Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. У чому відмінність між виборами та голосуванням?

2. Що таке вибори?

3. Яка відмінність між виборами та референдумом?

4. Які етапи проходить виборча кампанія?

5. Чи проходять вибори у державах із монархічною формою правління?

6. Які види виборів Ви можете виділити?

7. Що таке абсентеїзм?

8. Які, на Вашу думку, причини абсентеїзму?

9. Як можна подолати абсентеїзм виборців?

10. Чи для українських виборчих кампаній характерні прояви абсентеїзму?

11. Яка відмінність між основними типами виборчих систем?

12. На Вашу думку, у чому переваги:

а) мажоритарної системи;

б) пропорційної системи;

в) змішаної системи?

13. Яка виборча система історично з'явилася першою?

14. Для чого при пропорційній виборчій системі встановлюється прохідний відсоток?

15. Якою за типом є виборча система України?

Тема 25

МІЖНАРОДНА ТА ВОЄННА ПОЛІТИКА

Мистецтво зовнішньої політики - спрямувати не­минуче у потрібне русло.

Г.Кіссінжер

Проблема України не можна залишати без уваги.

Україна занадто велика, занадто важлива, а її існування має особливе значення як для Росії, так і для Заходу

З.Бжезінський, "План Європи".

• Формування і розвиток політичної думки з проблем міжнародних відносин • Поняття міжнародних відносин • Міжнародна політика: суть, цілі, функції • Україна на міжнародній арені • Тероризм • Геополітика • Воєнна політика. Воєнна політика України

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

розкрити процес формування та розвитку політичної думки з проблем міжнародних відносин;

визначити поняття "міжнародні відносини", "міжнародна політика", "військова політика";

охарактеризувати види міжнародних відносин, їх рівні;

виділити цілі та функції міжнародного політичного процесу;

визначити місце України на міжнародній арені;

розкрити суть військової політики України.

Ключові поняття та терміни поняття та терміни
• міжнародні відносини	• міжнародна політика
• дипломатія	• інтеграція
• Європейський Союз	• зовнішня політика
»НАТО	• стратегічне партнерство
• міжнародні організації	• геополітика
• неурядові організації	• суверенітет
• справедлива війна	• несправедлива війна
• "холодна війна"	• гуманітарна допомога
• цивілізація	• форми міжнародної
• міжнародний правопорядок	політики
• суб'єкти міжнародних	• тероризм
відносин	• міжнародна безпека
ООН	• Європейський парламент

25.1. Формування і розвиток політичної думки з проблем міжнародних відносин. Проблеми міжнародних відносин розглядалися мислителями усіх часів і народів. Мислителів давніх цивілізацій найбільше цікавило питання про при­роду воєн і причини їх виникнення. Зокрема, Лао-цзи різко критикував усяке насильство, війни, армію. "Де побували війська, там росте терен і колючки. Після великих воєн наступають голодні роки... Перемогу треба відзначати по­хоронною процесією ".

Платон виводив політику і війну з природних властивостей людини. Він висловлював міркування про егоїстичну природу людини, яка є джерелом агресивної політики держав. На його думку, усі війни відбуваються задля здобуття багатства. Війну Платон вважає "головним джерелом приватних і громадських лих". Думку Платона про те, що усі війни мають за мету здобуття багатства, підтримав й Аристотель, який вважав, що зовнішня політика має відігравати, насамперед, морально-виховну роль, намагаючись облагороди­ти людину, котру охоплюють негідні пристрасті.

Цицерон одним із перших поділив війни на справедливі та несправедливі. Війна характеризується ним як вимушений акт, припустимий тільки у випадку безуспішності мирних переговорів.

Н. Мак'явеллі одним із перших почав розглядати державу з точки зору інтересів людини. Він зробив висновок про існування зв'язку між зовнішньою політикою держави і добробутом, народів, які у ній проживають. Для Н.Мак'явеллі мир не є найкращим станом спільноти і асоціюється із застоєм. Він надавав вирішального зна­чення силі як чиннику міжнародних відносин, виправ­довував політику експансії, агресивні дії щодо держав-сусідів.

Голландський мислитель Еразм Роттердамський радив шукати причину міжнародних конфліктів у са­мих людях, насамперед у тих, хто наділений владою, бо саме з "почину монархів" найчастіше починаються війни. Він вважав, що ніщо так не об'єднує народи, як "розуміння взаємної вигоди", а тому дуже важливе значення має розширення міжнародних зв'язків.

Засновником міжнародного права вважається голландський мислитель Г.Гроцій. Він закликав використовувати для розв'язання міжнародних конфліктів тільки мирні засоби і методи. Міжнародні відносини, на його дум­ку, мають базуватися на виконанні певних зобов'язань при утвердженнілш/сш-родного правопорядку. Навіть якщо якась держава порушить правила міжна­родного співжиття і дасть привід до війни, не можна одразу починати воєнні дії, а спочатку використати процедуру примирення шляхом безпосередніх пе­реговорів або через посередників. Г. Гроцій першим висловив думку про те, що народи мають взаємно захищати один одного від агресії, бо "той, хто не про­тистоїть насильству, завданому іншому, заслуговує покарання ".

Т. Гоббс пояснював походження міжнародних конфліктів трьома причинами суперництвом, недовірою і жаданням слави. У цілому він ставився до війни негативно, бо під час її ведення "нема місця для працьовитості, нема зручних помешкань, ремесел, літератури, а є вічний страх і постійна небезпека насиль­ницької смерті". Т. Гоббс припускав можливість підтримання миру між народами за умови створення політичних організацій, які стояли б над державами.

Дж. Локк розглядав війну як "силу без права ". Він ставив питання про відповідальність і покарання осіб, винних у розв'язанні війни, яка є злочи­ном не тільки проти народу чи окремих осіб, а й проти усього людства.

Представник німецької політичної думки Ф. Ніцше вважав війну необхід­ною умовою для саморегулювання життя, бо під час воєн відбувається відбір найбільш цінних індивідів, формується панівна аристократія. Ф. Ніцше писав: "Життя є результатом війни, а саме суспільство - засіб для війни ". У праці "Так казав Заратустра"Ф. Ніцше стверджував: “Любіть мир як те, що по­роджує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий... Війна і мужність завершили більше великих справ, аніж: любов до ближнього".

