Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Яке місце серед політичних понять займає влада?

2. Які види влади Ви можете назвати?

3. Які ознаки влади?

4. У чому відмінність між політичною та державною владою?

5. Які риси має політична влада?

6. У чому відмінність легальності влади від легітимності влади?

7. Які елементи включає у себе система влади?

8. Які підходи до трактування влади подає наукова література?

9. Хто з мислителів розпочав дослідження політичної влади?

10. Які мислителі наголошували на необхідності розподілу влади?

11. Хто з дослідників наголошував на знаннях як могутньому інструменті влади?

12. Яка влада вважається легітимною?

13. Які типи влади виділив М.Вебер? Яка відмінність між ними?

14. За допомогою яких ресурсів реалізується політична влада?

15. Які функції виконує політична влада?

Тема 14

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ, ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ ТА ГРОМАДСЬКІ ОБ'ЄДНАННЯ

• 

  Чим Ви зараз займаєтеся?

• Створюємо партію нового типу!

• І на якій стадії цеп процес?

• Шукаємо того самого типа...

Політичний анекдот

• Походження і сутність політичних партій • Функції політичних партій • Типи політичних партій • Партійні системи • Становлення партійної системи в Україні «Громадські об'єднання та рухи: сутність, структура, типологія • Жіночий і молодіжний рух України

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

визначити поняття "політична партія", "партійна система", "гро­мадські об'єднання";

розкрити генезу розвитку політичних партій;

пояснити причину утворення політичних партій;

виділити стадії розвитку політичних партій;

визначити основні функції політичних партій;

проаналізувати основні типи партій та партійних систем;

виділити головні напрямки діяльності політичних партій;

охарактеризувати правовий статус політичних партій в Україні;

змалювати процес становлення партійної системи України;

порівняти політичні партії з громадськими об'єднаннями.

Ключові поняття та терміни
• політична партія	• партійна система
• громадська організація	• однопартійна система
• об'єднання громадян	• двопартійна система
• причини утворення партій	• багатопартійпа система
• функції партії	• атомізована партійна система
• типи політичних партій	• мобілізуючі партії
• масова партія	• конфесійні політичні партії
• кадрова партія	• партія-гегемон

14.1. Походження і сутність політичних партій. Термін "партія " (від лат. partio - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія - це організована частина суспільства, чле­ни якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її.

Й. Тейзінг вважає, що дати повне визначення політичної партії неможли­во. "Про політичну партію можна казати лише у тому випадку, якщо йдеться про організації, які поставили собі за мету здійснювати постійний вплив на формування політичної волі й тому потребують організаційних структур та програмних висловлювань. Показовою ознакою існування політичної партії є участь у формуванні політичної волі шляхом ідейного впливу та здійснення влади в різних сферах".

Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів Ста­родавнього світу. Так, грецький мислитель Аристотель писав про боротьбу в VI ст. до н. є. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побереж­жя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).

У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представ­ники патриціанської знаті) та партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).

У середні віки існуючі політичні угрупування - партії - виступали тимча­совими об'єднаннями. їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII - XV ст.ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (пред­ставники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, ви­ступали на підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ранніх буржу­азних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Фран­цузької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консер­вативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репре­зентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сфор­мувалася в середині XIX ст.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до ут­вердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж. -Ж. Руссо Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. - М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Дж. Брайс та ін.

Послідовники теорії Ж.-Ж Руссо про всезагальне благо розглядали партії як зло, як засіб роз'єднання суспільства, як вияв домінування вузькогрупових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само оцінювали роль партій і "батьки-засновники" Конституції США Дж. Вашингтон, О. Г-мільтон та ін. Але навіть вони, а тим більше їх наступники, не могли не зва­жати на те, що люди мають відмінні політичні уподобання, у т. ч. й щодо таких засадничих понять як свобода, рівність, справедливість.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:

• наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

• різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

• незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагаль­ної потреби діяти, щоб змінити його;

• наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем. їхня поява зумовлена об'­єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демок­ратії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяль­ності.

