Література

1. Баженов В.А. ІсаєнкоВ.М., Салаткін. Інженерна екологія. Підручник К.:КВНАУ,2006.-492

2. Промислова екологія: навч. посіб. / С.О. Апостолюк, В.С. Джигирей, І.А. Соколовський та ін.. – 2 –ге вид., - К.: Знання, 2012. – 430 с.

3. Инженерная экология: Учебник; Под ред. В.Т. Медведева: - М.: Гардар, 2002. - 687 с.

4. Инженерная экология и экологический менеджмент: Учебник / М.В. Буторина, П.В.

Практична робота №18 Тема. Організація санітарно-захисних зон

Мета: ознайомитись із санітарною класифікацією підприємств, виробництв та плануванням організації санітарно-захисних зон.

Теоретичні питання

Для підприємств, їх окремих будівель і споруд із технологічними процесами, що можуть бути джерелами виробничих шкідливостей, передбачено санітарну класифікацію, яка враховує потужність підприємства, умови виконання технологічних процесів, характер та кількість шкідливих і смердючих речовин, що потрапляють у довкілля, шум, вібрацію, електромагнітні поля та Інші шкідливі чинники. На основі такої класифікації розробляють заходи для змен­шення несприятливого впливу перерахованих чинників на довкілля.

Перелік типових виробництв з їх віднесенням до відповідного кла­су санітарної класифікації наведено у «Санітарних нормах проекту­вання промислових підприємств» СН 245-71. Згідно з цим норматив­ним документом встановлено п'ять класів підприємств (табл.1), хоча є низка видів підприємств і виробництв, які не відображено в СН 245-71. Для них орієнтовний санітарний клас можна визнача­ти згідно з параметром П, що характеризує ступінь впливу вироб­ництва на забруднення атмосферного повітря. Параметр П встанов­люють згідно з інструкцією про порядок розглядання, узгодження і експертизи повітроохоронних заходів та видавання дозволів щодо допустимого викиду забруднювальних речовин в атмосферу для про­ектних рішень.

Згідно із санітарною класифікацією підприємств, виробництв і об'єктів встановлено обмежувальні розміри санітарно-захисних зон (табл.1).

Таблиця 1

Розміри санітарно-захисних зон

Клас	І	II	III	IV	V
Розмір зони	1000	500	300	100	50

За необхідності і відповідного техніко-економічного і гігієнічно­го обґрунтовування санітарно-захисну зону можна збільшити, але не більше ніж у 3 рази.

Збільшити санітарно-захисну зону доцільно, наприклад, у наступних випадках: за малої ефективності систем очищення викидів у атмосферу; відсутності ефективних пристроїв очищання викидів; якщо необхідно розмістити об'єкти житлової забудови з підвітряного боку щодо підприємства, у зоні можливого забруд­нення повітря; за умови несприятливої рози вітрів; у разі спорудження нових, недостатньо санітарно вивчених, шкідливих виробництв.

Розміри санітарно-захисної зони І, м, які встановлено у розділі 8 «Санітарних норм проектування промислових підприємств», а та­кож можливі відхилення від цих розмірів у проектах потрібно підтверджувати розрахунками розсіювання шкідливостей у повітря­ному довкіллі.

Визначення розміру санітарно-захисної зони зводиться до ком­плексного розрахунку розсіяння шкідливих речовин від усіх джерел їх утворення з урахуванням підсумкової їх дії і наявності забруднен­ня, створюваного сусідніми підприємствами та транспортом. Отри­мані згідно із розрахунком розміри санітарно-захисної зони потрібно збільшувати чи зменшувати залежно від рози вітрів райо­ну розташування підприємства за формулою:

І = 1₀Р/Р₀ при Р>Р₀,

де І_о - розрахункова відстань від джерел забруднення до межі санітарно-захисної зони без урахування поправки на розу вітрів, тобто відстань від джерела до точки, у якій концентрація шкідли­вих речовин дорівнює їх ГДК, м;

Р - середньорічна повторюваність напрямків вітру цього румба,%;

Р_о - повторюваність напрямків вітру одного румба при розі вітрів у вигляді кола (наприклад, для восьмирумбової рози вітрів Р_о= 100/8= 12,5%).

