МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
_________________________________________________________________
КАФЕДРА ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ І САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ ІЗ КУРСУ
«ІСТОРІЯ КРАЇН АЗІЇ, АФРИКИ ТА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ НОВОГО ТА НОВІТНЬОГО ЧАСУ»
Дніпропетровськ
2012
УДК Рецензенти:
ББК канд. іст. наук, доц. _________________
М 54 канд. іст. наук, доц. ___________________
Рекомендовано до друку
Вченою радою історичного факультету
Дніпропетровського національного
Університету імені Олеся Гончара
(протокол № __ від __ __ _______ р.)
Методичні вказівки до семінарських занять і самостійної роботи студентів із курсу «Історія країн Азії, Африки та Латинської Америки нового та новітнього часу» /Укладач О. В. Дяченко. – Д., 2012. – 24 с.
Подано матеріал, спрямований на полегшення самостійної роботи студентів під час підготовки до семінарських занять, контрольно-модульних робіт, вивчення карти та інших завдань. Методичні вказівки покликані допомогти студентам засвоїти окремі теми з курсу «Історія країн Азії, Африки та Латинської Америки нового та новітнього часу» на практичних заняттях та у межах самостійної роботи.
Рекомендовано для студентів історичного факультету, а також факультету української та іноземної філології та мистецтвознавства, викладачів.
ВСТУП
Вивчення історії країн Азії, Африки та Латинської Америки, загальних закономірностей і особливостей їхнього соціально-економічного і політичного розвитку набуло сьогодні важливого політичного й теоретичного значення. Аналізуючи історичне минуле, важливо виявити специфіку розвитку народів Азії, Африки та Латинської Америки, визначити їх роль і місце в різні епохи всесвітньої історії, у тому числі й у новий та новітній час.
Мета курсу полягає у формуванні в студентів наукових уявлень про природу й сутність історичних подій, вивченні ними особливостей політичних, економічних, соціальних та культурних процесів, що відбуваються в окремих регіонах світу.
Хронологічно курс охоплює історію розвитку народів Азії, Африки та Латинської Америки з кінця ХVІІІ ст. до сьогодення.
Дані «Методичні вказівки» складено з метою допомогти студентам уявити загальну структуру курсу на підставі навчальної програми, ознайомити з базовою літературою з історії країн Азії, Африки та Латинської Америки нового та новітнього часу. Значний обсяг матеріалу передбачає активне залучення студентів до самостійного його опрацювання – готуючись до практичних занять, контрольних робіт, усної співбесіди (колоквіуму).
Крім теоретичного матеріалу необхідно продемонструвати знання історико-географічних, географічних характеристик певних регіонів з використанням карти.
У вказівках вміщено перелік основних дат з Нової історії країн Азії, Африки та Латинської Америки, які допоможуть краще засвоїти хронологію подій.
Тема 1. Народи Азії, Африки та Латинської Америки на
межі Середньовіччя та Нового часу (2 год.)
Мета семінару: визначити хронологічні межі періоду нового часу, та проблеми визначення ролі західноєвропейських держав у створенні системи колоніалізму.
План
Головні тенденції у зовнішній політиці європейських країн на початку Нового часу стосовно Азії, Африки та Латинської Америки.
«Азіатський спосіб виробництва» як одна з причин створення світової колоніальної системи.
«Великі географічні відкриття» та їх роль у створенні системи колоніалізму.
Розглядаючи перше питання, перш за все необхідно визначити хронологічні межі періоду Нового часу, коротко проаналізувати економічне, соціальне та політичне становище європейських країн, а також показати різницю цього становища між західними країнами й східними, африканськими, латиноамериканськими.
Потрібно підкреслити, що на зламі Нового часу Схід був найбагатшою і найбільш заселеною частиною світу. У 1500 р. в Азії та Північній Африці проживало майже 288 млн. осіб (68% населення всієї Землі). Тут були родючі землі, які давали порівняно високі врожаї.
На Сході протягом Середньовіччя були також найбільші міста. Так, наприклад, у 1500 р. із 31 найбільшого міста світу з населенням понад 100 тис. 25 розташовувалися на Сході, і тільки чотири – у Європі, два – у Африці. До початку XIX ст. країни Сходу експортували в Європу переважно споживчі товари та іншу готову продукцію: медикаменти, прянощі, каву, цукор, чай, вишукані бавовняні тканини, кашемір, шовкові вироби та інші предмети розкоші. Необхідно підкреслити, що східні держави були краще забезпечені продовольством, особливо хлібом. Приріст населення в Азії в XVI ст. досягав 35%. Становище народу стабілізувалося, стало кращим, ніж у Європі.
Необхідно відзначити, що на кінець Середньовіччя Європа порівняно зі Сходом була бідною й відсталою частиною світу. В 1500 р. у країнах Заходу (католицькі країни Європи) жило 68 млн. осіб, або 16% усього населення Землі. На Європу (без Росії) припадало приблизно 18% світового промислового виробництва (у перерахунку на душу населення дещо менше, ніж на Сході). Приріст населення у XVI ст. становив 25% (нижчий, ніж в Азії). Лише дві держави Південної Європи – Італія та Іспанія – були на рівні Сходу. Поступово поліпшилася ситуація у Фландрії, Франції, Англії і деяких інших землях на північному заході Європи.
Однак, потрібно звернути особливу увагу на те, що не дивлячись на відставання Заходу від Сходу, а також на відносну слабкість і нерівномірність розвитку, вплив Заходу на світові події ставав дедалі потужнішим. Протягом епохи Середньовіччя технічні винаходи, зроблені на Сході (вогнепальна зброя, папір, водяне колесо, вітрильники, книгодрукування та ін.), на Заході вдосконалювалися і давали імпульс до нових відкриттів. На зламі Нового часу змінювалися політика, розуміння любові, філософія, фінанси, мистецтво і технологія, що відображало духовну атмосферу Заходу.
Порівняно із Заходом на Сході та Африці нічого не змінювалося протягом кількох поколінь, переважали спільне начало, конформізм, що ґрунтувався на переконанні про існування загальних непорушних закономірностей, за якими повинна жити кожна людина. Ідея про існування вічних об’єктивних законів, превалювання суспільних інтересів над приватними, колективного над особистісним зумовила інерційність життя і думки. Індивід розчинявся у колективному, що стримувало його намагання проявити себе. Вірність минулому, насамперед заповітам великих предків, які відкрили закони правильного життя, домінувала у системі східних цінностей. Тільки справжнє або уявне порушення існуючого порядку примушувало східних людей приймати нові рішення, які, однак, були спрямовані на відновлення звичного порядку речей.
Наприкінці XVII ст. Західна Європа почала випереджати Схід. Почалася доба капіталізму. Тут необхідно підкреслити, що колонії як і раніше залишалися для європейської буржуазії одним із джерел первісного накопичення капіталу. Проте, на відміну від попередніх етапів, тепер уже не поодинокі купці та мореплавці, а великі торговельні компанії стають могутнім важелем первісного накопичення. Монопольні торговельні компанії займали привілейоване становище і були наділені широкими правами й підтримкою своїх держав. Так, наприклад, голландська, англійська і французька Ост-Індські компанії мали право вести торгівлю у підлеглих їм колоніях, утримувати в захоплених країнах власні сухопутні та військово-морські сили, оголошувати війну й укладати мир, будувати фортеці, карбувати монету, чинити суд тощо.
Необхідно також зазначити, що у другій половині ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. активізувала свої колонізаторські заміри й Російська імперія. Так, у боротьбі з Портою та Іраном, постійній конкуренції з Англією було колонізовано великі території Кавказу, Середньої Азії та Далекого Сходу.
Таким чином, можна стверджувати, що зовнішня політика європейських держав на початку Нового часу стосовно Азії, Африки та Латинської Америки, хоч би у якій формі вона здійснювалася, як правило, була пов’язана з війнами.
Розглядаючи друге питання – «Азіатський» спосіб виробництва як одна з причин створення світової колоніальної системи – необхідно відразу дати визначення цьому поняттю. Однак єдиної точки зору щодо цього сьогодні не існує, серед дослідників ведеться активна дискусія. Отож, «Азіатський» спосіб виробництва – це така суспільна організація економіки, за якої влада і власність не розділені. Держава контролює не тільки розподіл та споживання необхідного та додаткового продукту, а і його виробництво, а часом навіть відтворення самого працівника.
