12. Мета та принципи ризик-менеджменту

Мета менеджменту ризику полягає в тому, щоб знайти способи збільшення віддачі, зменшення ризику або одночасного досягнення обох цих цілей так, щоб ближче підійти до лінії ефективного ризику. Досвідчений керівник оцінить, як можна зменшити ризик, не знижуючи при цьому рівня прибутковості підприємства чи проекту. З іншого боку, він може шукати способи збільшити очікувану прибутковість так, аби ризик не зростав. Якщо йому це вдається, то точка, якою позначено його бізнес на діаграмі, переміститься у позицію, в якій ризик більш ефективний.

Існує чотири загальних принципи, яких дотримуються, коли вибирають той чи інший альтернативний метод менеджменту ризику в конкретній ситуації:

1. Передайте ризик іншим, тобто страхуйте ризик у тих ситуаціях, коли можливі збитки внаслідок несприятливих подій значні, а ймовірність зазнати таких збитків мала.

2. Уникайте ризику в тих ситуаціях, коли можливі збитки внаслідок несприятливих подій значні, а ймовірність зазнати таких збитків велика.

3. Контролюйте ризик у тих ситуаціях, коли можливі збитки внаслідок несприятливих подій незначні, а ймовірність зазнати таких збитків велика.

4. Беріть ризик на себе, тобто ризикуйте в тих ситуаціях, коли можливі збитки внаслідок несприятливих подій незначні, а ймовірність зазнати таких збитків мала.

Викладене можна показати таким чином:

	Ймовірність збитків
	Низька	Висока
Незначні	Ризикують	Ризик контролюють
Значні	Ризик передають іншим	Уникають ризику

Рис. 15.3. Схема для ілюстрації принципів менеджменту ризику

Розглянуті принципи є лише загальним путівником для прийняття рішень. Вони не виключають один одного. Часто можна використовувати одночасно два або більше правил. Наприклад, частину ризику можна прийняти на себе, а іншу частину — застрахувати. В деяких випадках ризик можна спробувати проконтролювати, наскільки це можливо, а решту ризику прийняти на себе. Можуть виникнути ситуації, коли частину ризику намагаються контролювати, а решту передають іншим, тобто страхують.

Вибір тих чи інших принципів менеджменту ризику залежить від:

· цілей підприємницької діяльності;

· характеру проблеми, що постає перед менеджером;

· ефективності рішення щодо ризику;

· особистого ставлення менеджера до ризику.

13.Дебіторська заборгованість поділяється на такі види: дебіторська заборгованість за товари, строк плати яких не настав; за товари, строк сплати яких минув; по векселям отриманим; по розрахункам з бюджетом; по розрахункам з персоналом та інші види дебіторської заборгованості.

У загальній сумі дебіторської заборгованості на розрахунки з покупцями доводиться біля 80%. Тому управління дебіторською заборгованістю на підприємстві пов'язане насамперед з оптимізацією розміру і забезпеченням інкасації заборгованoсті покупців по розрахункам за реалізовану продукцію. Для ефективного управління нeю на підприємствах повинна створюватися і здійснюватися особлива фінансова політика.

Політикою управління дебіторською заборгованістю є частина загальної політики управління оборотними активами і маркетингової політики підприємства, направленої на розширення обсягу реалізації продукції.

Формування політики управління дебіторською заборгованістю підприємства або його кредитної політики по відношенню до покупців продукції здійснюється за наступними етапами [2, с. 330]:

1. Аналіз дебіторської заборгованості в попередньому періоді;

2. Формування принципів кредитної політики відносно покупців продукції;

3. Визначення можливої суми фінансових коштів, що інвестуються в дебіторську заборгованість по товарному і споживчому кредиту;

4. Формування системи кредитних умов;

5. Формування стандартів оцінки покупців, різниця умов надання кредиту;

6. Формування процедури інкасації дебіторської заборгованості;

7. Забезпечення використання на підприємстві сучасних форм рефінансування дебіторської заборгованості;

8. Побудова ефективних систем контролю за рухом і своєчасною інкасацією дебіторської заборгованості.

Розглянемо докладніше другий етап - формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців продукції.

Управління дебіторською заборгованістю багато в чому залежить від розробки оптимальної кредитної політики, яка представляє собою надання таких умов кредитування покупцям продукції, які приведуть до підвищення попиту на продукцію та максимізацію прибутку за рахунок перевищення додаткового прибутку над додатковими витратами.

При формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців, приділяється увага тому, у яких формах здійснювати реалізацію продукції в кредит і який тип кредитної політики слід вибрати підприємству.

Виділяють дві форми реалізації продукції в кредит: товарний (комерційний) кредит і споживчий кредит.

Товарний (комерційний) кредит є формою оптової реалізації продукції її продавцем на умовах відстрочення платежу, якщо таке відстрочення перевищує звичайні терміни банківських розрахунків. Зазвичай цей кредит надається оптовому покупцеві продукції на термін від одного до шести місяців [2, с. 335].

Споживчий кредит (у товарній формі) є формою роздрібної реалізації товарів покупцям (фізичним особам) з відстроченням платежу. Він надається зазвичай на термін від шести місяців до двох років.

Тип кредитної політики характеризує принципові підходи до її здійснення з позиції співвідношення рівнів прибутковості і ризику кредитнoї діяльності підприємства. Розрізняють три типи кредитної політики підприємства по відношенню до покупців продукції: консервативний, помірний і агресивний.

Консервативний (або жорсткий) тип кредитної політики підприємства направлений на мінімізацію кредитного ризику. Така мінімізація розглядається як пріоритетна мета в здійсненні його кредитної діяльності. Механізмом реалізації політики такого типу є: скорoчення кола покупців продукції в кредит за рахунок груп підвищеного ризику; мінімізація термінів надання кредиту і його розміру; ускладнення умов надання кредиту і підвищення його вартості; використання жорстких процедур інкасації заборгованості. Здійснюючи цей тип кредитної політики, підприємство не прагне отримати високий додатковий прибуток за рахунок розширення обсягу реалізації продукції.

Помірний тип кредитної політики характеризує типові умови її здійснення у відповідності з прийнятою комерційною і фінансовою практикою і орієнтується на середній рівень кредитного ризику під час продажу продукції з відстроченням платежу.

Агресивний (або м'який) тип кредитної політики підприємства має на меті збільшення додаткового прибутку за рахунок розширення обсягу реалізації продукції в кредит, не зважаючи на високий рівень кредитного ризику, який супроводжує ці операції. Механізмом реалізації політики такого типу є: розповсюдження кредиту на ризикованіші групи покупців продукції; збільшення періоду надання кредиту і його розміру; зниження вартості кредиту; надання покупцям можливості пролонгації кредиту.

В процесі вибору типу кредитної політики повинні враховуватися такі чинники як: загальний стан економіки, що визначає фінансові можливості покупців, рівень їх платоспроможності; кон'юнктура на ринку готової продукції; сучасна комерційна і фінансова практика здійснення торгових операцій; потенційна здатність підприємства нарощувати обсяг виробництва продукції при розширенні можливостей її реалізації за рахунок надання кредиту; правові умови забезпечення стягнення дебіторської заборгованості; фінансовий менталітет власників і менеджерів підприємства, їх відношення до рівня допустимої ризику в процесі здійснення господарської діяльності та інші.

