25. Визначити вплив релігії на формування особистості.

Соціалізація є складним процесом становлення особистості, формування її „Я”, що певним чином співвідноситься з особистостями решти соціуму. Це процес відокремлення особи від соціального світу, усвідомлення власної індивідуальності, свого становища у цьому світі, формування мотивацій поведінки.

Релігія вчить, що людина принципово відрізняється від інших живих істот, що вона істота не просто біологічна, але й духовна [4]. Релігія твердить, що людина володіє не тільки тілом, але (головне!) безсмертною душею, вмістилищем її особистості, розуму, серця, волі. В релігійному оточенні дитина одержує відповідне уявлення про себе, і це стає основою її самосприйняття. Так формується її духовний потенціал, пошана до себе (оскільки Бог вивищив людину над усіма Своїми творіннями), мотивується її спрямовуватися до високих цілей.

Розглядаючи вплив релігії на процес соціалізації особистості, візьмемо ситуацію, коли релігія в суспільстві перебуває на високому рівні, коли у громадян розвинена релігійна свідомість, адже тільки за таких обставин релігія істотно впливає на індивіда. Після цього проаналізуємо ситуацію, що склалася в Україні нині.

Американський психолог і соціолог Ч. Кулі стверджує, що особистий „Я-образ” не народжується лише у зв’язку з об’єктивними фактами. Вчений вважає, що на формування особистості вирішально впливають думки людей про неї. Кожна людина, на думку Ч. Кулі, будує своє „Я”, ґрунтуючись на сприйнятих нею реакціях людей, з якими вона вступає в контакт. Наприклад, якщо людина поводиться певним чином, а ця поведінка викликає незадоволення і осуд оточення та ще й повторюються досить часто й різними людьми, то, зрештою, людина почне вважати себе нахабою, а власну поведінку – нахабною. Такі оцінки в дитинстві сприймаються від будь-яких людей, а в дорослому віці, коли людина починає визначати гідних і негідних її уваги осіб, „авторитетів”, оцінки багатьох інших вже не справлятимуть на неї жодного впливу.

Відповідно до теорії „узагальненого іншого” Дж. Міда [2], індивід оцінює себе, свою поведінку, ніби стаючи на місце тих, хто дивиться на нього, або тих, чию думку він цінує. Індивід формує оцінку себе, своєї поведінки через критерії конкретної особи.

Соціолог А. Халлер доповнив теорію Дж. Міда концепцією „значущого іншого”. „Значущий іншій” – це особа, схвалення якої певний індивід добивається і чиї настанови він сприймає. Індивід прагне прийняти їх ролі, наслідувати їм і, таким чином, здійснювати процес соціалізації через значущого іншого. Тобто, можна сказати, що людина – істота соціальна. Навіть відчуття самоповаги формується за тими ж правилами: особа поважає себе залежно від того, як вона оцінюється іншими, особливо тими, чия думка для неї особливо важлива. Отже, становлення людини як особистості не може відбуватися без суспільства, через яке (або через окремих його членів) людина усвідомлює себе і, орієнтуючись на яке, себе розвиває.

Як ми вже зазначали, від раннього дитинства людина, що живе в релігійному середовищі, дізнається про існування Бога, що вона – творіння Бога. Проте релігія – це не тільки знання про існування Бога, але й побудова певних відносин з Творцем. Сюди входять відносини поклоніння Йому, визнання Його як Всезнаючого, Всемогутнього, найвищого для себе авторитету. Крім того, з цим визнанням пов’язане виконання певних дій: молитви, добрі вчинки, подання милостині. Отже, релігія – це не просто знання про Бога, не просто констатація своєї віри в Нього, але це й відносини з Богом. Наприклад, віруючий сприймає всі події як промисел Божий і у зв’язку з цим проявляє терпіння, коли трапляється біда, і дякує Господові у разі благої вісті. Віруюча людина прагне стати такою, якою хоче її бачити Творець. Все, що Богом заборонено, стає для неї неприпустимим, а все проголошене Богом як дозволене й заохочуване стає для неї прийнятним.

Все це свідчить про потужний вплив релігії на свідомість і поведінку людини, на формування її особистості.

Для невіруючого соціальним дзеркалом є тільки люди; тільки через них він розвивається і формує своє „Я”. Для віруючого з дитинства існує ще один суб’єкт відносин – Бог. Більше того, Він виступає як головний орієнтир у визначенні людини. У цій ситуації сприйняття себе відбувається, головним чином, не через оцінки інших людей, а через оцінку Бога. „Узагальнений іншій”, на місце якого ставить себе невіруюча людина для оцінки себе, для віруючого є Бог. Перевага релігійної соціалізації в тому, що вона робить людину значною мірою незалежною від думок людей про неї. Людина, що оцінює себе з погляду іншого, ніби підкоряється йому, оскільки ставить його оцінку про себе на значуще для себе місце. Віруючий же кориться лише Всевишньому. Це дає йому можливість бути незалежним від інших людей.

Людина, що співвідносить свою моральність з якоюсь конкретною особою, може розчаруватися у ній, і її моральність, ймовірно, ослабне. А людина, що орієнтується у своїх поглядах на Бога, не розчарується в Ньому, її моральність буде незмінною (йдеться, звичайно, про погляди, а не про поведінку, оскільки через свою слабкість людина не завжди чинить відповідно до своїх поглядів, її поведінка залишатися незмінною не може).

Релігія формує в людині інтенсивну мотивацію для здійснення добра. Цьому сприяє вчення про Судний День і потойбічне життя. Релігія формулює чіткі причини, через які людина має чинити добро. Вона дає людині сенс життя, робить осмисленим кожен вчинок. Для людини, що не вірить в Судний День і потойбічне життя, не має значення, як прожити життя (як Гітлер чи як праведник), оскільки всі її справи приречені на небуття. Жодна інша ідеологія не може повноцінно пояснити, для чого людині необхідно поводитися позитивно, якщо вона помре і всі її справи ніяк не позначаться на її долі після смерті.

Отже, релігійні норми засвоюються вже сформованими особистостями. І, в залежності від психологічних характеристик особистості та деяких інших показників (світоглядних переконань тощо), вони або стають визначальними у житті людини, або ж посідають другорядне місце. Але саме тому, що у людини є потреба (необхідність) дотримуватися соціальних норм, релігія повністю не відкидається, залишаючись у певному номінальному стані. А саме: людина може відносити себе до віруючих, внутрішньо не маючи релігійних переконань, а зовнішньо – дотримуватися певних обрядів (скажімо, на свята відвідувати церкву) [6]. Тобто, через бурхливе відродження релігійної інституції й суспільного визнання її норм, через необхідність відповідати цим нормам людина називає себе віруючою.