2.Соціологічні пояснення негативної девіантної поведінки

Загальновизнаної точки зору на причини  негативної девіації немає. Існує кілька теоретичних підходів:

1) Наприкінці XIX ст. італійський лікар Ч.Ломброзо намагався встановити зв'язок між кримінальною поведінкою і особливими анатомо-фізіологічними ознаками злочинця. Він виділив тип т.зв. «уроджених» злочинців, що складають до 40% з їхнього загального числа (інші - випадкові злочинці). "Уродженим" злочинцям притаманні особливі фізичні риси: сплющений ніс, рідка борідка, низьке чоло, великі щелепи, високі вилиці.

Американський лікар і психолог У.Шелдон установив зв'язок між будовою тіла й особистісних рис. Він виділив три типи: ендоморф, мезоморф і ектоморф.

Ендоморф - людина помірної повноти з м'яким і трохи округлим тілом.

Мезоморф - людина із сильним і струнким тілом.

Ектоморф - людина, чиє тіло відрізняється тонкістю і крихкістю.

Серед цих типів найбільш схильним до девіації мезоморф.

2) Прихильники психологічного пояснення девіації, намагалися пояснити її розумовими дефектами, дегенеративністю, дебільністю, психопатією. З.Фрейд вважав причиною девіації внутрішній конфлікт особистості.

3) Дуже давні традиції має точка зору, що девіація породжена соціальною несправедливістю і нерівністю, що вона є формою боротьби пригноблених станів і класів проти пануючих соціальних груп. Цієї точки зору дотримувався К.Маркс і його послідовники.

4) Е.Дюркгейм розробив теорію соціальної солідарності, відповідно до якої девіація взагалі і злочинність зокрема необхідні; вони несуть на собі особливе функціональне навантаження, оскільки об'єктивно сприяють посиленню соціальної інтеграції. Ця інтеграція виникає з більшого чи меншого ступеня єдності, з яким "нормальна" частина суспільства засуджує девіантні вчинки тих своїх членів, що порушують загальноприйняті норми. Почуття єднання підсилюється за допомогою загальноприйнятих ритуалів осуду (саме таким ритуальним характером відрізняється практично будь-яке судове засідання).

Ще одна ідея Е.Дюркгейма послужила відправною крапкою для створення впливової соціологічної теорії девіації. Це ідея аномії. Цим поняттям описується соціальна ситуація, що "характеризується упадком норм, керуючих соціальною взаємодією". Дюркгейм стверджує, що досить часто девиації (до яких він відносить, зокрема, самогубства) відбуваються унаслідок відсутності чітких соціальних норм. У цьому випадку "загальний стан дезорганізації, чи аномії, збільшується тим, що пристрасті менш всього згодні підкорятися дисципліні саме в той момент, коли це усього потрібніше".

Спираючись на цю ідею аномії, Р.Мертон розробив свою аномічну концепцію девіації. Він стверджував, що базовою причиною будь-якої девіації є розрив між інституціональними культурними цілями і соціально схвалюваними засобами для досягнення цих цілей. Серед безлічі елементів соціальної структури Р.Мертон виділяє два особливо, на його думку, важливих. Перший - це визначені культурою даного суспільства наміри й інтереси, що виступають у якості "законних" цілей - прийнятних для всього суспільства чи окремих його шарів, соціально схвалюваних ними (і тому інакше іменованих інституціональними). Другий елемент визначає, регулює соціально схвалювані засоби (способи досягнення цих цілей) і контролює їхнє застосування. "Моя головна гіпотеза, - стверджує він, - саме в тому і полягає, що поведінка, що відхиляється, із соціологічної точки зору, може бути розглянута як симптом неузгодженості між культурно запропонованими прагненнями і соціально структурованими засобами їхньої реалізації".

Відповідно до цієї гіпотези Р.Мертон розглядає п'ять типів пристосування людей до соціально і культурно заданих цілей і засобів: 

Конформність - це єдиний тип поведінки, що не є девіантним, він зв'язаний з позитивним сприйняттям як соціальних цілей, так і засобів їх досягнення.

Інновація виникає внаслідок того, що індивід прийняв для себе загальновизнані цінності,  але не вважає ті засоби досягнення цих цілей, що для нього доступні, ефективними. Мова йде не тільки про відверто кримінальні прояви поведінки, коли прагнення до збагачення (цілком інституціональна мета) змушує когось братися до відмички чи пістолету. Цей вид девіації, імовірно, досить широко розповсюджений у суспільствах з динамічно розвинутою економікою, де зміни соціальних норм просто не встигають за стрімко мінливою економічною кон'юнктурою. Тим більше, що в сфері підприємництва границі між законним і незаконним, моральним і аморальним часом бувають дуже розмиті. Мертон у своїй роботі проводить аналіз протиріч такого роду в різних соціальних шарах.

Ритуалізм припускає відмову від цілей і безумовну перевагу норм.

Ретритизм - прагнення до відходу від дійсності, неприйняття свого соціального світу. Члени суспільства, що володіють такою орієнтацією, не сприймають ні пануючих у свідомості більшості соціальних цілей, ні соціально схвалюваних засобів їхнього досягнення. Це люди "не від світу цього" - пустельники, мрійники, поети. Чисто статистично число таких індивідів не може бути велике в будь-якому суспільстві, воно просто не в змозі вмістити в себе досить багато таких "дивних" людей.

У наші дні теж можна спостерігати прояву ретритизма як щодо масового явища. В другій пол. ХХ ст. в Америці, а потім і в Європі зародився рух "хіппі", у якому дуже чітко були виражені риси ретритизма. Молоді люди з різних соціальних шарів - від найвищих до найнижчих - проголошували головною метою свого життя заперечення насильства, любов, байдужність до індивідуального матеріального благополуччя. Вони відкидали норми інституту приватної власності і моногамної родини, живучи комунами. Більшість "хіппі" не дотримувались навіть норм особистої гігієни, переставали голитися і стригтися, удягалися майже в лахміття і всім своїм виглядом різко виділялися від оточуючих. Незважаючи на неагресивне, навіть лагідне ставлення до світу, проповіді загальної любові і ненасильства, суспільство відносилося до них досить вороже. Поступово цей рух "розсмоктався", абсолютна більшість повернулася до нормального життя, залишивши пам'ять про себе лише в нечисленних комунах "хіппі", що живуть в Індії.

Заколот широко розповсюджений у суспільствах, що знаходяться в стані глибокої кризи, на грані соціальних переломів. Заколот являє собою перехідну реакцію, що виражається в прагненні інституціоналізувати у всім суспільстві, включаючи і тих його членів, що не розділяють заколотну орієнтацію, нові цілі і нові способи поведінки. Заколот прагне змінити існуючі культурні і соціальні структури, а не пристосуватися до них".

5) Однією з найбільш розповсюджених концепцій є теорія навішування ярликів, що заснована на двох положеннях. Перше полягає в тому, що девіантним іменується не просте порушення норми, а фактично будь-яка поведінка, що з визначається як така, якщо на неї може бути навішений ярлик, що відносить її до категорії девіантних. Девіація міститься не стільки в самій дії, скільки в реакції інших на цю дію.

Друге положення стверджує, що навішування ярликів продукує чи поширює девіацію. Відповідь девіанта на соціальну реакцію веде до повторної девіації, завдяки якій девіант приходить до прийняття чи іміджу визначення як людини, що перманентно укладений у рамки девіантності своєї ролі. Особливість підходу тут полягає в тому, що він привертає увагу до девіації як до результату соціальних обвинувачень і прояву контролю з боку суспільства за вчинками своїх членів.