І. Кант аналізував проблеми міжнародних відносин з позиції захисту прав та інтересів людини. Розробник ідеї правової держави вважав, що кінна суперечить ролі та призначенню людини, а тому вона немає виправ­дання. Автор праці "До вічного миру " висловлювався за виконання міжна­родних договорів, невтручання у внутрішні справи держав, за розвиток між ними торгових та культурних зв'язків. Кант висуває проект встановлення "вічного миру" шляхом створення всеохоплюючої федерації само­стійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом.

25.2Поняття міжнародних відносин. Під міжнародними відносинами розуміють системну сукупність політичних, економічних, науково-технічних, соці­альних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться дер­жава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.!

Г. Шахназаров визначає міжнародні відносини як "сукупність інтеграц­ійних зв'язків, які формують людське співтовариство", і цим виходить при визначенні цього поняття за межі міждержавної взаємодії.

Специфіка міжнародних відносин полягає, насамперед, у їх учасниках. З точки зору Р. Арона, "... міжнародні відносини - це відносини між політични­ми одиницями... Змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами: так, безперечним прикладом міжнародних відносин є міждер­жавні угоди". У свою чергу міждержавні відносини виражаються, на його гумку, у специфічній поведінці двох символічних персонажів - дипломата і вояка.

Натомість Д. Розентау вважає основними символічними суб'єктами міжнародних відносин туриста і терориста. На його думку, структурні зміни, які відбулися за останні десятиріччя у світовій політиці, викликали докорінні трансформації у міжнародних відносинах. І їхньою головною дійовою осо­бою стає вже не держава, а конкретна особа.

Дедалі міцніє тенденція до розширення кількості учасників міжнародних відносин за рахунок недержавних і приватних суб'єктів. Проте держави на сьогодні ще залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Це пояснюється тим, що саме держави концентрують у собі політичну владу, володіють механізмом силових, матеріальних, дипломатичних, ідеологічних засобів та інститутів для проведення міжнародної політики.

Окрім держав, членами міжнародної спільноти є міжнародні органі­зації (наприклад, всесвітні організації системи ООН), кількість яких на сьогодні становить близько двох сотень. Міжнародні організації полег­шують врегулювання деяких міжнародних конфліктів. Крім цього існує близько трьох тисяч т. зв. "неурядових організацій", які покликані на міжнародному рівні без прибуткової мети розв'язувати найрізноманітніші завдання (наукові дослідження, гуманітарні акції, захист прав людини, охорона довкілля тощо).

Чисельні приватні юридичні особи, які створюють спільні підприємства чи мають філії своїх структур за кордоном, є активними учасниками міжнародних відносин. Але чи не найважливішими суб’єктами міжнародних відно­син є особи - десятки мільйонів емігрантів, комерсантів, студентів, спортс­менів, туристів та ін. Тобто, міжнародні відносини є суспільними відносинами, які виходять за межі внутрішньосуспільних взаємодій і тери­торіальних утворень.

У системі міжнародних відносин діє величезна кількість взаємозумовлених чинників, які мають враховуватися усіма учасниками міжнародного життя. Серед них можна виділити * географічний, * демографічний, ♦ економічний, * воєнний, * культурний, * національний, ♦науково-технічний, *фактор громадської думки, ♦ міжнародного права та ін. Отже, як вірно зауважують В. Мадіссон та В. Шахов у посібнику "Політологія Міжнародних відносин ", міжнародні відносини охоплюють усі різновиди громадських і приватних відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами, ідеями.

"Однією з основних характеристик сучасної системи міжнародних відносин є відмова від принципу державних інтересів. Документи ООН, документи ОБСЄ та інших міжнародних організацій виходять із того, що суверенітет держави не є абсолютною цінністю, а пріоритету набуває проблема гарантування прав людини. Зараз події у світі трактуються в термінах боротьби абсолютного доб­ра з абсолютним злом. До абсолютного добра належать країни демократії, а абсолютного зла - тоталітарні та авторитарні. Становлення у західному світі відкритого суспільства значно змінило саму парадигму безпеки і сформувало принципово нові умови функціонування держави, державних і недержавних інститутів.

[...] Події 11 вересня довели, що в сучасному світі не може існувати острівців абсолютної безпеки. Будь-яка загроза локального характеру має потенцію перетворитися на глобальну. [...] Будь-який теракт, особливо у країнах першого світу, стає чинником планетарного значення. Загроза транслюється на весь світ, а завдяки ефекту мережевих технологій клонується й наслідується в зростаючих масштабах. [...] У вересні (2001р. - авт.) підтвердилися старі ідеї про неможливість створення абсолютного захисту, тим більше генерали, у широкому сенсі, завжди готуються до війни, яка вже минула. [...] Принципово змінюється суб'єкт загрози міжнародній та національній безпеці. На перше місце як носій загрози окремим країнам і світовій спільноті в цілому виходять не держави, а якраз міжнародні організації. Яскравим прикладом може бути сумнозвісна Аль-Каїда. [...] Нерідко такі організації володіють значно більшими матеріально-фінансовими, інтелектуальними, людськими ресурсами, ніж окремі країни."

Власюк О.С., директор Національного Інституту стратегічних досліджень при Президентові України.

Види міжнародних відносин:

• за сферами суспільного життя - економічні, політичні, воєнно-стра­тегічні, культурні, ідеологічні;

* на основі взаємодіючих суб'єктів - міждержавні, міжпартійні, відноси­ни між: різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

[Міжнародні відносини здійснюються на таких рівнях як глобальний (загально планетарний), регіональний (африканський, азіатський та ін.), локальний (східноєвропейський, північноамериканський та ін.). З точки зору ступеня на­пруженості міжнародних відносин можна говорити про їхні стани - стабільності, суперництва, ворожнечі, довіри, співробітництва, війни.

На відміну від внутрішньополітичного життя кожної держави, міжна­родні відносини не мають єдиного центру управління. Тут є стільки регулю­ючих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин. А це означає, що головну роль у міжнародних стосунках мають відігравати переговори, співробітництво, взаємодія.

25.3. Міжнародна політика: суть, цілі, функції. Міжнародна політика (світовий політичний процес) - це сукупна цілеспрямована діяльність на­родів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об'єднань громадян у сфері міжнародного життя. Існує чотири основні форми міжнародної по­літики (див. схему 32).

Міжнародна політика здійснюється на таких принципах:

• невтручання у внутрішні справи інших держав;

• рівноправ’я;

• повага суверенітету;

• добросовісність у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов'язань.

