7.Розкрити складові та фактори соціалізації

Що стосується складових соціалізації, то сюди можна віднести: етапи і стадії.

На думку вітчизняних соціологів, процес соціалізації особи складається з двох етанів:

перший етап - первинна соціалізація,

другий - вторинна соціалізація.

Первинна соціалізація відбувається в дитинстві. Це найперша соціалізація, завдяки якій особистість стає повноправним членом будь-якого суспільства, оскільки вона ідентифікує себе з іншими та з суспільством загалом, засвоює соціальні норми, знання, цінності, поступово входить у певну культуру. Орієнтовно первинна соціалізація триває до повноліття особистості.

Вторинна стадія соціалізації - це кожний наступний процес, який допомагає попередньо соціалізованому індивіду входити в нові сектори світу, його інституції. На етапі вторинної соціалізації доросла людина засвоює соціальні ролі та виконує їх у своїй життєдіяльності. Водночас доросла людина поповнює і поглиблює знання, засвоює нові соціально-політичні й моральні норми, поширює соціальний досвід, удосконалює виконання своїх ролей.

Кожний період характеризується певними ознаками. Так, у дорослому віці соціалізація націлена на зміну поведінки у новій ситуації, а у дитячому віці акцент робиться на формуванні ціннісних орієнтацій. Дорослі, опираючись на власний досвід, здатні лише оцінювати і сприймати їх критично, а діти в змозі лише засвоювати їх. В ранньому віці - процес засвоєння якостей проходить найбільш інтенсивно, і, як правило, - найбільш важливі життєві, базові ознаки, в більш пізньому віці - навпаки. Соціалізація - як цілеспрямований конструктивний процес - повинна починатися в дитинстві, коли майже на 70% формується людська особистість. Якщо запізнитися, можуть розпочатися незворотні процеси. Саме в дитинстві закладається фундамент соціалізації, водночас - це найбільш незахищений її етап. Процес набуття певних соціальних якостей відбувається за чиєюсь сторонньою допомогою - агентів соціалізації (конкретних людей, які відповідальні за навчання та засвоєння культурних норм та соціальних ролей); інститутів соціалізації (заклади, установи, котрі впливають на процес соціалізації та спрямовують його). Оскільки розрізняють первинну та вторинну соціалізацію, так і агенти та інститути соціалізації поділяються на первинні (безпосереднє і найближче оточення людини: батьки, родина, близькі, друзі, вчителі та ін.), та вторинні (всі ті, хто стоїть у другому, менш важливому ешелоні впливу на людину: представники адміністрації школи, інституту, підприємства, армії, церкви, правоохоронних органів, засобів масової комунікації, різні формальні організації, офіційні заклади).

- Соціалізація проходить етапи, які збігаються із так званими життєвими циклами. Вони знаменують важливі віхи в біографії кожної людини. Згідно з Ж.Піаже, когнітивна соціалізація здійснюється в кілька стадій, кожна з яких характеризується новими навичками, що обмежують навчання людей. Діти проходять ці стадії в певній послідовності, хоча швидкість і результативність соціалізації на таких стадіях можуть бути відмінними в різних дітей.

Перша - сенсорно-моторна стадія (діти до двох років) - передбачає розвиток у дітей здатності протягом тривалого часу утримувати в пам'яті образи об'єктів навколишнього середовища. На другій - передопераційній стадії (від двох до семи років) - діти вчаться розрізняти символи та їх значення, розуміти відмінність між об'єктами та їх символами. На третій - стадії конкретних ситуацій (від семи до одинадцяти років) - діти починають виконувати деякі дії подумки, тобто уявляти необхідні дії «про себе», без виконання їх у житті. Четверта - це стадія формальних операцій (від дванадцяти до п'ятнадцяти років). Тут треба навчитися аналізувати абстрактні (математичні, моральні, логічні та ін.) проблеми, вміти розмірковувати про майбутнє.

- Близькою до них є модель, розроблена Н.В. Андреєнковою. Згідно з нею, процес соціалізації завершуються у 23-25 років, із досягненням молодою людиною певної вікової зрілості. Саме цей період потрібний для формування інтерналізації комплексу необхідних норм і ролей, вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій, установок. Залежно від віку індивіда розрізняють три основні етапи соціалізації: 1) первинну (дитина); 2) маргінальну (підліток); 3) стійку (концептуальну) цілісну (перехід від юнацтва до зрілого віку - період від 17 - 18 до 23 - 25 років).