Процес формування кредитної політики пропонується за такими етапами:

1. Розробка стандартів кредитування, які відображають оптимальний ступінь ризику, прийнятий для кредитних рахунків.

Досягнення оптимуму можливе, коли граничні витрати від кредиту врівноважуються з граничними прибутками від зростаючих продажів.

2. Визначення кредитного періоду, тобто строк оплати заборгованості дебіторами або просто строк стандартної тривалості надання кредиту. По­довження кредитного періоду збільшує дебі­торську заборгованість - частково за рахунок умов кредиту, частково за рахунок збільшення обсягу продажів.

3. Визначення вартості надання кредиту - надання знижок, якщо покупець  розплачується за придбану продукцію в оговорений в договорі термін.

4. Визначення порядку збору платежів та систем штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язань покупців.

5. Моніторинг погашення дебі­торської заборгованості, який забезпечує керів­ництво достовірною і оперативною інфор­мацією про її стан і результати управлінського впливу.

До переваг широкого застосування кредитної політики у відношеннях з покупцями слід віднести збільшення реалізації продукції та збільшення доходів і прибутку підприємства в умовах високої ринкової конкуренції.

Недоліками кредитної політики є: можливе виникнення безнадійної дебіторської заборгованості; додаткові фінансові витрати у випадку залучення короткострокових банківських кредитів для компенсації дебіторської заборгованості; можливі (альтернативні) витрати у зв'язку з відволіканням грошових коштів з обороту [6].

Висновки. Політика управління дебіторською заборгованістю, яка представляє собою частину загальної політики управління оборотними активами і маркетингової політики підприємства, спрямованої на розширення обсягів реалізації продукції, визначає ефективність роботи підприємства [5].

Великий вплив на процеси зростання дебіторської заборгованості здійснює політика підприємства у розрахунках з покупцями. А несвоєчасне погашення дебіторської заборгованості призводить до платіжної кризи. Зростання заборгованості по комерційному кредиту обумовлює збільшення попиту на короткострокові позики, скорочення їх пропозиції і зростання їх вартості. Для сплати боргів організації повинні перетворювати високоліквідні активи в грошові кошти, у протилежному випадку їм загрожує банкрутство.

Коли підприємство визначає, який тип кредитної політики йому обрати відносно нечесних покупців, воно повинно мати на увазі, що агресивний (м’який) її варіант може викликати відволікання великої суми фінансових коштів, знизити платоспроможність підприємства, викликати значні витрати по стягненню боргів, а зрештою понизити рентабельність оборотних активів і використовуваного капіталу, а консервативний (жорсткий) її варіант негативно впливає на зростання обсягу операційної діяльності підприємства і формування стійких комерційних зв'язків.

14.Операційний аналіз є складовою системи управління прибутком. Його можна розглядати як засіб обґрунтування і вибору можливих варіантів нарощування прибутку. Він дає змогу спрогнозувати зміни фінансово-економічного стану підприємства, спричинені динамічними змінами у кон'юнктурі ринку. В основі операційного аналізу лежить оцінювання впливу зміни одного з елементів операційного важеля на результати фінансово-господарської діяльності підприємства. Обсяги прибутку і можливість його збільшення залежать від багатьох факторів (див. рис. 5.3). Об'єктом нашого розгляду буде обсяг реалізації і структура вартості реалізованої продукції, оскільки ці фактори впливають на прибуток одночасно. Розглянемо методику обґрунтування рішення щодо збільшення прибутку на задану величину шляхом: збільшення обсягу реалізації продукції; зниження постійних або змінних витрат без зміни обсягів реалізації. Збільшення обсягу реалізації продукції у свою чергу може бути досягнуто за рахунок: нарощування фізичних обсягів продукції; підвищення цін без зміни фізичних обсягів виробництва. Використання перелічених можливостей нарощування прибутку нерівнозначне за ступенем складності в практичній діяльності. Розглянемо ці варіанти на прикладі (табл. 5.4), використавши вихідні дані табл. 5.З. В табл. 5.4 наведено розрахунки збільшення прибутку в два рази. У першому варіанті збільшення прибутку досягнуто за рахунок нарощування фізичних обсягів виробництва і реалізації продукції. Приріст фізичного обсягу продажу визначається за формулою   (5.13) де ДП — заданий приріст прибутку, грн; %ЗВ — частка змінних витрат у виручці в базовому варіанті, %; ДРП — приріст обсягу продажу, який забезпечує заданий приріст прибутку, грн. Найбільш прийнятний спосіб подвоєння прибутку для підприємства — підвищення цін на 16 %. Але на практиці реалізувати цей шлях, як правило, неможливо, бо підвищення цін обмежує попит на продукцію. Збільшення прибутку за рахунок нарощення фізичних обсягів виробництва потребує нарощування потужності підприємства, значних інвестицій, оскільки обсяг виробництва необхідно збільшити на 57,1 %. Збільшення прибутку можна досягти за рахунок зниження змінних витрат на 22 %. За такої частки постійних витрат їх скоротити дуже важко. Водночас, ефект від такого скорочення буде незначний. Зниження змінних витрат пов'язане зі змінами в технології виробництва, організації праці тощо. Найбільш реальним варіантом нарощування прибутку є одночасне використання всіх способів: часткове збільшення цін, фізичних обсягів виробництва, скорочення витрат. На вибір реальних способів збільшення прибутку суттєво впливає структура реалізованої продукції, тобто співвідношення між змінними, постійними витратами та прибутком. Однак, якщо продукція має високу рентабельність продажу, обсяг прибутку можна нарощувати лише шляхом підвищення цін або збільшення фізичних обсягів продажу. Операційний аналіз дає змогу обґрунтувати можливі сценарії поведінки підприємства в умовах негативних змін кон'юнктури ринку. Якщо підприємство потрапило в ситуацію, яка вимагає скорочення обсягів реалізації до необхідного мінімуму, то важливо визначити, за рахунок чого буде зменшуватись реалізація. Вибір залежить від конкретних причин, які диктують необхідність знизити обсяги продажу: Скоротився попит на продукцію. В цьому разі можна знизити ціни, щоб стимулювати його, не змінюючи фізичних обсягів виробництва. Скоротилось коло споживачів продукції. Необхідно зменшити фізичні обсяги виробництва. Скоротились виробничі потужності підприємства, хоча продукція користується попитом у споживачів. Це призведе до зменшення фізичних обсягів виробництва і продажу. Таким чином, скорочення обсягу продажу можливе або за рахунок зниження цін, або за рахунок зниження фізичних обсягів виробництва і продажу.  Співставлення двох шляхів скорочення обсягів продажу до беззбиткового рівня показує, що доцільніше скорочувати фізичні обсяги виробництва за незмінних цін на продукцію. Таким чином, для збільшення прибутку доцільніше нарощувати обсяги продажу за рахунок підвищення цін. А при зменшенні обсягів продажу до рівня порогу рентабельності краще це робити за рахунок скорочення фізичних обсягів виробництва, не змінюючи ціни на продукцію. Важливою сферою застосування операційного аналізу є оцінювання впливу на операційний прибуток зміни одного з елементів операційного важеля (ціни, змінних або постійних витрат) через розрахунки обсягу продажу. При цьому робиться припущення, що сума прибутку залишається незмінною, а змінюється обсяг реалізованої продукції, який повинен забезпечити цей незмінний прибуток. Для розрахунків використовуються формули: 1. Якщо змінюється обсяг постійних витрат, то обсяг реалізації, який забезпечує базовий результат (РП6), становить:  (5.14) де %ВМ6 — відсоток валової маржі у виручці в базовому варіанті; Ц — ціна одиниці виробу в базовому варіанті, грн/од. 2. Якщо змінюються обсяги змінних витрат:  (5.15) де % ВМИ — новий відсоток валової маржі у виручці, %. 3. Якщо змінюється ціна:  (5.16) де Цв — нова ціна виробу, грн/од. У результаті операційного аналізу за цією методикою можна розрахувати, на скільки підприємство повинно збільшити обсяги реалізації при зниженні ціни або підвищенні витрат на задану величину, щоб компенсувати втрату прибутку, або на скільки підприємство може знизити обсяги реалізації без втрат прибутку за підвищення цін чи зниження витрат на задану величину. Ця методика аналізу дає змогу розподілити елементи рентабельності (ціни, витрати, обсяги продажу) за ступенем їх впливу на прибуток. Таким чином, операційний аналіз прибутку надає фінансовому менеджеру інструментарій для обґрунтування тактики і стратегії управління прибутком.