Упродовж останнього десятиріччя XX ст. відбулася фундаментальна транс­формація усього світового ладу. Доля людства вже не залежить від балансу лише двох антагоністичних сил, характерного для періоду "холодної війни ". У багатоцентровій системі світової політики визначився цілий шерег центрів тяжіння і впливу: США, Європа, яка стрімко йде до об'єднання, Росія; досить активно відбувається становлення могутніх центрів світової політики у Південно-Східній Азії та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Разом із цим, світ, що змінився, не став стабільнішим, безпечнішим. Як і раніше, спалахують регіональні конфлікти (наприклад, протягом всіх 90-х рр. XX ст. точиться військовий конфлікт на Балканах), ведеться кривава міжетнічна ворожнеча, активізується міжнародний тероризм, загострюють­ся глобальні економічні кризи, зростає загроза економічної катастрофи. Для того, щоб ефективно протистояти цим та іншим викликам, потрібні карди­нальні зміни в світовому політичному устрої згідно нових реалій.

"[...] Традиційний спосіб мислення, що домінував у сфері міжнародних відносин у XX столітті, спирався на розуміння світового порядку як побудованого на протистоянні світових потуг, балансі сил, оволодінні стратегічно важливими позиціями в різних регіонах світу тощо. Стереотип біполярності світу, обтяжений уявленнями про конфронтаційну побудову, склався за часів "холодної війни" і, слід визнати, досить ще вкорінений у політичній свідомості багатьох країн світу. З огляду на радикальні зрушення, що відбулися за останні десятиліття, кажуть про монополярну схему світового устрою, маючи на увазі безперечне домінування США як лідера західного світу. Невдоволені лідерством США схиляються до концепції багатополюсного світу, офіційно принятої Китаєм та Росією як основи їх зовнішньополітичного мислення та практичної поведінки. Приблизно в тому ж дусі дуже модними стали розмови про зіткнення цивілізацій як джерела майбутніх глобальних конфліктів тощо [...].

[...] Можна сподіватися, що належним чином осмислені вересневі події (2001р. - авт.) сприятимуть формуванню нової системи світового порядку, яка будуватиметься вже не стільки на протистоянні різних світових потуг, скільки на їх консолідації у боротьбі проти міжнародного тероризму та інших глобальних загроз.

Після 11 вересня ключове поняття традиційної геополітики - могутність держави, що має визначатися її військово-економічним потенціалом, територією, розташуванням країни, її природними, людськими та організаційними ресурсами, виявилося недостатнім.

Усього цього виявилося замало, щоб захистити найпотужнішу державу від міжнародного фанатизму. Останній спирається на мінімальні фінансові та людські ресурси і, водночас, на чітку організацію та фанатичну відданість певній ідеологи невеликого кола спеціально підготовлених бойовиків. Терористи діють потаємно, вони інкорпоровані в життя країни, користуються свободами та правами демократичного цивілізованого суспільства, не поділяючи його цінностей.

[...] Отже, могутність окремих держав має значення лише тією мірою, якою їх потенціал може бути поставлений на захист консолідованого світу порядку та закону. Дбаючи про свою безпеку, кожна держава або група держав мають включитися у процеси підтримання міжнародного порядку та стабільності, розцінюючи це як важливу складову власної національної безпеки."

Парахонський Б.О., зав. відділу Національного інституту проблем безпеки при РНБО України.

Структура світового політичного процесу складається з таких основних типів суб'єктів політичного життя:

• 

  національні держави;

• організації регіонального, міжрегіонально­го, міждержавного характеру, наприклад, Європейський Союз;

• міжнародні урядові організації та їх органи, наприклад, Організація об'єднаних націй, Європейський парламент;

• недержавні суспільно-політичні, громадські організації, наприклад, Міжна­родна організація охорони здоров'я.

Світовий політичний процес має ряд цілей, зокрема: участь у міжнародно­му поділі праці, забезпечення міжнародного миру, спільний захист прав люди­ни, спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (екологічної, де­мографічної, продовольчої, охорони і раціонального використання природних ресурсів, відвернення термоядерної війни, гонки озброєнь та забезпечення нена­сильницького миру, подолання низького рівня розвитку багатьох країн світу, раціо­нальне освоєння Світового океану та космосу) та ін.

При реалізації завдань міжнародної політики держава здійснює ряд функцій, зокрема, оборонну, регулятивну, інформаційно-представницьку, інтегратив­ну та ін. Реалізація оборонної функції спрямована на запобігання загрози для Держави і пошуки мирного врегулювання проблем. Регулятивна функція поля­гає у необхідності дотримання суб'єктами міжнародних відносин, закріплених

міжнародними нормативно-правовими актами норм, принципів, традицій міжна­родного спілкування. Інформаційно-представницька функція реалізується у діяльності офіційних органів, які представляють позицію уряду своєї держави на міжнародній арені, а також інформують керівні органи держави про діяльність і наміри урядів інших держав. Інтегративна функція полягає у тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування міжнародного співто­вариства, міжнародний правопорядок.

При реалізації міжнародної політики держави використовують політичні, еко­номічні, воєнні, ідеологічні засоби. Найважливішу роль відіграють політичні засоби, зокрема дипломатія. Серед ідеологічних засобів міжнародної політики перш за все виділяють засоби впливу на світову громадськість шляхом зовніш­ньополітичної пропаганди та розвитку культурних зв'язків між державами. До економічних засобів відносяться товарні фонди держави, її грошові ресурси, до­сягнення науки і техніки, які держава може продавати чи надавати іншим краї­нам як допомогу чи кредит, і таким чином впливати на міжнародні стосунки. Серед воєнних засобів провідне місце займають збройні сили держави.

У цілому провідною тенденцією сучасної міжнародної політики є подо­лання її конфліктно-конфронтаційного стилю, підпорядкування її інтересам людини, здійснення філософії, згідно з якою сучасний світ є світом глобаль­ного співробітництва.

"У сучасному інтегрованому світі здійснення масштабних терактів становить загрозу усьому цивілізованому світу. Тому існує нагальна необхідність солідаризувати зусилля всього світового співтовариства з метою протистояння міжна­родному тероризму, розробки плану дій у форматі ООН, НАТО, інших світових організацій у цьому напрямі. Задля об'єднання зусиль у боротьбі з новою масш­табною загрозою США та країни Заходу вимагатимуть беззастережної підтримки з боку інших держав, у тому числі й України."