Для напрямків вітру, для яких Р< Р₀, можна прийняти l = L₀

Але в будь-якому з розглянутих варіантів (при Р> Р₀ i Р< Р₀) розмір санітарно-захисної зони рекомендовано приймати не мен­шим, ніж це встановлено санітарною класифікацією. Розмір санітарно-захисної зони до межі житлової забудови встановлюють:

а) для підприємств із технологічними процесами, що забрудню­ють атмосферне повітря шкідливими і смердючими речовинами у вигляді зосереджених (через труби, шахти) або розосереджених викидів (через ліхтарі будівель), від місць завантаження сировини або відкритих складів;

б) для теплових електричних станцій, виробничих і опалюваль­них котелень з димарями.

Планувальна організація санітарно-захисних зон. Планувальна ор­ганізація санітарно-захисних зон, окрім виконання основного зав­дання - захисту повітряного довкілля населених пунктів від забруднення, повинна також відповідати вимогам архітектурно-композиційного ув'язання житлової, сільської чи іншої забудови з розташованими у цьому районі підприємствами.

Плануючи санітарно-захисні зони, потрібно враховувати, що од­ним з важливих чинників, який забезпечує захист повітряного довкілля населених пунктів від забруднення, є озеленення зон газотривкими деревинно-чагарниковими насадженнями.

Зонування території санітарно-захисних зон із виділенням ділянок під забудову, озеленення захисними деревно-чагарниковими наса­дженнями, прокладання транспортних колій і розміщення мережі інженерних комунікацій повинні здійснюватися з урахуванням різної інтенсивності забруднення виробничими викидами приземного шару атмосфери на території зони. Для цього потрібно складати комплек­сну графоаналітичну схему залежностей приземних концентрацій шкідливих речовин від всіх основних джерел викидів підприємств.

Ділянки під забудову об'єктів, які розміщують на території санітарно-захисних зон, потрібно відводити у місцях, в яких забез­печено найменший ступінь забруднення приземного шару атмо­сфери.

Плануючи організацію санітарно-захисних зон і розміщення об'єктів та інших елементів, потрібно керуватися принциповими схемами зонування території залежно від ширини зон.

Захисне озеленення санітарно-захисних зон деревно-чагарнико­вими насадженнями повинно займати площу (розрахунок за шири­ною зони):

а) для зон шириною до 300 м - не менше 60%;

б) для зон шириною від 300 м до 1000 м - не менше 50%;

в) для зон шириною від 1000 м до 3000 м - не менше 40%.

У санітарно-захисній зоні заборонено споруджувати стадіони, са­ди і парки громадського користування, загальноосвітні школи, лікувально-профілактичні і оздоровчі установи та ін.

Використовувати території санітарно-захисних зон для сільсько­господарського виробництва під польові, городні або садові культу­ри можна тільки за погодженням з місцевими органами влади і ор­ганами санітарно-епідеміологічної служби.

Озеленення і впорядкування санітарно-захисних зон. Проектувати озеленення санітарно-захисних зон потрібно з урахуванням харак­теру забруднення, а також місцевих природно-кліматичних і топо­графічних умов.

Рослини, які використовують для озеленення санітарно-захисних зон, повинні ефективно вбирати бруд і бути достатньо тривкими щодо викидів, які забруднюють атмосферу і ґрунт. Проектуючи озе­ленення, потрібно надавати перевагу створенню змішаних деревно-чагарникових насаджень з більшою біологічною тривкістю та кра­щою декоративністю, ніж однопорідні насадження. Не менше 50% загальної кількості висаджуваних дерев повинна займати основна деревна порода з найбільшою санітарно-гігієнічною ефективністю, життєздатністю за певних ґрунтово-кліматичних умов і тривкістю щодо викидів конкретного підприємства. Інші деревні породи є до­датковими, що сприяють кращому зростанню основної породи. Менш тривкі породи, але з кращою здатністю вбирати бруд, як де­ревні, так і чагарникові, повинні розміщуватися всередині масиву під прикриттям узлісних насаджень.

Для узлісних насаджень добирають найтривкіші породи дерев і чагарників. Узлісним насадженням, що розташовані у бік тери­торії житлових будинків, адміністративних будівель та доріг, нама­гаються надати більшої живописності та пейзажності.