Уявлення про ту чи іншу партію дають:

1. мета партії - завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;

2. характер організації партії;

3. зміст ідеології партії;

4. діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, Аполітичний клуб, >=> масова партія. Про­те ці стадії пройшли лише дві англійські партії - лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними клана­ми, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'яза­ний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникнен­ням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апа­рат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє "партійний електорат", "симпатики", "меценати".

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії - це водночас добро і зло. "Добро - тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло - тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня". У природі політичних партій зак­ладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб досягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: почи­нають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві "західного зразка" політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з од­ного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспільства" та. "правової держави"'. Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного до посткомуні­стичного управління після 1989 р. у Східній та Центральній Європі.

14.2. Функції політичних партій. Як зазначав Дж. Ла Поламбара, "будь-яка партія: по-перше, є носієм ідеології або, принаймні, відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу людини; по-друге, вона є організацією, тобто відноснотривалим у часі об'єднанням людей; по-третє, партія ставить за мету заво­ювання влади; по-четверте, партія прагне забезпечити собі підтримку народу". Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій. Американський політолог П. Меркл називає такі головні функції політичних партій:

• підбір партійних і державних лідерів;

• "рекрутування і соціалізація" нових членів;

• вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище;

• розв'язання внутрішніх партійних протиріч, які виникають у процесі діяль­ності та будь-якого роду інших внутрішніх проблем.

К. фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій:

• визначення мети;

• акумуляція та вираження соціальних інтересів;

• мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах;

• "рекрутування" еліти та формування уряду.

Визначимо функції партії, які характеризують її зв'язки з класом, соціаль­ною групою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи сус­пільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно власних проблем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя самих партій.

Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та специфічні інте­реси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримання стабільності політичної системи, а також реалізації зазначених інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів і громадських організацій.

Необхідно відокремити й таку функцію, як соціальна інтеграція (вклю­чення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний кон­формізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів і соціальних груп). Головне завдання цієї функції - згладити й інші соціальні протиріччя, не допустити розвитку багаточисельних конфліктів до точки ви­буху всієї системи суспільства.

Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції часто виок­ремлюють функцію політичної соціалізації. Вона відображає зв'язок партії із суспільством і соціальними об'єднаннями. Визначаючи важливу роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій. , Тому чи не найобгрунтованіше розглядати участь партій у політичній соці­алізації у межах і контексті такої функції, як ідеологічна функція партії.

У сучасній західній партології можна зустріти твердження, згідно з яким не визнається ідеологічна функція партій. Зокрема, наголошується, що західні політичні партії далекі від ідеології. Як аргумент наводиться, що партії не мають власних програм із визначенням їхніх ідеологічних посту­латів, не мають статутів, в яких би до членів партії ставилися певні вимоги, визначалися їхні обов'язки. У деяких державах, щоб вважатися членом партії, досить віддати свій голос під час виборів за її кандидата.

Проте навіть за відсутності ідеологічної програми конкретна політична діяльність партії має ідеологічний характер, бо партії виступають безпосе­редніми ініціаторами і творцями цілого шерегу теоретичних концепцій і док­трин, якими потім керуються органи державної влади, президенти та уряди. Кожна партія має для цього своєрідний мозковий центр. У країнах Заходу в різні часи створювалися доктрини держави всезагального добробуту, тео­рія соціального та політичного плюралізму, концепція спільного ринку, план Маршалла, неоконсерватизм тощо. Особливо чітко ідеологічна діяльність партій виявляється у пропагандистській роботі, зокрема, у виступах пар­тійних лідерів із промовами і статтями в пресі, у розробці та поширенні різних партійних документів, маніфестів, заяв, декларацій та ін.

Наступна функція - досягнення влади, оволодіння її апаратом. Зміст діяль­ності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сфор­мувати уряд.

