висота, порівняно невелика товщина стовпів, витіснення стіни величезними прорізами вікон, що в результаті викликало появу вітражів. В екстер´єрі панують вертикальні тяги, гладка поверхня стін закрита кам´яним мереживом, бо скульптура почала вкривати весь храм.

Колискою готики вважається Франція. Собор Паризької Богоматері, що уміщував до 9 тисяч чоловік, став зразком для архітектури багатьох наступних соборів: над трьома вхідними порталами послідовно височіє так звана галерея королів, три великих вікна з "розою" посередині, дві вежі. Всі частини прикрашені стрілчастими арками. Чудовими зразками готичної архітектури є собори у Шартрі, Реймсі, Ам´єні.

Готика — це період розквіту монументальної скульптури: постаті статичні, стоять точно у фронтальних позах. Поступово скульптура відокремлюється від стіни, набуває округлого об´єму. Рельєф переважно високий — горельєф.

У живописі місце фресок зайняв вітраж (композиції з шматочків скла, а згодом живопис по склу у свинцевій обвідці).

Німецькі собори простіші, будинок сильніше витягнутий по вертикалі, шпилі веж дуже високі. Особливість — однобаштові храми, увінчані високим шпилем. Для Північної Європи характерна цегляна готика.

В Англії готичний собор став не міським, а монастирським, оточеним полями і луками. Звідси, очевидно, його "розпластаність" по горизонталі, розтягнутість у ширину, наявність безлічі прибудов. Домінанта собору — величезна вежа на середохресті (собор у Солсбері, оспіваний згодом у пейзажах Дж. Констебла). Головний готичний собор Англії — Кентерберійський, національна святиня. Собор Вестмінстерського абатства в Лондоні — місце коронації і поховання англійських королів, згодом усипальниця великих людей Англії.

Збагачена елементами мавританського стилю, готика Іспанії XIII ст. набула особливої пишності і різноманітної орнаментики (собори у Леоні, Толедо).

В Італії дістали поширення лиш окремі елементи готики: стрілчасті арки, "рози". Основа — суто романська: широкі приземкуваті храми, гладка площина стін яких часто інкрустована кольоровим мармуром, що створює смугасту поверхню фасаду (собор у Сієні). Приклад пізньої італійської готики — величезний Міланський собор - найбільший храм Європи. Венецію й досі прикрашають її мармурові палаци з аркадами, що віддзеркалюються у каналах або лагунах (Палац дожів, 1310 р. — XVI ст.).

Розвиток середньовічного театру привів його до більш універсального жанру — містерії (XV—XVI ст.). Містеріальна драматургія мала три цикли: "старозаповітний", "новозаповітний" і "апостольський". Виконавці — міський люд.

З містерій виріс театр мораліте. У п´єсах театру мораліте діяли алегоричні персонажі, кожен з яких уособлював якийсь людський порок або чесноту, стихію природи або церковне поняття. Індивідуальними рисами персонажів не наділяли, більше того, їх розпізнавальним знаком виступала якась річ: якір в руках у Надії, люстерко, в яке постійно милувалося Себелюбство тощо.

Зовсім вільним від церковних настанов був театр фарсу, який розвивався паралельно мораліте і виділився в самостійний жанр з другої половини XV ст. Сама назва його походить від латинського farca ("начинка"). Фарс значною мірою вплинув на подальший розвиток театру Західної Європи.

3.

Під тиском варварів у 476 р. впала лише Західна Римська імперія. А Східна — Візантія, продовжувала ще існувати в могутності і славі. Константинополь вбирав у себе і абстрактний орнамент Сходу, і нову архітектуру храмів, і досягнення мозаїчного мистецтва, і шляхетне відлуння еллінізму, — а потім поступово переплавляв це все у струнку художню систему.

Християнське зодчество взяло за зразок античні прямокутні споруди — так звані базиліки, розділені на кілька повздовжніх частин-нефів. Виник й інший тип храму з куполом у центрі. Більша увага до художнього оздоблення інтер´єру, аніж екстер´єру храму, пояснювалась уявленням про ідеальну людину — скромну зовні і насичену багатим внутрішнім життям.