Підбираючи рослини для озеленення санітарно-захисних зон, потрібно керуватися таблицями «Географічні зони застосування асортименту дерев і кущів» і «Асортимент дерев і кущів для озеле­нення санітарно-захисних зон промислових підприємств». Щоб квітково оформити санітарно-захисні зони, рекомендують викори­стовувати газотривкі види однолітніх, дволітніх і багатолітніх квіткових рослин, що рекомендовані «Асортиментом газону трав».

Наявні зелені насадження на території санітарно-захисної зони потрібно зберегти і увести до загальної системи озеленення зони. За необхідності потрібно передбачати заходи щодо їхньої рекон­струкції. Новостворювані зелені насадження мають бути масивами щільної структури ізолювального типу, щоб перешкоджати руху за­брудненого повітряного потоку та поглинати частину шкідливих викидів, або масивами ажурної структури фільтрувального типу, які виконують роль механічного і біологічного фільтрів забрудненого повітряного потоку.

На території санітарно-захисних зон ізолювальні насадження ство­рюють у вигляді щільних деревних масивів і смуг з чагарниковим узліссям. Насадження ізолювального типу розміщують поблизу підприємств. Найбільш ефективними є насадження з обтічними узліссями, тобто чагарникові і деревні породи з кронами, висота яких поступово зменшується. Дерева основної породи в ізолюваль­них посадках висаджують через 3 м у ряд за відстані 3 м між рядами; відстань між деревами супутніх порід 2-2,5 м; великі кущі висаджу­ють на відстані 1-1,5 м один від одного, дрібні - 0,5 м за ширини міжрядь 2-1,5 м. Для найшвидшого досягнення фронтової зімкну­тості насаджень у посадки ізолювального типу (всередину смут і ма­сивів) можна вводити додатково чагарники.

Посадки фільтрувального типу є основними у захисних наса­дженнях, ними засаджують також вхідні території перед виробни­чими спорудами, ділянки пішохідних маршрутів і місць коротко­часного відпочинку.

У схемах розміщення насаджень з фільтрувальними посадками потрібно передбачати чергування в шаховому порядку закритих І відкритих просторів. Як відкриті простори, разом із ділянками з низькою рослинністю, також можуть вважатися шляхи, транс­портні розв'язки, залізничні станції, майданчики відкритих складів, автостоянки та ін. При цьому дотримання у плані викінченої гео­метричної форми щодо розміщення масивів і відкритих ділянок не­обов'язкове.

Ділянки під фільтрувальні насадження рекомендують відводити площею не менше 3-3,5 га, під відкриті простори - площею 1-1,5 га. Фільтрувальні посадки виконують у вигляді різних за пло­щею масивів і смуг без чагарникових узлісь. До їх складу повинні входити породи дерев Із великою і високопіднятою кроною. Щоб збільшити листову поверхню, можна уводити всередину масиву ча­гарникові породи (5-10% від кількості висаджуваних дерев).

Оптимальні умови провітрювання і очищання повітряного басей­ну у санітарно-захисній зоні досягають створенням коридорів провітрювання, особливо у напрямку панівних вітрів. Як коридори провітрювання можуть бути використані траси автомобільних і залізничних доріг, лінії високовольтних електропередач, водойми та інші відкриті простори. Коридори провітрювання не повинні бу­ти спрямовані у бік житлової забудови.

Створюючи санітарно-захисні зоні на територіях, що вкриті лісом, необхідно забезпечити добре провітрювання і відведення забрудне­них повітряних мас як від власне виробництва, так і з території санітарно-захисної зони, створюючи просіки шириною 60-80 м, але не більше 100 м, які спрямовані в Інший бік від житлової забудови. З боку просіки насадження не повинно бути щільного узлісся, що перешкоджає провітрюванню.

Якщо лісовий масив сформовано Із порід, що не тривкі до наяв­них викидів, то необхідно передбачити лісогосподарські заходи що­до поступового замінення цих порід більш тривкими.

Проектуючи санітарно-захисні зони підприємств за обмежених умов забудови, питому частку озеленюваних територій і їх розміщення встановлюють за узгодженням із місцевими органами санітарного нагляду і органами будівництва та архітектури.

Проектувати озеленення санітарно-захисної зони потрібно із врахуванням затвердженого техніко-економічного обґрунтовування (ТЕО) будівництва підприємств або іншої передпроектної докумен­тації, що замінює ТЕО, у якій разом з підтвердженням економічної доцільності і господарської необхідності будівництва або рекон­струкції підприємства визначають: обґрунтованість встановлених розмірів санітарно-захисної зони; характер використання її території; витрати на створення зони із уведенням до них вартості озеле­нення і впорядкування озеленюваної території, а також витрат, пов'язаних з вилученням земель із сільськогосподарського користу­вання і винесенням за межі зони житлових будівель, дитячих і ліку­вальних установ тощо.

Література

1. Промислова екологія: навч. посіб. / С.О. Апостолюк, В.С. Джигирей, І.А. Соколовський та ін.. – 2 –ге вид., - К.: Знання, 2012. – 430 с.

2. Инженерная экология: Учебник; Под ред. В.Т. Медведева: - М.: Гардар, 2002. - 687 с.

3. Инженерная экология и экологический менеджмент: Учебник / М.В. Буторина, П.В.

Практична робота №19

Тема. Інженерні основи забезпечення сталого розвитку

Мета: ознайомитись з теорією сталого розвитку та з концепцією інженерного забезпечення сталого розвитку і взаємодії його складових:

Теоретичні питання

Донедавна теорія сталого розвитку мала переважно еколого-еко-номічну й еколого-правову спрямованість. Це еколого-економічні ме­ханізми, інструменти сталого розвитку; еколого-правові форми, методи взаємодії суб'єктів сталого розвитку (державних, громад­ських і бізнесових кіл суспільства). Набули також поширення те­орія і практика екологічного управління (менеджменту) на основі нормативного системного і комплексного міжсередовищного і міжсекторальних підходів.

На сучасному етапі набуває пріоритетності розвиток напрямів зміни нестійких моделей виробництва і споживання, механізмів чи­стого виробництва та екологізації життєвого циклу продукції. Це вже інженерні аспекти, які привели до усвідомлення необхідності формування і розроблення теоретичних і методологічних основ чо-тирикомпонентної (чотириаспектної, чотирискладової) концепції ста­лого розвитку з «технологічною» складовою, як це було запропоно­вано шведськими вченими.

Для сталого розвитку характерні процеси екологізації суспільст­ва, економіки та виробництва, а також відтворення і підтримки при­родних властивостей і якості екосистем. Ці процеси відбуваються при взаємодії множини факторів.

Така взаємодія має як позитивний, так і негативний вплив і на­слідки. Баланс взаємодії позитивних і негативних факторів, їхня динамічна рівновага досягаються завдяки застосуванню комплек­су різноманітних заходів, у тому числі інженерних. Наприклад, зменшення негативного технологічного впливу на стан екосис­тем, зміцнення їх асиміляційного потенціалу досягається за раху­нок застосування різних інженерних методів та технологій запо­бігання забрудненню й утворенню відходів, ефективного пово­дження з відходами, посилення продуктивності й ефективності використання природних ресурсів, енергозбереження і впрова­дження альтернативних джерел енергії (сонячної, вітру, приливів, термоелектричної тощо).

Посилення позитивного впливу суспільства на підвищення якості навколишнього природного середовища, підтримку біорізноманіття і посилення асиміляційного потенціалу екосистем забезпечується застосуванням інженерно-біологічних методів і технологій реконст­рукції порушених територій, ландшафтів, будівництва природозахи­сних споруд, зростання екологічної культури й відповідальності.

Запобігання і зменшення екологічних ризиків інвестиційної дія­льності досягається застосуванням проектного інжинірингу, тобто інженерно-екологічного й інженерно-економічного обгрунтування інвестиційних та проектних рішень.

Екологічні збитки, втрати природного капіталу, втрати на інже­нерні заходи мають бути адекватно відшкодовані національною економікою, тобто її державним, суспільним і бізнесовим сектора­ми. Норми відшкодувань, екологічні податки мають бути приведені у відповідність до потреб на відтворення і підтримку природних властивостей і якості екосистем, зміцнення природного капіталу, його нагромадження для прийдешніх поколінь.