15. З метою визначення фінансового результату підприємства витрати класифікуються на вичерпані (спожиті) і невичерпані, або капіталізовані (рис. 2.6). Обґрунтування доцільності фінансових рішень потребує групування витрат підприємства за певними ознаками. Класифікацію витрат для прийняття фінансових рішень наведено на рис. 2.7. Розглянемо зміст окремих видів витрат у розрізі виділених груп. Релевантні та нерелевантні витрати Релевантними називаються ті витрати, які змінюються в результаті прийняття рішення, а нерелевантними, відповідно, витрати, що не залежать від прийняття управлінського рішення. До нерелевантних витрат відносять: витрати, які вже мали місце в минулому. Так, якщо розглядати можливість заміни старого обладнання новим, то вартість старого обладнання не є релевантною, оскільки кошти на його придбання були використані раніше; витрати, які є однаковими для всіх альтернативних варіантів реалізації фінансового рішення. Так, у випадку, коли обґрунтовується доцільність купівлі чи оренди персонального комп'ютера, витрати на придбання ПЕОМ і орендну плату будуть релевантними, а вартість програмного забезпечення — нерелевантною, оскільки вона однакова для обох альтернативних варіантів рішення. Витрати, які складають різницю між альтернативними рішеннями в практиці фінансового менеджменту прийнято називати диференціальними. Тобто релевантні витрати — це майбутні диференціальні витрати. Основні критерії релевантності витрат представлено на рис. 2.8. Постійні і змінні витрати Змінними називають витрати, які змінюються прямо пропорційно обсягу виробництва. Тобто сукупні змінні витрати перебувають у лінійній залежності від обсягу виробництва, а змінні витрати на одиницю продукції є сталою величиною. Постійні витрати залишаються незмінними для різних обсягів виробництва за конкретний період. Тобто за певних умов господарської діяльності сукупні постійні витрати не змінюються, а постійні витрати на одиницю продукції зменшуються зі збільшенням обсягу виробництва. Слід враховувати, що сукупні постійні витрати можуть змінюватися під дією зовнішніх факторів (наприклад, зростання цін), а також у випадку, коли подальше нарощення обсягів виробництва стає неможливим за наявних ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових). Тому постійні витрати можна вважати незмінними лише у межах релевантного діапазону діяльності на певному проміжку часу. На основі інформації про постійні та змінні витрати обґрунтовується необхідний розмір прибутку, обсяги виробництва, рівень цін, приймаються рішення про форму оплату праці, доцільність придбання додаткового обладнання для збільшення випуску продукції тощо. Більш детально методика обґрунтування фінансових рішень з використанням класифікації витрат на змінні й постійні розглянута в наступних розділах. Дійсні і можливі витрати Дійсні витрати — це такі витрати, що потребують сплати грошей або використання інших активів і відображаються в документах бухгалтерського обліку в міру їх виникнення. Можливі (альтернативні, або умовні) витрати — це недоотриманий дохід у випадку, коли підприємство, приймаючи якийсь один альтернативний варіант дій, відмовляється від іншого фінансового рішення у зв'язку з обмеженістю ресурсів. Обмеженість ресурсів є основною причиною можливих (альтернативних) витрат, оскільки при достатніх матеріальних, трудових і фінансових ресурсах підприємству непотрібно чимось жертвувати і відмовлятися від бажаного. Можливі витрати мають місце у випадку, коли для виконання вигідного замовлення для виробництва одного виду продукції доводиться зменшувати виробництво інших рентабельних товарів, або коли у зв'язку з виробничими потребами відволікаються з обороту грошові кошти, які б могли приносити додатковий прибуток за умови їх розміщення у банківські вклади, цінні папери, перспективні інвестиційні проекти. Таких прикладів можна навести дуже багато. Тому обґрунтовуючи будь-яке фінансове рішення, необхідно детально проаналізувати, чи не спричинює воно можливі витрати через невикористання інших альтернатив. Можливі витрати додаються до дійсних витрат, пов'язаних з реалізацією прийнятого варіанта дій. Приклад Підприємство розглядає два альтернативних варіанти використання вільних грошових коштів: покласти їх на депозит в банк або придбати ПЕОМ і здати її в оренду. В табл. 2.3 наведено механізм визначення сукупних релевантних витрат для кожного з варіантів рішення. Інкрементні і маржинальні витрати та доходи Під інкрементними (прирістними) розуміють додаткові витрати і доходи на весь додатковий обсяг продукції. При цьому постійні витрати можуть як включатися, так і не включатися в розмір інкрементних витрат. Так, якщо постійні витрати змінюються в результаті якогось рішення, то їх приріст належить до інкрементних витрат. А у випадку, коли постійні витрати не змінюються в результаті прийнятого рішення, інкрементних витрат не буде. Наприклад, коли приймається рішення про збільшення обсягів збуту продукції, інкрементними будуть додаткові витрати на оплату праці продавців, витрати на рекламу, на службові відрядження, а не зміняться амортизаційні відрахування, витрати на утримання приміщень для збуту, на оплату орендної плати (у випадку їх оренди). Маржинальні (граничні) — це витрати на виробництво або збут кожної додаткової одиниці продукції. Економісти, розглядаючи взаємозв'язок між затратами, доходами й обсягами виробництва, як правило, використовують категорію маржинальних витрат і доходів як результату збільшення обсягу виробництва на одиницю продукції. Бухгалтерів більше цікавить аналіз інкрементних витрат і доходів як результату загального збільшення обсягів виробництва та збуту. Висновки до розділу Правові засади фінансового менеджменту регламентуються законами України, указами Президента, постановами Кабінету Міністрів України, наказами та положеннями міністерств та відомств, а також установчими договорами та статутами підприємств. Конкретна організаційна структура служб фінансового менеджменту залежить від таких чинників: масштаби та особливості статутної діяльності підприємства, умови та методи формування капіталу, інтенсивність інвестиційних процесів, характер розподільчих відносин, міра фінансової відповідальності перед власниками та вищими організаціями, наявність відокремлених структурних підрозділів та вертикальних організаційних утворень. Інформаційна база фінансового менеджменту формується за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел. Користувачами фінансової звітності є менеджери, акціонери та потенційні інвестори, кредитори, постачальники, покупці, працівники підприємства та їх профспілки, біржі, консультанти, юристи, населення регіону та преса, державні органи керівництва та контролю. Фінансова звітність підприємства є стандартизованою і регламентується національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку (П(С)БО). У процесі обґрунтування фінансових рішень використовуються всі компоненти сучасної фінансової звітності підприємств: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів, звіт про власний капітал, примітки до фінансової звітності. Облікова політика є важливою методологічною основою фінансового менеджменту. При обґрунтуванні фінансових рішень важливу роль відіграють прийняті на підприємстві методи оцінювання окремих видів активів, списання витрат на продукцію, нарахування амортизації тощо. Обґрунтування доцільності фінансових рішень базується на використанні класифікації витрат за певними ознаками: релевантні й нерелевантні, постійні й змінні, дійсні й можливі (альтернативні), інкрементні (прирістні) та маржинальні.