Б. Парахонський

25.4. Україна на міжнародній арені. З початку 90-х рр. XX ст. Україна вийш­ла на міжнародну арену як самостійний суб'єкт міжнародної політики. На середину 2001р. її визнали де-юре і де-факто 165 держав. Проте роль і вага нашої держави у сфері міжнародних відносин багато у чому залежатиме від того, на яких засадах будуватиметься її зовнішньополітична діяльність.

Зовнішня політика України носить відкритий характер. її головними зав­даннями є:

- діяльність щодо утворення і розвитку незалежної демократичної дер­жави;

- забезпечення стабільності міжнародного становища України;

- збереження територіальної цілісності і недоторканості кордонів, вста­новлення взаємовигідного співробітництва із усіма зацікавленими сто­ронами;

- входження національного господарства в світову економічну систему і підвищення добробуту народу;

- захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном;

-ї створення умов для підтримки контактів з українською діаспорою, ке­руючись при цьому міжнародним правом;

-ї виступ на міжнародній арені як надійний і передбачуваний партнер.

Як зауважує С. Рябов, зміст української зовнішньої політики у першій половині 90-х рр. зводився до розв'язання проблем ядерного роззброєння нашої держави, до з'ясування стосунків з Росією щодо Криму та Чорноморського флоту, ДО заохочення іноземних інвестицій, до міжнародної участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи й запобігання її поширення та до отримання гуманітарної допомоги. Сьогодні для України великий інтерес мають інтеграційні процеси в Європі й побудова нової архітектури безпеки на континенті, участь у бо­ротьбі з тероризмом.

Прагнення повернути свою ідентичність повноправної європейської держави І кінцевому підсумку визначило європейську інтеграцію як єдино прийнятний Цілях розвитку України. Саме тому однією з пріоритетних цілей української зовнішньої політики є інтеграція в Європейський Союз". Втілення в життя Указу Президента України від 11.06.1998 р. "Про стратегію інтеграції України в ЄС" по­кликане забезпечити для нашої держави здобуття асоційованого, а згодом - й повноправного членства в ЄС.

У посланні Президента України Л. Кучми до Верховної Ради України четвертого скликання "Європейський вибір" зазначається, що у 2002-2003 рр. Україна повинна вступити до Всесвітньої організації торгівлі. У 2003-2004 Л. Кучма пропонує підписати угоду з ЄС про асоційоване членство, провести переговори про зону вільної торгівлі. У 2004-2007 рр. Україна повинна виконати . необхідні процедури для вступу в силу угоди про асоційоване членство. У 2005-2007 рр. Україна повинна створити митний союз з ЄС, а у 2007-2011 рр. - виконати усі вимоги, необхідні для вступу у Євросоюз.

Чітка та пріоритетна орієнтація України на інтеграцію у ЄС, набуття статусу асоційованого, а потім і повноправного членства у ньому, за словами Президента України, повинно розглядатися як основа стратегічного та соціального розвитку нашої країни на наступні десять років та на віддалену перспективу.

Курс на інтеграцію України в Європу означає не однолінійну орієнтацію на шкоду двосторонньому співробітництву з іншими державами, а гнучку систему взаємовідносин у глобальному просторі Європа - Росія - Азія - Північна Америка, яка в свою чергу складається з важливих для українсь­ких інтересів регіональних "угрупувань", де на першому місці - суміжні держави. Саме із встановлення дружніх відносин з Росією, Білоруссю, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією, Молдовою розпочався "вихід" України в Європу.

Україна бере активну участь у будівництві "верхнього поверху " нової архі­тектури безпеки, яка складається з таких організацій і структур, як ОБСЄ, НАТО, ЗЄС, Рада Європи. Наша держава вносить безпосередній вклад у зміцнення міжнародної безпеки своєю активною участю у миротворчих опера­ціях, що проводяться під егідою ООН і ОБСЄ. Українські миротворці та дипло­мати добре зарекомендували себе в Анголі, Молдові, республіках колишньої Югославії, Таджикистані, Гватемалі, Грузії. Таким чином, Україна демонст­рує світові, що вона є не тільки споживачем, а й виробником безпеки.

Одним із найважливіших засобів легітимного міжнародного втручання в конфліктні ситуації у світі з метою усунення загрози міжнародному миру та безпеці є операції з підтримання миру (ОПМ). Вони є найефективнішим інстру­ментом у арсеналі засобів ООН. Україна бере участь в ОПМ з липня 1992 р., а у травні 1999 р. введено в дію Закон України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях", що регламентує участь нашої держави в миротворчій діяльності.

За десять років у міжнародних операціях взяли участь понад 26 тисяч військовослуж­бовців Збройних сил та працівників органів внутрішніх справ України. Виходячи із чисельності своїх миротворчих контингентів Україна входить до складу перших 20-30 країн серед держав-учасниць миротворчості (загальна їх кількість - понад 80). Вони виконували миротворчу місію в Сьєрра-Леоне, Анголі, Гватемалі, Боснії, Герцеговині, Македонії, Таджикистані, Хорватії. На сьогодні українські військовослужбовці та міліціонери представляють нашу державу у Боснії та Герцеговині, Косові, Східному Тиморі, Афганістані, Хорватії, Македонії. Протягом останніх років Україна надавала свої авіатранспортні по­слуги для виконання завдань в Демократичній Республіці Конго та Косово.

На жаль, за роки миротворчості у цих операціях загинуло 18 військовослужбовців та близько 60 отримали поранення. З огляду на те, що одним із важливих аспектів миротворчих операцій є належна безпека військовослужбовців, Україна стала ініціатором Конвенції'щодо захисту миротворчого персоналу ООН, відкритої до підписання у 1994 р. У контексті адаптації і зростання ролі європейських і євроатлантичних структур безпеки неабияке місце займає співробітництво України з НАТО. Ставлення до цього як у політиків, так і у громадян України неоднозначне. Кількості прихильників і противників зближення з НАТО приблизно одна­кові; при цьому значний відсоток "невизначених" є свідченням амбівалент­ного співіснування у масовій свідомості двох образів Альянсу - старого "ймо­вірного противника " і нового "стратегічного партнера ".