Ідею про існування особливого «азіатського» способу виробництва вперше висунув К. Маркс, оскільки у п’ятичленну схему формацій (первісність – рабовласництво – феодалізм – капіталізм – соціалізм) Схід не вписувався. Це дало привід говорити мислителю про Схід як про особливий феномен розвитку. Однак марксисти рішуче відкинули подібний підхід. Але дискусії на цю тему не припинилися, причому далеко не тільки у середовищі марксистів. У чому ж суть проблеми?
Знайомлячись із східними суспільствами та державами, вивчаючи азіатську громаду як осередок всього Сходу, К. Маркс не побачив тут приватної власності та надав цій обставині ключове значення. Схід для нього – це особлива структура, де всесильній державі на чолі з «східним деспотом» («сполучною єдністю») протистоїть аморфна нерозчленована маса об'єднаних в численні соціальні корпорації (громади) виробників, за рахунок ренти-податку з яких існують об'єднані у державний апарат соціальні верхи, керуючі суспільством.
Сучасне сходознавство у стані багато в чому доповнити й виправити марксистський підхід щодо східних суспільств. «Азіатський» спосіб виробництва особливо підкреслив суть східних суспільств та їх кардинальну відмінність від європейських структур, на основі вивчення яких і була свого часу відпрацьована П'ятичленні схема, претензії якої на всесвітньо-історичну загальність нині виявляються все більш невтішними.
Слід відразу ж зазначити, що не тільки про панування, але й про існування приватної власності у східному суспільстві не могло бути й мови, оскільки для формування приватної власності як такої необхідна була, як мінімум, трансформація громади з античної моделі, тобто заміна нерозчленованого колективу на колектив індивідів-власників, до чого ранні общинні структури Сходу не були готові. Альтернативою приватної власності на Сході став інститут влади-власності, сутність якого зводиться до того, що в умовах формування політичних утворень володіння і розпорядження ресурсами належало державі та суб’єктам влади. Колективна
власність громад трансформувалася у верховну державну власність як функцію влади. Таким чином, влада і власність були злиті воєдино.
Отже, основною формою власності «азіатського способу виробництва» була державна (на землю, іригаційні споруди, воду). Існували також власність сільських землеробських общин, залишки племінної власності, общинна власність ремісників, починало розвиватися приватне землеволодіння. Держава здійснювала контроль за спорудженням та функціонуванням іригаційних систем та розподілом води, пересуванням схилів, вирубуванням лісів, зовнішньою торгівлею, створенням страхового фонду, охороною території, будівництвом храмів, фортець, виконувала військові функції тощо. Основним класом безпосередніх виробників, яких експлуатували державні чиновники, були царські землероби й ремісники. Використовувалася також праця рабів, селян-общинників. Експлуатація общинного селянства, що складалося з патріархальних сімей, здійснювалася через вилучення натуральної ренти (що збігалася з податком) та виконання трудових повинностей. Рента, крім додаткового, включала й частину необхідного продукту.
З вищезазначеного випливає, що азіатський спосіб виробництва – це початкова форма аграрно-ремісничої цивілізації, що базується на антагонізмі общинного селянства і деспотичної держави, яку уособлюють бюрократичний апарат, наймана армія тощо. Виник з розпадом первіснообщинного ладу. Найвищого розвитку азіатський спосіб виробництва набув у Китаї, Індії, Туреччині, Персії, Мексиці, Перу та в інших країнах.
«Азіатський» спосіб виробництва поєднував у собі певною мірою риси рабовласницького й феодального способів виробництва. У межах азіатського способу виробництва почало зароджуватися товарне виробництво, виник купецький та лихварський капітал. Водночас процес утворення класів не завершився. Землеробська община в деяких країнах Східної Європи та Азії існувала до XIX ст., в інших їй на зміну прийшла община з приватним володінням на землю, що було основою прогресу. Певні елементи прогресу існували і в тих общинах, де поєднувалися колективна власність на землю і приватне володіння нею. Загалом розвиток общинного землеволодіння характеризувався значною консервативністю, застоєм, кастовістю. До того ж на відносно короткострокових інтервалах (15 – 40 років) командна система здатна забезпечити вражаючі темпи економічного зростання – до 20 % щороку. У довгостроковому ж періоді (від 50 до 70 років і більше) воно прагне до консервації досягнутого рівня, що призводить до застою та деградації.