16. Сучасна система управління фінансами підприємства базується на прогнозуванні та плануванні всіх фінансових потоків, які опосередковують як виробничу, так і господарську діяльність, забезпечують контроль за створенням та використанням матеріальних, трудових, грошових ресурсів. У вітчизняній управлінській практиці значення фінансового прогнозування і планування невиправдано принижене. Значна кількість підприємств не використовує цей метод підвищення ефективності функціонування підприємства. Певною мірою таке ставлення до фінансового планування зумовлене високим ступенем невизначеності в ринковому середовищі. Зміни, які відбуваються у всіх сферах суспільного життя, важко передбачити і спрогнозувати їх наслідки. Немає стабільної і чітко оформленої нормативно-правової бази підприємницької діяльності, не сформована в повному обсязі ринкова інфраструктура. В умовах кризи платежів, високих процентних ставок на ринку кредитних ресурсів більшість підприємств не мають значних обсягів фінансових ресурсів для здійснення серйозних інвестиційних проектів, які б потребували системи планування їх впровадження. Разом із тим, завдяки фінансовому плануванню підприємство має змогу прогнозувати й управляти платоспроможністю, контролювати ліквідність баланду, обґрунтовувати і вибирати джерела збільшення фінансових ресурсів і на цій базі зміцнювати свою конкурентну позицію. За допомогою фінансового планування підприємство має змогу ефективно виконувати такі завдання: втілити розроблені стратегічні завдання в форму конкретних фінансових показників; забезпечити відтворювальний процес необхідними джерелами фінансування; виявити внутрішні резерви збільшення доходів та способи їх мобілізації; узгодити показники виробничого плану з наявними фінансовими ресурсами, необхідними для його виконання; обґрунтувати найбільш вигідні напрями і проекти інвестування коштів; дбати про інтереси інвесторів та акціонерів при розподіленні прибутків; обґрунтувати фінансові взаємовідносини з бюджетом, банками та іншими суб'єктами господарювання; здійснювати контроль за фінансовим станом та платоспроможністю підприємства. За змістом фінансове планування охоплює управління грошовими потоками, дебіторською і кредиторською заборгованістю, кредитними ресурсами, дивідендною політикою, інвестиційною діяльністю, емісійною діяльністю, регулюванням структури активів і структури капіталу. Фінансове планування включає: фінансове прогнозування; поточне фінансове планування; бюджетування; оперативне фінансове планування. Фінансове прогнозування — це дослідження та розробка ймовірних шляхів розвитку фінансів підприємства, альтернатив реалізації фінансових стратегій, які забезпечують стабільне фінансове становище підприємства в майбутньому. Поточне фінансове планування -*- це процес визначення майбутніх доходів підприємства, напрямів витрат грошових коштів та обґрунтування заходів щодо забезпечення платоспроможності, дохідності та фінансової стійкості. Таким чином, поточне планування — це складова перспективного плану, яка його конкретизує і втілює в показники. Бюджетування — це процес планування діяльності підприємства, його структурних підрозділів методом розробки системи взаємопов'язаних бюджетів та встановлення всіх видів фінансових витрат, джерел їх покриття і очікуваних результатів. Бюджетування належить до поточного планування, хоча бюджети можна складати і на більш тривалі проміжки часу, ніж один рік. Оперативне фінансове планування можна розглядати як процес синхронізації у часі грошових надходжень та витрат, визначення послідовності здійснення всіх розрахунків та розробки заходів щодо запобігання відхилень від графіку надходжень і платежів. Якщо фінансове прогнозування визначає найважливіші пропорції і темпи розширеного відтворення, розглядає можливі альтернативи розробки фінансової стратегії, яка забезпечує стабільне фінансове становище підприємства у майбутньому, то поточне планування здійснюється на більш короткі строки і відзначається конкретністю завдань та шляхів їх реалізації. В загальному вигляді процес фінансового планування відображено на рис. 11.1. Таким чином, фінансове планування підпорядковане цілям стратегії розвитку підприємства. На першому етапі передбачається детальний аналіз і оцінка як внутрішніх, так і зовнішніх джерел інформації, які можуть вплинути на фінансові показники діяльності підприємства. До внутрішньої інформації, що лежить в основі розробки фінансових планів відносять: виробничу програму підприємства; розрахунки потреби у виробничо-матеріальних запасах, трудових ресурсах і кошториси відповідних витрат; план продажу продукції; розрахунки платежів до бюджету і позабюджетні фонди; план технічного розвитку та обсяги інвестицій; план соціального розвитку підприємства та ін. До зовнішньої інформації відносять: інформацію про зміни в грошово-кредитній, податковій, бюджетній політиці; прогноз кон'юнктури ринку; стан розвитку страхового та валютного ринків; інвестиційний клімат та ін. Планування як процес розробки майбутніх сценаріїв розвитку підприємства базується на використанні системи методів. До основних з них відносять такі: Балансовий метод, в основі якого лежить розробка узгодженого плану доходів і витрат підприємства (баланс доходів і витрат). Розрахунково-аналітичний метод передбачає розрахунок планових показників шляхом коригування фінансових показників базового періоду на зміни, які передбачаються в плановому періоді, та визначення впливу різних факторів (інфляції, обсягів виробництва, зміни умов кредитування та ін.) на ці показники. Нормативний метод базується на використанні фінансових норм, нормативів для розрахунків потреби у фінансових ресурсах та визначення джерел їх формування (ставки податків, норми амортизаційних відрахувань, тарифи та ін.). Метод економіко-математичного моделювання дає змогу з певною ймовірністю визначити динаміку показників залежно від зміни факторів, які впливають на розвиток фінансових процесів у майбутньому. Побудова моделей базується на використанні методів екстраполяції, регресивного аналізу, експертних оцінок. Коефіцієнтний метод, або метод відсотка від реалізації, — визначення встановлення залежності між обсягами товарообороту та фінансовими показниками. Оскільки товарооборот впливає на обсяги запасів сировини, матеріалів, обсяги грошових коштів, суму кредитів тощо, то визначається відсоткова залежність між різними активами і пасивами та обсягами товарообороту. Потім визначається сума фінансових коштів, яку потрібно залучити із зовнішніх джерел. Вибір того чи іншого методу планування визначається багатьма факторами, наприклад, тривалістю планового періоду, вихідною інформаційною базою, цілями і завданнями плану, кваліфікацією фінансових менеджерів, наявністю програмних продуктів і технічних засобів управління.

