6.2. Розвиток світової політичної думки після 2-ї світової війни.

"Друга світова війна стала своєрідною лабораторією і вкрай важ­ливим джерелом досвіду для багатьох учених, які пізніше взяли участь у "поведінковій революції". Проблеми того часу: забезпе­чення високого рівня продуктивності праці у сільському госпо­дарстві та промисловості при скороченні чисельності працюючих; набір і підготовка во­яків для сухопутних, військово-морських та військово-повітряних сил і повернення їх після проходження воєнної служби до звичного цивільного життя; продаж облігацій воєнного займу; контроль за рівнями споживання та інфляції; моральні орієнтири і забезпечення нагляду за ставленням населення до ворогів та союзників - одночасно з іншими створили підвищений запит на фахівців у сфері суспільних наук у всіх підрозділах воєнної та цивіль­ної адміністрації. Вимоги воєнного часу призвели до різкого збільшення попиту на гуманітарну експертизу, що у свою чергу обумовило бурхливий розвиток академічних інсти­тутів у повоєнні десятиліття.

[...] Для випрацювання оптимальних розв'язків повоєнних проблем у різних воєнних установах, а також у міністерствах сільського господарства, фінансів, Верховному суді і таких організаціях, як Управління з ціноутворення і Управління воєнної інформації, стали застосовувати техніку емпіричних досліджень та інші методи опитувань, статистичний аналіз і особливо теорію вибірки. Потреби воєнного часу обумовили ріст інтересу і до антропології, яка мала у той час психіатрично-психоаналітичну орієнтацію. Відповіді на питання про причини виникнення фашизму та нацизму, політичного падіння Франції, куль­турної уразливості Росії, Англії та Сполучених Штатів учені намагалися віднайти, вивча­ючи структуру сім'ї, соціалізацію дітей і моделі культурного розвитку.

[...] Захоплення влади нацизмом і фашизмом, спустошення, спричинені Другою світо­вою війною, майже на десятиліття загальмували наукове життя у країнах континенталь­ної Європи. Значна частина німецьких учених, які займалися суспільствознавством, пе­реселилася до Сполучених Штатів, де вони не лише внесли посильний внесок у бороть­бу, яку вела Америка у роки війни, але й збагатили систему американської освіти і досліджень у сфері соціології, психології і політичної науки [...]. Таким чином, політична наука, привнесена в Європу після Другої світової війни, до деякої міри була розвитком тих її напрямків, котрі сягали джерел європейських традицій."

Г.Алмонд, "Політична наука: історія дисципліни".

У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм (від англ. behaviour - поведінка), для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження із політичної пове­дінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування засобів масової інформації, дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У напрямі біхевіоризму виді­ляється концепція масових комунікацій (Г. Лассуелл, П. Лазарсфельд, Д. Рісмен) і концепція плюралізму еліт (Р. Даль).

У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним пред­ставником якого був Д. Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки - не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (Х.Арендт, Р. Арон, 3. Бжезінськип, К. Фрідріх та ін.) та суспільно-полі­тичної модернізації (Г. Алмоид, 3. Бжезінськип, Л. Пай). Зокрема, X. Арендт у праці "Походження тоталітаризму "(1951) вважає, що тоталітаризм вини­кає в атомізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої суспільної структури спричи­нили появу тоталітаризму.

Р. Арон досліджував і о і алітаризм шляхом його зіставлення з лібераліз­мом, беручи за критерій і порівняння тип організації політичних партій. Поділивши індустріальні суспільства на монополістичні та конституційно-плю­ралістичні, до перших він відніс СРСР, де одна партія займала монопольне становище у суспільстві, а у суспільствах другого типу велике значення ма­ють конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, на­ціональний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.

3. Бжезінський і К. Фрідріх у творі "Тоталітарна диктатура та автокра­тія " вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фа­шистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної си­стеми вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, терор, всіляке обмеження дос­тупу до правдивої інформації, централізовану систему управ­ління економікою.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією і розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства ха­рактеризує спроможність політичної системи до оновлен­ня, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політично­му процесі та структурна диференціація.

Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (США, Англія) і повторну або "модернізацію навздогін " (країни Азії, Африки, Латинської Аме­рики), тобто, розвиток на основі запозичених апробованих інститутів.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється сформульо­вана 3. Бжезінським концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. Ця трансформація, на його думку, про­ходить три етапи:

1. політична трансформація вищих органів влади і початкова стабілізація еко­номіки. Етап починається після краху комуністичної системи і триває 1 -5 років;

2. політична стабілізація поєднується з глибокими економічними реформа­ми. Тривалість етапу - 3-10 років;

3. закріплення демократичних процесів і стабілізація економічного зростан­ня. Тривалість етапу - 5-15 років (див. іабл.1).

Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних краї­нах, у т. ч. й в Україні, є:

• виведення з-під політичного контролю економіки;

• створення відкритої соціальної структури;

• формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;

> розширення політичної участі, поширення демократичних цінностей і норм, досягнення згоди пануючих і опозиційних сил тощо.

У кінці XX ст. у центрі уваги вчених постала проблема глобалізації, втілен­ня в життя актуального гасла "Думай глобально, дій локально!". Термін "гло­балізація "(globalization) увійшов у науковий обіг з ініціативи представників "Римського клубу" в 60-х рр. і використовується для характеристики сучасних соціальних, економічних, політичних, трудових, міграційних, інформа­ційних, комунікаційних, торгових, фінансових, транспортних та інших про­цесів всеохоплюючого характеру. Глобалізація є якісно новою стадією роз­витку світогосподарських зв'язків і означає "постінтернаціоналізацію " суспільного життя. Часто глобалізація ототожнюється західними дослідниками (Т. Парсонс, У. Робінсон, К. Лей, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, 1. Валерстайи, Л. Склейр) з "глобальним капіталізмом ". "Глобалізація, - відзначає американсь­кий дослідник У. Робінсон, - все більше і більше розмиває національні кордо­ни і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримува­ти незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури ".

Англійський соціолог і політолог Енпюні Гіденс трактує процес глобалізації як "розширення світових соціальних зв 'язків, які з'єднують віддалені регіони та­ким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них". Глобалізація передбачає, що політична і будь-яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками.

Процес глобалізації сприяє взаємозв'язку і взаємозалежності всіх країн і етнонаціональних спільнот, "спресовує" світ у єдине ціле, перетворює всю планету на "світове село", формує т. зв. "світову культуру", забезпечує поширення в усьо­му світі таких політичних цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політич­ний плюралізм, багатопартійність, пріоритет прав людини та багатьох інших.

У цілому у другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї, кон­цепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи виділимо деякі із них:

• теорія демократії (Р. Даль, Дж. Сарторі);

• теорії еліт (Г. Лассуелл, Р. Міллс, С. Келлер);

• структурно-функціонстьпий аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон);

• концепція дослідження партійно-політичних систем (М. Дюверже, У. Д. Бернхем, К. Байлі);

• концепції дослідження політичних систем сучасності (Д. Істон, К. Фрідріх,

Р. Арон, К. Дойч);

• дослідження політичних партій (Дж. Сарторі, А. Лійпхарт);

• вивчення політичної культури (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Такер, Б. Рассел);

• ідеї конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С. Ліпсет, Р.Фішер);

• теорії влади, впливу і контролю (Г. Моргентау, Дж. Кетлін);

• концепція політичної модернізації (Л. Пай, Д. Белл, 3. Бжезінський, СЛіпсет, Д. Аптер, Ф. Річтс).

• концепція глобалізації (Т. Парсонс, У. Робінсон, К. Пей, Е. Ласпо, Д.Медоуз, А. Печеї, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр).