Тема 2. Громадянська війна в Росії 1917 – 1922 рр.

1. Причини Громадянської війни.

2. Основні етапи Громадянської війни.

3. Наслідки для подальшої ролі народів Росії.

Визначення поняття «громадянська війна». Джеймс Ферон визначає громадянську війну як «насильницький конфлікт всередині країни, який ведеться організованими групами з метою захоплення влади в центрі чи в регіоні, або для зміни державного ладу». Енн Хіронака вказує, що однією зі сторін громадянської війни є держава.

Причини громадянської війни. Локальними проявами Громадянської війни в Росії були і повстання робітників і солдат у Петрограді у лютому 1917 р., і липневі події , і “корніловщина”. Революційні події 1917 р. в Росії оголили й загострили всі суспільні протиріччя. Мільйони людей були роздратовані неспроможністю демократичної влади щодо здійснення їх сподівань на краще життя. Головним методом вирішення пекучих суспільних проблем значна частина громадян вбачає насильство.

Після узурпації більшовиками влади голова Тимчасового уряду за допомогою військових частин під проводом генерала П. Краснова намагався відновити законну владу. Після цього центром тяжіння антибільшовицьких сил стає Область війська Донського, де козачий отаман О. Каледін на чолі Донської армії почав антирадянську боротьбу. Всі ці поодинокі виступи були придушені.

Але подальша політика більшовиків сприяла загостренню Громадянської війни. У листопаді 1917 р. відбулися вибори до Установчих зборів. Більшість, (40 %) голосів отримала партія есерів. За більшовиків проголосувало 23%. Через це доля Установчих зборів, що зібралися у Петрограді у січні 1918 р., була вирішена.

На вимогу більшості депутатів передати Установчим зборам владу в країні більшовицьке керівництво відповіло наказом про їх примусовий розпуск. Так було покладено край сподіванням багатьох російських громадян на демократичний шлях розвитку країни. Справа була навіть не в тому, що більшовики становили в Установчих зборах меншість. Марксистська догматика вимагала від партії «нового типу» відмову від демократії та парламентаризму, наполягала на встановленні диктаторської влади задля здійснення корінної політичної, соціально-економічної та духовної перебудови людства.

У березні 1918 р. радянська Росія під тиском військових сил підписала у Бресті мирний договір з Німеччиною та її союзниками. За умовами Брестського миру новий російський уряд зрікався майже всіх територій, що належали Російській імперії, але були населені народами, які прагнули звільнення від імперської залежності. Незважаючи на те, що умови Бреста визнавались і виконувались більшовицькими провідниками лише до листопада 1918 р., сепаратний мир образив почуття громадян прибічників «єдиної та неподільної матінки-Росії» і штовхнув багатьох з них у табір антибільшовицьких сил.

Марксистське вчення, якого дотримувалися більшовики, вимагало від них надзвичайних соціально-економічних заходів. Через кілька місяців після приходу до влади більшовики здійснили низку виняткових кроків, названих пізніше «воєнним комунізмом», що включала такі елементи: експропріацію приватної власності, зосередження в руках держави промисловості і транспорту, введення продрозкладки як основного методу вирішення продовольчих проблем держави, заміну торгівлі державним розподілом, фактичне скасування грошового обігу, загальну трудову повинність тощо. З часом відбувається націоналізація приватного житлового фонду, конфіскація майна заможних людей. Нова влада анулювала всі позики царського і Тимчасового урядів, встановила монополію на зовнішню торгівлю.

Важливим чинником, який сприяв поглибленню конфронтації, була боротьба неросійських народів за національне визволення, що сама по собі являла собою окремі національно-демократичні революції.

Більшовики розв’язали політичний терор проти своїх противників з перших днів існування радянської влади. Для надання теророві системного, масового характеру за постановою РНК створюється ВЧК (Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем). Одним з найяскравіших проявів терористичної сутності більшовицького режиму став розстріл останнього російського імператора Миколи ІІ разом з численною родиною і слугами.

Насильницьке захоплення влади, запровадження на практиці комуністичного вчення руйнувало основи суспільного життя й породжувало ті сили, які не бажали з цим миритися. Так виникла Громадянська війна (організована або стихійна збройна боротьба між різними соціальними групами та політичними угрупованнями всередині країни)

Періодизація громадянської війни. Щодо періодизації громадянської війни, то єдиної думки не існує. Можна розділити хід Громадянської війни на три етапи, що істотно відрізняються між собою інтенсивністю бойових дій, складом учасників і зовнішньополітичними умовами.    Перший етап - з жовтня 1917 року по листопад 1918 року (епоха Першої світової війни, 7 листопада 1917 - 11 листопада 1918, «початковий етап»), коли відбувалося формування і становлення збройних сил протиборчих сторін, а також утворення основних фронтів боротьби між ними. Прихід більшовиків до влади змусив Білий рух перетворитися на ту силу, яка повинна була знищити новий режим, званий Денікіним «злоякісним наривом на тілі революції», для того, щоб оздоровити «немічний отруєний організм країни». Цей період характерний тим, що Громадянська війна розгорталася одночасно з триваючою Першою світовою війною, що тягло за собою активну участь військ Четверного союзу та Антанти у внутрішній політичній та збройній боротьбі в Росії. Бойові дії характеризувалися поступовим переходом від локальних сутичок, внаслідок яких жодна з протиборчих сторін не набула вирішального переваги, до широкомасштабних дій. Колишній лідер Конституційно-демократичної партії, міністр закордонних справ Тимчасового уряду Мілюков характеризує цей етап як спільну боротьбу антибільшовицьких і антиреволюційних сил.

    Другий етап - з листопада 1918 року по березень 1920 року, коли відбулися головні битви між РСЧА і Білими арміями, і настав корінний перелом в Громадянській війні. У цей період відзначається різке скорочення бойових дій з боку іноземних інтервентів у зв'язку з закінченням Першої світової війни і виведенням основного контингенту іноземних військ з території Росії. Широкомасштабні бойові дії розгорнулися по всій території Росії, принісши спочатку успіх «білим», а потім «червоним», розбив війська противника і взяли під свій контроль основну територію країни.     Третій етап - з березня 1920 року по жовтень 1922 року, коли основна боротьба відбувалася на околицях країни і вже не уявляла безпосередньої загрози владі більшовиків.

Після евакуації Земської Раті генерала Дитерихса в Росії продовжували боротьбу лише Сибірська Добровольча Дружина генерал-лейтенанта А. Н. Пепеляева, що воювала в Якутськом Краї до червня 1923 року (див. Якутський похід), і козачий загін військового старшини Бологова, що залишився під Нікольськ-Уссурійський. На Камчатці і Чукотці радянська влада була встановлена ​​в 1923 році. У Середній Азії «басмачі» діяли до 1932 року, хоча окремі бої та операції тривали до 1938 р

Умовно повномасштабним початком Громадянської війни вважається повстання 25 травня чехословацького корпусу. Це військове з’єднання було сформоване ще до більшовицького перевороту з чеських і словацьких солдат австро-угорської армії, які потрапили в російський полон і виявили бажання воювати на боці Антанти. Після підписання Брестського миру Верховна рада Антанти вирішила використати чехословаків у Франції. Але потрапити туди можна було тільки через Далекий Схід. Ешелони з корпусом розтягнулися від Волги до Далекого Сходу. Німці та їх союзники аж ніяк не були зацікавлені в посиленні військ Антанти на Західному фронті. Тому Німеччина цілком слушно вимагала від радянського уряду роззброєння чехословаків. Спроба більшовиків роззброїти чехословацький корпус призвела до його виступу проти радянської влади. Цей виступ сколихнув усіх противників більшовицького режиму і з їх допомогою радянську владу було ліквідовано на всій території від Волги до Далекого Сходу.

