Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Як Ви розумієте поняття "політичний режим"?

2. Хто із дослідників минулого досліджував тогочасні політичні режими?

3. За допомогою яких критеріїв можна визначити який режим існує в Україні?

4. Які ознаки характеризують:

а) демократичний режим;

б) авторитарний режим;

в) тоталітарний режим?

5. Хто автор терміна "тоталітаризм"?

6. У чому відмінність:

а) демократичного режиму від тоталітарного;

б) демократичного режиму від авторитарного;

в) тоталітарного режиму від авторитарного?

7. Які прояви тоталітарного режиму зафіксовані в історії ХХст.?

8. Яким, на Вашу думку, є політичний режим сучасної України?

Тема 13

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

• Поняття, природа, риси політичної влади • Концептуальні підходи до проблеми політичної влади • Проблеми легітимності політичної влади • Ресурси політичної влади, її функції і тенденції розвитку

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

визначати сутність понять "влада", "політична влада";

виділяти основні види влади;

назвати ознаки влади;

пояснити відмінність між політичною та державною владою;

вказати риси влади та пояснити суть кожної з них;

змалювати систему влади, її ресурси;

проаналізувати основні наукові підходи до трактування політичної влади;

охарактеризувати основні функції влади.

Ключові поняття та терміни
• влада	• панування
• система влади	• джерела легітимації
• політична влада	влади
• верховенство влади	• авторитет влади
• вплив влади	• структура влади
• всезагальність влади	•харизма
• легальність влади	• функції політичної
• легітимність влади	влади
• ресурси влади	• політичне панування
• тенденції розвитку влади	• моноцентричність влади

13.1. Поняття, природа, риси політичної влади. Політична влада є од­ним із центральних понять політології. "Фундаментальним поняттям в сус­пільних науках, - писав Б. Рассел, - є влада у тому ж значенні, в якому енер­гія є фундаментальним поняттям у фізиці". Однозначного визначення дефініції "влада " немає, що пояснюється складністю та неоднозначністю її тлумачення. Дехто із дослідників, наприклад Г. Бержерон, навіть пропо­нує відмовитися від поняття "влада", замінивши його поняттям "контроль ".

Владу можна визначити як право і реальну можливість здійснювати свою волю, нав'язуючи її іншим людям.

Влада існує у будь-якому суспільстві і є резуль­татом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політич­на, економічна, духовна, сімейна та ін. Політологію ж цікавить політична влада, яка є ядром політичної системи суспільства, її організаційним і регу­лятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є територія, моно­полія на примус, тривалість у часі, легітимність та ін. Влада є наслідком ви­никнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.

У політичній літературі широко вжи­вається поняття "політична влада," та "державна влада". Яка ж відмінність між ними?

Поняття "політична влада " є шир­шим і ним позначають можливість і здатність усіх суб'єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соц­іальних груп і об'єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади; це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя. На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні нор­мативно-правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховен­ство, вплив, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Ле­гальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади - це добровільне визнання існуючої влади громадяна­ми, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади - це обов'язковість виконання владних рішень (еко­номічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Вплив влади - це здатність суб'єкта політики здійснювати вплив у певному на­прямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сфор­мувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати

Політичну поведінку соціальних суб'єктів тощо. Всезагальність (тобто публічність) означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспіль­ства. Моноцентричність означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень. Ефективність і результа­тивність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних резуль­татах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

Система влади включає у себе:

1) органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб'єкти влади);

2) тих, на кого спрямована вла­да - люди, їх групи, організації, спільноти тощо (об'єкти влади);

3) механізм влади, тобто зв'яз­ки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємоді­ють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпоряд­куванням і упорядкуванням їхніх воль.

13.2. Концептуальні підходи до проблеми політичної влади. У політо­логічній, соціологічній, філософській літературі є кілька підходів до трак­тування політичної влади, найголовнішими з-поміж яких є:

• біхевіористський (від англ. binarior - поведінка) - влада як певний тип по­ведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей;

• інструменталістський - влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства;

• телеологічний - влада як досягнення певних цілей і одержання результатів;

• структуралістський - влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується;

• конфліктологічний - влада як можливість прийняття рішень, які регулю­ють розподіл благ у конфліктних ситуаціях;

• реляціоністський (від англ. Relation - відносини) - влада як міжособові стосунки, які дають змогу одному інди­відові змінювати поведінку іншого.

Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Аристотель першим висловився за розподіл влади на законодавчу, адміністративно-управлінську (виконавчу) та судову. Християнський теолог і філософ Августин Аврелій у творі "Про град Божий " (413-426) писав, що влада завжди опікує, "правлять ті, які піклуються, як чоловік - жінкою, батьки - дітьми, пани -рабами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки - чоловікам, діти - батькам, раби - панам". Середньовічний теолог Тома Аквінський вважає, що оскільки світ збудо­ваний на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі - від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереження миру і справедливості у суспільстві.

Головним виразником ідеї поділу влад є Ш. -Л. Мошпеск 'є, котрий у своїй праці "Про дух законів "доводив, що поділ влад є найпершою умовою пра­вової організації суспільства і держави, а рівновага влад покликана забез­печити існування політичних свобод. "Усе б загинуло, коли б у одній і тій самій особі або установі, яка складається із сановників, із дворян чи із про­стих людей, були б поєднані три влади: влада творити закони, влада вико­нувати настанови загальнодержавного порядку і влада судити злочини чи тяжби приватних осіб".

Дме. Адамс вважав, що влада - це форма примусу, панування однієї групи над іншими, здійснення контролю над життям людини. Влада, на його думку, це не лихо само по собі, бо уряд обирається на підставі вільної згоди та догово­ру з метою самозбереження суспільства і в цьому відношенні влада виступала в освяченій законом формі. Але людство стоїть завжди перед спокусою перетвори­ти цю владу на зло, бо природа людини - "зіпсована, хибна, гріховна".

Ф. Ніцше у своєму розумінні влади пройшов дистанцію від негативного її сприйняття "влада завжди є злом") до позитивного. Влада, на його думку, є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки. "Що є добрим? - Усе, що підносить в людині почуття влади, власне владу. Що є поганим? - Усе, що випливає зі слабкості. Що є щастя? - Почуття дедалі більшої влади, почут­тя подоланої протидії”.

Б . Рассел у своєму творі "Влада " (1938) зазначав, що влада - це насамперед взаємовідносини між владою індивідуума і владою організації (держави, партії, корпорації). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормаль­но функціонуючій організації. Б. Рассел проаналізував потяг людей до влади. Він вказував, що у сильно ієрархізованих суспільствах (наприклад, у монархіях) потяг людей до влади є у спадкових верств. У демократичних суспільствах [поступово виділяється верства із сильнішими владними І інстинктами, з яких виокремлюються лідери. Для лідерів влада - це не лише реалізація інстинкту панування, а також і сп'яніння пануванням. У "Маніфесті Рассела - Енштейна " "наголошувалося, що людина від народження наділена дво­ма взаємопов'язаними пристрастями - прагненням до влади і прагненням до слави. Обидві вони безмежні, їх реалізація відіграє в історії помітну роль, бо влада є виробником потрібних результатів, зумовлених інди­відуальними проявами цих пристрастей.

Т. Парсонс, як представник телеологічного підходу у визначенні влади, визначав останню як здатність виконувати обов'язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовуючи ресурси суспільства на досягнення поставле­них цілей. Він прирівнює владу до грошей, стверджуючи, що влада є елемен­том, який перебуває в обігу, є засобом обміну, торгівлі, символом вартості. На думку Т. Парсонса, "влада - це можливість виконання функцій заради і від імені суспільства", це "здатність змобілізову'вати ресурси суспільства". Один із розділів книги австро-англійського політичного філософа та еко­номіста Ф. Хаєка "Дорога до рабства" (1939) має назву "Чому до влади приходять гірші?". На думку Ф. Хаєка, це відбувається тому, що:

1) чим інтелігентніші люди, тим менш вони є колективістами, менш од­ностайні в дотриманні симпатій до якоїсь конкретної системи вартостей. Чим досвідченіші люди, тим важче підвести їх до спільного знаменника у їх по­глядах та вчинках;

2) тоталітарні режими опираються, насамперед, на людей із нестійки­ми поглядами і таких, що легко збуджуються (емоційних);

3) люди швидше за все об'єднуються довкола негативної програми - нена­висті, заздрощів; вони виступають за поділ на "ми" і "вони".