Рис. 1. Концепція інженерного забезпечення сталого розвитку

і взаємодії його складових:

1 - трудові ресурси, інвестиції, рівень економічних потреб, рівень інженерно-економічної підготовки; 2 - задоволення потреб з екологічними обмеженнями, по­пит на знання і вимоги до системи підготовки; 3 - природні ресурси (обмеженість, продуктивність і ефективність використання); 4 - відходи, запобігання забруднен­ню НПС і мінімізація відходів; 5 - середовище життєдіяльності, якість і тривалість життя; 6 - якість навколишнього природного середовища, підтримка біорізноманіт-тя; 7- відшкодування втрат природного капіталу, екосистемного асиміляційного потенціалу; 8- природокористування (матеріальні ресурси, територія екосистем); 9- рівень освіти, якість і екологічна чистота продукції, попит на інновації; 10 - трудові ресурси, інновації, рівень іиженерно-екологічної підготовки; 11 - основні виробничі фонди (попит, розміщення, будівництво, оновлення); 12- конкуренто­спроможність продукції, виробництва, економіки

Отже, існує велике різноманіття інженерних (інженерно-техніч­них, інженерно-екологічних, інженерно-економічних) методів за­безпечення збалансованої взаємодії всіх складових сталого розвитку (див. рис.1).

Українські вчені з Київського національного університету будів­ництва і архітектури (КНУБА) запропонували систематизоване гру­пування складових (аспектів) і факторів сталого розвитку, що пода­не в табл. 1. Автори підручника додали відповідно систематизо­вані інженерні методи забезпечення факторів розвитку.

Систематизовану множину інженерних методів забезпечення ста­лого розвитку можна за більш предметного підходу доповнювати й розвивати залежно від досліджень множини факторів сталого роз­витку. У цьому підручнику інженерно-екологічну методологію ви­кладено в такому обсязі, який автори визнали необхідним для забез­печення систематизованими знаннями комплексного процесу екологізації виробництва.

Таблиця 1

Систематизоване гру­пування складових і факторів сталого розвитку

№	Складові (аспекти) і фактори сталого розвитку	Аспекти, що визначають фактор розвитку	Інженерні методи забезпечення
	(ТІ) Екосистеми, їх функціонування та зміни
1	Якість навколишнього при­родного середовища. Під­тримка біологічного різно­маніття	(С) Суспільство	Інженерно-біологічні методи природовідтворення
2	Запобігання забрудненню й утворенню відходів, ефек­тивність поводження з від­ходами	(Т) Технології	Інженерно-технологічні методи запобігання за­брудненню, мінімізації відходів, поводження з відходами
3	Відшкодування збитків від природокористування	(Е) Економіка	Еколого-економічні ме­ханізми та маркетинго­вий інжиніринг
	(Е) Економіка, функціонування і зміни
1	Трудові ресурси. Інвестиції	(С) Суспільство	Інженерно-економічна підготовка. Проектний та інвестиційний інжи­ніринг
2	Матеріальні ресурси. При­родокористування	(Е) Екосистеми	Інженерні методи раціо­нального природокорис­тування
3	Конкурентоспроможність	(Т) Технології	Інженерні методи еко-логізації життєвого цик­лу продукції з оцінюван­ням екологічної чистоти
4	Складові (аспекти) і фактори сталого розвитку	Аспекти, що визначають фактор розвитку	Інженерні методи забезпечення
	(Т) Технології, функціонування та екологізація
1	Природні ресурси (обме­женість, продуктивність і ефективність використання)	(П) Екосистеми		Інженерні методи ресурсо- і енергозбере­ження
2	Трудові ресурси. Інновації. Рівень освіти	(С) Суспільство		Інженерно-екологічна підготовка. Екологічний інжиніринг
3	Основні виробничі фонди (розміщення, будівництво, оновлення)	(Е) Економіка		Інженерно-будівельні методи. Проектний інжи­ніринг
	(С) Суспільство. Екологізація життєдіяльності, зміна моделей
1	Дохід на душу населення. Задоволення потреб з еко­логічними обмеженнями	(Е) Економіка		Вимоги до інженерно-економічної освіти
2	Тривалість і якість життя	(П) Екосистеми		Вимоги до інженерно-біологічної освіти
3	Екологічно чиста продук­ція. Рівень освіти	(Т) Технології		Вимоги до інженерно-екологічної та інженер­но-технічної освіти

Література

1. Інженерна екологія сільськогосподарського виробництва. Навч. посібник. За ред. Мазоренка Д.І., Цапка В.Г. «Основа»,К.: - 2007., - 392 с.