Біла армія, Білий рух (також «Біла гвардія», «Біла справа», «Білогвардійці») – загальна назва російського патріотичного руху, організацій і військових формувань, які воювали проти більшовиків та їх найманців у роки Громадянської війни в Росії. Походження терміну «Біла армія» пов'язано з традиційною символікою білого кольору як кольору прихильників законності та правопорядку. Власне прихильники білого руху називали себе добровольцями або Російською армією. Назва «Біло-» також вживалася у відношенні до іноземних збройних з'єднань, які надавали підтримку білогвардійським військам, або які діяли самостійно проти радянських військ. У більшовицькій пресі і в ужитку також використовувалися терміни: «білочехи», «білофіни», «білополяки», «білоестонці». Аналогічно застосовувалася і назва «білокозаки». Примітно й те, що часто у радянській публіцистиці «білими» називали будь–яких представників контрреволюції взагалі і навіть всіх осіб, які емігрували з Радянської Росії під час Громадянської війни, хоч не всі з них самі брали у ній участь («біла еміграція», «білоемігранти»). Основою Білого руху було офіцерство старої Російської армії, її керівництво – представники старого генералітету: Л. Г. Корнілов, М. В. Алексєєв, А. І. Денікін, О. В. Колчак, Є. К. Міллер, М. М. Юденич, П. М. Врангель та інші. Білий рух зародився взимку 1918 р. після розгону більшовиками Всеросійських установчих зборів, які намагалися мирним шляхом вирішити питання про державний устрій Росії після Лютневої революції. Спочатку метою руху було скликання нових Установчих зборів. Проте це гасло поступово втрачало привабливість за умов хаосу, що охопив країну, і особливо — після розправи Колчаком у листопаді 1918 р. в Омську над багатьма членами Установчих зборів. Альтернативою стала військова диктатура під гаслом порятунку вітчизни: «За єдину і неподільну Росію». Серед Білого руху монархісти складали лише невелику частину. Велику роль відігравали різні уряди, що утворилися на місцях, різнорідні за своїм політичним складом, але єдині в ідеї неприйняття більшовизму.

На першому етапі Громадянської війни провідною антибільшовицькою силою були есери. Вони створили на Волзі, Уралі й у Сибіру свої уряди із залученням до їх складу меншовиків і кадетів. Ці установи скасовували декрети більшовиків і функціонували під гаслом “Вся влада Установчим зборам!”

Одночасно на сході почала формуватися армія адмірала О. Колчака. На півдні й Кубані формувалась Добровольча армія під командуванням генерала А. Денікіна. На Царицин рушила Донська козача армія отамана П. Краснова. На всіх фронтах відбувались запеклі бої, і Червона армія змушена була відступати у глиб країни.

В Україні, Білорусії та в Прибалтиці до листопада 1918 р. проти більшовиків діяли німецькі та австрійські війська.

Іноземні держави підтримали білих (загальна назва послідовних противників радянської влади у громадянській війні). Перші невеликі відділи англійських, американських, французьких, японських військ були надіслані до Мурманську, Архангельську, Одеси, Далекого Сходу ще навесні 1918 р. Через рік корпус інтервентів нараховував більше 200 тис. чоловік. Вони не вели бойових дій проти Червоної армії, але постачали білі армії зброєю та обмундируванням.