Англійський футуролог О. Тоффлер наголошує на новому ракурсі розумін­ня влади - знаннях. Володіння знаннями, вміння їх використовувати стають не лише визначальною виробничою силою, але й могутнім інструментом влади. Хоча основними факторами влади О. Тоф­флер називає насильство, багатство і знання, але саме останній чинник на рубежі третього тисячоліття стає домінуючим.

Завдяки можливості швидко поширювати, передавати знання, відбулося глобальне "зрушення влади".

Марксистський підхід до проблеми влади передбачає її розгляд як необ­хідний результат непримиренності суспільних протиріч, які мають економічні причини. Ліберальний підхід розглядає владу з позиції авторитету суспіль­них настанов, які приймаються добровільно.

13.3. Проблеми легітимності політичної влади. Однією із найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існу­ванням якої погоджується народ." Той, хто набуває хоч якусь долю влади інши­ми шляхами, ніж це передбачено законами спільноти, не має права на те, щоб йому корилися..., а відповідно, є не тією особою, на яку дав згоду народ", - писав Дж. Локк.

Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства". М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

1) традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керів­ників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

2) харизматичне панування (від грец. Harisma - особливий дар) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі пра­вителя. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі,

Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;

3) легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосо­вуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше фун­кціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад - Великобританія з її де­ мократичними традиціями та парламентаризмом;

3) особистісна (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх ра­ціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вва­жає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю. Джерелами легітимації влади є:

• участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;

• легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;

• легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно на на­сильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.

13.4. Ресурси політичної влади, її функції і тенденції розвитку. З самого початку свого виникнення політична влада постала як феномен нерівності, асиметрії, якщо виходити із становища, можливостей суб'єкта і об'єкта цієї влади, адже, одні владарюють, а інші повинні їм підкорятися. Ця нерівність підтримується цілою системою різноманітних засобів (ресурсів), за допомогою яких реалізується політична влада (див. схему 12).

Провідна роль серед всіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, реалізація кожного виду економічних і соці­альних проблем вимагає великих економічних ресурсів. У центрі уваги керівників держав знаходяться економічна і соціальна політика. Наприклад, видатні американські президенти обирали різні девізи для своїх програм: "Новий курс" (Ф.Д.Рузвельт), "Нові рубежі" (Дж. Кеннеді), "Війна проти бідності" (Л.Джонсон). За цими різними назвами, по-суті, стояло одне - програма економіч­ного піднесення США. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без пере­більшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходиться у прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.

Для здійснення економічної! соціальної програм, проведення виборчих кампаній, утримання і реалізації політичної влади, для вирішення проблем міжнародного ха­рактеру тощо використовується перш за все державний бюджет, податкові над­ходження, відсоткові ставки по банківських вкладах та ін.

Основними функціями політичної влади є: інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелекту­альних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно значущих, історично визначених цілей.

Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так й інші мотиви відповідно до полі­тичних інтересів суб'єктів володарювання, їхніх політико-організаційних структур.

Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабі­льного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Спеціалісти визначають кілька нових тенденцій в розвитку сучасної політичної влади (див. схему 13).

Важливо також в системі політичної влади розрізняти три функціонально взаємодіючі її рівні:

- вищий рівень - макрополітична система вищих органів влади (законодав­чих, виконавчих, судових);

- середній або проміжний рівень - це апарат політичної влади середньої ланки, бюрократія різних рангів (цей рівень є ланкою, яка зв'язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, руха­ми і населенням);

- мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. Саме на цьому рівні формуються думки людей про політику, їх пере­конання, політична культура в цілому.