Практична робота № 20

Тема: Місцеві екологічні плани дій

Мета: ознайомити студентів з програмою місцевих екологічний дій, місцевим екологічним планом, впровадження екологічних заходів.

Теоретичні відомості

Програми місцевих екологічних дій - це програми, які відкривають широкі можливості для вирішення екологічних проблем силами громади, спираючись на безпосередню участь громадськості у прийнятті рішень місцевими органами влади. Вперше програми МЕП були впроваджені у Болгарії та Угорщині на початку 90х років XX століття,

Сприяння реалізації місцевих екологічних планів дій здійснюється також в координації з програмами технічної допомоги в Україні, Центральній і Східній Європі, включаючи Програму ООН з розвитку (ПТООН), Організацію з економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Регіональні екологічні центри (РЕЦ) тощо.

Завдання:

- покращити стан довкілля громади шляхом упровадження низьковитратних заходів;

- підвищити інформованість громадськості з питань довкілля та необхідності участі громадськості у процесах опанування і впровадження природоохоронних заходів;

- зміцнити потенціал неурядових громадських організацій (НГО) України та інших організацій з метою сприяння органам місцевого самоврядування і влади у їхній діяльності з поліпшення стану довкілля в громадах;

- підвищити спроможність органів влади та НГО на місцях разом розробляти та впроваджувати екологічні програми, залучати фінансову допомогу державних і міжнародних організацій;

- створити мережу громад, організацій та експертів для надання постійної інформаційної та методологічної підтримки іншим громадам у впровадженні МЕП;

- спільними зусиллями українських громад сприяти вдосконаленню політики держави з питань охорони довкілля, соціального й економічного розвитку громад.

МЕП розробляються на таких принципах:

- широка громадська участь забезпечує врахування громадської думки під час прийняття рішень, просвіту та виховання громадськості, передбачає активне залучення громадян до місцевих екологічних дій;

- залучення зацікавлених сторін, тобто представників різних установ і прошарків населення (наприклад, місцевої влади, неурядових громадських організацій, промислових підприємств, бізнесового сектору, наукових установ тощо) та окремих мешканців, котрі або безпосередньо проводять певну діяльність у рамках МЕП, або сприяють місцевій владі у розробці та впровадженні МЕП;

- оцінка екологічних проблем або ситуації передбачає визначення та характеристику екологічних проблем, а також пояснення того, чому саме ці проблеми викликають занепокоєння. Оцінка спирається недоступну інформацію та раціональне використання наявних ресурсів;

- визначення екологічних пріоритетів, тобто проблем довкілля, пріоритетних для вирішення, базується на прозорих і взаємопогоджених критеріях із врахуванням точки зору широких кіл громадськості;

- розробка екологічного плану дій (ЕПД) передбачає визначення мети, завдань та індикаторів; розробку, аналіз і вибір альтернативних заходів, які проводяться за конкретними критеріями (наприклад, технічна спроможність, раціональність, витрат стосовно очікуваних результатів тощо); календарний план із вказаними необхідними ресурсами. План дій готується за участю членів громади та представників тих установ, які відповідальні за його здійснення. План дій приймається місцевою радою і періодично вдосконалюється;

- впровалження дій (заходів) передбачає створення наглядової структури (ради) з певними повноваженнями від місцевої ради та з відповідним фінансуванням за рахунок як нинішніх, так і зовнішніх джерел. Створеній раді переконливо рекомендується підготувати та підписати з установами угоди стосовно впровадження ними намічених планом заходів, з визначенням відповідальності та забов'язань. Цей момент є істотним для здійснення як короткострокових акцій, так і довготермінових заходів;

- контроль (моніторинг) і оцінка включає постійний процес контролю та оцінки стану довкілля: і впроваджених дій. При цьому результати оцінки надаються особам і організаціям, відповідальним за прийняття рішень, та усій громаді й використовуються для вдосконалення подальших заходів.

Основні етапи впровадження МЕП у громадах

1. Початок реалізації програми у кожній територіальній громаді може позначитись проведенням офіційної презентації. На цьому етапі відбувається формування групи зацікавлених осіб, які робитимуть перші кроки в напрямку-формування громади як активної спільноти.