Розглядаючи третє питання – «Великі географічні відкриття» та їх роль у створенні системи колоніалізму – потрібно згадати коли почалися географічні відкриття, які землі були відкриті для європейців, визначити хронологічні межі цього процесу. Саме в цей період були закладені основи капіталістичного способу виробництва, значно зріс рівень продуктивних сил, змінилися форми організації виробництва, прискорилися темпи економічного розвитку. Цей період викликав переломні зміни у відносинах Європи з іншими цивілізаціями.
Географічні відкриття зіграли величезну роль у процесі переміщення торгівельних шляхів. Насамперед просунувся розвиток світових продуктивних сил; відома на той час територія збільшилася за XVI ст. у шість разів, на ній усе менше залишалося «білих плям». Торгівельні шляхи з Північного, Балтійського й Середземного морів перемістилися в Атлантичний, Індійський і Тихий океани. Завдяки цьому торгівельні шляхи зв'язали між собою континенти. Мореплавання дозволило встановити стабільні економічні зв'язки між окремими частинами світу й обумовило формування світової торгівлі. Тому із впевненістю можна зазначити, що значний поштовх розвиткові колоніалізму дали Великі географічні відкриття, які визначили два головні напрямки європейських колоніальних загарбань: через Атлантичний океан до Америки і навколо Африки через Індійський океан в Азію. Піонерами колоніальних загарбань виступили спочатку Португалія та Іспанія. Невдовзі англійці проголосили принцип свободи морів, що урівноважував усі християнські країни у їхніх правах на нові землі. І португальська, й іспанська, а згодом голландська, британська, французька, німецька та бельгійська колоніальні системи утверджувалися, зрештою, насильницьким шляхом. На Сході та в Африці європейці зіткнулися з різними за рівнем розвитку суспільствами – від примітивних, родоплемінних до феодальних і так званих азійських. У військово-технічному відношенні ці суспільства поступалися колонізаторам, перевага котрих зростала в міру швидкого розвитку промисловості, науки й техніки в Європі.
У XVII ст. в Західній Європі виникли так звані Ост-Індські компанії – британська (1600–1858), голландська (1602–1798) й французька (1664–1770, 1785–1793), які дістали право на загарбання нових земель на Сході, на практично безконтрольну експлуатацію та монопольну торгівлю. У 1618 р. Британія створила свій перший форт у Гамбії в Західній Африці й закріпилась на Золотому Березі (Гапа). У 1637 р. Франція заснувала форт у гирлі Сенегал, а в 1652 р. Голландія захопила район мису Доброї Надії, створивши там Капську колонію.
Через століття британська Ост-Індська компанія захопила Бенгалію – одну з економічно найрозвиненіших частин Індії, поклавши початок повному колоніальному підпорядкуванню цієї великої азійської країни. В останній чверті XVIII ст. компанія серйозно потіснила французьких конкурентів, розгромила Майсурську державу на півдні Індостану та розв'язала загарбницькі війни проти Конфедерації маратхських князівств і Сікхської держави, які ще зберігали незалежність.
Гостра боротьба між британською й голландською Ост-Індськими компаніями розгорнулася за володіння Індонезією – однією з найбагатших країн Сходу. До середини ХVIIІ ст. у руках голландців опинилася майже вся Ява та Сулавесі, ряд інших островів, але остаточно країна була підкорена ними лише у XIX ст.
Після того як Північна і Південна Америка в останній чверті ХVІІІ – першій чверті XIX ст. завоювали незалежність, колоніальні інтереси європейських держав зосередилися виключно на Сході й у Африці. Саме там колоніалізм сягнув свого найвищого розквіту та могутності.
У 1849 р. британська Ост-Індська компанія після тривалої кривавої війни завоювала князівство Пенджаб, завершивши таким чином підпорядкування Індії. Це відкрило Лондону шлях на північний захід, в Афганістан та на південний схід – у Бірму. З кінця XVIII ст. активізувалася британська експансія у Південно-Східній Азії, де Лондону вдалося витіснити португальців з Малаккського султанату.