Червона армія (повна назва  — Робітничо-Селянська Червона Армія — РСЧА, рос. Рабоче-Крестьянская Красная Армия — РККА) Після приходу до влади у жовтні 1917 року, більшовики бачили майбутню армію створювану для захисту Республіки, такою, яка буде формуватися строго на добровільних принципах, без примусової мобілізації, з виборністю командирів знизу і обговоренням солдатами наказів, які їм віддають. Це на думку більшовиків, повинне було забезпечити створення сильної, морально стійкої, істинно народної армії. І дійсно, спочатку нові формування показали себе більше надійними, чим армія старої Росії, що розпадалася виснажена веденням чотирирічної війни. Проте, коли Громадянська війна в Росії стала реальністю, більшовики усвідомили необхідність заміни тимчасових загонів Червоної гвардії постійними регулярними військовими формуваннями. Декретом від 28 січня 1918 року Рада народних комісарів заснувала Червону Армію на базі червоногвардійців. У лютому 1918 року Раднарком видає декрет «Про обов'язкове навчання військовому мистецтв; відповідно до тези Карла Маркса про заміну армії загальним озброєнням народу заснований Всевобуч — загальне військове навчання трудящих. Офіційний день заснування Червоної Армії 23 лютого 1918 – став день першого масового набору в Червону Армію у Петрограді і Москві, і день першої битви з окупаційними військами кайзерівської Німеччини. У радянський період день 23 лютого подавався як «день першої перемоги Червоної Армії над німецькими військами під Нарвою», що насправді суперечило дійсності і сьогодні цей міф розвінчаний. Незабаром з'ясувалося, що нові формування мають низку істотних недоліків. Подібні загони були боєздатні лише короткий термін, потім в них починалася текучість складу, різке падіння дисципліни. Командири вибиралися самими бійцями, що приводило до усунення строгих, вимогливих воєначальників. Допускалося і вважалося нормальним обговорення наказів, і часто замість того щоб почати наступ, загін дискутував з приводу: вилазити з окопів або залишитися сидіти в обороні, а в цей час противник проводив дії, згубні для цілого фронту. Всі ці явища: відсутність дисципліни, виборність командирів, колегіальність прийняття рішень, що доходила до обговорення наказів, були характерні для першого або, як його інколи називали, партизанського періоду війни і отримали назву «партизанщини». Партизанські «армії» були не в змозі протистояти сильним угрупуванням противників більшовицької влади, таким як чехословацький корпус, Донська і Добровольча армія — вони були дуже невеликі і неорганізовані. У травні 1918 року збройні сили Радянської республіки налічували лише 270 тисяч чоловік, що було недостатньо для боротьби на багаточисельних фронтах громадянської війни. Потрібно було перекласти армію на професійну основу, зробити її більш багаточисельною, викоренити партизанщину. Засновником Червоної Армії часто називають Льва Троцького, народного комісара військових і військово-морських справ 1918–1924. Йому вдалося створити дисципліновану військову силу з різношерстих добровольців раннього періоду. Троцький провів рішення про мобілізацію до РСЧА колишніх царських офіцерів, здолавши опір з цього питання фракції «лівих комуністів» на чолі з Бухаріним. Більшовики утворили спеціальну комісію на чолі з Левом Глезаровим, і за період до середини серпня 1920 призвали до лав РСЧА 48 тис. колишніх царських офіцерів, 10 300 чоловік адміністративного персоналу, і 214 тис. колишніх унтер-офіцерів, що отримали посади «військових фахівців». На такі посади були також притягнена низка колишніх царських генералів. Офіцерами старої армії укомплектували близько 35 % командних посад (за іншими даними до 90 %). Спроби заснувати РСЧА на добровільних засадах під гаслом «Соціалістична Вітчизна у небезпеці!» виявилися безуспішними. Результатом став швидкий перехід до мобілізацій. У Червону Армію мобілізувалися члени партії і червоногвардійці. Забороняється розпуск або самовільний відхід бійців із загонів Червоної Гвардії. Ці загони оголошуються частинами РСЧА. З пізньої весни 1918 року забороняється ліквідація полків, що зберегли боєздатність, старої царської армії. Вони оголошуються частинами РСЧА. Так, фактично зберігаються лейб-гвардії Преображенський і Семеновський полки, полки латиських стрільців і ряд інших частин. Солдат, що йдуть із цих частин оголошують дезертирами Червоної Армії, ловлять і розстрілюють, а їхні сім'ї заарештовують. 29 травня 1918 року, через чотири дні після початку чехословацького заколоту, ВЦВК прийнявши постанову «Про примусовий набір в робітничо-селянську армію»[3] розпочав обов'язковий набір на військову службу в РСЧА осіб у віці від 18 до 40 років і одночасно створюється мережа військових комісаріатів для виконання цього декрету. Система військкоматів виявилася настільки досконала, що існує й донині. Такими заходами уряд Леніна стрімко переходив до примусового принципу комплектування армії. Важливими кроками більшовиків стала боротьба з «військовим анархізмом» перших місяців існування РСЧА. Потреба в ефективній військовій силі змусила їх піти на введення в армії обов'язковості виконання наказів командирів, відновлення розстрілів за дезертирство, і проведення масових мобілізацій, з тим, щоб забезпечити необхідну чисельність військ. Для контролю над лояльністю «воєнспеців» були засновані посади комісарів. 12 липня 1918 року починається призов в армію осіб народження 1893–1897 років. Влітку 1918 року в РСЧА скасовується виборність командирів. Офіцери старої армії мобілізуються в РСЧА, а їхні родини беруться в заручники (у ряді випадків члени родин штаб-офіцерів і генералів поміщалися у в'язниці). У квітні 1919 року в армію призвалися особи народження 1886–1890 років. Відновлюються військові училища, які методом короткострокових курсів готують командний склад; відновляють роботу військові академії. Протягом 1918 року була сформована система військового керівництва. У березні була утворена Вища Військова Рада, що керувала військовими діями до вересня 1918 року. 2 вересня 1918 року була утворена Революційна воєнна рада Республіки (РВСР, Реввоєнрада), що стала найвищим військовим органом держави. Пост голови Реввоєнради зайняв Троцький. Його безпосереднім підлеглим став колишній царський полковник, латиш Іоаким Вацетіс, що отримав посаду першого радянського головнокомандувача. У веденні РВСР знаходилися всі військові питання, йому підпорядковувалися головнокомандувач і командувач фронтами, у його обов'язки входило керівництво всіма військовими установами. Голові Реввоєнради Троцькому було призначено зіграти видну роль у громадянській війні. Він безпосередньо керував військовими операціями, координував дії фронтів і армій; спецпотяг голови Реввоєнради з'являвся на найнебезпечніших ділянках фронту, відновлюючи дисципліну і піднімаючи дух червоноармійців, неодноразово беручи участь у військових діях. На грудень 1918 року налічувала 800 тисяч вояків, на початок 1919 року  — 1630 тисяч, на кінець 1919 року — 3 мільйони, на 1 листопада 1920 року — близько 5,5 мільйонів. Після завершення Громадянської війни частина особового складу була демобілізована, на кінець 1924 року її чисельність скоротилася у 10 разів.