17. Управління операційним прибутком підприємства включає такі складові: визначення обсягу продажу, який забезпечує беззбиткову операційну діяльність; використання операційного лівериджу в обґрунтуванні шляхів збільшення прибутку; проведення операційного аналізу для оцінки впливу різних факторів на обсяг прибутку. Під час планування прибутку від операційної діяльності необхідно визначити точку беззбитковості, яка відповідає такому обсягу продажу, за якого надходження від реалізації продукції дорівнюють витратам на виробництво і реалізацію цієї продукції. Точку беззбитковості можна знайти графічним методом (рис. 5.5). Якщо рівень обсягу продажу нижчий від точки беззбитковості, виробляти такий товар невигідно, збитково. Кожна одиниця товару, продана в зоні, що знаходиться вище за точку беззбитковості, збільшує прибуток. ПВ — постійні витрати; ЗВ — змінні витрати; РП — обсяги реалізованої продукції; V — обсяг продажу в натуральних одиницях; V^ — обсяг продажу в точці беззбитковості; П — прибуток Для визначення точки беззбитковості аналітичним методом виконаємо ряд підстановок і введемо нові параметри: С — собівартість виробництва і реалізації продукції; Ці — ціна за одиницю виробу; 3Bt — змінні витрати на одиницю виробу. У точці беззбитковості виконується рівняння: Таким чином, точку беззбитковості в натуральних одиницях можна знайти за формулою З формули (5.4) видно, що на обсяг продажу в точці беззбитковості впливають обсяги постійних витрат і їх співвідношення зі змінними витратами та ціною. Але підвищення цін може зменшити обсяги продажу та призвести до збитків і, навпаки, за зниження цін прибутковість може бути досягнуто за рахунок нарощування обсягів продажу. Скорочення постійних і змінних витрат знизить обсяг виробництва, необхідний для досягнення беззбитковості. Але вплив кожного з цих елементів буде визначатись співвідношенням між постійними і змінними витратами у собівартості продукції. Розрахунки беззбиткового обсягу продажу за допомогою формули (5.4) можливі для кожного конкретного виробу окремо. Якщо ж необхідно здійснити розрахунки в цілому для підприємства, то беззбитковий обсяг продажу визначається за допомогою валової маржі. Валова маржа, або маржинальний прибуток, розраховується як різниця між обсягами реалізованої продукції і обсягами змінних витрат за формулою: ВМ = РП - ЗВ (5.5) де ВМ — валова маржа. Послідовність розрахунків така: 1. Визначається відсоток валової маржі в обсязі реалізованої продукції (або коефіцієнт валової маржі) за формулою % КВМ = ВМ / РП * 100 (5.6) 2. Розраховується поріг рентабельності, тобто такий обсяг реалізованої продукції, за якого всі витрати покриваються, збитків немає, але немає й прибутків. ПР = ПВ / % КВМ * 100 (5.7) де ПР — поріг рентабельності. 3. Визначається запас фінансової міцності (ЗФМ). Це сума, на яку підприємство може знизити обсяг реалізації до моменту появи збитків ЗФМ = РП- ПР, (5.8) %ЗФМ = (РП – ПР) / РП * 100 Запас фінансової міцності у відсотках показує, на скільки відсотків підприємство може знизити обсяг реалізації, не зазнаючи при цьому збитків. Зв'язок операційного прибутку і маржинального прибутку можна проілюструвати за допомогою графіка (рис. 5.6). У точці Т2 досягається окупність постійних витрат, і підприємство починає отримувати прибуток. У точці Тх окупаються всі витрати і виникає зона прибутків. І в першому, і в другому випадках прибуток однаковий, оскільки РП – ПВ – ЗВ = ВМ – ПВ  Щоб визначити ступінь дії ефекту операційного ліверйджу, розраховується відповідний коефіцієнт сили дії або ефекту операційного ліверйджу за формулою Ке.о.л. = ВМ / П Цей коефіцієнт показує, у скільки разів збільшиться (зменшиться) прибуток підприємства при збільшенні (зменшенні) на один відсоток обсягу реалізації. Наведені приклади свідчать про той факт, що співвідношення між постійними і змінними витратами впливає на рівень, на якому перебуває точка беззбитковості та інтенсивність зміни прибутку залежно від зміни обсягу продажу. Для оцінки цього впливу визначається коефіцієнт операційного лівериджу (К0 л) за формулою К о.л. = ПВ / (ПВ + ЗВ) Чим більша частка постійних витрат у собівартості продукції, тим інтенсивніше змінюється прибуток по відношенню до змін обсягів продажу. Механізм операційного лівериджу дає змогу регулювати рівень постійних витрат з метою збільшення прибутку. Для кожного конкретного значення коефіцієнта операційного лівериджу можна розрахувати показник ефекту операційного лівериджу (Ке 0 л) за формулою де ДП — темп приросту прибутку від операційної діяльності, %; ДРП — темп приросту обсягів реалізації, %. Коефіцієнт ефекту операційного лівериджу, розрахований за формулою (5.12), теж показує, на скільки збільшиться прибуток при зростанні обсягів реалізації продукції на заданий відсоток приросту. Чим більше значення коефіцієнту сили дії операційного лівериджу, тим вищий ризик підприємницької діяльності, оскільки незначні коливання в обсягах продажу викликають суттєві зміни в розмірах прибутку. В умовах економічної кризи, зниження попиту на ринку необхідно оптимізувати співвідношення між постійними і змінними витратами. Таким чином, управління операційним прибутком базується на використанні елементів операційного лівериджу та врахуванні впливу їх змін на результати фінансової діяльності підприємства.