Значну питому вагу в діяльності політичних партій займає кадрова функ­ція або функція політичного рекрутування. Під "політичним рекрутуван­ням" розуміється підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі висунення канди­датів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави.

Поряд із названими функціями, відображенням значної ролі партії у полі­тичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного кур­су. Обсяг та ефективність виконання цієї функції залежить від місця конк­ретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні перебуває при владі, він більший, ніж в опозиційних партій.

Виходячи з характеристики функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. З нашого погляду, головними напрямками діяльності партій є:

• вивчення механізмів виникнення та розв'язання протиріч суспільних відносин;

• розробка системи колективного обґрунтування та прийняття рішень;

• вироблення системи відбору і підготовки у члени партії, їх навчання;

• створення національної інформаційної сітки та національного інформаційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх розв'язання;

• розробка методів діагностики стану громадського організму;

• формування та діяльність у міжнародній асоціації партійних організацій, головна мета якої - узгодження загальнолюдських інтересів і механізмів розв'язання протиріч.

14.3. Типи політичних партій. Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т. д.

Французький політолог М. Дюверже називає партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авторитарні та демок­ратичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, націо­нальні та регіональні, релігійні та світські, демократичні та революційні, ма­сові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте й цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонова­ний М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951). Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв'язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Ке­рівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній про­фесійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них ха­рактерне "аморфне членство", відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опирають­ся на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залуче­них до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організацій­на крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. їх ще називають "партіями виборців". Керівництво кад­ровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.

Наприкінці 60-х рр. XX ст. французький політолог Ж. Шарло та амери­канський політолог Дж. Сарторі доповнили типологію М. Дюверже ще одним типом - партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об'єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згур­тувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразни­ком поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється й політи­ка партії. Головна мета мобілізуючої партії - "переробити свідомість населення". У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаган­ду, перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн "третього світу", вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

Також партії поділяються на демократичні та тоталітарні. У тоталітар­них партіях існує сувора регламентація відносин членства, "кухня" прийому у члени партії. Демократичними називаються ті, де нема чіткого регулювання прийому у члени партії і відносин членства. У тоталітарних партіях існує суво­ра дисципліна, відсутність фракцій, поділу на більшість і меншість. У демокра­тичних партіях, навпаки, допускаються фракції та фракційна боротьба, поділ членів партії на більшість і меншість, існування різних точок зору з дискусій­них питань.

У діяльності тоталітарних партій великою є питома вага ідеологічного чин­ника, натомість він має другорядне значення у демократичних партіях. Демок­ратичні партії характеризуються як конституційні, а тоталітарні - як антиконституційні. Коли така партія контролює уряд, то вона ставить конституцію на службу партійній меті. Тоталітарна партія підпорядковує собі державу.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншими партіями, а тоталітарні - "монополістичними ", оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви суспільства. За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуаль­ного представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв'язання прак­тичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. її головна функція - відбір представників, які у разі обрання користуються "вільним мандатом" і відповідальні лише перед влас­ною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації на відкриті та зак­риті. До закритих відносять партії з "обмеженим членством" або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства, ісла­му, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поді­ляють різні версії анархістської ідеології - від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об'єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

14.4. Партійні системи. У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи. їх формування визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури сус­пільства,

Італійський політолог Дж. Сарторі виокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі:

1. 

   однопартійн',

2. з партією, що здійснює гегемонію:

3. з домінуючою партією:

4. двопартійні:

5. поміркованого плюралізму:

6. крайнього (поляризованого > плю­ралізму:

7. атомізовані.

Однопартійна система властива авторитарним, особливо - тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Для неї характерні конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійно­го та державного апарату, заборона утворення інших партій.

Партійна система з партією-гегемоном характеризується пасивним ста­новищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії.

Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одно­осібно формує уряд. Двопартійна система характеризується домінуванням двох потужних партій, одна із яких перебуває при владі, а інша - в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США. Консервативна та Лейбористська партії Великобританії.