Усі розглянуті моделі тією чи іншою мірою визначають, що процес соціалізації обмежується періодом досягнення дитиною дорослого стану.

Обмеженість такого підходу пов'язана з розумінням дитинства (а іноді й юнацтва, молодості в цілому) лише як підготовки до «справжнього» життя, що й почнеться з досягненням дорослості. Такий підхід істотно обмежує активність молодої людини.

- Одним із перших описав соціалізацію як процес, що триває все життя, О.Г. Брім. На його думку, відмінність соціалізації дітей від соціалізації дорослих полягає в тому, що остання націлена на зміну поведінки в новій ситуації, тоді як у дітей акцент робиться на формуванні ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх критично, тоді як діти здатні лише засвоювати їх. І, нарешті, соціалізація дорослих допомагає їм здобути потрібні навички (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов'язана більшою мірою з мотивацією.

- Американський соціальний психолог Е.Г. Еріксон запропонував вісім вікових стадій, які дають змогу цілеспрямовано супроводжувати соціалізаційний процес, орієнтуючись на надання допомоги його учасникам. Життєві цикли пов'язані зі зміною соціальних ролей, набуттям нового статусу, зміною способу життя тощо. На цьому базується один із механізмів соціалізації - так звана циклічна теорія соціалізації (згідно зі стадіями чи циклами індивідуального людського розвитку). За цією теорією формування особа проходить відповідно 8 стадій, при кожній із котрих відбувається характерний механізм сприйняття та освоєння соціального середовища.

Стадія І - вік немовляти. Основна проблема: Довіра чи Недовіра.

Стадія II - вік дитини від одного до двох років. Основна проблема: Автономія або Сором і Сумнів.

Стадія Ш - діти від трьох до п'яти років. Основна проблема: Ініціатива або Почуття провини.

Стадія IV - молодший шкільний вік. Основна проблема: Старанність або Недбалість.

Стадія V - підлітково-юнацький вік. Основна проблема: Становлення індивідуальності (Ідентифікація) або Рольова дифузія.

Стадія VI - молоді роки. Основна проблема: Інтимність або Самотність.

Стадія VII - середній вік. Основна проблема: Продуктивність (творча) або Стагнація (творчий застій).

Стадія VIII (заключна) - старість. Основна проблема: Умиротворення або Відчай.

Дана теорія має соціально-психологічний та віковий аспекти формування людини.

- Класифікація віку за Б. Урланісом: 0-2 роки - ясельний вік; 3-6 років - дошкільний вік дитинства; 7-15 років - шкільний вік дитинства; 16-24 роки - юність; 25-44 - зрілість; 45-59 років - повна зрілість; 60-69 років - літній вік; 70-79 років - рання старість, 80-89 років - повна старість, 90 років і більше - глибока старість.

- На думку відомого російського вченого А. Мудрика, досить зручною із соціально-педагогічної точки зору є класифікація за етапами соціалізації: дитинство (від народження до 1 року), раннє дитинство (1-3 роки), дошкільне дитинство (3-6 років), молодший шкільний вік (6-10 років), молодший підлітковий (10-12 років), старший підлітковий (12-14 років), ранній юнацький (15-17 років), юнацький (18-23 роки) вік, молодість (23-30 років), рання зрілість (30-40 років), пізня зрілість (40-55 років), літній вік (55-65 років), старість (65-75 років), довголіття (понад 70 років).

На кожному віковому етапі перед людиною постає ряд завдань (проблем) і віковий підхід у соціальній роботі має будуватися так, щоб забезпечити умови сприятливого вирішення цих завдань на кожному етапі життєдіяльності людини відповідно до норм цивілізованого суспільства.

Можна виділити три групи завдань кожного віку:

природно-культурні (досягнення на кожному віковому етапі визначеного рівня біологічного дозрівання, фізичного і статевого розвитку, що мають певні нормативні розходження в тих чи інших регіонально-культурологічних умовах);

соціально-культурні (пізнавальні, моральні, ціннісно-смислові), специфічними для кожного віку в конкретному соціумі, з одного боку, пред'являються особистості у вербалізованій формі інститутами й агентами соціалізації, а з іншого, що існують у вигляді визначених норм і цінностей у суспільній практиці, не збігаючись один з одним і нерідко взаємно суперечачи;

соціально-психологічні (становлення самосвідомості особистості, її самовизначення в актуальному житті й на перспективу, самоактуалізація й самоствердження), які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи їх вирішення.