Першого розквіту візантійське мистецтво досягло у VI столітті при імператорі Юстиніані. Відоме й візантійське срібло VI ст. — багато прикрашені хрести, чаші, ковші, тарелі, позначені великою майстерністю. Процвітало у Візантії різьблення по слоновій кістці (трон архієпископа Максиміліана в Архієпископському музеї в Равенні).

У VII ст. візантійська культура пережила тривалу кризу, пов´язану з виникненням іконоборчого руху, представники якого вважали зображення Бога у людській зовнішності профанацією релігії. Імператорська влада, підтримавши цей рух, почала масово знищувати ікони, натомість прикрашаючи церкви рослинними орнаментами.

Коли ж врешті-решт перемогли прихильники ікон, вони у свою чергу нищили ці орнаменти, не рахуючись з їх художньою цінністю. Відбувається розквіт станкового живопису — іконопису із застосуванням яєчної темпери. Постаті святих на іконах втрачають свою матеріальність, їх обличчя набувають аскетичного характеру, простір спрощується і схематизується, вводяться суворі канони, воно передає лише духовну сутність світу і людини.

Невідомо, хто є автором однієї з найвідоміших і найпрекрасніших ікон, що називається у нас Володимирською Богоматір´ю. Вже у 1155 р. вона була у Києві, а нині знаходиться в Москві. Прекрасний образ виражає світову скорботу — таку ж велику і довічну, як радість буття.

4.

Культура Київської Русі хронологічно охоплює IX — сер. XIII ст. Вона розвивалася у загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, що найяскравіше виявилося у плануванні й забудові міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва й пластики. Вирішальне значення в історичному розвитку держави відігравала далекоглядна реформа князя Володимира — запровадження християнства.

4.1.

Київським мислителям довелося створювати літературні форми, спираючись на народну історичну свідомість, на фольклор, який був і залишався переважно язичницьким, з деякими вкрапленнями християнства. І надалі зв´язок з життям, мораллю, релігією буде прикметною рисою філософії українського народу. Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської культури. Поступово склався світоглядний синкретизм, відбулося злиття народної релігії та церковного християнства.

Наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Свято Великодня збігалося в ті часи з поганським святом весняного воскресіння природи. Звідти й українські писанки зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки).

Зелені Свята, або П´ятидесятниця, — перше за чергою літнє свято. Ці свята так і зберегли свою дохристиянську назву — "Зелені". В це свято "маїли" (заквітчували, клечали) хати, церкви та господарські будівлі.

Купала — в своїй основі хліборобське свято — справлялося на початку жнив. В уяві наших давніх предків це був святковий і чудодійний час. Предки вірили, що в цей день "сонце в воді купається", отже й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.

Свято Петра й Павла. День святого Петра вважався дуже великим святом. Тому всі хати чепурили, а прийшовши з церкви, розговлялися. У Петрівку обов´язково відбувалися "ярмарки на дівчат".

Жниварські звичаї та обряди групувалися навколо трьох свят: св. Іллі, Маковея та Спаса, що після запровадження християнства перебрали на себе ролі Велеса й Перуна.

Вплив народного світобачення на розуміння християнських догматів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі, першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов´янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу — Рожаницю. Зміна релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності. Отже, національна культура інтернаціоналізується на ґрунті і в межах власної традиції.

4.2.

Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа.

Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги. Готова до читання книга цінувалася дуже дорого. Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти.

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки при Софійському соборі. У цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань — художньої, юридичної, історичної.

Найулюбленішими перекладними книгами на Русі був Псалтир і переклади Нового Заповіту. Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою. Апокрифи (від грецького — таємничий, прихований) — так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані поза біблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", про діяльність його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства. Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater — отець). Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі із ворогами ("Повчання" Володимира Мономаха).

Житійна література XI—XIII ст. поділяється на дві тематичні групи. Перша з них — твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, "рівноапостольних" княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб та інші. Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури є "Слово о полку Игоревем".

Важливою подією в давньоукраїнському письменстві стала поява літописання. Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається "Повість врем´яних літ", яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році. "Повість врем´яних літ" — літературно-енциклопедичний твір. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор — з´ясувати походження Русі.

Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Володимир після хрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місцевої аристократії. Син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі. На Русі добре знали й арифметику. Окрім знання чотирьох правил арифметики, знали дроби та користувалися ними при найрізноманітніших обрахунках.

Бурхливе храмобудівництво, що розгорнулося після запровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Дипломатичні й торгівельні зв´язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов´язковим знанням грецької та латинської мови. У 1037 році у новозбудованій Софії Київській Ярослав створює школу. Це - перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з´явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців — претендентів на корони королів. Поряд із богослов´ям тут вивчали філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. Зі стін цієї школи вийшло багато діячів української культури. Шкільна освіта поширювалася, хоч і не в таких масштабах, серед дітей жіночої статі. Онука Ярослава Мудрого Янка (Ганна) Всеволодівна відкрила (фундувала) в Києві спеціальну школу для 300 дівчат, у якій окрім грамоти навчали ще й різному рукоділлю.

Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію. Розроблялася й тодішня історіографія, що займалася історією нашої держави, наше літописання. Найстарішими з тих, що дійшли до нас, є, безумовно, "Велесова книга".

Окремо від інших наук варто згадати медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити і знахарі, усілякі "віщуни" та "кудесники" — чоловіки й жінки. Лікували замовляннями і заклинаннями. Існувала отже своєрідна медицина, яка, окрім різних зел, мастей, порошків тощо, передбачала також водолікування, термотерапію (нагрівання, прогрівання тіла, його охолодження) тощо.

4.3.

Княжіння Ярослава стало періодом найвищого злету давньоруського мистецтва.

Художні досягнення Києва XI ст. були провідними в культурі середньовічної Європи, особливо в архітектурі. Для з´ясування особливостей характеру давньоруського мистецтва важливо те, що Русь запозичила християнську іконографію з Візантії і Балкан.

Русь славилась рубленими дерев´яними хоромами, замками, фортецями. Кам´яне зодчество було для слов´ян новим, але їх навички в будівництві стали основою для дивовижно швидкого засвоєння законів кам´яного будівництва.

Першою сакральною спорудою Києва був храм, присвячений Богоматері, на спорудження якого Володимир віддав десяту частину княжої казни, звідси й назва храму — Десятинний. Храм увінчували двадцять п´ять бань. Багатокупольність, якої не знала візантійська архітектура, стане згодом специфічною рисою давньоруської архітектури.

Софія Київська стала не лише пам´ятником перемоги християнства на Русі, а й водночас монументом слави, бо була поставлена на тому місці, де Ярослав отримав перемогу над печенігами.

Зведений на кошти великого князя київського, храм св. Софії мав уславити Ярослава як одного з могутніх володарів Європи та наочно втілити ідею прилучення Русі до світової християнської цивілізації, до розумно впорядкованого світу.

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30—40 роки XI ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму. Значне місце в загальній системі розписів належить орнаментам, які надали Софії власне київського колориту, стали специфічною національною рисою. Нерівномірність освітлення інтер’єру тісно пов´язана з театральним характером богослужіння.

Мозаїки та фрески вкривають стіни собору не у вигляді окремих панно, а у вигляді суцільного килима, що підкреслює монументальний розмах живопису.

У куполі представлена гігантська полу-постать Христа Вседержителя (Пантократора). Правою рукою Христос благословляє, а лівою — тримає закрите Євангеліє, яке згідно з апокаліпсичним віщуванням буде відкрите в день Страшного суду.

Христа оточує небесна сторожа у вигляді чотирьох архангелів (зберігся лише один, інші написані олією).

Найпомітніше місце посідає велична постать Марії-Оранти. Марія зображена у молитовній позі з піднесеними руками. Вона начебто звертається до грізного Бога, виступаючи заступницею за рід людський. У зображенні Оранти вбачається перегукування з улюбленим язичницьким образом "великої богині", яку зображали прямовисно стоячою з піднятими руками. Постать Марії вишукана за колоритом, у якому ефектно сполучається блакитний колір хітона з пурпуровим мофорієм, складки якого підкреслені золотом. Золоті кубики різної світлосили створюють враження, що вона то наближається до нас, то віддаляється. Декоративні властивості мозаїки було підкреслено за допомогою своєрідного прийому: грунт під зображенням Оранти покладений так, що надає поверхні хвилеподібного характеру. Перша хвиля проходить на лінії плечей, друга — на рівні тазового поясу, третя — на рівні колін. На ввігнутих поверхнях особливо виявляється блищання смальти.