Становище більшовицького державного центру стало критичним. За цих умов у липні 1918 р. керівництвом радянської держави було створено Східний фронт. Запроваджувалась загальна військова повинність. У регулярній Червоній армії починають використовувати військових фахівців – офіцерів і генералів царської армії. У військах вводилися посади комісарів, які мали надзвичайні повноваження й мусили контролювати діяльність командирів, особливо офіцерів колишньої царської армії. Загальне керівництво державними, військовими і господарчими справами було покладено на Раду робітничої і селянської оборони на чолі з В. Леніним. Безпосередньо військовими справами опікувалася Реввоєнрада (РВС), очолювана Л. Троцьким.

Воєнно-комуністичні заходи надали більшовикам можливість сконцентрувати великі матеріальні й людські ресурси. Червона армія у вересні 1918 р. перейшла у наступ на Східному фронті. За кілька тижнів більшовицькі війська захопили Казань і Самару. До зими на сході білогвардійців було відкинуто за Урал. На півдні восени 1918 р. Червоній армії вдалося відстояти в боях з військами П. Краснова Царицин і запобігти об’єднанню Донської армії з колчаківцями.

У вересні 1918 р. в Уфі було створено есеро-кадетську Директорію, яка претендувала на роль правонаступника Тимчасового уряду, а з часом переїхала в Омськ. У листопаді 1918 р. адмірал О. Колчак, нещодавно призначений військовим і морським міністром, здійснивши переворот, розігнав Директорію і перебрав на себе титул “верховного правителя російської держави”.

