7.2. Передумови, рівні та фактори дестабілізації агроекосистеми

Порушення стійкості агроекосистеми (дестабілізація) є вкрай небажаним явищем, яке загрожує втратою продуктивності агроекосистеми. Дестабілізація агроекосистеми найчастіше є наслідком одного чи цілої низки екологічних прорахунків.

Екологічний прорахунок – це непередбачений шкідливий наслідок антропогенної зміни навколишнього середовища, який зводить нанівець заплановану вигоду або породжує багато нових проблем, аж до формування екологічної кризи.

На жаль, сьогодні відомо багато прикладів агроекологічних прорахунків, серед них – розбалансоване застосування засобів хімізації землеробства, сумнозвісні наслідки осушення і зрошення земель та ін. Досвід показує, що причини порушення стійкості агроекосистем починаються на рівні недостатнього еколого-технологічного обґрунтування проектів, техніки, технологій, управлінських рішень, науково-технічних інновацій у агропромисловому комплексі, що ініціює не тільки економічні, а й екологічні прорахунки.

Найчастіше екологічні прорахунки спостерігаються на стадіях створення агроекосистеми та наступного управління нею, що відповідають структурному і функціональному рівням агроекосистеми (див. рис.7.1).

Неодмінною умовою стабільного функціонування агроекосистеми є структурна основа. Структурну основу агроекосистеми складає безносередньо агроландшафт та сівозміна. В свою чергу стабільне функціонування сівозміни можливе лише за умов оптимального співвідношення у агроландшафтах стабільних і нестабільних земельних угідь: ріллі, лісу, луків, пасовищ, водойм та ін.

Рис. 7.1. Фактори дестабілізації агроекосистеми

В Україні над цим питанням працював Інститут охорони грунтів, узагальнені нормативи наведено в табл. 7.1.

Таблиця 7.1.

Оптимальне співвідношення угідь в основних ґрунтовно-кліматичних зонах України

Грунтовно-кліматична зона, підзона	Площа, %
	Рілля	Полезахисна лісистість	Природні кормові угіддя
Полісся	40-50	3-5	45-47
Лісостеп	35-45	7-10	45-48
Степ центральний і північний	40-60	5-10	30-55
Степ південний	50-60	7-10	30-43

Звичайно, вказані нормативи можуть варіювати залежно від кліматичних, геоморфологічних, геолого-гідрологічних і ґрунтових особливостей сільськогосподарських територій та конкретних місцевих умов.

В свою чергу збалансована сівозміна розробляється на основі нормативів насичення орних земель певними агробіологічними групами сільгоспкультур. Ці нормативи визначаються агроекологічними та орографічними умовами (див. табл.7.2-7.3).

На ріні функціонального підтримання стабільності агроекосистеми необхідно звертати увагу на два основні показники:

1. обсяг використання енергії потенційної родючості (не повинен перевищувати допустимого рівня, коли АЕС втрачає стійкість і знижує продуктивність);

2. відчуження енергії ефективної родючості (не повинно перевищувати компенсацію за рахунок антропогенних вкладень).

Важливим засобом функціонального управління агроекосистемою є система застосування добрив (СЗД). Тому найголовніша вимога до застосування добрив – нормування агрохімічних засобів у межах потенціалу самовідновної здатності агроекосистем.

Cистема удобрення сільськогосподарських культур в адаптивному землеробстві має ґрунтуватися на екологічних законах та принципі «розумної достатності». Вона повинна забезпечувати не тільки біодинамічну рівновагу системи землеробства, одержання врожаїв екологічно доцільної кількості та якості, а й стійке стабільне функціонування АЕС, максимально сприяти зберіганню таких їх важливих властивостей, як замкненість, саморегулювання та здатність до самовідновлення без шкоди для навколишнього середовища. Оскільки система удобрення повинна бути енерго- та ресурсозберігаючою, то нормування агрохімічних засобів слід проводити на біоенергетичній основі, спираючись на основні екологічні закони (див. табл. 2.4).

До застосування азотних добрив треба ставитися обережно, дотримуючись регламентів. Найголовніший з них – екологічно небезпечний показник інтенсивності балансу (І_Б) (див. розд.5).

Окрім дотримання оптимальної інтенсивності балансу, збалансованість СЗД досягається також рядом заходів, що попереджають непродуктивні втрати добрив, забруднення навколишнього середовища та процеси деградації ґрунтового покриву.

Наприклад, недостатнє еколого-технологічне обґрунтування конструктивних рішень сільськогосподарської техніки та

Таблиця 7.2.