Під постаттю Марії-Оранти в апсиді вміщено пояс із зображенням "Євхаристії". Ця велична урочиста композиція тісно пов´язана з основним обрядом літургії — причастям. "Євхаристія" — найбільша за масштабом композиція.

Найбільш довершені мозаїки знаходяться під "Євхаристією" і відділені від неї широким орнаментним поясом — це святительський чин, представлений зображеннями Григорія Богослова, Миколая Чудотворця, Іоанна Златоуста та ін. Святителі заглиблені в себе, їх погляди звернені у простір, обличчям притаманна та суворість, що наближує їх до ікон.

Фрескам собору, на відміну від мозаїк, властива значно більша свобода. Особливе місце посідають фрески на світську тематику, до яких належить композиція "Сім´я Ярослава Мудрого". Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння.

Тематика розписів у сходових вежах покликана підкреслити розкоші княжого життя: сцена в південній вежі, де зображений іподром, а також композиція "Скоморохи". Інші сцени в обох вежах — "Полювання на вепра", "Полювання на ведмедя", "Полювання з гепардом на диких коней", "Змагання ряжених".

Архітектура Київської Русі — це не тільки культові споруди, а й мистецтво фортифікаційних споруд та житлових будівель. Фортифікаційна архітектура — оборонні споруди для успішного ведення бою і захисту від дій ворога. Для доби Київської Русі вона залишалася переважно традиційною — укріплення-городища обносили земляними валами та ровами з дерев´яними частоколами. З часом цю фортифікацію почали вдосконалювати. Земляний вал насипали на міцну основу. Уздовж нього ставили по 4—5 клітей. На валу ще ставили "заборола" (щити з дерева, пізніше з каменю, які захищали оборонців від ворога), в них влаштовували вузькі стрільниці, через які можна було стріляти з луків та кидати на напасника, що облягав місто, каміння і лити гарячу смолу.

У валах робили проїзди з ворітьми. У Києві за часів Ярослава Мудрого було троє таких воріт — південні Лядські, західні, пізніше названі Львівськими, та парадні Софійські Золоті. Київські Золоті ворота, наприклад, мали два поверхи: перший був власне ворітьми в землянім валу зі стінами, опорядженими цеглою та каменем, а на другому поверсі була церква Благовіщеня з банею, вкритою золотими листами. З часом на валах почали ставити вежі для слідкування за околицями міста, так звані "сторожові башти".

Володимирова доба характеризується вже наявністю значної кількості мурованих цивільних споруд. "Кремль" або "дитинець" характеризувався наявністю в ньому багатьох кам´яних споруд — це й двір митрополита, обнесений кам´яним муром, двори бояр з теремами та "домашніми" церковками тощо.

Окрім монументального, на Русі значного розвитку набуло й станкове малярство (іконопис). Визначним майстром цього мистецтва був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій (Олімпій, Аліпій), який розмальовував Успенський собор Києво-Печерської лаври. Очевидно Алімпій мав свою школу при монастирі. За легендою, йому допомагали навіть самі ангели.

Творів станкового мистецтва XI—XII ст. дійшло до наших днів дуже мало. Одна з них — ікона "Борис і Гліб" з Київського музею російського мистецтва. Художник передає одяг і атрибути в іконі в їх історичній конкретності: мечі в руках Бориса і Гліба — символи їх княжої влади.