18. Власний капітал — це вартість засобів, які належать власникам підприємства. Власний капітал можна також трактувати як залишок в активах після вирахування зобов'язань підприємства. Таке визначення випливає зі скороченого запису балансу підприємства: Зміна обсягу власного капіталу є показником ефективності як виробничої, так і фінансової та інвестиційної діяльності. Більш повно значення власного капіталу розкривають функції, які він виконує в процесі кругообігу коштів (рис. 7.4). Значення власного капіталу полягає в тому, що він є гарантією фінансової незалежності підприємства і базою для формування його активів. У ході підприємницької діяльності власний капітал або нарощується, або "проїдається". Лише за умови збереження власного капіталу підприємство зможе нарощувати прибутки, залучати кошти інвесторів, виходити на ринок позикового капіталу. Вартість власного капіталу визначається відповідно до прийнятих умов оцінювання активів у бухгалтерському обліку, а тому не збігається за ринковою ціною акцій і майна підприємства в цілому. Незважаючи на це, динаміка цього показника у фінансовій звітності є однією з найсуттєвіших характеристик перспектив розвитку підприємства. Склад власного капіталу та характеристику його елементів представлено на рис. 7.5.  Як видно з представленої схеми, власний капітал утворюється за рахунок внесків власників, які зафіксовані в установчих документах, та шляхом накопичення доходів в ході виробничо-господарської діяльності. Частка безоплатно переданих цінностей складає незначну величину або зовсім відсутня. Більш детальна інформація про всі зміни у складі власного капіталу протягом звітного року наводиться у річній формі № 4 "Звіт про власний капітал", зміст якої представлено у табл. 7.2.  Згідно з даними цього звіту власники, інвестори й інші зацікавлені особи отримують інформацію про наявність власного капіталу, збільшення (зменшення) його обсягів у результаті переоцінки, чистого прибутку (збитку), внесків власників, вилучення капіталу. Визначається політика використання прибутку: на виплату дивідендів, поповнення статутного капіталу, відрахування до резервного капіталу. Додатково в примітках до фінансових звітів підприємства наводиться інформація про загальну кількість і номінальну вартість акцій, на які передбачається провести передплату, загальну суму коштів, одержаних від передплати на акції, акції у складі статутного капіталу за окремими типами і категоріями тощо. За рівнем відповідальності власний капітал поділяється так: статутний капітал (зареєстрований у державному реєстрі); додатковий капітал (додатково вкладений капітал, дарчий капітал, резервний та нерозподілений прибуток). Статутний капітал відіграє основну роль у функціонуванні підприємства. По-перше, це стартовий капітал, необхідний для виробничої діяльності й отримання прибутку. По-друге, його обсяг не може бути меншим за встановлену законодавством суму (1250 мінімальних заробітних плат для акціонерних товариств, 625 мінімальних заробітних плат для товариств з обмеженою відповідальністю). По-третє, статутний капітал регулює відносини власності, розподілу дивідендів і управління підприємством. У бухгалтерському обліку статутний капітал залежно від виду і форми власності підприємства виступає у вигляді: складочного капіталу — у повному товаристві і товаристві за довірою; пайового капіталу — у кооперативах, кредитних спілках, колективних підприємствах та ін.; статутного фонду — в державних та муніципальних підприємствах; статутного капіталу — в акціонерних товариствах, товариствах з обмеженою відповідальністю і додатковою відповідальністю. Джерелами формування статутного капіталу є власні грошові кошти, майнові та інші активи засновників. Внесками учасників і засновників господарських товариств до статутного фонду можуть бути: будівлі, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою, іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, інтелектуальна власність, грошові кошти, в тому числі валютні. Порядок оцінки внесків до статутного фонду визначається засновницькими документами. Заборонено використовувати при формуванні статутного фонду бюджетні кошти, кредитні ресурси і кошти, одержані під заставу. Найбільш складна система формування і зміни статутного капіталу встановлена законодавством для акціонерних товариств. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку рішенням від 9 лютого 2001 року № 18 затвердила Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств і облігацій підприємств у новій редакції. Реєстрація випуску цінних паперів, інформації про їх емісію і звіту про результати підписки на акції здійснюється уповноваженими особами Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку або її територіальних органів відповідно до встановленого порядку і є підставою для внесення випуску цінних паперів у Загальний реєстр випуску цінних паперів. Це положення удосконалює і спрощує чинний порядок реєстрації випуску акцій ВАТ, облігацій підприємств та інформації про їх випуск. За вимогами нового положення випуск акцій здійснюється в такій послідовності: прийняття рішення про випуск акцій; подання документів для реєстрації інформації про випуск акцій; розгляд документів Комісією з цінних паперів і фондового ринку протягом 10 днів з дати подання заяви і всіх необхідних документів; реєстрація інформації про випуск акцій; публікація зареєстрованої інформації не пізніше 10 днів до початку підписки на акції; у разі необхідності подання документів на реєстрацію змін в інформації про випуск акцій (термін внесення змін — до закінчення 30-денного строку з дня публікації інформації, але не пізніше ніж за 10 днів до початку підписки на цінні папери); реєстрація змін в інформації протягом 15 днів з дня подання документів; проведення передплати на акції; реєстрація звіту про результати передплати протягом 15 днів з дати подання заяви і всіх необхідних документів; подання документів для реєстрації випуску акцій не пізніше 60 днів з дати державної реєстрації статуту або змін в статуті, що пов'язані зі змінами в статутному капіталі; реєстрація випуску акцій протягом 30 календарних днів з дати подання заяви і всіх необхідних документів. Відкрита передплата на акції здійснюється в кілька етапів: 1-й етап. Публікується повідомлення про відкриту передплату на акції, строк якої не може перевищувати 6 місяців. 2-й етап. Особи, які бажають придбати акції, повинні внести на рахунок засновників не менше 10 % вартості заявлених акцій і отримати письмове зобов'язання про продаж відповідної кількості акцій від засновників. 3-й етап. Якщо через 6 місяців не вдалося покрити передплатою 60 % акцій, акціонерне товариство вважається не заснованим. Особам, які передплатили акції, повертаються внесені ними суми або інше майно. 4-й етап. Якщо передплата відбулася, то до дня скликання установчих зборів особи, що підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30 % номінальної вартості акцій. У разі, коли всі акції розподіляються між засновниками, вони повинні внести до скликання не менше 50 % номінальної вартості акцій. 5-й етап. Не пізніше року після реєстрації акціонерного товариства акціонери зобов'язані оплатити повну вартість акцій. В іншому разі вони сплачують штраф у розмірі 105 % річних від суми простроченого платежу. При несплаті протягом 3 місяців після встановленого строку платежу акціонерне товариство має право реалізувати акції в установленому порядку. У процесі господарської діяльності власники мають право змінювати розмір статутного капіталу, керуючись економічною доцільністю. Можливі методи зміни обсягів статутного капіталу наведено на рис. 7.6.  Однак будь-які зміни, не зареєстровані у встановленому порядку, є порушенням і тягнуть за собою покарання у вигляді адміністративних штрафів за порушення обліку і звітності, може бути анульована державна реєстрація підприємства, а воно ліквідоване. Таким чином, при зміні статутного капіталу потрібно внести зміни в установчі документи і реєстраційну карту. Загальну характеристику типів емісії цінних паперів представлено у табл. 7.З. При всіх видах змін розмірів статутного капіталу постає питання про порядок розподілу за внесками і частками сум, на які пройшли зміни, якщо це не пов'язано з рішенням за окремими учасниками. Так, у випадку збільшення розміру статутного капіталу за рахунок коштів конкретних інвесторів їх частка відображається або збільшується пропорційно розміру внеску. Якщо статутний капітал збільшився в результаті дооцінки майна, сума приросту розподіляється між учасниками пропорційно їх частці в статутному капіталі на момент проведення переоформлення. Основними напрямками використання додаткового капіталу можуть бути: передача дочірнім підприємствам, покриття витрат на випуск акцій чи облігацій, взяття суми зносу на облік підприємства при безоплатному одержанні основних засобів, списання суми уцінки товарно-матеріальних цінностей, здійснення капітальних вкладень, нематеріальних активів та інші напрямки. З перелічених напрямків використання додаткового капіталу можна визначити його основні функції: фінансування витрат на залучення додаткових коштів (випуск акцій чи облігацій для фінансування своєї діяльності); фінансування придбання нематеріальних активів та основних засобів; покриття сум уцінки активів та сум зносу засобів, які підприємство отримало безоплатно. Особливості формування власного капіталу та відображення відповідних операцій у формах фінансової звітності розкриваються в наведених нижче прикладах. Операційна, інвестиційна та фінансова діяльність підприємства впливає на обсяги та структуру власного капіталу. За результатами всіх фінансових операцій, які були здійснені протягом звітного періоду, складається баланс на відповідну дату. При цьому фінансовий менеджер визначає обсяги і структуру власного капіталу в балансі не тільки за фактом проведених трансакцій, а й за прогнозними даними розвитку підприємства. В останньому випадку баланс підприємства набуває форми планового документа.