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох – п’яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досяг­нення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю вибороних ман­датів. Поширеною є поляризована партійна система, при якій боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. При наявності великої кількості неве­ликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або коаліції на час веден­ня передвиборчої кампанії.

Атомізовапа партійна система характеризується наявністю багатьох ма­ловпливових і нечисельних партій. Така система діє, переважно, в перехідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується на пропорційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона має тенденцію до перетворення у консолідованішу і впливову систему поміркованого плюралізму.

14.5. Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворен­ня другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багато­партійності: о позапартійний характер політичних об'єднань, >перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, => перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, о конфронтація з компартійною номенклатурою, ^широка підтримка громадян та ін.

"Вельми негативні наслідки для всієї партійної системи України перманентного протистояння представницької та виконавчої влади... На 1 липня 1993 р. зареєстровано 26 політичних партій, більшість із яких поки що стали не досить міцними організаціями... Вони не спроможні вести за собою маси, визначати соціальну базу й зробити свою соціальну діяльність соціально адресною. Фактично відбувається процес формування декласованого прошарку, для якого особисті проблеми вирішуватимуться вже не в межах демократичних інститутів, а шляхом безпосереднього тиску на органи влади з - зовні.... Народ є фактично департизований".

В.Кремінь, С.Базовкін, С.Міщенко, В.Небоженко, П.Ситник

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії Украї­ни не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до циві­лізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ". Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільно­го розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства. Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно - переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднан­ня громадян".

3. Етап передвиборчий-1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

5. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.).Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

6. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр.). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

7. Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 -партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою.

9. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

10. Етап передвиборчий - 4. Характеризується намаганнями запровадити пропорційну виборчу систему, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, підготовкою до парламентських виборів-2002.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 - 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

у багатьох з них відсутній свій електорат;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населен­ня;

• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові неза­лежної процвітаючої України.

14.6. Правовий статус політичних партій України. Він врегульований Законом України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 р. У ньому підкреслюється, що право громадян на свободу об'єднання у політичні партії надається для здійснення і захисту особою своїх прав і свобод та за­доволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інте­ресів. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Кон­ституції України в інтересах національної безпеки та громадського поряд­ку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в деяких інших випадках. Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політич­ної партії. Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг. Цим законом політична партія визначається як "зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах ". Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом.

Усі політичні партії є рівними перед законом. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виок­ремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм при­вілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено зако­ном, у провадженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків заборо­няється, за винятком окремих, законодавчо передбачених, випадків.

Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх про­грамні цілі або дії спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підрив безпеки держави, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, посягання на здоров'я населення. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути забороне­на лише за рішенням суду. В першій інстанції справу про заборону політич­ної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише дієздатний громадянин Украї­ни від 18 років. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури та органів внутрішніх справ, співробітники СБУ, військовослужбовці. На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії. Не допускається створення і діяльність структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядуван­ня, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції Ук­раїни мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох трети­нах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севас­тополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим. Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих політичних партій. Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України протягом ЗО днів з моменту надходження реєстраційних документів.

Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує ут­ворення та реєстрацію своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим.

Політичні партії України мають право:

1. вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених законодавством;

2. брати участь у виборах усіх видів;

3. використовувати державні засоби масової інформації, а також заснову­вати власні мас-медіа;

4. підтримувати міжнародні зв 'язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організація­ми, засновувати або вступати між: собою у міжнародні спілки;

5. ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об'єднання громадян, подавати допомогу в їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:

- можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань дер­жавного і суспільного життя;

• брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати кри­тичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього дер­жавні і недержавні ЗМІ в порядку, встановленому законом;

• вносити до органів державної влади України та органів місцевого само­врядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органа­ми в установленому порядку.

Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняєть­ся законами України. Політичні партії можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно. Встановлено певні обмеження щодо фінансування діяльності політичних партій, а саме: не допускається фінансування політичних партій органами державної влади та органами місцевого самоврядування, державни­ми та комунальними підприємствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам, іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, органі­заціями, благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями, анонім­ними особами або під псевдонімом, політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій. Політична партія зобов'язана щорічно опубліковувати в загальнодержавному ЗМІ фінансовий звіт про доходи і ви­датки, а також звіт про майно політичної партії.

За діяльністю політичних партій здійснюється державний контроль. Орга­нами, що його здійснюють, є Міністерство юстиції України, Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії. У разі порушення політичними партіями чинного законодавства до них можуть бути вжиті такі заходи:

• попередження про недопущення незаконної діяльності; заборона політичної партії. У разі публічного оголошення керівними органами політичної партії наміру вчинення політичною партією дій, за які законами України передбачена юридична відповідальність, відповідні органи, до відання яких належить контроль за діяльністю політичних партій, видають приписи про недопущення протиправних вчинків.

Політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку. Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, осередків та інших структурних утворень, припинення членства в політичній партії. Політичні партії припиняють діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі забо­рони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва. Рішення про реор­ганізацію чи саморозпуск приймається з'їздом (конференцією) політичної партіїдо статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з’їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна т а коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі.

14.7. Громадські об'єднання та рухи: сутність, структура, типологія. Право на об'єднання є невід'ємним правом людини і громадянина, прого­лошеним Всесвітньою декларацією прав людини і закріпленим в консти­туціях більшості країн, в тому числі й України. Так, у ст. 36 Конституції України читаємо: "Громадяни України мають право па свободу об'єднан­ня у політичні партії та громадські організації".

Громадські об'єднання - це добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об'єднаних на основі спільності інтересів. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднані громадян.

Структура громадських об'єднань може бути такою: громадські організації, громадські органи, політичні і суспільні рухи (див. схему 15).

Громадські об'єднання створюються з метою розвитку суспільно-політичної активності і самодіяльності громадян, їх участі в управлінні держави ми і суспільними справами, захисту громадянських, соціально - економічних політичних, культурних прав і свобод людей, задоволення їх професійних соціальних інтересів та ін.

Громадсько-політичні рухи — це структурно не оформлені масові об'єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, мас тимчасовий характер і спрямована на виконання певних часткових завдань, після вирішення яких вони або розпадаються, або об’єднуються у нові політичні партії та громадські організації.

14.8. Жіночий і молодіжний рух України. Одним із головних різновидів сучасного руху є фемінізм. Феміністські рухи не були відокремлені від інших суспільних рухів. Перші значні феміністські рухи виникли в середині XIX ст. Вони приділяли велику увагу, зокрема, здобуттю жінками права голосу вати. Після занепаду фемінізму у 1920-х рр. він знову поширився у_; 1960-х рр. і набув впливу в багатьох сферах суспільного життя та інтелектуальної діяльності більшості країн світу.

Сучасний жіночий рух у широкому розумінні означає різноманітність форм боротьби жінок за свої права і інтереси. Це - спільні дії різних соціаль­них, демографічних, національних жіночих груп, об'єднаних єдиною метою, спільними духовними цінностями.

Політизація українського жіноцтва викликана об'єктивними причинами

1. Усвідомленням жінками свого становища, що поступово та неухильні. призводить до зміни змісту та структури потреб жіноцтва.

2. Існуванням основних соціальних протиріч між правом жінок на рівність в суспільстві, на роботі, в сім'ї і його реалізацією. Дискримінація жінок у різних сферах суспільно-політичного життя зберігається.

3. Ігноруванням інтересів жіноцтва, як з боку держави, так і різних громадсь­ко-політичних об'єднань.

Діяльність жіночих об'єднань громадян різноманітна: соціальна реабіліта­ція жіноцтва, відродження національної культури та традицій, професійна пе­репідготовка жінок, захист інтересів пенсіонерів, подолання наслідків аварії на ЧАЕС, встановлення зв'язків із світовою жіночою громадськістю.

У масштабах країни широку підтримку отримали Союз українок, Спілка жінок України, Міжнародна благодійна федерація ділових жінок "Либідь", Жіноча громада. Стали помітними: Ліга "Матері і сестри - воїнам України", єврейське жіноче товариство милосердя "Рахимім".

З'явилися перші жіночі партії: Партія жінок України (ПАЖУ), Українська християнська партія, Жіночий ліберальний союз "Жінки України", Всеук­раїнські жіночі інститути.

У кінці 1990-х рр. в Україні активно проходив процес оновлення і організа­ційного оформлення дитячих та молодіжних організацій. Відновлення молодіж­ного руху розпочалось в нових соціально-політичних умовах, але з урахуван­ням досвіду попередніх поколінь. Виділяють три періоди у його становленні:

• з початку 80-х до кінця 1989 р.;

• з кінця 1989 р. до кінця 1991 р.;

• з кінця 1991 р. до сьогодні.

Перший період розпочався з виникнення неформальних груп і об'єднань. З'явилися "панки", "хіппі", "рокери", "металісти" тощо, які об'єднувались на основі спільного інтересу, дозвілля, захоплень. Це був своєрідний про­тест молоді проти формалізму в роботі комсомолу як монопольної на той час молодіжної організації. Але в молодіжному русі республіки ще не склалася багатопартійність, не було створено жодної партійної організації, альтер­нативної комсомолу. Формами роботи молодіжних об'єднань, які виникли в Україні, було проведення дискусій з молоддю, участь у мітингах із захисту національної культури, рідної історії. Політичні проблеми не висувалися на перший план.

Другий період становлення молодіжного руху в Україні характеризується все більшою політизацією, що знайшла свій прояв у період виборів до Вер­ховної Ради України весною 1990 року. У Київському національному універ­ситеті ім. Т. Шевченка у грудні 1989 р. пройшов установчий з'їзд Українсь­кої студентської спілки, на якому було затверджено статут і програмну декларацію спілки. В Івано-Франківську в травні 1990 р. відбувся перший Всеукраїнський установчий з'їзд Спілки української молоді. У квітні 1991 р. пройшов установчий з'їзд української молодіжної організації "Пласт".

Таблиця 11.

Відмінності громадських рухів від партій

Ознака	Громадські рухи	Партії
/. Ідейна орієнтація	Не дотримуються певної ідейно-політичної орієн­тації; виникають групи і течії, які можуть розходи­тись в поглядах.	Об'єднання одно­думців.
2. Соціальна база Мета	Широка Намагаються вирішити, як правило, важливі соц­іально-політичні проблеми з певною метою. В більшості випадків, досяг­нувши її, припиняють існування.	Обмежена Мають комплекс цілей.
3. Ставлення до влади	Намагаються впливати на владу, але самі, як правило, не добиваються її.	Виникають для завою­вання влади, потім діяльність спрямована на її утримання та зміцнення.
4. Організаційна структура	Мають ядро - ініціативні групи, координаційні ради, але відсутня внутрішня дис­ципліна. Розвиваються на основі со­лідарності і самостійності добровільних учасників.	Мають формальну внутрішню ієрархію, дисципліну.
5. Членство	Не мають формального колективного чи індивіду­ального членства.	Мають.

Третій етап розвитку молодіжного руху пов'язаний з розмежуванням питання про необхідність об'єднання зусиль з вирішення соціальних проблем, що хвилюють молодь, більш активного залучення молоді у міжнародний мо­лодіжний рух. Для представлення інтересів молоді перед державною вла­дою і в різних міжнародних організаціях створено Український національ­ний комітет молодіжних організацій (УНКМО), що об'єднав практично всі молодіжні структури країни. На всеукраїнському рівні функціонує "Моло­діжний парламент".