3. Нова інституціональна теорія. Неоінституціоналізм

В 70-ті рр. відбувається відродження інституціоналізму, яке було обумовлене зростаючою незадоволеністю методологією традиційної економічної теорії, її неувагою о інституційних факторів. Виникає нова школа, яка отримала назву „нової інституціональної теорії”. Ця школа стає досить популярною і здійснює значний вплив на розвиток економічної науки. Її світове визнання підтверджується присудженням представникам неоінституціоналізму Нобелівських премій з економіки (1986 – Дж.Б’юкенену; 1991 – Р.Коузу; 1992 - Г.Беккеру; 1993 – Д.Норту і Р.Фогелю).

Проте з „старим” інституціоналізмом неоінституціоналізм єднає в основному лише термінологія. Витоки цієї школи лежать в неокласичному напрямку. Неоінституціоналісти досліджують інститути з нових позицій, застосовуючи їх для розвитку неокласичної теорії. Для вивчення інститутів застосовують традиційний для неокласики інструментарій. В якості базової моделі приймається концепція раціонального вибору. Проте неоінституціоналісти в своїх дослідженнях ідуть дальше, ніж традиційна мікроекономічна теорія. Якщо остання аналізувала поведінку на ринку та взаємодію малих економічних суб’єктів (фірм, домашніх господарств), то неоінституціоналісти вивчають відносини, які виникають всередині цих суб’єктів. Ці відносини впливають на поведінку суб’єктів й обумовленими рядом факторів, які не враховувала неокласика: трансакційні витрати, не чітко визначені права власності, асиметрія інформації, низька мобільність ресурсів, ненадійність контрактів, наявність ризиків та невизначеності.

Неоінституціоналізм не характеризується однорідністю, а являє собою цілий „букет” теорій, які іноді мають серйозні концептуальні розбіжності. Ряд теорій акцентують увагу на дослідженні інституціонального середовища (правового, соціального, політичного), в якому протікають процеси виробництва і обміну. Сюди можна віднести „теорію прав власності” (Р.Коуз, А.Алчіан, Г.Демсец); „теорія суспільного вибору” (Дж.Б’юкенен, Г.Таллок, М.Олсон). Інша група теорій займається дослідженням організаційних форм та їх впливом на мінімізацію витрат, перерозподіл ризиків, тощо. Одні теорії акцентують увагу на втратах, а інші, навпаки, на виграшах, які породжує діяльність інститутів.

Центральне місце серед неоінституціональних теорій займає дослідження трансакційних витрат. Трансакційні витрати – це всі додаткові витрати, які несуть суб’єкти при здійснені угод (витрати на пошук інформації, реалізацію прав власності, ведення переговорів, оформлення угоди й т.п.). Неокласична теорія нехтувала цими витратами. Інституціоналісти показали, що ці витрати в значній мірі впливають на прийняття економічних рішень. Поняття трансакційних витрат ввів Рональд Коуз. Ще в 1937 р. В роботі „Природа фірми” він показав, що саме через наявність таких витрат і виникають фірми. Фірми допомагають координувати економічну діяльність при менших витратах, ніж це робить ринок. В 1986 р. Послідовники Коуза Д.Уолліс і Д.Норт вперше розрахували долю трансакційних витрат в ВНП США й показали, що ця доля зростає. На думку Коуза, щоб мати ефективну економіку, необхідно поєднувати ринковий механізм з механізмом планування всередині фірм. Оптимальне поєднання відшукується за допомогою конкуренції.

Ще однією важливою проблемою дослідження неоінституціоналістів є проблема прав власності. А.Алчіан та Г.Демсец висунули концепцію „пучка прав власності”. На їх думку, власність є сукупністю правил, які впливають на прийняття рішень. Одні з них стимулюють, а інші, навпаки, стримують дії суб’єктів. Власність є неоднорідною, а являє собою цілий пучок прав власності які розподілені між суб’єктами ринку. Угода є актом передачі прав власності. Існують додаткові витрати, пов’язані зі специфікацією прав власності в процесі укладення та реалізації угод. Наявність таких витрат стимулює суб’єктів до прийняття найбільш ефективних рішень. Отже, чим конкретніше визначені права власності, тим ефективніше працює ринок. Виходячи з цього, неоінституціоналісти по новому вирішують проблему зовнішніх ефектів. Вони заперечують А.Пігу, що зовнішні ефекти є провалами ринку і потребують втручання держави. На думку Коуза, якщо права власності чітко визначені, а трансакційні витрати дорівнюють нулю зовнішніх ефектів не виникає (теорема Коуза). Тобто проблема зовнішніх ефектів може вирішуватись шляхом переговорів між самими суб’єктами.

Особливий розділ інституціональної теорії займає економіка права. Представники цієї теорії (Р.Познер, С.Пейович, Г.Каламбрезі, Г.Беккер) розглядають правову систему як механізм, який наряду з ринком керує економічною поведінкою суб’єктів. Проте ринок регулює укладення добровільних угод, а правова система – примусових (пов’язаних з виконанням закону, дотриманням стандартів, виконанням судових рішень й т.д.). багато примусових угод виникають в умовах настільки високих трансакційних витрат, за яких добровільні угоди стають неможливими. Економічна поведінка суб’єктів в великій мірі пов’язана з прийняттям позаринкових рішень. Тому правова система повинна розбудовуватись з урахуванням її економічної ефективності та сприяти зменшенню трансакційних витрат.

Важливою складовою неоінституціогналізму є теорія суспільного вибору. Її представники (К.Ерроу, Дж.Б’юкенен, Г.Таллок, М.Олсон) виступили з критикою кейнсіанських концепцій державного регулювання з позицій лібералізму. Вони поставили під сумнів ефективність макроекономічного регулювання. Сферу державного управління, прийняття політичних рішень вони розглядають як сферу обміну, в якій поведінка суб’єктів і прийняття ними політичних рішень відбувається аналогічно процесу обміну товарів на ринку. Представники цієї теорії вважають, що державна політика підпорядкована не меті досягнення суспільного блага, а відображає приватні інтереси людей або груп, причетних до прийняття політичних рішень. Прийняття рішень ґрунтується на економічних принципах: порівняння граничних вигод і граничних витрат пов’язаних з рішенням.

Сучасний неоінституціоналізм набув широкої популярності. висновки та рекомендації неоінституціоналістів беруться до уваги при розбудові соціально-економічної системи, реалізації економічної політики. Неоінституціоналізм серйозно поставив питання про зміну переорієнтацію традицій Ної економічної теорії, розширення її горизонтів.