Осібним видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Найдавніша з них — "Остромирове Євангеліє", написане у 1056—1057 p. p. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пергаменті гарним урочистим шрифтом — так званим уставом. Зміст книги — євангельські щоденні читання. Книгу прикрашено численними ініціалами, заставками та трьома великими, на весь аркуш, мініатюрами з зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки. Колористична гама зображень яскрава, насичена і водночас вишукана. Інша книга, "Ізборник Святослава", цікава зображенням сім´ї Святослава Ярославовича, а також заставками і малюнками на полях. Слід відзначити мініатюри Радзивіллівського літопису, який дійшов до нас в копії XV ст. Мініатюри доносять відомості про архітектурні споруди Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку, є "вікнами" у світ, що давно зник. Для мініатюри Стародавньої Русі характерна площинність, графічна манера письма. Часто зустрічалися стилізовані силуети храмів, геометричний і стилізований рослинний орнамент. Заставки оточені численними зображеннями людей, тварин, птахів.

Декоративно-ужиткове мистецтво увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси. З художніх ремесел найвідоміша металопластика. Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо у практиці виготовлення витончених предметів із золота та срібла. Так, наприклад, на площині у вісім квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато коштовних квіток на тонких золотих стеблинках. Одним з найпоширеніших видів металообробного ремесла на Русі було художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів — від малесеньких ґудзиків до великих панікадил і церковних дзвонів. Характерними виробами були широкі браслети, на яких зображувались складні орнаментальні композиції, звірі, птахи, казкові персонажі, танцюристи, музиканти. Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти з найтоншого дроту), штампування і тиснення. Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з перегородчастої емалі — золоті княжі діадеми.

На Русі був дуже розвинений ткацький промисел, передусім — виробництво з льону й конопель. Ткацьке виробництво на Русі було відоме ще з до монгольських часів. Були створені не лише ткацькі верстати, а й цехи, які вже знали спеціалізацію, тобто ткали килими, сукна, рушники. Матерії мали, окрім дрібних рослинних і геометричних орнаментів, великі кола, в яких зображувались різні знаки й тваринні мотиви (зірки, хрести, грифи, леви, птахи).

Вибійки — відбивання, чи точніше, відтискування на білому полотні орнаменту за допомогою дерев´яних кліше плоскої або вальцьової форми. На вальцях, подібних до кухонного валка, вирізували (різьбили) орнамент, далі весь валець намащували відповідно олійною фарбою й качали по полотні, де відбивався рисунок. У народному побуті вибійки уживалися переважно для декорування хати: наволоки подушок і перин, накривки, фіранки, фартушки й чоловічі штани. Вибійки були поширені по всій Русі.

З інших різновидів народного ткацтва поширеними на Русі були полотняні скатертини, верети, рядна, частини жіночого одягу: запаски, крайки, плахти, а також рушники, наволочки, доріжки, коци (грубе вовняне однотонне вкривало, або ж безворсовий однобічний килим). З давніх-давен на Русі відомі вишивки. Вишивалося й різноманітне церковне начиння: ризи, корогви, покривала, плащаниці; вишивався пишний княжий одяг. Вишивання виконувалося шовком, золотом і сріблом.

4.4.

Театральне мистецтво Київської Русі втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Основою княжого театру були скоморохи та шпільмани. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем (величання), що, маючи речитативний характер, подавалися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі складалася з вокальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння).

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок. З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев´яні труби, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки. Вживалися й інструменти чужого походження: ковані, металеві труби та роги, орган, "смики" або "гудок", смичкові інструменти: псалтир (старогрецький багатострунний музичний інструмент), лавута, навла, кимбал, бронзові та мідні дзвіночки та дзвони. Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, що супроводжувала будь-яке християнське свято, збирала людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів — це невеличкий музичний концерт. Носіями музичної творчості були:1) співці героїчних пісень; 2) скоморохи, що згодом стали мандрівними музиками; 3) каліки, старці, попередники пізніших лірників.

Народний танок на Русі — "пляс". Назву "танець" ми перейняли від народів Західної Європи. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів.

Народні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група — хороводи. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них виділялися провідні особи та провідні солісти. Характер хороводів мали веснянки, гагілки, ігри й танці в купальську ніч, танець "Журавель". Друга група — народний танець (група виконавців поділялася на пари). Їх зміст — залицяння й пантомімічне визнання кохання. Третя група — сольні танці. За характером це танці - змагання у різнорідності кроків і жестів. У групі танцювала одна або дві особи: жінки, чоловіки або ж мішана пара.