19. У ринковій економіці постійний кругообіг коштів як в межах окремого підприємства, так і в масштабах економіки в цілому є об'єктивною умовою їх життєздатності. Складовою цього кругообігу виступають грошові надходження і грошові витрати суб'єктів господарювання. Грошовий обіг відображає відносини між учасниками процесу виробництва, розподілу, споживання, а тому має свої специфічні важелі впливу на хід та результати виробничо-господарської діяльності підприємства. Саме це дає підстави вважати управління грошовими потоками складовою фінансового менеджменту. Грошові потоки — це надходження та вибуття грошових коштів та їх еквівалентів у результаті виробничо-господарської діяльності підприємств. Грошові кошти використовуються для фінансування поточних операцій і включають кошти у касі та кошти на банківських рахунках підприємств. До еквівалентів грошових коштів відносять короткострокові фінансові інвестиції, які можуть бути вільно конвертовані у грошові кошти і мають незначний ризик зміни вартості. До них належать цінні папери зі строком погашення до трьох місяців (казначейські векселі, депозитні сертифікати тощо). Інформацію про рух грошових коштів на підприємстві відображає форма № 3 "Звіт про рух грошових коштів". Ефективність управління грошовими потоками визначається впливом цього процесу на платоспроможність підприємства, швидкість обороту обігового капіталу, обсяги залучених коштів та кредиторську заборгованість, а в кінцевому результаті на рентабельність підприємства та його конкурентні позиції. У наступних розділах навчального посібника будуть розглянуті методики розрахунків цих показників. Можна виділити такі напрямки грошових потоків: відшкодування витрат на виробництво і реалізацію продукції та за отримані послуги; виконання фінансових зобов'язань перед державою, банками та іншими підприємствами; формування фондів грошових коштів; здійснення фінансових та інвестиційних операцій. Враховуючи багатоаспектність діяльності підприємств, а значить і грошових надходжень і витрат, необхідно їх класифікувати за певними ознаками. Згідно із Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" № 283/97-ВР розрізняють валові доходи і валові витрати підприємства. Валовий дохід — це загальна сума доходу підприємства від усіх видів діяльності, отриманого в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах. Валові витрати — сума будь-яких витрат у грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, здійснюваних як компенсація вартості товарів, робіт, послуг, які придбані для подальшого використання у власній господарський діяльності. Таким чином, у процесі виробничо-господарської діяльності підприємство разом із грошовими здійснює негрошові операції, тобто такі, які не потребують використання грошових коштів або їх еквівалентів. Наприклад, бартерні операції, надходження основних засобів на умовах фінансового лізингу, перетворення зобов'язань на власний капітал. Такі операції не включаються до звіту про рух грошовий коштів. Різниця між загальною сумою валового доходу та сумою валових витрат складає чистий грошовий потік. Це один із найважливіших показників фінансового стану підприємства. Якщо значення чистого грошового потоку від'ємне, це означає, що підприємство балансує на межі банкрутства. Наявність додатного грошового потоку дає підприємству можливість сформувати фонди грошових коштів для свого подальшого розвитку. Залежно від видів діяльності розрізняють грошові потоки від операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. Операційна діяльність — це основна діяльність підприємства, пов'язана з виробництвом та реалізацією продукції (послуг, робіт), забезпечує основну частку доходу і є головною метою створення підприємства. Рух грошових коштів у результаті операційної діяльності відображено на рис. 3.1. Інвестиційна діяльність — це сукупність операцій з придбання та продажу довгострокових (необоротних) активів, а також короткострокових (поточних) фінансових інвестицій, які не є еквівалентами грошових коштів. Схематично рух грошових коштів представлено на рис. 3.2. Фінансова діяльність — це сукупність операцій, які призводять до зміни величини та складу власного і позикового капіталу (рис. 3.3). Віднесення руху коштів до відповідної групи залежить, в першу чергу, від характеру господарської діяльності підприємства. Наприклад, інвестиції в цінні папери звичайно є інвестиційною діяльністю підприємства, але є основною (операційною) діяльністю інвестиційної компанії. Якщо одна операція включає суми коштів від декількох видів діяльності, ці суми необхідно розподіляти між відповідними видами діяльності. Наприклад, погашення основної суми богу підприємство відображає у складі фінансової діяльності, а виплату відсотків — у складі операційної діяльності. В економічній літературі наводиться класифікація грошових потоків за різними критеріями. Найбільш повна класифікація розроблена І.А. Бланком (рис. 3.4).

20. Корпорації в середньому вкладають 20—25 % своїх активів у товарно-матеріальні запаси; торговельні корпорації, які організовують роздрібний товарообіг — близько 40 %. Товарно-мате­ріальні запаси класифікуються на три основні групи:

1) запаси, що накопичуються до виробничого процесу, — сировина, напівфабрикати (pre-production inventory);

2) незавершене виробництво (in-progress inventory);

3) запаси готової продукції (finished goods inventory).

Структура товарно-матеріальних запасів визначається особливостями галузі господарства. У роздрібній торгівлі накопичуються великі запаси готової продукції, невелика частка сировини, напівфабрикатів, ще менша — незавершеного виробництва.

Сума грошових коштів, вкладених у товарно-матеріальні запаси, визначається найрізноманітнішими чинниками: обсягом планованої реалізації, особливостями виробленого продукту, сезонністю, портфелем замовлень та ін. Фінансові менеджери корпорації звичайно намагаються знизити до можливого мінімуму вкладення в сировину і напівфабрикати, деякі фірми працюють  «з коліс». Необхідний денний обсяг сировини і напівфабрикатів доставляється до початку робочого дня. У цьому випадку корпорація заощаджує кошти, необхідні для зберігання запасів. Незавершене виробництво скорочується під впливом застосування нових технологій. Особлива увага приділяється статті «готова продукція». Товари, що користуються низьким попитом, корпорація може реалізувати за нижчими цінами. Корпорація також враховує можливі ризики, пов’язані з труднощами збуту товарів модних, таких, що швидко псуються, вогненебезпечних, технічно застарілих.