2. Оцінка стану довкілля. Силами груп зацікавлених сторін проводиться збір та аналіз даних з метою оптимізації цього процесу можна створити робочі групи. У процесі оцінки стану довкілля можуть суттєво допомогти геоінформаційні системи, які забезпечують автоматизоване накопичення, збереження, обробку та відображення просторово-координованих даних. Далі можна виготовити систематизований опис довкілля, провести соціологічне опитування населення, що дозволить визначити рівень розуміння громадянами екологічних проблем, з'ясувати рівень громадської активності, окреслити ціннісні орієнтири.

Місцевий екологічний план повинен міститу таку інформацію про стан довкілля:

1. Геофізичні та деякі інші характеристики території.

2.Фактори антропогенного впливу на компоненти природного середовища, їх характеристика, спрямованість та об'єми впливу.

3. Сільськогосподарське виробництво. Збирається і аналізується наявна інформація:

- щодо структури сільгоспвиробництва, рослинництва, тваринництва, птахівництва, звірівництва і т.п.;

- про рівень освоєності ґрунтів, включаючи структуру рослинництва (зернові, технічні культури, садівництво, городництво та ін.);

- про рівень розвитку сільгоспвиробництва (урожайність зернових і технічнихкультур, продуктивність тваринництва, загальна чисельність поголів'я великої рогатої худоби, свиней);

щодо масштабів впливу на компоненти природного середовища:

- на атмосферу - викиди в атмосферу від сільськогосподарських об'єктів (комплексів, ферм і т.п.);

- на гідросферу - скид всіх видів стічних вод і відходів тваринницьких комплексів : ферм в поверхневі водостоки і водойми (що саме скидається, скільки і чому не очищується), можливий змив неорганічних добрив та засобів захисту рослин, що використовуються в рослинництві, наслідки забруднення нами водних об'єктів. Наявність зрошувальних меліоративних систем, вплив дренажно-скидних вод на стан водостоків і водойм;

- на земельні ресурси - забруднення земель стічними водами і відходами тваринництва, надмірними дозами мінеральних і органічних добрив, засобами захисту рослин та ін., наявність проявів активізації ерозійних і деградаційних процесів грунтів під впливом господарської діяльності

4. Комунальне господарство.

5. Транспорт (всі види, включаючи трубопровідний): Збирається і вивчається інформація щодо масштабів впливу транспорту на компоненти природного середовища.

6. Рекреація. Визначається наявність на території зон організованої та неорганізованої рекреації.Орієнтовно визначаються напрямки, форми і конкретні прояви впливу зон рекреації на стан водного басейну, земельних ресурсів, лісового фонду,тваринного та рослинного світу. Виявляється наявність і загальний стан заповідних об'єктів, історичних та культурних пам'яток, пам'яток природи.

7. Туризм. Визначається ступінь цінності території для туристичного освоєння, наявність турбаз і освоєних туристичних маршрутів, загальний вплив туризму на стан території.

Оцінки факторів антропогенного впливу на компоненти природного середовища

Практично всі форми господарської діяльності (промисловість, сільгоспвиробництво, та ін) інтенсивно впливають на компоненти природного середовища безпосередньо або опосередковано, частіше має місце і те, і друге.

Виділяються об'єкти (галузі) господарської діяльності, які мають вирішальний вплив на той чи інший компонент природного середовища і екологічну ситуацію на території в цілому.

Аналізується і оцінюється ступінь раціональності господарської діяльності усіх об'єктів (галузей) відносно тих чи інших компонентів природного середовища з відзначенням тих об'єктів (галузей), вплив яких с визначальним (раціональне використання території, земельних і водних ресурсів, транспорту, зв'язку, рекреаційного потенціалу, глибина переробки сировини, рівень використання відходів виробництва).

Виявлення та формування екологічних проблем на території

На підставі оцінок існуючого стану компонентів природного середовища (по компонентні оцінки) і факторів антропогенного впливу на них (по факторні оцінки), також аналізу вірогідних (прогнозних) ситуацій, що можуть скластися на території перспективі, виявляються реальні екологічні проблеми різного масштабу, вирішення яких дозволяє довести якість компонентів природнього середовища до оптимального стану.

Проблеми можуть відрізнятися своєю різноманітністю і масштабами, віддзеркалювати санітарно-екологічні, соціально-економічні, урбаністичні, технологічні, аграрні та інші реалії, що склалися на території, але є одна, поєднуюча їх особливість: це -їх екологічна спрямованість.