Навколо згаданої проблеми є надто багато ідеологічних нашарувань, але національні інтереси України щодо НАТО базуються не на симпатіях чи антипатіях, а визначаються з урахуванням провідної ролі Північноат­лантичного альянсу в підтриманні міжнародного миру, стабільності, без­пеки, сприянні поглибленню міжнародного довір'я в євроатлантичному регіоні, створенні нової системи безпеки в Європі. Крім участі у спільній з НАТО програмі "Партнерство заради миру ", Україна співпрацює з Аль­янсом у галузі екології, перекваліфікації військовослужбовців, в подоланні наслідків надзвичайних ситуацій тощо. Важливою умовою зміцнення позицій

У країни в європейському домі є її участь у зустр­ічах президентів країн Центральної і Східної Європи.

Європейське тяжіння України зовсім не означає згортання політичних і економічних зв'язків на інших напрямках, зокрема з державами-учасницями СНД. Проте; Україна вважає, що СНД матиме перспективу лише у тому випадку, якщо він зможе оновитися не шляхом Створення наднаціональних структур, а шляхом формування сприятливих умов для торгівлі, економічного і науково-технічного співробітництва і зовсім не обов'язково на "загальному" рівні, а на взаємовигідній дво­сторонній основі або у "групах за інтересами".

Згідно Конституції України (ст. 18), зовнішньополітична діяльність на­шої держави направлена на забезпечення її національних інтересів і безпе­ки, шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з члена­ми міжнародного співтовариства у відповідності з принципами міжнародного права, логікою еволюції загальнолюдської цивілізації.

25.5.Тероризм. Тероризм - опозиційна діяльність екстремістських організацій окремих осіб, метою яких є систематичне чи одноразове застосування насиль­ства (чи його загрози) для залякування урядів і населення. Тероризм проявляє себе як яскравий феномен сучасності, його перший серйозний прояв зафіксовано у 1972 р. Він не є знешкодженням сил супротивника як війна та диверсії; він має на меті порушити основу держави, посіяти невпевненість, зробити пан­іку основним способом поведінки суспільства. Тобто, терористичні акти - це війна психоло­гічного характеру. Головним завданням тероризму є насаджування атмосфери Паралізуючого жаху та песимізму. Об'єктами терору може бути все, що має якесь значення для громадян, суспільства, держави. Тероризм використовує увесь ар­сенал боротьби, накопичений з найдавніших часів ("всі засоби хороші для досяг­нення мети"): убивства політичних діячів, викрадення, погрози, вибухи у гро­мадських місцях, біологічні атаки, захоплення заручників тощо.

Різновидами тероризму є: І) механічний і біологічний; 2) ідеологічний і релігійний; 3) правий (неофашистський, правоавторитарний) і лівий (революційний, анархічний). Чи не найбільшу загрозу для людства сьогодні становить біотероризм, спрямований на викликання наростаючої паніки, коли Населення швидко вводиться в стан масового психозу (як писав Б.Шоу, "бути рабом страху - це найбільше рабство"). Система запобігання терактам, епідеміям і дії біологічних чинників у світі на низькому рівні. Спалахи терористичних дій стимулюють неправомірну поведінку жартівників та психічно хворих людей.

"Авторами" терактів можуть бути як одинаки (напр., Тімоті Маквей), так і організовані групи (напр., Японська Червона Армія, Аль-Каїда).

Боротьба з тероризмом, здійснювана під егідою ООН, сьогодні стала пріоритетом міжнародної політики, але занепокоєння викликають спричинювані нею жертви серед мирних жителів. Терористичні акти розглядаються як дії, спрямовані проти усього людства, а не проти однієї країни; боротьба з тероризмом не сприймається як боротьба з якоюсь релігією чи культурою.

Події 11 вересня стали символічною віхою, що умовно роз'єднала періоди сучасності на історію "до 11 вересня" та "після 11 вересня", а й сучасний політичний простір, надавши йому ознак нової - постгеополітичної реальності. У першу чергу ці світосистемні трансформації позначилися у переформуванні та переформулюванні загального простору цивілізаційної взаємодії, надавши ознак другорядності таким інституційним формам міжнародної безпеки, як формальне членство у військово-політич­них коаліціях та митних союзах, а також, трансформувавши розуміння внутрішніх та зовнішніх загроз, військово-силових і невійськових факторів стабільності."

Володимир Семиноженко, віце-прем'єр-міністр України

Від тероризму відрізняють екстремізм як прихильність до крайностей у політиці, який проявляється у запереченні існуючих норм, цінностей; притаманний маргінальним верствам.

Україна де-факто приєдналася до антитерористичної коаліції, надавши США повітряний простір для військово-транспортних літаків. Поряд із цим, ініціювавши в Раді Безпеки прийняття відповідної резолюції, Україна визна­чили свою активну конструктивну позицію щодо боротьби з міжнародним те­роризмом. У цьому разі доречно відзначити також ініціативу нашої держави Щодо створення міжнародного органу для боротьби із тероризмом. Саме у поєднанні дипломатичних, економічних, політичних та інших спеціальних, поряд із військовими, засобів можливим є вирішення проблеми міжнародного тероризму. Застосування дипломатичних засобів дозволить уникнути міжцивілізаційного протистояння між Сходом і Заходом.

Одним із них є розвиток міжнародно-правової основи для боротьби [ {"тероризмом та розвиток діалогу з країнами Близького Сходу та Центральної Азії. Що стосується військових засобів, то доволі показовим є той факт, що вперше в історії Північноатлантичного альянсу державами-членами НАТО прийнято рішення щодо можливості застосування статті 5 Вашингтонського договору - колективна оборона. До цього можна додати повну підтримку членами НАТО воєнної операції в Афганістані та гарантії надання допомоги країнам, що входять до антитерористичної коаліції. Таким чином, має місце еволюція понять нападу і оборони в напрямі їх поширення на акти, які не І іктами офіційної політики держав. З огляду на це для України ще важливішою стає тісніша співпраця з Північноатлантичним альянсом.

І.Ю.Харченко, заст. Держсекретаря МЗС України

25.6. Геополітика. На початку XX ст. в умовах визрівання глобальних політичних змін складається новий напрям політичних досліджень - геополітика. і Вперше цей термін в науку впровадив шведський учений Р. Челлен (1864-1922). [Первинне значення геополітики базувалося на підкресленні значення зв'язку {(МІЖ географічним простором і політикою держави. Геополітика є політологічною концепцією, яка вбачає у політиці (головним чином - зовнішній) певної ви визначальну роль географічних чинників. Деякі вчені визначають гео­політику як окрему міжгалузеву наукову дисципліну, що аналізує та прогнозує виток міжнародної політики держав.