В березні 1919 р. О. Колчак відновив наступ на Східному фронті. Білі наблизилися до Волги зі сходу. Генерала М. Юденича на Петроград, генерала А. Денікіна – на Південному фронті, генерала Є. Міллера – на Півночі, підійшли до Петрограду.

Проте й більшовики не сиділи склавши руки. Насильницька мобілізація дала змогу збільшити чисельність Червоної армії з 1,7 млн. осіб наприкінці 1918 р. до 4,4 млн. осіб наприкінці 1919 р. Її боєздатність забезпечувалась жорстокою дисципліною, застосуванням смертної кари, інституту заручництва і т.п.

28 квітня 1919 р. Червона армія перейшла у контрнаступ на Східному фронті. Після стабілізації Східного фронту командування ним перебрав на себе М. Фрунзе. Улітку 1919 р. армію О. Колчака було відкинуто за Урал. Дошкульних ударів вона зазнавала і від більшовицьких партизанських загонів. На початку 1920 р. колчаківцям було завдано нової поразки біля Красноярську. Сам О. Колчак потрапив у полон до більшовиків і був розстріляний. Внаслідок цих перемог радянський режим було встановлено на Уралі й у Сибіру.

Ще на початку наступу О. Колчака докорінно змінилася ситуація на Дону і в Україні. Тут спалахнули антибільшовицькі повстання козаків і селян. Це створило сприятливі умови для наступу Добровольчої та Донської армій під командуванням главкома збройними силами Півдня Росії А. Денікіна. Денікінці захопили Царицин, Донбас, Південну та значну частину Лівобережної України. Оволодівши Курськом, Воронежем, Орлом, денікінські війська готувалися до походу на Москву (туди в березні 1918 р. з Петрограду переїхав більшовицький уряд).

Радянська влада була на межі загибелі, але більшовицькі провідники зуміли мобілізувати й перекинути всі сили на Південний фронт. В Україні безкомпромісним противником денікінців став селянський ватажок Н. Махно. Під час їх наступу на Москву махновська “Революційно-повстанська армія України” (40 – 50 тис. осіб) здійснила рейд по тилах білогвардійців і захопила разом з тим багато міст, навіть Катеринослав. А. Денікін був вимушений кинути на боротьбу з Н. Махно цілий армійський та кінний корпуси і майже всі резерви.

Врешті-решт у жовтні 1920 р. червоноармійські війська Південного фронту перейшли в контрнаступ і здобули всі південноросійські міста, вторглися в Україну, відвоювали Північний Кавказ.

У березні 1920 р. війська Денікіна евакуювалися з Новоросійська. Частина денікінських військ була втиснута в Крим. Тут білим главкомом збройними силами Півдня Росії було проголошено генерала П. Врангеля.

З весни до осені 1920 р. відбувалась радянсько-польська війна, в ході якої Червона армія відсунула поляків до Варшави. Але похід червоних на Варшаву завершився їх поразкою. Водночас П. Врангелю вдалося навести порядок у білих військах і, користуючись тим, що почалась радянсько-польська війна, розпочати наступ і витіснити Червону армію з деяких районів Півдня України. Червоні війська Південного фронту під командуванням М. Фрунзе після закінчення воєнних дій з Польщею перейшли в контрнаступ. Незважаючи на величезні втрати, прорвавши укріплення на Чонгарі і Перекопі, червоні повністю оволоділи Кримським півостровом у середині листопада 1920 р.

Успішні дії Червоної армії призвели і до припинення кволої іноземної інтервенції.

Поразка білого руху знаменувала перемогу радянської Росії у Громадянській війні. Однак після завершення великомасштабних операцій у ході локальних сутичок у 1920 – 1922 рр. більшовики оволоділи Середньою Азією, Закавказзям і Далеким Сходом.