Модель економічно обґрунтованого  обсягу замовлення

На практиці застосовуються різні моделі економічно обґрунтованих розмірів товарно-матеріальних цінностей. Класична модель, яка описується в усіх підручниках, виданих у західних країнах, називається «економічно обґрунтований обсяг замовлення» (ЕООЗ —  The Economic ordering quantity — EOQ)[1]. Модель пропонує такі умови: 1) усі параметри відомі і постійні, очікувану вартість можна прогнозувати; 2) попит постійний і добре вивчений; 3) замовлення здійснюються без затримок; 4) ніяких кількісних знижок замовнику не дається.

Рис. 10.5. Графічний розрахунок точки вибору  економічно обґрунтованого обсягу замовлення

Мінімальна точка на кривій Q* — загальна вартість економічно обґрунтованого замовлення — визначається за формулою:

.

де S — щомісячний продаж одиниць виробу, дол.;

О — вартість розміщення замовлення, дол.;

С — поточні витрати на зберігання одиниці виробу на місяць, дол.

За даними Міністерства торгівлі США, річні витрати на поточні запаси товарно-матеріальних цінностей у промислових корпорацій становлять 25 % від їх вартості. Проценти розподіляються в такий спосіб: моральний знос — 10 %, фізичний знос — 5—6 %, податки на власність — 0,5 %, вантажно-розвантажувальні витрати — 2,5 %, страхування — 0,25 %, зберігання — 0,75 %[2].

Ситуація

Припустимо, що корпорація N дала згоду на поставку 2000 одиниць виробу. Розміщення замовлення обходиться корпорації у 8 дол. за кожне замовлення. Ціна одиниці виробу — 1 дол. за умови 20 % поточних витрат на збереження запасу виробів, тобто поточні витрати на одиницю виробу становлять 0,2 дол.

Підставляємо значення у формулу:

Таким чином, оптимальне замовлення виробів становить 400 одиниць.

Припустимо, що фірма буде використовувати товарно-мате­ріальні запаси рівномірно протягом року, тоді середній рівень запасу становитиме 200 одиниць (середній рівень запасу визначається за формулою — ЕООЗ / 2).

Рис. 10.6. Використання товарно-грошових запасів[3]

У нашому прикладі обчислення загальної вартості товарно-матеріальних запасів (рис. 10.5 — крива А) зведеться до таких розрахунків:

1) Кількість замовлень = 2000 од. / Оптимальне замовлення 400 од. = 5 замовлень;

2) Вартість розміщення замовлень = 5 · 8 = 40 дол.;

3) Поточні витрати = Середня кількість одиниць виробу  Поточні витрати на зберігання на одиницю виробу = 200 · 0,2 = 40 дол.;

4) Усього витрати = Вартість розміщення 40 + Поточні витрати 40 = 80 дол.

Точка М (на графіку ЕООЗ), яка показує оптимальне замовлення в 400 одиниць, відповідає 80 дол. загальних витрат за замовленнями, які складаються з 40 дол. вартості збереження плюс 40 дол. вартості розміщення.

Метод контролю АВС

У тих випадках, коли список товарно-матеріальних запасів дуже довгий і умови зберігання вимагають додаткової площі для складування, застосовується метод контролю, що називається АВС. Так, приміром, хімічні корпорації звичайно мають на складах запаси, що охоплюють 20 000 найменувань. Відповідно до методу АВС усі запаси класифікуються за укрупненими групами. Уперше метод був застосований корпорацією «Дженерал Електрик». Усі матеріальні цінності групуються за трьома категоріями (рис. 10.7).

Рис. 10.7. Метод АВС [4]

Категорія А: до неї відносять найменування, що охоплюють до 10 % усіх запасів, але за вартістю вони становлять 70 % усіх доларових вкладень у статті «Товарно-матеріальні запаси».

Категорія В: до неї відносять найменування товарів, що охоп­люють до 30 % усіх запасів, за вартістю — до 20 % усіх доларових вкладень.

Категорія С: до неї належать численні статті, що охоплюють до 60 % усіх запасів, але за вартістю вони становлять лише 10 %.

Крива на графіку називається кривою Парето[5], а метод АВС — аналіз Парето, або метод угруповань.

Сутність «кривих Парето», або «кривих байдужності», полягає в тому, що велика частина виробництва, торгівлі, доходів та інших показників припадає на меншу частину покупців, одержувачів доходів і т. д. Криві байдужності, як показує сама назва цих кривих, нейтральні до будь-якої політики. У нашому прикладі основна частина запасів за вартістю припадає на незначну їх частину. І яку політику в галузі формування товарно-мате­ріальних запасів не проводила б корпорація, їх розподіл буде визначатися кривою байдужності. Великої диференціації в розподілі запасів у різних за своїм виробничим потенціалом і призначенням корпорацій не спостерігається.

Класифікація товарно-матеріальних запасів дає змогу диферен­ціювати методи контролю і спрямувати основні зусилля на проб­леми, вирішення яких дасть найкращі результати. Дорогі запаси категорії А вимагають більшої уваги і контролю. За цією категорією передбачається детальний аналіз обсягу замовлень і створення буферних запасів. Категорія В вимагає менших зусиль від менеджерів, тут застосовуються більш прості методи прогнозування і приблизні оцінки ЕООЗ. Категорія С включає множину статей, часто дуже дрібних, які мають обмежене споживання. Цій категорії статей приділяється менше уваги порівняно з двома першими. За можливості тут застосовується система (two-bin system), яка складається з двох ящиків (комірок) зберігання. Коли один з них порожній, робиться замовлення. Кількість замовлень за такого зберігання скорочується, витрати, пов’язані зі зберіганням, наближаються до мінімуму.

Деякі корпорації виділяють категорію запасів Д. Здебільшого це залежані товари, не використовувані понад шість місяців. Контроль над цими статтями повинен бути дуже жорстким. Вони не повинні замовлятися доти, доки не будуть витрачені старі запаси. Якщо старі запаси непридатні, то нові замовлення дозволяються тільки в разі потреби. У літературі зазначається, що так звана крихка, тобто нестійка, стаття запасів, або та, що стає об’єк­том шахрайства, може бути переведена з категорії С (або D) в А[6].

Вплив інфляції на визначення суми  товарно-матеріальних запасів

На управління товарно-матеріальними запасами впливає інфляція. У літературі зазначається, що помірна інфляція (під такою розуміється трипроцентне щорічне зростання цін) не впливає на формування запасів і в прогнозуванні вона не враховується. За стабільних темпів інфляції використовується модифікований ва­ріант моделі ЕООЗ. Темп інфляції, виражений у процентах, віднімається від суми поточних витрат на одиницю виробу. У нашому прикладі (див. с. 390) передбачувані поточні витрати становлять 20 %, з урахуванням інфляції (10 %) вони становитимуть 10 %, або 0,1 дол. Знаменник скорочується, тому показник ЕООЗ зростає. Проте якщо темпи інфляції високі, що тягне за собою зростання процентів поточних витрат на одиницю виробу, показник ЕООЗ може зрости незначно і навіть скоротитися. Інфляція, що розвивається, як правило, призводить до збільшення запасів, оскільки менеджери прагнуть купити необхідні вироби, сировину та інше до чергового витка цін. На зростання запасів також впливає зростання цін на імпортовану сировину, напівфабрикати тощо, невизначеність постачання і курсів валют.