Геополітика як самостійна наука є порівняно молодою, однак з найдавніших яв вона використовувалася в практиці міжнародних відносин. Зазвичай, завоювання велися з метою здобуття вигіднішого географічного становища, і більш сприятливих природних умов.

Найпослідовніше обґрунтування залежності державного устрою окремих народів і особливостей суспільної поведінки від геополітичних чинників Можна знайти в творі Ж.Бодена "Метод легкого вивчення історії та праці Щ. -Л. Монтеск'є "Про дух законів". Зокрема, останній вважав, що державні закони і устрій залежать від розміру території держави, клімату, ґрунтів, способу життя різних народів.

"[...] Людей півночі стрімко тягне до жорстокості. [...] Щодо жителів півдня, то вони скупі чи, радше, бережливі, в той же час як скіфи марнотратні та схильні до грабунків.

Народи півдня завдяки тривалій звичці споглядання [...] стали творцями і

основоположниками найвизначніших наук. Вони відкрили таємниці природи, встановили принципи математики, нарешті, вони першими збагнули значення та сутність релігії та небесних тіл. Скіфи, які були менш здатні до споглядання (з причини надлишку крові та рідини, якими розум був настільки подавлений, що міг проявитися лише насилу), мимоволі устремлялися до усього, що очевидне, а відповідно - до ремісничої техніки. У народів півночі зародилася усеможлива механіка, гармати, плавка [металів], книгодрукування й усе, що стосується металургії. [...]

Щодо жителів середньої зони, то якщо вони не мають покликання ні до потаємних наук, притаманного жителям півдня, ні тяги до ремесел, як люди півночі, то вони не менше наділені усілякими здібностями. Бо, якщо розглянути сукупність історичних пам'яток, стане зрозуміло, що від цієї раси людей походять закони, звичаї, адміністративне право, торгівля, господарство, красномовство, діалектика і, нарешті, політика. [...] Й справді, історія свідчить, що Азія, Греція, Ассирія, Італія, Франція та Верхня Німеччина — усе це держави, розташовані між полюсом і екватором, від сорокового до п'ятидесятого градуса, - завжди були районами, де спостерігався розквіт величних імперій; що ці райони дали видатних полководців, кращих законотворців, найсправедливіших суддів, проникливих юристів, прославлених ораторів, здібних купців, найзнаменитіших ораторів і письменників. Натомість, Африка (і ще менше Скіфія) не дали ні юриста, ні оратора, ще менше - істориків і мізерну у порівнянні з Італією, Грецією, Францією, Азією кількість великих купців.

Але природа проявила велику турботу про те, щоб скіфи, які настільки багаті на фізичну міць, наскільки бідні розумом, зробили воєнну доблесть першою із усіх чеснот, у той час, як жителі півдня цінують, насамперед, благочестя і релігію, а люди середньої зони - розсудливість. І хоча усі вони застосовують усі засоби для захисту своєї держави, перші найчастіше вдавалися до вили, другі - до страху Божого, а останні - до законів і справедливості [...]".

Ж.Боден, "Метод легкого вивчення історії"

Велику роль в розвитку геополітичних ідей відіграли праці Е. Реклю та К. Ріттера. Перший у творі "Людина і Земля" розвинув теорію впливу довкілля на соціально-економічний розвиток держави, а другий в праці "Землезнавство" обґрунтував зв'язок між природою та історією народів. Аналізом впливу природних умов на суспільний розвиток займався й Л.Мечніков, який у праці "Цивілізація та великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку суспільства" намагався пояснити нерівномірність суспільного розвитку зміною значення одних і тих же географічних умов, насамперед водних ресурсів та шляхів сполучення в різні епохи під впливом економічного та технічного прогресу.

Отже, на кінець XIX ст. сформувалася відносна теоретична база, спрямована на пояснення впливу природного оточення на розвиток людства.

Реальним творцем геополітики вважають німецького соціолога Ф. Ратцеля (1844-1904). Він твердив, що географічні чинники зумовлюють політичний устрій, культуру, економічний розвиток та психологію народів. Так, просторова замкнутість певного народу породжує традиціоналізм, широкі простори степів - зумовлюють схильність до жорсткої централізованої влади. У праці "Про закони розвитку держави" Ф.Ратцель спробував обґрунтувати політичний експансіонізм, сформувавши сім законів експансії¹. Вчений зазначав, що чим розвиненішою є культура певної нації, тим природнішим є її потяг до завоювань.

Ще одним із засновників геополітики є англійський вчений Г.Дж. Маккіндер, який у праці "Географічна вісь історії" (1904) запропонував теорію Гартленду Hartland - Серединної землі, контроль над яким має вирішальне значення для світового панування. Його позиція сформульована у тезі "той, хто контролює Східну Європу, контролює Hartland, хто контролює Hartland, той контролює світовий острів, хто контролює світовий острів, той контролює весь світ'.

Значний внесок у розробку геополітичної концепції зробила німецька школа, прихильники якої притримувалися твердження Г. Трейчке:" Тріумф сильного над слабким складає непереборний закон життя". До цієї школи відносимо Ф.Ноймана, Е.Банзе, В.Зіверта, а найвідомішим з їх числа можна вважати К.Гаусгофера (1869-1946), засновника Інституту геополітики у Мюнхені та "Журналу геополітики". Розвиваючи ідеї Ратцеля та Челлена, він трактував геополітику як науку про умови політичних процесів на Землі, заперечував доцільність існування на Землі малих країн. Головною рушійною силою держави він вважав забезпечення розширення життєвого простору. У його моделі світ розділяється на три субмеридіальні панрегіони: Панамерика з центром у США, Євроафрика з політичним центром у Німеччині, Паназія з панівним положенням Японії. Кожен регіон мав би розвиватися у властивому для нього культурному та економічному середовищі.

"У нинішнє десятиліття ми вперше знаходимося у ситуації, коли ¹можна спробувати встановити [...] зв'язок між широкими географічними й історичними узагальненнями. Вперше ми можемо відчу­ти деякі реальні пропорції у співвідношенні подій, які відбуваються на світовій арені, і виявити формулу, яка так чи інакше виразить певні аспекти геогра­фічної причинності світової історії. Якщо нам пощастить, то ця формула набуде й прак­тичної цінності - за її допомогою можна буде вичислити перспективу розвитку деяких конкуруючих сил сучасного міжнародного політичного життя."