Процес соціалізації іноді суттєво видозмінюється. Це, як правило, пов'язано із переходом людини на нову життєву сходинку, новий життєвий цикл. Людині доводиться багато чому перенавчатися: відходити від попередніх цінностей, норм, ролей, правил поведінки - (десоціалізація); навчанням та засвоєнням нових цінностей, норм, ролей, правил поведінки взамін старих (ресоціалізація). Всі ці підпроцеси загалом входять у структуру багатогранного механізму соціалізації.

Для соціальної роботи важливим є поділ процесу соціалізації на три основні стадії:

1) дотрудовий - період життя людини до початку трудової діяльності, здобуття освіти і професії;

2) трудовий - зріла, свідома діяльність людини на благо своє та суспільства; Період активної трудової діяльності людини

3) післятрудовий - Період, що починається з припиненням активної трудової діяльності людини і до кінця її життя, переважно, пасивний спосіб життєдіяльності (пенсіонери тощо.).

Чітко відокремити трудову стадію від дотрудової і післятрудову неможливо. В реальному житті зазвичай здійснюється повільний перехід від однієї стадії до іншої, у процесі якого одні завдання, пріоритети й ролі змінюються іншими, змінюється і соціальна активність, у якій відображається рівень соціальності, тобто глибина і повнота соціальних зв'язків із соціумом.

Соціологи, політологи і психологи, аналізуючи процес соціалізації особи на всіх стадіях, виділяють дві моделі:

1) модель підкорення

2) модель інтересу.

Модель підкорення характеризується досить високим ступенем регламентації, постійною взаємодією механізму вибору, механізму пропозицій та рекомендацій і механізму контролю. Отже, якраз у межах дії моделі підкорення суспільство за допомогою соціальних інститутів, цінностей і норм відбирає і готує на ту або іншу роль людей, які мають певні здібності, рівень підготовки, біопсихічні якості, що відповідають соціальним вимогам.

Модель інтересу характеризується самоорганізацією особи, самоорієнтацією на власні та суспільні інтереси, самоідентифікацією, почуттям сорому, вини, недостатності знань і досвіду.

Соціалізація особистості залежить від величезної кількості різноманітних умов, які з різною інтенсивністю впливають на її розвиток. Ці умови називаються факторами соціалізації. Фактори соціалізації умовно можна об'єднати в чотири групи. Перша - мегафактори (мега - дуже великий, загальний) - космос, планета, світ, - що певною мірою через різні групи факторів впливають на соціалізацію всіх жителів планети Земля.

Друга - макрофактори (макро - великий) - країна, етнос, суспільство, держава, - які впливають на соціалізацію всіх, хто проживає в певних країнах.

Третя - мезофактори (мезо - середній, проміжний) - умови соціалізації великих груп людей, класифікованих: за місцевістю і типом поселення, де вони мешкають (регіон, місто, селище, село); за належністю до аудиторії тих чи інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення тощо.); за належністю до певних субкультур.

Четверта група - мікрофактори. До них належать сім'я, сусіди, групи однолітків, державні, релігійні та приватні організації, мікросоціум.

У вітчизняній і західній науці є різні класифікації факторів соціалізації. А.В. Мудрик запропонував класифікацію у якій фактори соціалізації об'єднав у три групи: макрофактори, мезофактори, мікрофактори.

Макрофактори (гр. makros - великий, великих розмірів) - космос, планета, світ, країна, суспільство, держава - впливають на соціалізацію всіх жителів планети або дуже великих груп людей, які проживають у певних країнах.

Мезофактори (гр. mesos - середній, проміжний) - умови соціалізації великих груп людей, які виділяються за національною ознакою (етнос як фактор соціалізації»); за місцем і типом поселення, в якому вони живуть (регіон, село, місто, селище); за належністю до аудиторії тих чи інших засобів масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та інші).

Мікрофактори (гр. mikros - малий) соціальні групи, що безпосередньо впливають на конкретних людей (сім'я, група ровесників, мікросоціум, організації, в яких здійснюється соціальне виховання, - навчальні, професійні, громадські та інші). Мікрофактори, як зазначають соціологи, впливають на розвиток людини через так званих агентів соціалізації - осіб, у безпосередній взаємодії з якими проходить її життя. Головними трансляторами соціальних і культурних цінностей були і залишаються батьки дитини.