Від Британії намагалася не відстати й Франція, котра в середині XIX ст. захопила Камбоджу й Південний В'єтнам та зробила їх своїми колоніями, а в 1885 р. змусила ослаблий Китай залишити Північний В'єтнам, встановивши над ним протекторат. Після цього Париж створив Індокитайський союз (В'єтнам, Камбоджа, Лаос) на чолі з французьким генерал-губернатором.
Таким чином, необхідно зазначити, що протягом ХІХ – початку XX ст. Британією, Францією, Німеччиною, Бельгією та Італією було колонізовано (крім уже існуючих португальських володінь та Капської колонії, що під час наполеонівських війн у 1806 р. була захоплена Британією) майже 80 % території Африки. Лише Ефіопії вдалося відстояти свою повну незалежність у війні з Італією у 1894–1896 рр. Єгипет, окупований після запеклого опору британськими військами восени 1882 р., номінально залишався частиною Османської імперії з власним кабінетом міністрів, але фактичним правителем країни став британський генеральний консул, що спирався на окупаційну армію.
Слід також зазначити політичні, економічні та соціальні наслідки географічних відкриттів як для європейців, так і для східного, латиноамериканського та африканського суспільств.
Необхідно визначити й проаналізувати стадії формування й розвитку, а також типи колоніалізму. Так, наприклад, колоніальне панування адміністративно виражалося або у формі «домініону» (прямого управління колонією за допомогою віце-короля, генерал-капітана або генерал-губернатора), або у формі «протекторату». Ідеологічне обґрунтування колоніалізму йшло у вигляді необхідності поширення культури – модернізації, вестернізації. Колоністи утворювали повністю незалежні від місцевого населення громади, які комплектувалися з людей самих різних станів, включаючи злочинців й авантюристів. Також широко були поширені релігійні громади ( пуритани Нової Англії, мормони Дикого Заходу). Влада колоніальної адміністрації здійснювалася за принципом «розділяй і володарюй» у зв'язку з чим вона підтримувала володарів, які охоче брали зовнішні ознаки влади та методи керівництва.
Наслідком географічних відкриттів став початок утворення колоніальної системи. Невелика група європейських країн, які раніше стали на шлях капіталістичного розвитку, використали свою економічну, військову перевагу над тими землями й народами, які вони колонізували, розпочали жорстоку експлуатацію сотень мільйонів людей Америки, Азії, Африки, грабуючи їх природні багатства. Жителі колоній, здебільшого Америки й Африки, внаслідок такої політики масово гинули, що призвело до зникнення цілих племен і народів.
Колоніальна система вела до загострення взаємовідносин і серед європейських держав. Між ними розпочалася збройна боротьба за колонії та сфери впливу в різних куточках планети. Це спричинило цілу низку європейських воєн, які тривали протягом усього Нового часу.
Одним із наслідків географічних відкриттів стала еміграція європейського населення на нововідкриті землі. З одного боку, це дещо ослабило демографічну проблему перенаселення Західної Європи й у певній мірі вирішило питання малоземельних селян та інших категорій незайнятого населення. З іншого – у відкритих землях створювалися нові держави або державні об'єднання з елементами європейського державно-політичного устрою, що був значно прогресивнішим порівняно з місцевим, заснованим здебільшого на первісних родоплемінних відносинах.
Освоєні європейцями землі, а з ними і місцеві корінні народи, поступово залучалися до передової європейської культури. Однак цей процес був довготривалим, болісним та конфліктним. А насадження серед місцевого населення європейських релігійних культів часто супроводжувалося кривавими сутичками, які призводили навіть до численного знищення етнічного населення.
Отже, враховуючи вищезазначене, ми можемо прослідкувати, що «Великі географічні відкриття» зіграли головну роль у створенні системи колоніалізму. Можна констатувати, що до середини ХІХ ст. колоніальна система стала світовим явищем, а роль колоній як джерела сировини, дешевої робочої сили, ринку збуту й сфери додатку капіталу разом з розвитком світового ринку усе більш зростала.
ТЕМИ КОНТРОЛЬНИХ ТА САМОСТІЙНИХ РОБІТ
Політика англійської Ост-Індської компанії у Південній Азії. Створення Британської Індії.
Боротьба Англії та Франції за вплив на території Китаю.
Роль США у створення колоніальної системи.
Наслідки колоніальної політики європейських держав.
Створення колоніальної системи.
Історичні форми, основні методи й етапи колоніалізму.