Здійснюється на основі опису стану довкілля та влаштування публічних обговорень з громадою. Цьому може передувати визначення критеріїв ранжування, які згідно з методологією Програми МЕП, мають бути прозорими, взаємо погодженими та повинні враховувати думку мешканців громади. Дуже важливо на цьому етапі класифікувати всі проблеми на:

1. Проблеми, які можна вирішити за кошти місцевого бюджету силами місцевої громади;

2. Проблеми, які мають регіональне значення і потребують підтримки з обласного бюджету, різноманітних державних і недержавних фондів;

3. Проблеми, які можна вирішити лише за умови підтримки з державного бюджету та міжнародних фінансових інституції.

Підготовка екологічного плану дій (ЕПД) стане наступним етапом реалізації Вашої програми. План дій готується групою зацікавлених сторін громади за допомогою експертів програми, представників установ і організацій, відповідальних за його впровадження !. У документі фіксуються мета діяльності, завдання, індикатори ефективності реалізації, перелік заходів, спрямованих на вирішення пріоритетних проблем довкілля, визначених на попередньому етапі; календарний план виконання намічених заходів із перерахованими ресурсами та виконавцями. ЕПД має бути затверджений рішенням селищної, міської чи районної ради. Як різновид МЕП може бути створений Місцевий план розвитку природи. Він спрямований на збереження і розвиток біологічного та ландшафтного різноманіття територій і може розроблятися як окремо, так і у вигляді одного з розділів МЕП.

Перехід заходів, які може включати місцевий екологічний план. Повітряний басейн:

- технологічні (впровадження нових технологій, безвідходних або маловідходних виробництв);

- санітарно - гігієнічні (впровадження ефективних методів очистки газів фізичних і фізико-хімічних);

Водний басейн;

Основними заходами щодо охорони поверхневих вод від забруднення є:

- впровадження замкнутих водозворотних систем в промислових вузлах танаокремихпідприємствах; механічна очистка стічних вод; фізико-хімічна очистка стічних вод; біологічна очистка стічних вод; запровадження, де це можливо, мало - і безвідходних технологій.

Основними заходами щодо охорони підземних вод є:

- профілактичні (контроль за якістю підземних вод, надійний в санітарному відношенні устрій водозаборів і т. ін.);

- локальні (обмеження щодо просування забруднень по (водоносному горизонту від місць забруднень);

- відновлювальні (ліквідація забруднення водоносного горизонту) Земельні ресурси:

У цьому напрямку головними є такі заходи:

- боротьба з ерозією ґрунтів;

- забезпечення чистоти рослинно-грунтового покриву (захист від механічного ,хімічного, бактеріального та радіаційного забруднення), організація утилізації промислових і побутових відходів; відновлення порушених територій.

Лісові ресурси:

Основними заходами щодо покращання умов експлуатації лісів в системі зелених насаджень є:

-впровадження лісокультурних заходів, заборона суцільних порубок, комплексне використання деревини, використання біологічних методів боротьби з шкідниками лісів, профілактика лісових пожеж тощо);

- підвищення біологічної продуктивності лісів, покращання їх породного і видового стану, підвищення їх водорегулюючих і кліматоутворюючих фукнкцій і т.п.

Охорона пам’яток історії і культури.

Охорона пам’яток історії та культури здійснюється в напрямку їх обліку, в належному фізичному стані та використанні в інтересах виховання у наступних поколінь національної і громадської свідомості.

Заповідні території і рекреація. В зазначеному напрямку експертні дії виконуються в таких обсягах:

- визначається категорія заповідної зони (зон) в системі природних територій, що охороняються;

- розробляються пропозиції з формування в межах заповідної території ділянок різного функціонального призначення (якщо таке доцільно і допустиме);

- розробляються рекомендації з використання різних категорій заповідних територій ,що охороняються, в інтересах людини;

Впровадження заходів, визначених МЕП

Органи влади, самоврядування або інші організації беруть на себе відповідальність за реалізацію рекомендацій, визначених у плані, а також залучають до співпраці ключові інституції, що зробить впровадження плану ефективнішим. Група зацікавлених сторін має створити наглядову раду, яка контролюватиме хід і ефективність реалізації плану.