Х. Дж. Маккіндер, "Географічна вісь історії".

Геополітичні ідеї розвивалися й в українській політичній думці. Окремі геополітичні погляди знаходимо у науковій спадщині М. Грушевського. У його роботі "На порозі нової України" мислитель розглядає чорноморську зовнішньополітичну орієнтацію України, яка мала стати альтернативою її східно-західним "пов'язанням". У творі "Звичайна схема руської історії" М.Грушевський поставив питання про переосмислення пануючої схеми історичного аналізу народів Східної Європи, яка ототожнювала історію південних племен Київської Русі з укладом життя Володимиро-Московського князівства. На думку вченого, суспільний устрій, культура Київської Русі стали праобразом суспільних відносин і культури українського народу, а уклад Володимиро-Московського князівства вирішальною мірою вплинув на формування російського народу.

Чільне місце серед українських учених, які вивчали геополітичну проблематику, займає С.Рудницький. Його перша велика наукова праця в галузі політичної географії та геополітики "Україна і українці" побачила світ німецькою мовою у 1914 р. У ній вчений висунув концепцію української державності, яка базувалася на ідеях німецької школи геополітики Ф.Гатцеля, Ф.Челлена. На основі розмаїтого географічного матеріалу вчений намагався продемонструвати значення України як потенційно великої та впливової європейської держави. С.Рудницький робить висновок, що Україна - єдина слов'янська нація, яка зацікавлена в розвалі Російської імперії.

У повоєнний період геополітика набуває двох нових значень: о як еквівалент політичної географії в поясненні руйнування політичних процесів як регіонального, так і глобального рівнів;¹^ у вигляді конкретних зовнішньополітичних та військово-стратегічних завдань. Початки такого підходу були покладені в доктрині Президента СШ А Г.Трумена, викладені у його зверненні до Конгресу в березні 1947 р. Згідно із її основними положеннями передбачалося надання фінансової допомоги в розмірі 400 млн. доларів урядам Греції та Туреччини для створення надійного бар' єру проти зростаючої радянської загрози.

Наприкінці 40-х рр. XX ст. урядом США була розроблена програма відновлення повоєнної Європи, відома як "План Маршалла". Головною метою цього плану була відбудова зруйнованого війною господарства країн Європи за безпосередньою участю американського капіталу. "План Маршалла" підтримало 16 країн Європи. Допомога США надавалася у вигляді незворотних субсидій і позик із федерального бюджету США. За три роки реалізації цього плану США витратили 17 млрд. доларів. СРСР та його сателіти відмовилися брати участь у цьому проекті, хоча їм надавалася така можливість.

У цей час на Заході формуються геополітичні концепції, що мали визначальний розвиток на усе суспільство. У 1957 р. була проголошена доктрина Президента США Д. Ейзенхауера, спрямована на розширення сфери американського впливу на Близькому Сході з огляду на зростання радянських впливів у цьому регіоні. Згодом були задекларовані та більш-менш успішно здійснювалися геополітичні доктрини Л.Джонсона, Д. Картера, Р.Рейгана.

25.6. Воєнна політика. Воєнна політика України. Хоч сьогодні повсюд­но говорять про ідеї скорочення армії та озброєння, ніхто не твердить про ліквідацію армії. Навпаки, сьогодні мова йде про її удосконалення, оптимізацію, намагання зробити збройні сили не чисельними, але ефективними. Таким чином, армія залишається важливим інститутом держави. Хоча воєн­на напруга дещо зменшилася, можна відмітити кілька глобальних тенденцій, які характеризують воєнну сферу світової спільноти:

- не дивлячись на зниження воєнного протистояння ніхто в світі не звертає розвиток збройних сил, а продовжує їх удосконалювати і оснащувати сучас­ним озброєнням, яке істотно підвищує бойову ефективність військових формувань;

- загальний рівень розвитку збройних сил різних держав дедалі наближаєть­ся до максимуму, коли можливі збитки від застосування зброї стають небез­печними й непрогнозованими за своїми результатами, здатними привести до екологічної катастрофи. Істотний ріст бойових можливостей зброї призводить до того, що збройні конфлікти між державами призводять до величезних втрат серед цивільного населення;

- глибока інтеграція економіки країн світової спільноти зумовлює не­обхідність підтримки стабільності у всіх регіонах світу;

- помітною стала тенденція взаємозв'язку економіки та військової сфери держав. Зараз стало очевидним для всіх розвинутих держав, що успішний розвиток економіки забезпечується лише у тому випадку, якщо збройні сили складають не більше 1% чисельності населення, а ..затрати на оборону - 3-5% валового внутрішнього продукту;

- в розвитку озброєння відслідковується усе більша дистанція між: широки­ми наступальними й обмеженими оборонними можливостями, при цьому центр ваги перемістився й основні зусилля спрямовані на розробку високоточ­ної зброї, що об'єктивно вимагає виключення збройних конфліктів між: державами.

Саме ці чинники багато в чому обумовили прагнення більшості держав до створення системи колективної безпеки й взаємного обмеження озброєн­ня. Завершення "холодної війни"¹ і перехід Сходу та Заходу від конфрон­тації до партнерства не усунули напруги у відносинах між деякими країна­ми Європи і не послабили міжетнічні конфлікти. Установлений в регіоні світопорядок залишається крихким, а тому потрібні енергійні зусилля для створення надійної системи європейської безпеки.

"Одним із аспектів перегляду концепції міжнародної безпеки має бути переосмис­лення традиційного поняття "війна", одним із суб'єктів якого можуть бути вже не тільки окремі держави, а й міжнародні організації терористів. Оскільки останні діють у багатьох країнах світової спільноти та мають підтримку серед населення і впли­вають на поведінку урядів, а при певних обставинах можуть і захопити державну владу, зовнішні анти терористичні операції можуть стимулювати розгортання й

внутрішньої громадянської війни. Про можливість такого перебігу подій свідчить внутрішня ситуація у Пакистані, наявність вибухонебезпечних елементів в Узбе­кистані, Таджикистані, Синцзян-Уйгурії тощо.

Нова концепція війни включатиме не тільки формулу "гуманітарна інтервен­ція", яка з'явилася у зв'язку із подіями в Косові, а й спеціальні анти терористичні операції. Останні не обмежуються точковими повітряними ударами по таборах терористів, а передбачають і дії окремих загонів спеціального призначення. Особ­лива роль належатиме відповідним спецслужбам різних країн, які мають коорди­нувати свою діяльність. Але активна діяльність спецслужб на території інших держав, як свідчить досвід, може здійснюватися й без погодження з їх урядами шляхом утворення розгалуженої агентурної мережі.

Таким чином, поняття "анти терористична війна" має більш універсальний ха­рактер і включає в себе елементи традиційної війни, війни громадянської та війни таємної."

Парахонський Б.О., зав. відділу Національного інституту проблем безпеки при РНБО України.

Воєнна політика України. У численних нормативних актах, починаючи з Конституції, Україна зафіксувала прагнення бути без'ядерною, позаблоковою, нейтральною державою. Сьогодні активно дискутується питання, чи відповідають проголошені пріоритети національним інтересам України.

У 1991 р. Україна успадкувала велику кількість озброєнь, які виводили її (одночасно із Білоруссю та Казахстаном) у групу наймілітаризованіших держав планети (третє місце у світі після Росії та США), а саме: на території України були дислоковані 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 41 стратегічний бомбардувальник, тактичну ядерну зброю представляли 2605 боєприпасів. Така кількість озброєння не могла ігноруватися державами світового "ядерного клубу". 18 жовтня 1993 р. зі застереженнями, а 3 лютого 1994 р. у повному обсязі Верховна Рада України ратифікувала Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Першою угодою щодо створення міжнародних гарантій незалежності України у разі виконання нею роззброювальних зобов'язань стала Тристороння заява президентів України, США і Російської Федерації (14 січня 1994 р., Москва). 16 листопада 1994 р. було прийнято Закон України "Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968р.". Це зумовило формування системи гарантійних документів, до яких, зокрема, відносяться:

Програма НА ТО "Партнерство заради миру (ПЗМ): запрошення " (10 січня 1994 р.);

Хартія українсько-американського партнерства, дружби та співробіт­ництва (22 листопада 1994 р.);

Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (5 грудня 1994 р., Буда­пешт; сторони - Україна, Російська Федерація, Великобританія, США); Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору (9 липня 1997 р., Мадрид; сторони - Україна і 15 країн-членів НА ТО); Стратегічна концепція НА ТО (24 квітня 1999 р.) та ін.

Документами, які посилюють систему міжнародних гарантій незалежності України, є домовленості в рамках СНД, а саме: Декларація про дотриман­ня суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості кордонів дер-жав-учасниць СНД (15 квітня 1994 р.), Меморандум про підтримання миру і стабільності у Співдружності Незалежних держав (10 травня 1995 р.), Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Росій­ською Федерацією (31 травня 1997 р.) та ін.

Також елементами міжнародного гарантування державної незалежності, територіальної цілісності, суверенітету України є договори з державами-сусідами, напр., Договір про добросусідство, дружні відно­сини і співпрацю між Україною та Республікою Польща (18 травня 1992 р.), Договір про дружбу та співробітництво між Україною і Словаччиною (30 червня 1993 р.), Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією (1997 р.) та ін.

Останні документи міжнародного значення враховують балканські (Косовські) та північнокавказькі (російські) події, які загострили проблему взаємо гарантійних зобов'язань держав ОБСЄ щодо підтримання політичної стабільності на континенті. До таких документів належать Хартія Євро­пейської безпеки (18 листопада 1999 р.), нова редакція Договору про зви­чайні збройні сили в Європі.

Отже, без'ядерного статусу Україна досягла, хоч це знижує рівень національ­ної безпеки та звужує можливості впливу на міжнародну політику. А щодо позаблоковості та нейтралітету, то як підкреслюють дослідники, про це ще рано на сьогодні говорити. Фактично нині існує один воєнно-політичний блок -НАТО, і вимога позаблоковості може бути розцінена як відмова співпрацюва­ти з цим блоком, що суттєво послабить гарантії безпеки України. Принцип ней­тральності також не відповідає сучасним світовим інтеграційним процесам України і взятому курсу на входження у світове та європейське співтовариство; сьогодні парламенти традиційно нейтральних держав (Швейцарії, Австрії) схи­ляються до відмови їх країн від статусу нейтральних.

Владні структури підкреслюють суто оборонну спрямованість нашої воєнної політики, підкреслюється відмова від визначення ймовірних воєнних противників і головних напрямків воєнних загроз. Натомість політики, вчені визнають можливість воєнної агресії з боку деяких держав, окреслюються можливі ситуації, які всупереч миролюбній позиції нашої держави можуть провокуватися.

Сьогодні ставляться особливі вимоги до Збройних сил України, які покликані захищати протяжні сухопутні та морські кордони, а саме: вони мають бути мобільні, з достатньою технічною та вогневою потужністю. Зрештою, збройні сили потрібні не тільки для оборони, а й для запобігання новим територіальним претензіям з боку сусідніх держав, надання вагомості зовнішній політиці України. За оцінками експертів, чисельність Збройних сил України повинна становити не менше як 300 000 осіб.

Світовий досвід свідчить, що європейські країни, які мають збройні сили, витрачають на їх утворення від 3 до 6 відсотків валового внутрішнього про­дукту, Україна - 2,9 відсотка. Реальні видатки на армію за роки існування Збройних сил України зменшилися більш ніж у 20 разів (див.: Требін М. Армія і суспільство. Взаємодія в умовах трансформації// Віче .- 2001.- №2.- С.17). За оцінками західних фахівців, бойовий потенціал України щороку знижуватиметь­ся на 9% і таким чином до 2005 р. може становити лише 20% рівня 1992 р.

На початку нового тисячоліття в політичних та військових колах Украї­ни домінувала думка про відсутність в України територіальних чи інших пре­тензій до жодної з держав, а тому основними цілями воєнної політики є: відповідно до базових життєво важливих інтересів України створи­ти стратегічний баланс з державами, інтереси яких перехрещуються з інтересами України, на принципах оборонної достатності, щоб мінімізу­вати можливості збройної агресії проти нашої держави;

брати активну участь у створенні регіональних та глобальних систем колективної безпеки, особливо тих, які забезпечують безпеку України; О налагоджувати з сусідами відносини добросусідства та співробітниц­тва у військово-політичному плані;

брати участь у миротворчій діяльності міжнародного співтовариства в межах, які не суперечать інтересам України (див.: Михальченко М. Виклики зовнішнього світу і Україна XXI століття// Віче.-2001 .-№2.- с. 13-14).